Олена БЕРДНИК,
кандидат філологічних наук, старший науковий
співробітник Донецького національного університету
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА В
ДАВНІХ ТВОРАХ ПОЛЬСЬКИХ АВТОРІВ
У цій статті зіставляється три полономовні твори, написані
у різні часи польськими авторами, що належали до
католицького віросповідання, яких об’єднує як тематика їхніх
творів, так і те, що ці люди були сучасниками описуваних подій,
а тому відтворили безпосередні враження від зображуваного.
Наприкінці XVI – першій половині XVII ст. в Україні
функціонує сильна література, створювана переважно так
званою «католицькою Руссю» (С.Кленовичем, С.Пекалідом,
І.Домбровським). Ці митці відчували себе громадянами великої
держави Речі Посполитої, але водночас чітко усвідомлювали
своє українське походження.
Окремо слід сказати про письменників та літературних
діячів, творчість яких з повним правом можна вважати належною
до культури Польщі, України, Литви, Білорусі. Одним із них був
Матвій Стрийковський. З огляду на заявлену тему звернемось до
його «Хроніки Польської, Литовської, Жмудської і всієї Русі…»
(1582) [4], де козацтву приділено багато уваги. М. Стрийковський
уводить до своєї «Хроніки…» ним написані поетичні уривки
переважно героїчного змісту. У цій статті ми не наводимо уривків
«Хроніки» М. Стрийковського, описаних В. Шевчуком у «Музі
Роксоланській» [5].
У світі, створюваному автором, українське (руське)
козацтво є складовою армії Речі Посполитої або об’єднаної армії
Польської держави та Великого Князівства Литовського. Однак
лексема «козацтво» вперше з’являється в тексті у віршованому
описі «поразки 25000 Татар Перекопських під Вишневцем, 1512 199
року, від Поляків і Литви» [с. 712]. Лексема «козацтво»
стосується відбірної частини війська, яку складали «Литва з
Волинцями». Саме цю частину війська головний, у цій битві,
гетьман князь Костянтин Острозький виокремлює як
найперспективнішу й стійкішу (тут і далі подаємо свій переклад,
цитуємо за виданням 1766 р. [4]):
А Князь Костянтин Литву з Волинцями на сторóну
Відвів, бажаючи сам за всіх взяти нашу оборону.
Далеко від Польського війська став чóлом,
Хоче на Татар напасти через пагорбки долом [с. 714].
До опису цієї битви М.Стрийковський на означення вояків
послідовно вживає лексеми «лицар», «лицарство», «жовнір»,
іноді – «гусар».
У віршованому описі «Битви славної з Москвою», що
відбулася під Оршею 1514 року, подається опис запеклого бою,
в якому серед інших бере участь «Юрій Радзивілл зі своїми
Козацькими лавами» («z Swym Kozackim szykiem») [с. 729].
Автор «Хроніки» переконаний, що козаки є більш досвідченими
воїнами порівняно з поляками. Зокрема, на підтвердження цієї
думки, зіставимо два епізоди, зображених у «Хроніці» й цікаво
поєднаних одним прислів’ям, що є ніби висновком до
зображуваного.
Перший епізод вміщено у віршованому описі «Про
поразку Русаків і Поляків на Поділлі від Татар» [c. 604-605], в
якому йдеться про напад незначних сил українців і поляків на
розділене татарське військо, що плюндрувало Подільські землі.
Спочатку, завдяки ефекту несподіваного нападу на більшу
частину татар, українці й поляки отримали перемогу, перебивши
все вороже військо і, на думку М.Стрийковського, здобули б
остаточну перемогу, якби прислухалися до поради досвідченого
«русака» Ляща й не зволікали, а продовжили несподіваний
напад на другу, меншу, частину татарського війська. Але поляки
не послухали й дали можливість ворогу отямитися й
усвідомити, що сили противника замалі, наслідком чого було
оточення українців та поляків і їхнє знищення: 200
Так те більше військо ущент розгромили,
А інших били, сікли, в темряві гонили.
Друге їх військо, менше, почувши звук тої тривоги,
На інше місце з табору знялося, взявши в руки ноги.
А наші йшли за ними після перемоги,
Хотіли їх бити, але менше, як до того.
І вибили б усіх, якби вдарили на цих знічених
Після перших, вночі переможених,
Як Лящ радив, ніж як наші себе забавляли,
Татар переслідуючи, отямитись їм дали:
Ті побачили, що наших мало, миттю наскочили
І в коло їх зусібіч вінцем сміливо оточили
Хоч наші мужньо боронилися, але переможені,
Більшою силою на землі всі столочені.
