Творча біографія Василя Мисика надзвичайно промови­
ста: ранній, дуже успішний дебют, стрімкий розвиток на по­
чатку і досить вагомі здобутки, гідний ужинок наприкінці —
а між ними «чорна діра», провал довжиною мало не в
чверть століття…
Уродженець села Новопавлівка, що належало до знаме­
нитого Гуляйпілля на Катеринославщині, різнобічно обдаро­
вана селянська дитина — він мав щастя зустріти справж­
нього вчителя — Аркадія Казку, педагога й поета. У листу­
ванні з улюбленим учнем, чий хист він відкрив і дбайливо
плекав, А. Казка проводить таку аналогію до своїх стосунків
із В. Мисиком: Сковорода і Ковалинський ‘. З легкої руки
цієї шляхетної, навдивовиж безкорисливої людини почалося
Мисикове прилучення до літератури (перші публікації в
журналах), входження в літературне середовище, зокрема
знайомство з П. Тичиною, чия рання творчість справила на
нього цілком певний вплив. 1927 р. у видавництві ВАПЛІТЕ
вийшла перша збірка поезій двадцятилітнього В. Мисика
«Трави».
Проте питання «впливів» є надто складним для розкрит­
тя в стислому нарисі творчості: наприклад, вплив Тичини,
зумовлений спільністю світовідчування, органічністю поетич­
ного сприйняття, тогочасна критика не надто акцентувала,
—натомість закидала молодому авторові «вплив Рильсько­
го», адже творчість обох — це «поезія нейтральності в соціа­
льному розумінні» 2. Загалом близькість В. Мисика до «нео­
класиків» було слушно відзначено (той же Я. Савченко кеп­
кував, що «неокласика» «без найменших вагань» могла б
«усиновити цього поета»3). Зрештою, перші Мисикові публі­
кації прихильно зустріли М. Зеров, П. Филипович, М. Ри­
льський.
Вступ Мисика до Спілки селянських письменників
«Плуг» був певною мірою умотивованим. Він, як і чимало
здібних тогочасних письменників, не цілком «вкладався»
1
Див.: Шугай О. Крапля сонця в морі блакиту: Есе про двох пое­
тів // Дніпро. 1990. № 12.
‘ Савченко Я. Занепадництво в українській поезії // Життя й рево­
люція. 1927. № 2. С. 160.
3
Савченко Я. [Рец. на кн.: Мисик В. Трави] // Там само. № 10—11.
С. 176.
71 в обране угруповання: була в тому і певна умовність… Мо­
лодий поет відважно заходився з’єднувати розірвану «нитку
часів», вводити у сільський степовий пейзаж і «масний локо­
мотив», і «перші фордзони», і перші кілометри Турксибу (се­
ред наступних його видань — книжки нарисів «Тисячі кіло­
метрів» і «Казахстанська магістраль», обидві 1931 р.). Були
тут свої небезпеки (недаремно А. Казка радив перечекати
пору «барабанного бою» в поезії), але була й невідворот­
ність щирого молодого відгуку на голоси доби. Щаслива від­
мінність Мисика, одначе,— що серед тих голосів він також
наслухав «край ґанку флейту Сковороди самого» (вірш
1928 р. «Сірою смоляною сосною…»), Робін Гуда й Улен-
шпігеля, старого рибалку Свена з північних країв. Може, то­
му наступні збірки поезій («Блакитний міст», 1929, «Чотири
вітри», 1930) не вдовольняли тогочасну критику, хоч і зму­
шували визнати творче зростання поета.
