Феня ПУСТОВА,
кандидат філологічних наук, доцент Донецького
національного університету
СТРУКТУРА ТВОРУ «НЕПРОШЕНИЙ ГІСТЬ»
ВАСИЛЯ ГАЙВОРОНСЬКОГО
Повноцінна рецепція літературно-художнього твору
значною мірою забезпечується його структурою. У статті
розглядається естетична функціональність її найголовніших
компонентів у творі Гайворонського. Художній світ
«Непрошеного гостя» – це естетично освоєна письменником
трагічна колізія суспільного й сімейного життя, що була
характерна для 30-х років XX ст.. Налякані тотально-діючою
карально-репресивною машиною в країні, родичі, зустрівшись
після семирічної розлуки, бояться щирого зізнання, як їм жилося
впродовж цього часу: чи не звинуватили когось із них у
політичних злочинах, чи не поступилися вони родинними
моральними принципами перед антигуманною ідеологією
будівників соціалізму.
Філософ М. Шлемкевич твердить: «Родина й кохання були
колись Архімедовою певною точкою, з якої людина
відважувалася на підбій світу і до якої могла спокійно
повертатися в невдачі» [1]. Головний герой твору
Гайворонського Іван Федоренко зберіг народне відчуття рідного
дому, родини. Це виявляється при першому ж знайомстві з ним.
Сюжет «Непрошеного гостя» складається з двох частин, які
могли б існувати самостійно. У першій, головній, зображено
взаємини двох братів Федоренків, а згодом і їхнього дядька
Прокопа впродовж двох днів. У цю частину твору вмонтовується
важливий епізод із життя інженера Івана, який після двох років
роботи на технічно зношеній аварійній електростанції
(«розтеліпаний вітряк») на Уралі і п’ятирічного заслання за
«шкідництво», долає довгий шлях із Сибіру в Україну, до85
батьківської хати. Цей компонент «Непрошеного гостя» – текст у
тексті. В усьому творі наративна дистанція між автором і героєм
різна. У вставному оповіданні між ними такі стосунки, коли (за
М. Бахтіним) автор опановує героя, дивиться на світ його очима,
виражаючи власні погляди й почуття. І це природно. Адже сам
Гайворонський, звинувачений у 1933 році у троцькізмі, через
п’ять років повертався тим же шляхом, що і його герой. Цього
героя можна ототожнити із самим письменником.
Щодо художнього часу у вставному оповіданні, то він
вимірюється палким бажанням героя якнайшвидше опинитися
вдома, в родинному колі. А художнім простором є його душа,
стан якої пояснює автор. Сюжет цього компоненту розгортається
динамічно, його рух виявляється у зміні емоційного стану Івана
Федоренка. Спочатку настрій героя суголосний із настроєм усіх
колишніх в’язнів у вагоні: вони, «обдерті, обшарпані, виснажені,
але оповиті радістю волі, голосно й безугавно гомоніли або
співали» [2, c.76]. Тайга за вікном головного героя «вже не
лякала своєю мовчазною суворістю, безконечністю і
непрохідністю. Тепер вона розступалася, давала дорогу у світ, до
сонця, до вільних людей» [2, c.76]. Радісні думки Івана, пояснює
автор, були схожі «на пісню душі, на якесь дивне марення, що
трапляється не кожній людині і хіба лише раз на все життя» [2,
c.77]. Оця унікальна властивість світосприймання Івана
виявиться відразу після його знайомства із щасливою родиною
молодшого брата Віктора.
