Максим НЕСТЕЛЄЄВ,
асистент кафедри української мови та літератури
Слов’янського державного педагогічного
університету, аспірант Інституту літератури
ім. Т.Г. Шевченка НАН України
ПАРАСУЇЦИДАЛЬНА ПАРАДИГМА
КОМПЛЕКСУ БЕЗҐРУНТЯНСТВА У СТРУКТУРІ
ЦЕНТРАЛЬНОГО / МАРГІНАЛЬНОГО
(НА ПРИКЛАДІ ПСИХОБІОГРАФІЇ ТА ПОВІСТІ
„БЕЗ ҐРУНТУ» (1928) Г. ЕПІКА)
Українська література перших десятиліть становлення
радянської влади – це надзвичайно цікавий матеріал як в
естетичному, так і в психологічному контекстах. У ракурсі
дослідження суїцидального дискурсу в українській прозі 20-30-х
років ХХ ст. плідним є визначення центрального й
маргінального в культурософській психопоетиці цієї доби. 68
С. Павличко в статті „Маргінальність як об’єкт теорії»
наголошує на важливості дослідження маргінального й
центрального саме щодо національної творчості. На її думку,
для України (маргінеса-провінції) Росія з давніх-давен є
центром, а для української художньої семіосфери з новітніх
часів поезія (романтизм) завжди є центральною по відношенню
до прози (реалізм) [Павличко 2002: 626-627]. Щодо доби
„Розстріляного Відродження» важко сказати про це однозначно:
передусім виникає концепт „радянське», який принаймні в 20-ті
роки спричиняє до дифузії поняття „центр». У стильовому плані
в ці роки підноситься важливість реалістичного зображення (у
30-ті соцреалізм директивно стає єдиним можливим художнім
напрямом), хоч Г. Костюк у тогочасній статті „Стиль та
канонізатори» ще мав сміливість захищати імпресіонізм і
звинувачувати офіційних критиків у навішуванні ярликів на
буржуазний реалізм [Костюк 1983: 513]. Центральним об’єктом
зображення для цього періоду є історично-класові (з
соціологічної точки зору) протистояння з централізацією ролі
пролетаря, тоді як тематика, пов’язана з різними декласованими
елементами (повіями, бандитами, куркулями, попутниками та
шкідниками), набуває ознак маргінальності. Символами
беззаперечного авторитету, оформленого художньо, для 20-х рр.
є Ленін, для 30-х – Сталін, посилання на них виступає у творах
звертанням до найвищої законності та етичної чистоти
(маргінальні об’єкти влади – нестійкі й мінливі: від Троцького
до Калініна та Єжова і т. д.). Проблематика творчості цих років
охоплює широке коло психопоетичних колізій: від соціального
обов’язку й індивідуальних почуттів – до життєстверджуючого
пошуку смислу життя й знаходження його в натхненній праці
для народу – це і є центральним, а до маргінальних залучаються
загалом декадентські мотиви („мистецтво для мистецтва»,
суспільно-моральний індиферентизм і т. п.) та, умовно кажучи,
танатологічний дискурс (останній включає в себе й
суїцидальний).
Психобіографія Г. Епіка (1901–1937), розглянута крізь
призму його прозової спадщини, надає можливість побачити
типову модель життя українського інтелігента перших69
десятиліть ХХ ст., що, почавши йти „ленінським шляхом» (за
назвою раннього оповідання письменника 1925 р.), закінчує
панегіриком „залізній діалектиці Сталіна» (як головний
персонаж роману Г. Епіка „Петро Ромен», 1932 р.).
Окрім того, висвітлення особливостей суїцидального
дискурсу в прозі Г. Епіка, який у його творчості зовсім не
вкладається в статус маргінального, дозволяє обгрунтувати
думку, що центральне є лише умовою для існування
маргінального (за Ж. Дерріда). А під поняттям
„парасуїцидального» в літературі ми розуміємо сукупність
мотивів та ідей, що мають відношення до агресії та
деструктивних дій у сюжетній основі твору, опосердковано чи
безпосередньо спрямованих персонажами проти самих себе зі
свідомою чи несвідомою метою завдати собі шкоди, що
наближає подібну поведінку до суїцидальної. Окрім
парасуїцидальної поведінки дійових осіб, так само можна
дослідити парасуїцидальну парадигму психобіографії їх автора,
що і є одним із завдань статті.
Повість „Без ґрунту» (1928) з багатьох позицій – важливий
і символічний твір ХХ ст., причому актуальність його не
вичерпалась і дотепер. Одразу ж у 1928 році повість була
нагороджена першою премією провідного Державного
видавництва України на конкурсі юнацького роману та повісті, а
також до 1932 року включно витримала загалом п’ять
перевидань та понад 30 публічних диспутів-обговорень
[Килимник 1960: 45]. Далі – абсолютне її забуття, не
враховуючи негативних критичних згадок (наприклад, П.