Уже в цей період Мисик устиг випробувати себе і в прозі
(«Ґалаґанів сон», 1930), і в літературній критиці (рецензії
та статті під псевдонімом В. Норд у журналі «Молодняк»), і
в художньому перекладі. Можна сказати, що від самого по­
чатку він формувався не лише як поет, а й як літератор ши­
рокого «профілю», безмежно віддани красному письменст­
ву. Ймовірно, що саме духовна близькість до неокласиків
разом із властивою поетові турботою про повноту й пов­
ноцінність літературного розвитку живили те тяжіння до пе­
рекладацької діяльності, яке згодом поставить його у ряд
найвизначніших майстрів. Свою роль у подальшому розши­
ренні обріїв Мисика відіграла і поїздка до Вірменії 1929 р.—
разом із П. Тичиною. Належність до покоління, яке, за ви­
словом Г. Косткжа, «не мало ентузіазму до вивчення чужих
мов» ‘, також не завадила поетові: він закінчив англійсь­
ке відділення курсів іноземних мов, а також унікальний у
своєму роді технікум східних мов, заснований харківською
Асоціацією сходознавства. Мисик прилучився до цієї галузі
гуманітарного знання у період, коли вже розпочався пла­
номірний розгром української орієнталістики, очолюваної
Агатангелом Кримським. Тим важливіше, що свою жаринку
від цього вогню молодий поет проніс через усе життя. Вже
під час навчання, 1931 р., він здійснив першу подорож до
Середньої Азії, якою розпочав своє безпосереднє відкриття
й освоєння Сходу, насамперед східної поезії. Перетворення
у стародавніх середньоазіатських містах захоплюють його,
ще молоду людину, своїм пафосом, яскраві враження осіда-
1
Костюк Г. Зустрічі і прощання. Едмонтон, 1987. С. 324.
72
ють у пам’яті та в робочих зошитах, щоб згодом, у різний
час, зринати у віршах, поемах, нарисах. Завзято зби­
рав В. Мисик і відомості про таджицьке народне повстання
1921 р. під проводом легендарного Усмана ‘. Згодом це за­
цікавлення вилилося в поему «Усман», нарис «Таджицькі
записи» та повість «Повстання в Гармі», за життя автора
так і не надруковану.
Схід надзвичайно збагатив митця. Віднині «Захід і Схід»
(так потім називатиметься розділ перекладів у його книж­
ках) стає Мисиковою «формулою» освоєння всього найцін­
нішого в духовних надбаннях людства, продовженням тра­
диції Франка та Кримського.
…Арешт наприкінці 1934 р. був цілковитою несподіван­
кою: репресії щодо діячів української культури вже почали­
ся, але Мисик, здавалося б, був надто молодий, надто погли­
нутий суто літературними зацікавленнями. Довгий час існу­
вала напіванекдотична, хоч і моторошна оповідь (згодом
таки підтверджена), що його заарештували замість іншого
мешканця будинку харківських письменників Василя Минка,
котрого не було вдома. Двадцятисемирічний поет опинився
на Соловках (де згодом зустрівся із Зеровим та Филипови-
чем). Саме від часу свого арешту В. Мисик на багато років
«вибув» із літератури, а книжки його, заховані у «спецфон­
ди» разом із величезною кількістю видань 20-х років, теж
«вибули», ставши жертвами «книжкового геноциду»2.
Після соловецької тюрми та далекосхідних таборів були
фронти Великої Вітчизняної війни, потім полон, німецький
концтабір і підпільна боротьба, повоєнні поневіряння. Через
«біографію» В. Мисик до самої смерті Сталіна був усунений
як від літературного, так і від громадського життя. Деякий
час він безробітний, потім — бухгалтерський працівник на
одному з харківських заводів. Зрозуміло, що за цих обста­
вин, як зазначила О. Никанорова, «душевна і професійна ре­
генерація проходила повільно і болісно»3. Поема «Хата»
(1940), написана перед самою війною, коли Мисик ненадов­
го повернувся до рідних місць, і тоді ж надрукована в жур­
налі «Радянська Україна», редагованому М. Рильським, як і
вірші цього короткого проміжку, що вперше побачили світ
у «Вибраному» (1958), при уважному читанні можуть бага-
‘ Див.: Шугай О. Із джерел пречистих та високих: Як народжувала­
ся повість Василя Мисика «Повстання в Гармі» // Сузір’я. Вип. 27. К.-,
1988.
2
Див.: Білокінь С. На полицях спецфондів у різні роки // Слово
і час. 1990. № 1.
3
Никанорова О. З когорти видатних майстрів. С. 11.
73 то посвідчити про внутрішні колізії такого повернення до
життя і літератури.