Такий стан душі вчорашнього політв’язня визначив
найближчі його плани: «Полетить Іван додому, тільки додому, в
рідне гніздо, де народився він і виріс… там почує, хоч завжди й
насмішкувате, але тепле батьківське слово, відчує материну
ласку, братерське співчуття, сестрину опіку» [2, c.79]. Тут же
автор пояснює: «Це все в Івана було природно пов’язане з
розумінням волі, як розуміється дерево із шелестом листу, як
розуміється квітка з тонкими її пахощами» [2, c.79]. Але ще в
поїзді під впливом побаченого за вікном (голодна дівчинка
просила милостиню, а людина з портфелем, на думку супутника
Івана, – то кагебіст із списками «неблагонадійних громадян») і
також під впливом розбою, влаштованому звільненими86
кримінальщиками у вагоні, нових пасажирів із розмовами «про
ціни, про крам, хвороби» та розпачу обкраденої злодієм старої
жінки, інженер глибоко засмутився. Він осягнув, що на волі реалії
такі ж, як були до ув’язнення, що «світ жорстокий, потворний,
брудний і гнітючий» [2, c.80], а тому мусить їхати на призначене
місце поселення в Прилуки, щоб знову не потрапити в тайгу. Й на
інші причини зважив Іван: можливо в батьківській хаті живуть
чужі люди (адже не отримав жодної відповіді на свої листи із
Сибіру), та й не годиться з’являтися на рідній вулиці
Дніпропетровська «обдертим, брудним, схудлим, ніби з хреста
знятим, завошивленим». Упевнений він, що мати пишалася перед
сусідами сином-інженером, а батько тим, що «має купу дітей і
всіх вивів у люди» [2, c.82]. Не захотів Іван засмучувати родичів.
Розглянуте вставне оповідання в «Непрошеному гості»
виконує функцію прологу, воно сприяє глибшому естетичному
сприйманню поведінки колишнього політв’язня у взаєминах з
молодшим братом.
У головній частині твору, якій і належить назва
«Непрошений гість», зображені стосунки Івана із сім’єю Віктора,
а згодом і з дядьком Прокопом. За жанром – це новела, хоча
структурно дещо відрізняється від класичної. У Гайворонського
твір досить розлогий за розміром і має не один, а два вершинних
конфлікти, на початку вони називаються, а потім у різних
ситуаціях відтворюються. Цікавий наративний вибір прозаїка: тут
є оповідач, крім того, використано той тип стосунків, який Бахтін
поцінував так: герой опановує автора. Вагомим елементом тексту
є діалоги. Учасником першої розмови стає дружина Віктора, яка
домагається знімати конфліктне напруження між братами
своєрідними втручаннями, переводячи бесіду на тему пошуків
нареченої неодруженому Іванові.
Початок твору – лаконічна оповідь про те, що брати
Федоренки двічі «щасливо бійки уникли». Спочатку Віктор мало
не «пошпурив вазона в Іванову голову» [2, c.67] зі спини,
завадила цій біді його дружина своїм криком. Гість не зрозумів,
що йому загрожувало. А ввечері в садку Іван «великим зусиллям
волі стримав себе, щоб з усього розмаху не затопити братові
ляпаса» [2, c.67]. І після цього фабульний початок. Колишній87
в’язень, облаштувавшись у Прилуках, взявши відпустку на
чотири дні, але не одержавши відповіді на свої листи з дому,
з’являється на околиці Дніпропетровська на своїй рідній вулиці.
Він сповнений радості від оточення: «… Його старий знайомий,
його друг дитинства, старий козарлюга – Дніпро, вайлувато
простягнувшись, вигріває під сонцем пишне тіло своє й привітно
усміхається Іванові; мило хлюпочуть об узбережне каміння
шовкові хвилі кришталевої води; з матірною ніжністю кричать
щось Іванові чайки…» [2, c.67]. Така ж приязнь вчувається
героєві у дзеленчанні трамваїв, у поведінці постового міліціонера.