Моргаєнка [Моргаєнко 1971]), лише нещодавно Л. Сеник
[Сеник 2002] та Л. Кавун [Кавун 2006] у своїх працях подали
спробу аналізу цього твору, так практично й невідомого
сучасному читачеві.
Подібна прикра доля стосується багатьох визначних творів
і не лише доби Розстріляного Відродження, проте в даному
випадку українська свідомість позбавлена тексту, введення
якого в сучасний національний дискурс змусить відзначити
певні важливі ознаки української літературної свідомості як
носія державотворчих інтенцій. 70
Сама назва твору актуалізує й спонукає до аналізу
психопоетичної проблеми земля / безґрунтянство, оскільки для
українця як спадково аграрного індивіда земля завжди виступає
архетипною причиною психологіки. В українському контексті
не бракує творів, де в назву винесено національну цінність –
землю (роман О. Кобилянської (1902), оповідання М.
Чернявського (1919), П. Панча (1925), В. Вражливого (1925), І.
Сенченка (1926), кіноповість О. Довженка (1930) та багато
інших), водночас і констатація позбавленості цієї цінності
зазначається назвою „без ґрунту» (окрім твору Г. Епіка,
однойменні новела Г. Коцюби (1929) та роман В. Домонтовича
(частково друком – 1942, повністю – 1947)). Спільним для всіх
цих літературних фактів є те, що образу землі надається
інтенційна вага при вияві несвідомих інстинктивних сил, які
часто призводять до девіантної поведінки та брутальних вчинків
(на кшталт вбивства та самогубства).
Потужна лібідальна символізація та персоніфікація образу
землі в повісті Г. Епіка постає своєрідним поясненням такого її
вирішального впливу на українського суб’єкта:
„…Весною…земля, безсоромна і захоплюючо-дужа. Легко
примруживши вогкі глибокі очі, вона, хвилюючись, чекала на
відданого коханця. ЇЇ стегна горіли жаданням чужого доторку і
високо пнулися до сонця її цнотливі повні груди» [Епік 1929:
227]. У такому описі земля нагадує архетипне божество давніх
слов’ян – Велику Матір, тому в національній свідомості її вага –
архаїчна і несвідомо значуща.
Конфлікт землі / безґрунтянства можна переосмислити як
конфлікт відповідно села / міста, а в 20-х роках навіть
відзначити два організаційних утворення, що опікувались
зображенням кожного з цих двох топосів. У художній творчості
відбиттям селянської проблематики займались представники
„Плугу», а відображенням пролетарської свідомості в
урбаністичному просторі – „Гарт».
Справді всі вищезазначені твори мають своїм
психопоетичним топосом розгортання сюжету відповідно село
(провідний конфлікт – питання приналежності чи розподілу
землі як об’єкта несвідомої душевної рівноваги) та місто71
(безґрунтянство суб’єкта дії, відчуття його чужості й зайвості в
неприродному оточенні).
Безґрунтянство у творах виражається шляхом показу
наслідків хисткості стану головного персонажа. У Г. Коцюби –
Романа Чепурного, члена закордонного бюро есерів, що невдало
намагається підбити на страйк пробільшовистських робітників у
Німеччині. У В. Домонтовича завдяки двом персонажам –
Степана Линника (ахітектора, художника-академіка, що не
знаходить місця чистому мистецтву в радянському дискурсі та,
як це типово для автора, за загадкових обставин зникає у водах
Фінської затоки) й учня Линника Ростислава Михайловича, що
повертається у психополітично чуже місто свого дитинства
Дніпропетровськ, щоб усвідомити беззмістовність свого
існування.
У повісті Г. Епіка „Без ґрунту» головна дійова особа –
Софія Кравчик, змальована в ситуації безнадії та відчаю,
оскільки вона самотня в трирічному протистоянні зі своїм
безпосереднім начальником канцелярії – Василем Гуменком. Її
слабкість та безсилість мотивуються як історично (загибель
родини та втрата брата), так і гендерно (вона зображується
інфантильно-привабливою жінкою), водночас її доступність та
спокуслива беззахисність провокують на національно-
символічному рівні імперського суб’єкта до бажання заволодіти
нею, незважаючи на засоби.
