Надія ТЕНДІТНА,
асистент кафедри української мови та літератури
Слов’янського державного педагогічного університету
ДОСЛІДЖЕННЯ ПОХОВАЛЬНИХ РИТУАЛІВ ТА
ЗАБОБОНІВ У ТВОРЧОСТІ Є.ПАШКОВСЬКОГО ТА
О.УЛЬЯНЕНКА
Творчість Є.Пашковського та О.Ульяненка являє собою
унікальне явище в сучасній українській літературі, але багато в
чому ще не вивчене. Зокрема, проза цих письменників
оригінальна у виявленні авторських оцінок щодо інтерпретації
теми смерті, а тому потребує ретельного цілісного дослідження,
доки не запропонованого жодним науковцем.
Проблема аналізу теми смерті у творах зазначених прозаїків
ускладнюється також багатоаспектністю цього явища в їхній
прозі, яке в свою чергу увиразнює неповторність творчої манери
письма кожного з них.
Як зазначає М.Моклиця: „Те, як людина тлумачить смерть і
яким способом відбивається від неї – ключ і до її філософії. Поки
людина не з’ясує своїх стосунків зі смертю, істина для неї
недосяжна. Але як з істиною, так і зі смертю стосунки в кожного
свої, глибоко інтимні» [Моклиця 2002, с.250–251]. 93
Є. Пашковський пише: „…Майбутній письменник …
писатиме і дописуватиме, відновлюючи тодішню українську мову
– не набір слів: енергетику, з допомогою якої він і його
сучасники, як і ми тепер, залагоджуватиме свої стосунки з
примарами й смертю…» [Пашковський 2001, с.7].
Н. Зборовська говорить, що він „своїм творам настирливо
намагається дати вигляд страшного сновидіння з пророкуванням
смерті» [Зборовська 1999, с.177].
Мета нашого дослідження – на основі прозових творів
Є.Пашковського та О.Ульяненка проаналізувати ритуали та
забобони, пов’язані з похованням, що дасть можливість
простежити ставлення сучасної людини до смерті. Для цього
проаналізуємо лексику, за допомогою якої знаходить своє
вираження оцінне ставлення письменників до описування картин
смерті на рівні індивідуального характеру мовного процесу.
Виділимо в художніх текстах окремі слова та вирази, що
набувають особливого естетичного значення під час опису сцен
смерті.
Художнє втілення образу смерті відбувається, насамперед,
через емоційне осмислення вираження почуттів, емоцій та часу.
Так, часопросторові виміри Є.Пашковський умовно позначає
словами „тут» і „там»: „там, де ні смерті, ні доріг, ні туманів»
[Пашковський 1989, с.24]; „там спокій і воля» [Пашковський
1997, с.220]; „там всі молоді» [Пашковський 1991, с.12].
У зв’язку із таким розподілом виникає чимало розбіжностей
у текстах. А тому автори часто вдаються до описів
„двопросторовості існування», роздумів про те, що буде з
людиною після її смерті. О.Ульяненко, наприклад, зазначає: „А
що буде далі, потім? Того ніхто не відає» [Ульяненко 2004, с.83],
або „А що полишиться після смерті? Чи буде там присутній запах
і пам’ять земного життя, чи все провалиться у смердючу і
холодну яму – забуття і невідомості?» [Ульяненко 2003, с.155].
Митців об’єднує намагання розкрити якомога більший
простір земного життя людини з паралельним зображенням
потойбічного існування в одному творі. Коли сучасне життя
впливає на потойбічне, та водночас із цим змушує замислитися
над загальнолюдськими категоріями в єдиному просторово-
часовому проміжку і навпаки. 94
Обидва письменники прагнуть також осмислити різні
аспекти цієї проблеми із урахуванням двох основних інваріантів
смерті в креативній системі прозового дискурсу: вбивство і
суїцид.
Навмисне вбивство людини людиною в прозі
Є.Пашковського та О.Ульяненка нічим не виправдане і виступає
абсолютно протиприродним явищем, або ж підпорядковане
дрібновласницьким інтересам окремої особистості.
Значно віддаленим у часі від скоєних злочинів постає
внутрішній світ вбивці. Так, герої О.Ульяненка розповідають про
своє минуле, як правило, лише в кінці життєвого шляху. У творах
відсутні сцени каяття, а тим паче згадки про місця поховання
жертв. Жодного разу ніхто з них не повертається на місця
злочину, щоб вшанувати пам’ять загиблих („Сталінка», „Зимова
повість», „Дофін Сатани», „Син тіні», „Знак Саваофа»,
„Серафима»).
Смерть висить як дамоклів меч над усіма центральними
персонажами, визначаючи й констатуючи неперервний ланцюг
смертей.
