Неля ЛИСЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри філології
Донецького інституту соціальної освіти
ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЯВИЩ БАРОКО І
МОДЕРНІЗМУ У ПРАЦІ Д. ЧИЖЕВСЬКОГО
«МАЯКОВСЬКИЙ І КАЛЬДЕРОН»
Під функцією традиційно розуміють співвідношення двох
об’єктів, у якому зміна одного з них зумовлює зміну іншого.
Функціональні методи дослідження сьогодні досить широко
представлені в різних галузях науки. Найбільш розгорнуто
функціональний підхід до теорії пізнання був презентований Е.
Кассірером, який вважав, що прогрес пізнання скерований не на161
вивчення субстанції ізольованих об’єктів, а на вивчення
взаємозв’язків між об’єктами, тобто на встановлення
залежностей (функцій), які дозволяють здійснити закономірний
перехід в низці об’єктів від одного до іншого. Такий підхід
пов’язаний з досить широким трактуванням детермінізму.
Творчий доробок Дмитра Чижевського – видатного
українського філософа, літературознавця-славіста – останнім
часом все більше привертає увагу дослідників. Перекладаються і
видаються в Україні праці Дмитра Чижевського, здійснюються
спроби визначити його роль і місце в світовій науці.
Наукова розвідка Дмитра Чижевського «Маяковський і
Кальдерон», вперше перекладена з німецької українською
мовою Ганною Хіменко, є цікавою з погляду зіставлення двох
різночасових і різнопросторових текстів на основі
функціонального підходу.
У статті Дмитра Чижевського «Маяковський і Кальдерон»
йдеться про дивну аналогію двох літературних творів:
написаного у формі судового протоколу вірша «Разговор с
фининспектором о поэзии» Володимира Маяковського,
представника російського футуризму ХХ століття, та твору
представника іспанського бароко ХVІІ століття – Кальдерона.
Обидва твори належать до жанру пародійного використання
форм службових актів і свідоцтв, причому автор наголошує, що
у даному випадку йдеться про пародію в її первинному
розумінні, а не як пізніші наслідування з метою висміювання.
Обидва аналізовані твори є пародійними. Різниця між ними
лише в тому, що у Кальдерона це серйозна пародія, а вірш
Маяковського написаний у сатиричних тонах.
Як свідчить і доводить своїм аналізом Дмитро Чижевський,
форма ділового (або напівділового) висловлювання об’єднує
обидва твори аж ніяк не випадково. Численні аналогії, подібності у
цих творах (наприклад, міркування щодо впливу мистецтва на
людей, міркування про роль митця як ватажка і водночас слуги,
ставлення обох авторів до мистецтва, тяжіння до певного
перебільшення), на думку Чижевського, зумовлені не генетичними
зв’язками. Подібно до того, як схожість будови тіла дельфіна і
риби викликана пристосуванням до однакових умов існування, а не
однаковим походженням, так і схожість аналізованих творів162
Кальдерона і Маяковського викликана не історико-генетичними, а
функціонально-типологічними зумовленостями.
Зауважимо, що обраний Дмитром Чижевським підхід суто
літературознавчий, оскільки в центрі уваги – функціональність
певного тексту в культурі (в цьому виявився вплив на
Чижевського російських формалістів і представників Празького
лінгвістичного гуртка). Текст Кальдерона – не суто художній, а
вірш Маяковського – художній твір, але Чижевський розглядає
їх в одній культурній парадигмі епохи. І це, безумовно, цікавий і
плідний підхід.
Чижевський порівнює представників культури бароко і
модернізму, і в цьому є глибокий сенс, пов’язаний з
осмисленням спільних рис цих двох типів культури. Конкретний
приклад, розглянутий Чижевським, є особливим, але питання,
якого він торкається, постає як глобальна проблема, що повинна
вивчатися у сфері присутності і впливу барокової художньої
свідомості в культурно-естетичній парадигмі модернізму на
рівні образів, мотивів, топосів, ідей, риторичних традицій
бароко в естетиці модернізму. Частково цих проблем торкається
німецька дослідниця Рената Лахман у книзі «Демонтаж
красноречия», перекладеній російською мовою.