Так їх щастя зрадило від першої нагоди:
Мудрий завжди є поляк, як мовиться, по шкоді [605].
У другому епізоді йдеться про те, що «року по тому 1529
Ослан, Цар Татарський, в полях під Очаковим наших [поляків –
О.Б.], котрі до Козацтва ходили за домовленістю, зловив:
Миколая Шенявського, Гетьмана Коронного, Єжего
Латальського й інших багато ротмістрів, з їхніми ротами, котрих
Татари після переговорів частину пов’язали, так, що одні
мусили відкуплятися, а інші до Туреччини були відправлені.
Sera sapiunt Phriges [розумні заднім розумом Фрігійці – О.Б.] по
шкоді Поляк мудрий» [с. 741-742]. Інтратекстуальний діалог
представлених частин тексту дає можливість реципієнту
зробити висновок, що, зважаючи на хоробрість і мужність
лицарства, для інших, для не козаків, є речі непосильні. Лише
козакам властиві і розважливість, і вміння швидко приймати
правильні рішення, миттєво зорієнтувавшись у ситуації.
Таким чином можемо вважати «Хроніку»
М.Стрийковського свідченням того, що в Речі Посполитій було
виховано особливий тип громадянина, ставлення якого до
співгромадян зумовлюється приматом державної вигоди, а
належність до певної національності, порівняно зі справою
загальнонародною, є фактором менш значимим.
Підтвердженням цієї думки вважаємо надзвичайну201
популярність, яку мала «Хроніка» у Речі Посполитій наприкінці
XVI ст. Крім того, інтерес до цього твору також не вщухав й у
XVIІI ст., адже він був перевиданий 1766 р.
Приблизно через сто років після «Хроніки»
М.Стрийковського, коли ситуація в Речі Посполитій
кардинально змінюється особливо через наслідки козацької
війни під проводом Б.Хмельницького, у Вільні в друкарні Отців
Францисканів 1675 р. друкується «Глас Марса звитяжного»
(«Dzwięk Marsa walecznego…») Матеуша Ігнація Куліговського
(майже одночасно із «Лютнею Аполлоновою» Лазаря
Барановича). Цей твір є панегіриком, присвяченим виславлянню
героїв, що 1673 року перемогли турецькі війська під Хотином.
Твір складається з кількох частин:
з присвяти Іванові Собеському, «найвищому гетьманові
військ Коронних», тобто королю Польщі, а також Пану
Михайлові, «великому вождю Литви», «звитяжному вождю»
Дмитру Вишневецькому, «відважному гетьману» князю
Радзивілу;
з окремої присвяти «ясновельможному» пану Казиміру
Івану Сапезі;
власне твору;
і на останок – зі звернення до Богоматері Марії.
Найбільшої уваги в панегірику приділено польським і
литовським князям – вождям і гетьманам, що керували битвами
проти турецьких військ. Стосовно українських воїнів
національність не визначається. Загалом у панегірику йдеться
лише про дві держави, що воюють з турками – «Польську
Корону» та «Велике Князівство Литовське». Україна або Русь як
воююча сторона не означується, хоча й згадується. Зокрема в
панегірику йдеться про те, що король Ян Собеський «Гетьман
Коронний великий» «з військом малим ординців громади
розгромив і прогнав з Польської країни до України». Після
цього висловлюється побажання щодо визволення Поділля та
України від загарбників (тут і далі подаємо власний переклад,
цитуємо за виданням 1675 р. [2]):
Хай же Бог вже утвердить яко Короля
Нами обраного, аби і з Поділля, 202
І з України поганих прогнав за Дунай
В інший край.
Після опису Хотинської битви, наприкінці панегірика,
також згадується Україна, якою мусить линути слава героїв, що
звільнили землю від турків:
Вас [лицарство – О.Б.] особливо хай Бог благословить,
А труди ваші у віках прославить,
Про відвагу котрих слава лине
На Україні.
На титульному аркуші зазначено, що подається
«Хотинської Експедиції описання віршем». Насправді йдеться
не лише про Хотинську битву, а й про події, що передували їй.
Зокрема про захоплення Кам’янця-Подільського турками, які
порушили мирні угоди з Польщею. Йдеться також про
відвоювання міста-фортеці та про бої, що відбувалися
безпосередньо перед Хотинською битвою.