Типологічною ознакою поезії В. Мисика є переведення
ліричного переживання на рівень світорозуміння, у буттєвий,
надособовий вимір. Таке спрямування ліричного хисту з’яв­
ляється в багатьох поетів у пору зрілості, підсумкових роз­
думів про пережите. Однак найвагоміші здобутки належать
тут митцям, для яких цей хід поетичної думки є глибоко ор­
ганічним, вкоріненим у саму природу їхнього таланту.
Для структури лірико-філософських поезій та поем
В. Мисика є досить типовим підведення-видових понять під
ширше родове — шляхом широких зіставлень, розлогих
уподібнень, співвіднесення перехідного з тривким, минущого
з вічним, як-от у широковідомому, часто цитованому вірші
Мисика «Сучасність» (1964):
Так, мабуть, і в часи Бонна
Квітчалася пора весняна,
І хмари насували з-за Дніпра,
І пінилась потоками гора…
Вже з самої інтонації, апеляції до давніх часів та до незмін­
них життєвиявів читач розуміє, що йдеться про безвідносно
важливе, про істини глибинні, самий пошук яких нерідко є
полемічним запереченням очевидного. Для цих поезій ха­
рактерна особлива картина світобудови: художній час тут
тяжіє до вічності, простір — до максимального розширення;
в таких масштабах здобувається небуденна думка.
Поетичний темперамент В. Мисика, особливо в останньо­
му періоді творчості, можна визначити як суто «філософсь­
кий»: хоч би які в глибині нуртували пристрасті — зовні па­
нує замислена стриманість, спокій печальний і мудрий. Поет
добре знає, що, наприклад, спогад дитинства «мимохіть»
уміщує в собі роздум про ціле життя і його сенс. Він викори­
стовує цю здатність спогаду дуже обережно, делікатно,—
ніби боючись зруйнувати («Діти», «Ранок [3 щоденника]»),
або з такою ж осторогою по-різному випробовує одну й ту
саму картинку, деталь (вірш «Черепочок» і поема «Санька»).
Але тим очевидніша поетична місткість цих спогадів, які ве­
дуть до висновків-узагальнень:
…як ріка з струмочка,
Вся та музика, що повнить світ,
Починається з дитячих літ.
Із полив’яного черепочка.
Поезія В. Мисика від самих своїх витоків живиться фоль­
клорною традицією, і цей зв’язок виявляє себе не лише в
поетиці, у явних ремінісценціях, айв орієнтованості на на-
74
родний досвід, трудову етику, споконвічні моральні уявлен­
ня. «Потужні ресурси філософського мислення», відкриті Ми­
сиком у фольклорі, зокрема й відлуння в його творах народ­
ної думи про втечу трьох братів із Азова, знайшли розумін­
ня сучасної критики’.
Погляд письменника на світ — мудрий, лагідний і людя­
ний — робить цей світ достоту казковим. Тож казка, як
своєрідна «немотивована реальність», і загалом казкове на­
чало— істотні риси не лише Мисикової поетики, а й усього
художнього світу митця. Його ремінісценції з народних ка­
зок: з «Івасика-Телесика» у віршах «Телесики», «Перепуст­
ка», з казки про жар-птицю у вірші «Ах, літечко з його зеле­
ним…» засвідчують виняткову органічність для поета самої
цієї стихії, а його відома поезія «Чорнотроп», поеми «Щас­
тя», «Камболет», «Гетьманівна», що належать до різновиду
літературної, поетичної казки, особливо наближують його
творчість до лірики В. Свідзинського та класичної українсь­
кої поетичної традиції.
Із виданням поезій Мисика, не друкованих за життя2,
коло його лірико-філософських роздумів для читачів помітно
розширилося. Так, вірші «Аркуші», «Старий портрет» прилу­
чаються до суттєвої в українській філософській ліриці проб­
леми аутентичного буття: в цих поезіях втілено думку, що
людина пише свій портрет самим своїм життям,— «На ар­
куші обличчя, чистім зроду».
Мисикову «модель» цієї лірико-філософської проблеми
(життя у злагоді, у гармонії з собою, зі своєю системою
цінностей) містять вірші «Я знаю: там ще моляться то­
полі…» та «Коло».