У статті «Культурно-історичні епохи» Дмитро
Чижевський пропонує гіпотезу щодо хвилеподібного
історичного розвитку культурних стилів, подаючи умовну
схему, в якій на одній горизонтальній площині розміщує
періоди пізнього середньовіччя, бароко, «романтики» і
«неоромантики (символізму)» на противагу періодам раннього
середньовіччя, ренесансу, класицизму, реалізму і
неокласицизму. Характер стилів ніби «коливається» між двома
вказаними типами, що протистоять один одному [1].
Як бачимо, у наведеній схемі бароко і модернізм розміщені
на одній горизонталі (по вертикалі бароко протиставляється
ренесансу і класицизму, а модернізм – реалізму і неокласицизму),
що свідчить про їх типологічну близькість.
Драматизм і навіть трагізм часу, соціальна і політична
нестабільність, глибока криза – світоглядна і морально-
психологічна, – переосмислення старої картини світу,
дисгармонія і хаотичність нестійкої і мінливої дійсності, 163
сумніви і розгубленість людини в ній, песимістичні настрої, у
мистецтві – певна ускладненість, поєднання трагічного і
комічного, прекрасного і бридкого, високого і низького,
посилена метафоричність, гіперболізація – ось що єднає
культуру бароко і культуру модернізму, виявляє їх типологічну
близькість на екзистенційному рівні. Відповідно ця близькість
відбилась і у поетиці словесної творчості обох епох. Тому
зіставлення Маяковського з Кальдероном не тільки не видається
випадковим та безпідставним, а навпаки, відкриває перспективи
подальших роздумів щодо окресленої проблеми.
Жодна культурна епоха не зникає остаточно, тому можна
стверджувати, що певні рудименти барокової риторики,
образності на підсвідомому рівні залишилися у культурі і
пізніше виявили себе у модернізмі. У зв’язку з цим, мабуть,
доречним буде згадати про проблему функціонування топосів у
літературі. Як зазначав Е.Р.Курціус, топосу «притаманна часова
і просторова всеприсутність… У цьому понадособистісному
стильовому елементі ми торкаємося такого прошарку
історичного життя, який лежить глибше, ніж рівень
індивідуального винаходу» [2, с. 9].
І наприкінці хочу навести слова із розвідки Дмитра
Чижевського «Культурно-історичні епохи»: «…якраз у
найвидатніших представників духовної культури часто
зустрічаємо такі «вибухи» їх індивідуального обдарування, їх
особистих «ухилів» від норм їх сучасності, що якраз таких
найвидатніших представників минулого часто важко умістити в
рамки певного «стилю»» [1, с. 65]. І хоча у праці Чижевського
говориться про представників української культури, його
висновки мають значення у межах усього історико-культурного
процесу. У зв’язку із сказаним стає зрозумілим, чому,
наприклад, ранньому Маяковському «тісно» у рамках
футуризму – його творчість значно багатша і складніша, ніж це
передбачено футуристичною естетикою.
«Епохи, схарактеризовані за стилями, є не хронологічно
обмеженими урізками часу, а «надчасовими» цілостями; до
центральних з’явищ цих цілостей тяжіють часто окремі з’явища,
що стоять досить далеко від них, входячи хронологічно в рамки
іншої доби, іншого «часу»» [1, с. 68]. Саме тому і виправданим, і164
актуальним є окреслення таких проблем, як, скажімо, «поетика
модернізму і поетика бароко», «Маяковський і бароко» чи
подібних, якщо услід за Чижевським розглядати їх на
типологічному і функціональному рівнях.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Чижевський Д.І. Культурно-історичні епохи // Українське
слово: Хрестом. укр. літ-ри та літ. критики: У 3 т. – К., 1994. – Т. 3. –
617 с.
2. Curtius E.R. Zum Begriff eines historischen Topik //
Toposforschung: Eine Documentation. – Fr.; M., 1972. – S. 9.