Василь Гуменко чітко вкладається в донжуанівський
імперський психотип, однак найстрашнішим є те, що це не його
природня сутність, адже він лише порівняно нещодавно
потрапив до наросвіти з села. Потрапивши до бюрократичної
системи й відчувши себе носієм хоч і невеликої, проте влади,
починає діяти „з цікавістю професійного ката» [Дзюба 2003:
84]. Віддаючись примхам ерогенної насолоди, Гуменко
віднаходить власну суб’єктивність у бажанні до садистичного
керування та водночас відривається від канону національної
мужності. Його особистість стає абсолютно залежною від
символічної структури бюрократичної системи, яка, як
структура, хоч і має риси самовідтворення й самозбереження,
проте у своїй основі діє на стратегії множинності, 72
позанаціональності, а отже, бездуховності. Цікаво, що в кожній
країні бюрократія, „тисячі сірих папероїдів, цих оригінальних
мирних шкідників на тілі радянському» [Епік 1929: 162], завжди
відсторонені від інших професій певною втаємниченістю
офіційно-ділового дискурсу, пояснюваного незрозумілістю
предмета їх праці, завжди формально трансцендентного.
У творі в ситуації безґрунтянства опиняється і кат
(Гуменко), і жертва (Кравчик). Однак якщо сталість
представника психотипу Донжуана Василя Гуменка може бути
зруйнована лише зовнішнім втручанням, то накинений Софії
Кравчик психотип несвідомої повії є нестійким та психопатично
загрозливим стосовно цілісності її Я. Тому в черговий раз
зґвалтована Кравчик у стані перманентного „тяжкого,
безконечного відчаю» [Епік 1929: 66] знищує свою проблему
шляхом самогубства, руйнуючи цим самим і бюрократичну
систему, оскільки, засліплений обіцянкою ерогенної насолоди,
Гуменко не зважає на небезпеку втрати бюрократичного
„ґрунту», зневажаючи прості закони взаємопідтримки сталості в
цій системі.
Загалом твір планувався, як антибюрократичний та такий,
що може „…одірватися від примітивного побутовізму –
димарів та верстат» [Епік 1929: 19], але вийшло так, що образ,
який повинний був викрити бюрократів – Василь Гуменко – на
думку критика К. Давида, виявився „соціально-нетиповим»
[Давид 1930: 38]. Тогочасний критик вважає, що, зважаючи на
кінець тексту, автор відтворив „сюжет буржуазного
психологічного – з сентиментальним присмаком – роману»
[Давид 1930: 36]. Причини подібного тлумачення можна
вбачати, на нашу думку, промовистим свідченням наростаючої
несумісності актуальності суїцидального дискурсу в українській
прозі кінця 20-х років, на відміну від їх початку, оскільки в
новостворюваній радянській літературі перших років
комуністичного ладу суїцидальні мотиви в літературі були
доволі поширені, зокрема й у творчості Г. Епіка. Суїцидальний
дискурс поступово витісняється пафосом будівництва та
колективного оптимізму, притаманного 30-тим рокам ХХ ст. 73
Комплекс безґрунтянства функціонує в українській
літературі насамперед на психологічних наслідках
„незавершеності урбаністичного дискурсу» (С. Павличко) у
тому ментальному просторі, де існує національний індивід.
Психогенна чужість завжди проімперського міста призводить
врешті до посилення автодеструктивних інтенцій у позбавленої
базового стрижня Самості особистості, що ми можемо
спостерігати і в художній творчості цієї доби.
У психобіографії Г. Епіка теж мало місто безґрунтянство,
загалом він із самого початку своєї творчості був заангажованим
письменником, часом наближаючись навіть до надмірної
тенденційності (наприклад, переписуючи в революційному дусі
колядку – „Добрий вечір тобі, вільний пролетарю…» [Епік
1923: 8]). Цю його стильову особливість відмічали рецензенти
навіть з ідеологічно різних таборів: від М. Хвильового до
В. Леонтовича. Але ніколи Г. Епік так не наближався до
входження в простір „текстуальної імперії» (за Е. Томпсон), як
на засланні.
У листах до дружини, написаних із Соловецьких островів
переважно російською мовою (промовисте свідчення прояву
комплексу безґрунтянства), він повідомляв, що працює над
циклом сатиричних оповідань. Цікаво, що письменник
інтуїтивно звертається за натхненням до психологічно близьких
йому на той час двох митців – Й. Гете (особливо – до
„Страждання молодого Вертера») та М. Гоголя [Епік 1965: 67].
Таке звернення у контексті всієї творчості Г. Епіка не є
випадковим, оскільки, як відомо, текст Й. Гете суттєво порушив
конвенціональність німецької літератури, підсиливши естетичну
привабливість романтичного самогубства та вплинувши на
стильову манеру І. Франка, зокрема на збірку „Зів’яле листя». А
М. Гоголь у каноні російської літератури на несвідомому рівні
художньо деконструював імперський дискурс, оприявивши в
ньому травматичний голос українського колонізованого Над-Я.