Але споглядання рідної садиби породжує деяке сум’яття: в
палісаднику ростуть мальви, а мати їх не любила і ніколи не
саджала, не побачив злого собаки, що для батька був
обов’язковим охоронцем садиби. Ці прикмети підтверджували,
що головних господарів цієї хати уже немає. Проте відбулася
дуже радісна зустріч із братом Віктором. Крім того, Іван був
зворушений тим, що у світлиці збереглося все так, як було при
батьках: і міцні меблі, і фотокартки на стіні, і малюнок Святих
Гір над Дінцем, і квіти. Йому навіть здавалося, «що й запах,
якийсь особливий, притаманний лише їхній хаті, і такий рідний,
був той самий» [2, c.71]. Іван переконався, що батьки померли, а
Віктор щасливий із своєю дружиною Пліточкою, яку врятував у
Дніпрі. Але захмелівши, гість втрачає відчуття реальності, його
уява малює перед родичами фантасмагоричну картину. Ніби у
Прилуках він бачив це щасливе подружжя на димарі у вигляді
голубів, які цілувалися, а їхній синок висів яблуком на дереві.
В цьому епізоді виявилася ота незвичайна прикмета
світосприймання героя, про яку йшлося ще в пролозі в
авторському поясненні. Візія Іванової підсвідомості була
сприйнята як химера п’яного чоловіка. А в народній символіці
пара голубів – це закохані, яблуко та ще й на дереві – вісник
добра. Проте Іванові привиділось, що якийсь дурень хотів голубів
розлучити: «упхав до рота чотири брудні пальці і засвистів» (76).
А якийсь необачний дядько зірвав яблуко і з’їв. Така візія
підказує читачеві, що родина Віктора живе в неспокої, існує
загроза руйнації її щастя. 88
Рушійною силою сюжету в головному тексті є висловлені і
невисловлені вголос емоційні думки Івана і його поведінка,
реакція на те, що почує від брата Віктора, а другого дня і від
дядька Прокопа. Іван дізнається від Віктора, що життя їхніх
братів і сестер склалося благополучно, а про себе сказав
загальною фразою: «Перевівся з Уралу, живеться так собі». При
цьому він роздумує: «Що казати? Правду? А чи її тут потрібно?
Хто такий Віктор? Брат? Цього не досить для відвертості…
Щирість зведе розмову на манівці або на політику» [2, c.86]. Про
Віктора Іван дізнався, що той стахановець, бригадир, активіст,
вивчає історію партії, і тут же собі зауважив: «Це ще ніякі не
ознаки душі, це все шкаралупа» (88). Вирішив Іван поговорити з
братом про загальновідому жахливу подію: він попросив родича
розповісти про голод. Чутки про нього доходили і в табір.
Не дуже охоче Віктор почав називати окремі деталі,
сподіваючись, що зайде Пліточка і переведе розмову на щось не
дражливе. Проте змушений був розпочати бесіду з окремих
фактів. Були вони вражаючі. Щодня, йдучи на роботу, Віктор
бачив трупи померлих від голоду селян під будинками, голодуючі
зуміли приборкати їхнього злющого собаку, щоб з’їсти.
Відтворюючи в пам’яті недавнє минуле, Віктор став задихатися
від найстрашнішого спогаду: на людей, що стояли на трамвайній
зупинці із машини, яка піднімалася вгору і водій якої не
управився з кермом, з-під брезента посипалися трупи.
Прийшовши до свідомості, Віктор побачив на собі голу дівчинку
років восьми. Розповідаючи, він знову переживає стан, у якому
перебував тоді: дівчинка «вишкірила на мене ріденькі зуби й
дивиться виряченими, скляними очима. Я так злякався, що не
пам’ятаю, як схопився на ноги й побіг додому» [2, c.90]. Не
приховав стахановець і того, яке гнітюче було враження від
побаченого в безлюдному, зарослому бур’яном селі, куди
послали на збирання врожаю робітників і службовців з міста: «І
хоча вгорі сяяло сонце, здавалося, що ти опівночі потрапив на
кладовище» [2, c.90-91]. Опозиції – сонце і північ, сяяло сонце
не для людей, а для цвинтаря –посилюють естетичний ефект від
цієї картини. 89
Але Віктор різко міняється, коли Іван запитав: а як на те
реагували «робітники, службовці, партійні і профспілкові
організації», мешканці міста, які «їли селянський хліб і з голоду
не вмирали» [2, c.91]. Стахановець став запевняти брата, що
голоду уникнути не можна було, що «партійна лінія
безпомильна», і хоча «людей загинуло багацько», проте
«здійснилася ідея колективізації» [2, c.92].