Калейдоскоп жахливих, видовищних смертей змінюється у
прозаїків роздумами про важливість, необхідність чи, навпаки,
про зневагу щодо дотримання ритуальних обрядів сучасною
людиною. Але більшість питань залишається без відповідей.
У творах підкреслюється настанова майже всіх героїв на
смерть, виступаючи по черзі то усвідомленим, то неусвідомленим
актом завершення власного життя персонажа.
Думки героїв про самогубство спровоковані, як правило,
жахливими умовами життя, коли суїцид стає єдиним можливим у
певному розумінні правом власного вибору. Це так званий
демонстративний суїцид, привернення уваги, виклик до діалогу з
оточуючими. Як приклад варто згадати новелу Є.Пашковського
„Закрита палата».
За твердженням М.Бердяєва, „…суїцид – це насилля не
лише над життям, а й над смертю, неповага до таємниці смерті,
такої ж, як і таємниця народження» [Бердяєв 1992, с.12]. А тому
Є.Пашковський спонукає читача замислитися над вчинком
Миколи із зазначеної новели. Виникає дискурс про95
антиестетичність, трагічність, абсурдність, релігійність та
моральність вчинку сорокарічного чоловіка.
Велику увагу у своїх творах письменники звертають на
роль поховальних ритуалів у житті як окремої людини, так і нації
в цілому. Майже кожен твір містить описи ритуальних дійств або
їх фрагментів. Почасти описані ритуали виокремлюються через
культ проблеми пам’яті роду, взаємостосунків у родинах,
виступаючи як найскладніша проблема сучасної людської
цивілізації.
Є.Пашковський у романі „Свято» констатує давній звичай
згадувати й аналізувати життєві діяння померлого: „…на похороні
люди хвалили батька, „тямовитий хазяїн, авжеж, копицю так
вивершить, що соломини вітер не звіє…» [Пашковський 1989,
с.50].
Водночас земля, яка стає останнім притулком для мерця,
постає наділеною рисами живої істоти. Вона стає здатною
„почути», „передати» і „розповісти» нащадкам про все те, що
було відомо всім померлим. Потрібно лише вміти її „слухати»:
„Земля слухала себе … голосами померлих, всіх знаних, всіх
рідних людей мала звістити … зумисне гасила розпліскану синь,
студила кров, повертаючи людині предковічну студінь безнадії і
спокою, гніт вмирущості …» [Пашковський 1989, с.18].
Зауважимо, що Є.Пашковський більшу увагу звертає на
дослідження емоцій та почуттів, а О.Ульяненко виступає
майстром у змалюванні натуралістичного „портрету» мерця.
Герої мріють возвеличитися, піднятися до статусу Над-
Людини, заподіявши смерть іншим. Але жоден із них навіть не
замислюється над тим, чи буде потім достойно поховано їхні
жертви. Спостерігаємо лише сцени розчленування тіл, пожирання
нутрощів, або бачимо описи напіврозкладених, покинутих
небіжчиків. Виникає думка, що залишити свій слід у пам’яті
людства можливо, у більшості випадків, єдино через акт
вбивства.
Лише в романі Є.Пашковського „Свято» читаємо про
піклування над могилою померлого (мати Олени доглядає місце
поховання Івана). Але і в даному випадку цей приклад виступає
більше як обов’язок, каяття, спокута за вчинок доньки, а не вияв
доброї волі. 96
Вже на початку ХХ століття суспільство психологічно
стало готовим до того, щоб позбавити смерть характеру публічної
церемонії, особливо коли загальноприйнятою нормою стає
госпіталізація смертельно хворих, а також турбота спеціальних
установ про небіжчиків.
Сплески надмірних страждань за померлими стають
перешкодою для продовження повсякденної діяльності сучасної
людини, а тому зазнають тиску суспільства. Через те
спостерігаємо у творах письменників спрощення обряду
поховання, коли церемонія перетворюється на поглинання їжі.
Спостерігаємо і відмінності у похованні небіжчиків, що
належали до різних соціальних прошарків. Де смерті „відомих»
людей завжди викликають інтерес та захоплення, а звичайних –
байдужість, які в „безнадії, в безвиході гинуть страшно…»
[Пашковський 2001, с.6]. В О.Ульяненка читаємо: „Похоронна
процесія сунула повільно і чинно, блискучі „лімузини»,
„мерседеси», „лендровери», повільно чавили сніг… труну, з рук у
руки передаючи, люди несли аж до Байкового цвинтаря.
Священник махав кадилом, голосили плакальниці. Батьки йшли
за труною. Поруч бабусі в чорному…» [Ульяненко 2004, с.89].