І в назві, і в змісті твору робиться акцент на загальній,
спільній перемозі, тобто досягнутій об’єднаними силами (не
лише поляків та литовців, а й українців, «латинців» та
молдаван).
Цікаво, що військових начальників автор називає вождями
й гетьманами, а вояків не означує лексемою «козак». Натомість
вживається лексема «лицар» («лицар Мотовидло», «наше
лицарство»), так само, як і в «Хроніці» М.Стрийковського.
Українські вояки належать як до польського, так і до
литовського війська. Як зазначалося, це військо вже не козацьке.
Різні військові загони мають різні назви: гусари, піхота,
жовніри, солдати. Але у творі зазначаються посади, що свідчать
про належність до української (руської) територіально-
адміністративної одиниці: «Андрій [Потоцький – О.Б.], Воєвода
Київський», «Яблоновський, Воєвода Руський».
У панегірику відбито враження безпосереднього учасника
Хотинської битви, оскільки ракурси зображуваного постійно
змінюються: панорамні огляди й алюзивність до міфологічних
персонажів та історичних подій чергуються з описами того, що
відбувається довкола на даний момент: 203
А Смерть, корогви крешучи, тріумфує,
І з кісток Турецьких трофеї будує…
Одні в окопі лежать, світячи тілами,
Другі – під валом, засипані пісками,
Інші – за валом повалені трупом,
Луплені круком.
Одні до неба з отверзтими губами
Ніби сміються, світячи зубами.
Інші землю гризуть ніби,
Долі лежачи обличчями.
Другі, у рів упавши зі скелі високої,
Гниють в болоті. Інші в Дністер глибокий
Загнані страхом, через підлу свою славу,
Стали рибам на потраву.
Через що полягло їх, як мали про те новини,
Тисяч тридцять за дві години…
Мало до Хотинського замку втекло,
Мало й живих узято: все полягло
Військо [турецьке] від Марса, жовніра Польського
Й Литовського.
Панорамність зображуваного зумовлюється персоні-
фікацією смерті та докладним описом її «трофеїв». Антите-
тичність порівнянь, що стосуються мертвих турецьких солдат
(«ніби сміються», «землю гризуть ніби»), нагромадження
деталей під час їхнього опису, власне самé це докладне
описування призводить до розгортання й нагнітання різних
емоцій: радості перемоги, зумовленої зокрема й численними
людськими жертвами, та відрази й гидування, а водночас і
співчуття, що викликані виглядом спотворених тіл. Однак
позиція автора стосовно оцінки противника є чіткою й
однозначною. Вона втілена у персоніфікації страху турецького
війська та епітеті «підла» (слава). Ненависть до ворога втілено
також у констатації чисельності загиблих турків впродовж двох
годин («тисяч тридцять за дві години»), а також небажання
брати ворога в полон («мало… втекло, мало й живих узято: все
полягло військо від Марса, жовніра Польського й
Литовського»). 204
Автор, звеличуючи героїв-переможців, вдається до
надзвичайно поетичних аналогій та порівнянь:
Також поручник Князівства Литовського
Конюший, муж серця відважного,
Май не дочекав зажити розмаю
В отчому краю.
Поліг муж молодий, як цвіт розквітлий,
Через мужність свою неприятелем забитий.
А залишилась слава того цвіту,
Розквітла для світу.
Або:
В той час відважний лицар Мотовидло,
Скочивши на вал, жене, як бидло,
Турків геть з валу; лиш і сам себе
Стратив у тій потребі.
Не стратив однак: його образ, відбитий
У людських серцях,
Живе по смерті, доброю славою увитий,
Як під час битви.
У першому уривку обіграно прізвище героя Май, що
асоціюється з весняним, тобто молодим, буянням. На молодості
робиться акцент через асоціації до «цвіту» та епітет
«розквітлий» (цвіт). Другий уривок побудовано на риторичному
прийомі заперечення проголошеної тези. Але ядром
створюваного образу героя-лицаря є «добра слава», що квітне
або увиває героя й після загибелі. Причому автор подає смерть
цих двох вояків як мужню, але й необхідну річ, яку «потребує»
битва з ворогом. До того ж М.І.Куліговський, так само як і
І.Домбровський у латиномовній поемі «Дніпрові камени»
(надрукована приблизно 1619 р.), висловлює думку, що славетні
вчинки мужніх воїнів-визволителів потрібно увічнювати в слові:
Промовлятимуть Хроніки в майбутніх
Літах про славу, про Вашу розважну
Над турком, Мужні Вожді, перемогу,
І про звитягу. 205
Тому не будуть у світу без плати
Ті ваші злети трудами підняті:
Бо в книгах ГЛАС тої слави знаменитий
Буде відбитий.