Про психотичний стан Г. Епіка на засланні розповідає
С. Підгайний [Підгайний 1999] у своїх спогадах. У них Г. Епік
постає в ролі блудного сина. А саме: спочатку він тримався
осторонь від українців, був ударником та намагався писати74
романи „во славу Чека». З цим настроєм митець пише трагічно
принизливого листа представникам партійного керівництва –
С. Косіору та П. Постишеву, останній і зачитує лист повністю на
пленумі правління Спілки радянських письменників України. З
цього документу доби можна побачити, як мазохізм
невротичний заступає питомий моральний (філософський)
мазохізм українця, і це межує навіть з автодеструктивними
імпульсами. Г. Епік, визнаючи свою примарну провину в
підготовці терористичних актів, разом з тим вихваляє
великодушність компартії, бо, на його думку, –
„наймилостивіший вирок пролетарського суду – зробити зі
мною так, як роблять з оскаженілим собакою, знищити, як
сапного коня, вийняти з тіла суспільства» [Постишев 1935: 24].
Подібна перверсивність письма, де автор пропонує
поводитись із собою як з ідеологічно шкідливим суб’єктом,
нагадує про художню ситуацію його творів, де негативний
персонаж наближає до себе смерть самогубством.
Проте навіть подібними автоагресивними вчинками та
обіцянками виправдатися майбутньою ідеологічно слухняною
творчістю, Г. Епік зовсім не полегшив свою долю. Зневірившись
у власних блазнюючих теоріях та бажаннях, які так і не
збігалися з бажанням усемогутнього Іншого – тоталітарної
Імперії, письменник починає на Соловках „…обережно шукати
шляхи повороту до рідних берегів…до лона української
громади» [Підгайний 1999: 100].
Проте виразно помітний у його творчості комплекс
безґрунтянства псевдонаціонального митця, ускладнений ще
комплексом братовбивства (характерний приклад вияву
подібного стану – лист Г. Епіка до П. Постишева), змушує,
згідно з Ж. Лаканом, зрозуміти, що міру між уявним та
символічним визначає почуття провини [Лакан 2006: 31]. Це
почуття загострює ситуацію вибору між смертю як жахом
анонімності та покаянням як духовним монотеїстичним
імперативом.
Власне, повернення перед смертю Г. Епіка до
національного кола і є тим покаянням, що виправдовує усі
пошуки й хитання в його психобіографії. 75
ЛІТЕРАТУРА:
1. Давид К. Дві повісті („Непія», „Без ґрунту») // Критика. – 1930. –
№9. – С. 28-40.
2. Дзюба І. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без
Сталіна. – К.: Криниця, 2003. – 144 с.
3. Епік Г. Колядка // Знання. – 1923. – №15. – С. 8.
4. Епік Г. Без ґрунту. Повість. – 2-е вид., доп. – Б.м.: Держвидав
України, 1929. – 307 с.
5. З листів Григорія Епіка. Подала К. Фролова // Радянське
літературознавство. – 1965. – №1. – С. 64-72.
6. Кавун Л. „М’ятежні» романтики вітаїзму: проза ВАПЛІТЕ:
Монографія. – Черкаси: Брама-Україна, 2006. – 328 с.
7. Килимник О. Григорій Епік: Літературний портрет. – К.:
Радянський письменник, 1960. – 120 с.
8. Костюк Г. Стиль і канонізатори // Костюк Г. У світі ідей і
образів: Вибрані критичні та історико-літературні роздуми 1930–1980.
– Б. м.: „Сучасність», 1983. – С. 512-521.
9. Лакан Ж. Имена-Отца. Пер. с фр. / Перевод А. Черноглазова. –
М.: Издательство „Гнозис», Издательство „Логос», 2006. – 160 с.
10. Моргаєнко П. Григорій Епік. Життя і твори // Епік Г. Перша
весна. Роман. – К.: Дніпро, 1971. – С. 5-20.
11. Павличко С. Марґінальність як об’єкт теорії // Павличко С.
Теорія літератури. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи», 2002. – С.
611-636.
12. Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Спогади
1933-1941 рр. – Тернопіль: Джура, 1999. – 124 с.
13. Постишев П. Шляхи української радянської літератури:
Промова на пленумі правління Спілки радянських письменників
України. – К.: Держлітвидав, 1935. – 46 с.
14. Сеник Л. Роман опору. Український роман 20-х років: проблема
національної ідентичності. – Л.: Академічний Експрес, 2002. – 239 с.
15. Томпсон Е. Трубадури імперії: Російська література і
колоніалізм / Пер. з англ. М. Корчинської. – К.: Вид-во Соломії
Павличко „Основи», 2006. – 368 с.