М. Приплоцька вважає, що „…сприймання смерті лише на
соціально-побутовому рівні веде до втрати духовних, морально-
етичних цінностей, попередньо надбаних культурою, до
„дикості» [Приплоцька 1999, с.262]. Ця „дикість», на її думку,
спричинена нашою цивілізованістю, „нашим вузьким
сцієнтизмом і прагматизмом, виокремивши смерть, як явище суто
фізіологічне чи навіть фізичне…» [Приплоцька 1999, с.257].
Але поряд із цим, у житті сучасної людини залишилося
чимало забобонів, пов’язаних із ритуалами поховання.
Досягнення цивілізацій не здатні ще повністю викоренити
людський страх перед невідомим, закладений багато тисячоліть
тому.
Ось, наприклад, які забобони описує Є.Пашковський: „не
приносити з людського цвинтаря крашанки» [Пашковський 1997,
с.246]; „замовлю на пам’ятник, щоб хутчій скопитнулась»
[Пашковський 1997, с.246]; „душа відьми згорає в смертному
танку» [Пашковський 1997, с.251]; „сниться, благає, щоб рідні по-
християнському запечатали могилу» [Пашковський 1997, с.198]; 97
„осикового кілка, вбитого в те місце могили, де розташовані
груди» [Пашковський 1999, с.352]; поганою прикметою
вважається і „скуповування речей для ще ненародженої дитини»
[Пашковський 1989, с.41].
„Живим» і досі змальовується на сторінках прози
Є.Пашковського повір’я про обов’язковість виконання
передсмертних бажань померлого, в надії, що душа небіжчика
буде задоволена: „…несла Іванові на цвинтар пригірщ ув’язаних
носовичком журавлин» [Пашковський 1989, с. 10].
Вражають і описи давніх звичаїв – „присягалась відвідувати
могилу батька» [Пашковський 1997, с.291]; „присягали над
трупом» [Пашковський 1999, с.115]; „прийти до могили і
вклонитись прадідові» [Пашковський 1999, с.434].
Читаємо забобон і про близьку смерть для того, хто щось
зробить зі своїм фото: „приходить прострелена фотокартка…, а
потім похоронка прийшла» [Пашковський 1989, с. 12].
Знаходимо у творах Є.Пашковського відмінності у
похованні тих, що не мають „власних» могил: „гуртом витесали і
викопали на нагробові дубового хреста на спогад про неприкаяну
душу, гуртом, відплакали» [Пашковський 1991, с. 6]; „…де його
вбито і де поховано…» [Пашковський 1999, с.434]. А також
відмінності у похованні в’язнів – „поховали Івана на новому
цвинтарі, а перевозити заборонено, доки строк не відбемкає»
[Пашковський 1989, с.18]; військових – „десь доведеться тричі
пальнути на цвинтарі» [Пашковський 1989, с.32]; самогубці –
„могила десь на відшибі» [Пашковський 1997, с.204].
Звертає увагу Є. Пашковський і на віру сучасної людини
в можливість „розмов» із померлими: „…Братчику, брате мій,
помниш, підсаджував мене до ластовиного кубла…, помниш, за
клубом розігнав гурт шабашників, що липли до меї
дівчини…братчику, батьку мій, зціли мою кривду»
[Пашковський 1989, с.37]; „Олена в шоковому стані
розмовляла з труною: „дошки дубові, шпариночки
непроглядні, під земелькою рідною не дайте прокинутись, не
дайте плакати…» [Пашковський 1989, с.12].
Згадує автор і про народний звичай „власноруч готувати
собі одяг на смерть» [Пашковський 1989, с.24]; „мити трьома
водами руки після цвинтаря» [Пашковський 1989, с.10]; „затуляти98
дзеркало чорним опиналом» [Пашковський 1997, с.199] та
„одягати чорне вбрання» [Пашковський 1997, с.176]; „голосити
під час похорону» [Пашковський 1991, с.15]; „просити прощення
у померлого» [Пашковський 1989, с.43].
О.Ульяненко доповнює цей перелік. Він згадує про звичай
„викопувати власноруч могили» [Ульяненко 2002, с.32];
заздалегідь тесати труни – „…довго і майстерно, з завитками,
плюмажами, віночками, віконечками» [Ульяненко 1999, с.207];
досліджує особливості професії копачів.
Також він точно відзначає час початку поховання – „коли
прийшов полудень, треба було виносити труну…» [Ульяненко
2000, с.35]; згадує про обрамлення процесії „похоронною
музикою маршу Шопена» [Ульяненко 1999, с.261]; про звичай
приносити на цвинтар квіти – „його труна завалена квітами…»
[Ульяненко 2000, с.69].
Простежується у творах О.Ульяненка також звичаї
вшанування пам’яті померлого на третій, дев’ятий та
сороковий день – „три дні вони тягнули сумних траурних
пісень» [Ульяненко 2002, с.62]; „додому пішов на дев’ятий
день по братові. Стіл, заставлений рибою, холодцем, люди, що
частуються. На кухні порається мати…» [Приватна колекція
2002, с.590]; „відзначали сороковий день по Димику»
[Ульяненко 2002, с.47].