Зіставляючи твори М.Стрийковського й М.І.Кулігов-
ського, зауважуємо шанобливе «панегіричне» ставлення до
українських лицарів, що воюють за Річ Посполиту й віру
Христову, й навіть захоплення ними у творах, відстань між
якими – майже століття.
Інші акценти у змалюванні козацтва звучать в полоно-
мовній літературі кінця XVIII ст. Надзвичайно цікавий образ
козаків змальовує Ян Богомолець у творі «Упир український»
(1789). Це поліжанровий твір, що починається як оповідка, але
більшу частину його складає трактат, де доводиться, що упирів
не існує. Образ українських козаків постає в контексті
тотального їх неприйняття, а також заперечення православної
віри («Схизми», «Грецької») на догоду возвеличення віри
католицької («релігії Католицької Римської»).
Козаки представлені як сильні й хоробрі вояки, наділені
надприродними здібностями, саме на думку вояків польських.
Останні хизуються один перед одним своїми звитягами й, перш
за все, перемогами над козаками. Але майже всі вірять у те, що
серед козаків багато упирів, спроможних воювати й після
смерті. Це переконання доповнюється нагнітанням страху перед
упирями через опис темної частини доби, надзвичайної
швидкості пересування вершників у білому, а також цвинтаря,
де ймовірно поховано упирів.
У трактаті автор намагається викласти всі відомі йому
факти, що заперечують існування упирів і, звичайно,
можливості життя після смерті зокрема козаків-характерників.
Ця частина тексту складається з уривків текстів та посилань на
отців церкви і їхні трактати про подорожі до язичників та
тлумачення церковних канонів. Також наявними є риторичні
запитання й відповіді на них, розбавлені розмислами про те,
чому люди впродовж довгого часу вірять у забобони. Наслідком
цього є висновок про навмисне вигадування оповідок стосовно
упирів, оскільки побороти їх може нібито лише людина, що206
дотримується православ’я або греко-католицького
віросповідання. Автор вважає, що надуманість існування упирів
доводить і той факт, що «найбільше вигаданих упирів є в Греції
і в тих краях, де католики змішані зі схизматиками: в Угорщині,
на білій та червоній Русі»]. Відкидаючи можливість існування
упирів, автор твору наголошує на правдивості виключно релігії
«Католицької Римської».
Отже, зважаючи на різко негативне ставлення польського
автора до козаків і православія, можемо констатувати, що у
творі кінця XVIII ст. подано високу оцінку військовій
майстерності козаків та схиляння перед їхньою демонічністю та
певним екзотизмом. Хоча демонічність та козацька екзотика
деякою мірою зумовлені впливом романтичної естетики.
Таким чином відзначаємо доволі широкий спектр рецепції
українського козацтва в давній полономовній літературі,
зумовлений як часом написання твору, так і національністю
авторів. Негативне ставлення зумовлене неприйняттям
православ’я або козацьких дій, що руйнували мир у межах
спільної держави. Особливе ж невдоволення козаками
проявляється, коли вони представлені як здирники, яких
цікавить не ідейна боротьба, а виключно матеріальне збагачення
за рахунок інших, байдуже – бідних чи багатих, католиків чи
православних. Позитивна оцінка козаків випливає зі ставлення
до них як до захисників Вітчизни (Речі Посполитої, Русі) та
християнства.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Bogomolec Jan. Upior ukraiński. – Warszawa, 1789.
2. Kuligowski M.I. Dzwęk Marsa walecznego… – Wilna: Druk. Oyćow
Franćiszkanow, 1675.
3. Łazarz Baranowicz. Lutnia Apollinowa kożdey sprawie gotowa. –
Wilna: Druk. Oyćow Franćiszkanow, 1671.
4. Stryikowski M. Kronika // Zbior dzeiopisow Polskich: W 4 t. – T. 2. –
Warszawa: Druk. J. K. Mci y Rzeczypospolitey, 1766.
5. Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література XVI-XVIII
століть: У 2 кн. – Кн. 1: Ренесанс. Раннє бароко. – К.: Либідь, 2004.