Приязнь до молодшого брата, яка виникла в Івана раніше,
зникла. Він зрозумів, що вести відверту розмову з Віктором
недоцільно, а «сперечатись ще й ризиковано». Проте, хоча гість
боїться видати своє негативне ставлення до дій влади, він дає
волю своєму непереборному бажанню дошкулити братові. Іван
починає критикувати збережений інтер’єр батьківської вітальні,
який нещодавно розчулив його, і звинувачує брата в буржуазному
міщанстві. Саме в цю хвилю розлючений Віктор хотів жбурнути
в потилицю гостя вазона з квіткою. Непримиренність конфлікту
зірвала Пліточка. Іван же картає себе: навіщо «витіяв оту
безглузду гру?». Він вирішує, що після всього почутого і ним
вимовленого «можна й ноги на плечі» [2, c.96]. Але зауважує, що
з Віктором слід «розійтися по доброму», бо ж він «рідний брат і
зустрів Івана по-братньому» [2, c.97]. Конфлікт тут же ніби
вичерпується жвавою розмовою Пліточки про одруження Івана.
Відбулося в цей же день ще одне ідеологічне зіткнення в
садку. Іванові ні про що було говорити з братом, і він у темряві
споглядає нічне небо, вслухується у знайомий шелест листя і
поринає у спогади про дитинство. Виявляється уже тоді в Івана
була багата фантазія: небо йому здавалося містом, а він,
хмаринка, бешкетував на хмарах, не боячись, що на нього хтось
«нагримає». Ці спогади теж підтверджують розвинену інтуїцію
героя. Згадав гість і про земні розваги з товаришами. І в цей час
відбувається ще одна розмова братів. Віктор повідомляє про
батьків заповіт щодо хати. І здається гостеві, що молодший брат
переповідає заповіт інтонацією глави родини Федоренків.
Зворушений до сліз, Іван переконує себе, що Вікторові можна
розповісти всю правду про себе. Але тут відбулася вражаюча
зміна з нинішнім господарем хати. Він розповів про рідного
дядька Прокопа Федоренка, якого заарештували. На думку Івана, 90
батьків брат – «глибокий мислитель і наївний дивак» [2, c.106],
який основою суспільства вважав інтелігенцію і селянство,
доводячи це своїми незвичайними розмислами. А для
більшовицького режиму селянство – це дрібнобуржуазний клас,
інтелігенція – гнилий прошарок суспільства. Племінник розуміє:
«Такі люди… владі не бажані. Влада вимагає виконання, а не
мислення» [2, c.106]. А Віктор від імені будівників соціалізму
цинічно заявляє, що ті, хто агітують проти радянської влади, «у
нас плутаються під ногами. Заважають. Нехай доживає віку на
півночі» [2, c.108]. Така безапеляційність заяв брата породжує в
гостя підозру, що Віктор причетний до арешту дядька. Саме в цей
момент Іван і хотів дати ляпаса, проте, стримавшись, розрядив
конфлікт: повідомив родичеві, що завтра від’їжджає, і вони
більше не побачаться.
Опис оточення і настрою, з яким Іван прибув уранці до
рідної хати, контрастує з тим, що відчуває він безсонної ночі,
коли «у віконниці дряпався гострими пазурями дощ» [2, c.109].