Висвітлення зазначеної теми ускладнюється також
жанровою та стильовою приналежністю письма прозаїків, що
являє собою унікальне поєднання в творах елементів різних
напрямків і течій, і засвідчує собою постмодерну манеру
написання.
Письменники-постмодерністи у притаманній їм системі
звертають увагу на вирішення таких проблем сучасного
духовного життя, як втрата моральних орієнтирів, ненависть,
байдужість, причини деградації людства.
Через постмодерне сприйняття створюється своєрідна
„модель» сучасного прозаїкам світу. Так, наприклад, у творчості
Є.Пашковського простежуємо дослідження художнього
конфлікту – „людина – система», яка призводить героїв до
поневірянь та трагічних наслідків. А у творах О.Ульяненка
постмодернізм прочитується, насамперед, як наслідок симбіозу99
влади і зла, коли він стає невід’ємною частиною людського буття
(романи „Дофін Сатани», „Сталінка», „Вогненне око», „Зимова
повість»).
Виклад же матеріалу у творах Є.Пашковського та
О.Ульяненка від першої особи відкриває перед читачем найтонші
нюанси психічного, естетичного, етичного, морального та
релігійного реагування на події, бо майже вся оповідь при цьому
здійснюється через наратора.
Нарація від першої особи дає також можливість проникнути
й порівняти віддалені в часі реалії, збагнути мотиви поведінки,
почуттів, думок героїв, зрозуміти причини їхньої приреченості.
Бо „відавторський оповідач» стає активним учасником
зображуваних подій, безпосередньо репрезентує світогляд і
свідомість письменника, які відшліфовуються у його стосунках з
уявним читачем.
Найчастіше вживається абстрактно-узагальнюючий дискурс
недієгетичного наратора як знак абстрактного автора. Цей
дискурс тематично групується відносно тих проблем, про які він
говорить. Це, наприклад, узагальнюючий дискурс щодо пошуку
людиною сутності в цілому; деґрадація суспільства, де
особистість втрачає свої цінності й духовні орієнтири.
Найповніше згадані дискурси плануємо розглянути в найближчих
публікаціях.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Бердяев Н.А. О самоубийстве. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – 12 с.
2. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих
поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – С.160-178.
3. Моклиця М. Модернізм як структура: Філософія. Психологія.
Поетика. – Луцьк: «Вежа», 2002. – 390 с.
4. Пашковський Є. Безодня // Вечеря на дванадцять персон:
Житомирська прозова школа / Упоряд., передм., літ. ред.
В. Даниленка. – К.: Генеза, 1997. – 554 с.
5. Пашковський Є. Вовча зоря. Роман. – К.: Молодь, 1991. – 216 с.
6. Пашковський Є. З мільйонних терзань зринає посвітліла мова //
Урядовий Кур’єр. – 2001. –№ 77. – 28 квітня. – С.7. 100
7. Пашковський Є. „І мовби й нас немає …» // Літературна Україна.
– 2001. – 8 лютого. – С. 6.
9. Пашковський Є. Свято. Роман // Дніпро. – 1989. – №9. – С.8-24.
10. Пашковський Є. Свято. Роман // Дніпро. – 1989. – №10. – С.4-
52.
11. Пашковський Є. Щоденний жезл. // К.: Генеза, 1999. – 471 с.
12. Поліщук О. Позиція персонажа в українській модерній прозі //
Слово і час. – 2003. – №5. – С.71.
13. Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця
ХХ століття / Упоряд., вступне слово, бібліограф.відомості та приміт.
В.Ґабора. – Львів, 2002. – С.590.
14. Приплоцька М. Ставлення до смерті як індикатор культури //
Молода нація. Альманах. – 1999. – №12. – С.262.
15. Ульяненко О. Богемна рапсодія. Роман // Кур’єр Кривбасу. –
1999. – №119-121. – С.254-320.
16. Ульяненко О. Вогненне око. Роман. – К., 1999. – 229 с.
17. Ульяненко О. Син тіні. Роман // Кур’єр Кривбасу. – 2002. –
№146 – С.3-80.
18. Ульяненко О. Син тіні. Роман // Кур’єр Кривбасу. – 2002. –
№147. – С.9-85.
19. Ульяненко О. Сталінка; Дофін Сатани: Романи – Харків. –
Фоліо, 2003. – 381 с.
20. Ульяненко О. Сталінка. Роман, оповідання. – Львів: Кальварія,
2000. – 124 с.
21. Ульяненко О. Хрест на Сатурні // Кур’єр Кривбасу. – 2004. –
№177. – С.53-102.