Хоч близько ти, душі моєї краю,
Ти будеш тільки снитися мені,
Бо те, що є в тобі найкраще,— знаю:
Це туга по тобі на чужині.
«Неспокій» самого поета дивовижним чином поєднувався
в його творчій вдачі із духовною напругою та зосередженіс­
тю, із жагою улюбленої праці. Тому останній період життя
позначений у нього справжнім творчим горінням. Починаю­
чи з уже згаданої книжки «Вибраного» (1958), одна за од­
ною виходять поетичні збірки: «Чорнотроп» (1966), «Біля
криниці» (1967), «Лан» (1970), «Берег» (1972), «Планета»
1
Див.: Ільшщький М. Всесвіт у краплині // Мисик В. Твори: В 2 т.
К-, 1983. Т. 1. С. 13—15.
2
Мисик В. Серед сонячної повені: Поезії, переклади, прозові твори.
К., 1987.
75 (1977) та дві прозові: «Брянський ліс» (1978) і «Зустрічі»
(1982).
«Планета» — назва для В. Мисика символічна, внутрі­
шньо вмотивована: це аж ніяк не данина «космізмові», цщ
заполонив поезію нашого століття, відбиваючи як нові риси
мислення, так і підвладність літературній моді. Це і не прояв
форсованого «інтернаціоналізму», культивованого в ра­
дянській літературі,— «планета» Мисика — це його «Захід і
Схід», із особливим логічним наголосом на сполучникові, його
«Цвіркун» і «Перша весняна блакить», «Перший сніг» і
«Тінь од хмаринки», «Чабан» і «Шлях», «Спека» і «Дерев­
це», «Насінинка» і «Розсада», «Легіт», «Верховіття», «Стеж­
ка» та «Крапля»… Тому така конкретна і земна його думка
про планету, яку треба було «доглядать, як грядку»,— тим
часом на ній ще стільки незлагод, і злиднів, і горя.
«Земна твердь Мисикової поезії», як її проникливо сха­
рактеризував І. Драч у передмові до «Планети»,— це доско­
нала простота, спокійна гідність довершеності — і водночас
«в нього досить-таки розкішні як для поета-філософа мета­
форичні барви» ‘.
Переклади Мисика заслуговують на спеціальну розмову.
Подарувавши читачеві повно і любовно-точно відтворену по­
езію Роберта Бернса (разом із М. Лукашем, видання 1959 та
1965 рр.),— він стверджував виняткову вагу художнього пе­
рекладу в повнокровному житті національної літератури. За
одне тільки десятиліття, починаючи з 1962 р., він збагатив
українську літературу «Вибраним» Рудакі, «Рубаями» Хай-
яма, «Лірикою» Гафіза. Завдяки йому «заговорили» нашою мо­
вою таджицькі, туркменські, азербайджанські поети. На Сході
й на Заході Мисика завжди вабили вершини: Уїтмен,
Шеллі, Лонгфелло, Юте, Гете, Тагор, Шекспір, Сааді,
Джамі, Фірдоусі. Ціла поетична «планета», любовно витво­
рена майстром, що був наділений «цілковитою природністю
вислову та ще якоюсь особливою свіжістю лексики», «спе­
цифічно перекладацьким даром, умінням перевтілюватись в
обраного для перекладу автора, зберігаючи водночас і риси
власної індивідуальності»2. Але мимоволі знову і знову
спадає на думку, як багато ще міг би зробити цей трудівник
пера, якби обставини його життя були для творчості сприят­
ливіші. Тому і виникає гірко-значущий підтекст у його вірші
1
Драч І. Прекрасне слово від серця // Мисик В. Планета. К., 1977.
С. 6, 9.
2
Кочур Г. Кілька уваг про Василя Мисика та його переклад «Ромео
і Джульєтти» // Прапор. 1988. № 9. С. 42.
76
«Швидка допомога», написаному 1963 р. і також не друкова­
ному за життя автора:
…А можна ж було
Врятувати, зігріть,
Устигнути
В добрі строки,
Якби
Не змарновано роки,
Не згаяно десятиліть….