Проте не поглинула гостя ненависть чи злоба до Віктора, він
жаліє брата, шукає, які позитивні риси той виявив і пригадує
головне: «З якою чутливістю він розповідав про голодний час. А
яке тепло відчувалося у його словах, коли казав про останню
батькову волю» [2, c.111]. Безсонниця і якісь звуки на горищі
навернули гостя на думку подивитися ті численні колекції, які
збирав у дитинстві, особливо гасла й газети періоду революції. На
горищі Іван наштовхнувся на дядька Прокопа. Це третій
вершинний момент у сюжеті, але він виявився односторонньо
конфліктним. Тільки в дядька, як він сам зізнався, нібито виникла
думка про те, щоб убити племінника. Але Іван відразу зрозумів,
«що відбувалося в цій хаті, всю глибочінь братової трагедії, його
переживання, що приховувались натягненою на себе машкарою
блазня» [2, c.113].
Викритий племінником у схованці дядько філософствує про
те, що до хижаків скоро долучиться «двоногий звір» – людина.
Сам він переміг у собі звіриний інстинкт і пропонує племіннику
вести його, щоб здати, як ворога. Іван заспокоює дядька,
пояснивши, що сам нещодавно повернувся із «поправно-
трудового табору» за шкідництво. І вже в хаті племінник, 91
розповівши про себе, розвіяв сумніви дядька. Останній повідомив
про свою втечу із в’язниці, про те, що переховується уже місяць у
Віктора, поки той дістане йому папери, з якими можна було б
податися на Донбас чи на Каспійське море. Саме цей Сковорода
без освіти виголошує осуд існуючому політичному режиму: «А
взагалі, Іване, винних шукати в цій хаті не доводиться. Вони в
іншому місці. Над світом запанувала чорна лжа» [2, c.118].
Остаточно вичерпується конфлікт, коли з магазину
повертається додому Пліточка, а пізніше з роботи – Віктор.
Зрозумівши, що сталося, господиня «спочатку заплакала, потім
засміялася і, обнявши Івана за шию, міцно його поцілувала» [2,
c.118]. Так вона показала свою радість і вибачення, оскільки саме
вона, за словами дядька Прокопа, як комісар, готувала свого
чоловіка до зустрічі з братом. Бо ж упевнені вони були, що Іван
посідає високу посаду і знає про арешт дядька. А Віктор,
побачивши усіх разом, «почухав потилицю, плюнув на підлогу й
розтер черевиком» [2, c.118]. Жест красномовний: своє
блазнювання з братом молодий господар хати засуджує.
Кінцівка вимагає повернутися до назви твору, як важливого
компоненту структури, який конденсує в собі емоційну ідею.
Зміст назви не збігається з народним прислів’ям – непрошений
гість гірше татарина. Читач доходить висновку: і в непрошеного
гостя слід розпізнати душу, особливо, якщо він доводиться
родичем. До підсумків напрошується і думка про екзистенційно-
кордоцентричні світоглядні орієнтації українців. Вони
притаманні й освіченому інженерові Івану, і філософу без освіти
Прокопу Федоренку. Всупереч жорстокій дійсності, державно-
комуністичній пропаганді, яка вносила злочинні класові критерії
навіть у родинні стосунки і замінила їх ідеєю побудови
соціалізму ціною багатомільйонних людських життів, брати
Федоренки разом з дядьком не перетворилися у хижих звірів.
Вони виявилися людьми глибоко духовними зі збереженою
народною мораллю. І від того почувалися щасливими.
В. Гайворонський належить до покоління митців
«Розстріляного відродження». Відбувши покарання за
звинувачення у троцькізмі, після поневірянь по світу, він
продовжить своє творче життя у Філадельфії. Письменник92
художньо освоїть такі сторони української дійсності, які без
нього нікому було б відобразити. Крім того, прозаїк збагатив
національну літературу не тільки тематично, а й новими формами
авторської естетичної свідомості.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.,1992. – С.148.
2. Гайворонський В. Непрошений гість // Гайворонський В. А світ
такий гарний… – Буенос-Айрес, 1962. – С.67 – 118.