Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ СВІТУ В.СТУСОМ

Нінель ЗАВЕРТАЛЮК
доктор філологічних наук, професор кафедри
української літератури Дніпропетровського національного
університету ім. Олеся Гончара
ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ СВІТУ В.СТУСОМ
У передмові «Двоє слів читачеві» до книги «Зимові
дерева», що вперше була опублікована за межами України – у
Брюсселі (Бельгія) в 1970 році, В. Стус писав: «Якби було краще
жити, я вірші б не писав, а – робив би коло землі» [7, с.42].
Земля в поезії В. Стуса, як і у творчості шістдесятників, на хвилі
яких він прилучався до літератури, – центр світобудови. Вона
жива: «Дихає земля / кузками, світлячками, снами й зеленню»
[7, с.50], – читаємо у його вірші «Лісова ідилія» (1965). Його
назва асоціативно зорієнтовує наведену вище поетичну
характеристику землі на інший вимір – ідеалізації істинності,
сутність якої була проголошена В. Стусом дещо раніше в циклі
«Забуттям»: «Як ти довго випростуєшся з землі, / білий світе!»
[7, с.53]. У цьому поетичному вигуку асоціативно прихована
тривога, викликана розумінням, точніше – відчуттям
обмеженості світу, що примушує замість праці «коло землі»
писати вірші. Світ дитинства, що постає у перших віршах
В. Стуса, на перший погляд, звужений – це «світ домашній» (як
у віршах «Оці жовті будинки…», «Високі думи відійшли, як
грози…»). Але в ньому найсокровенніше: «рідна хата», де
«татом зроблений стіл», на якому «хліб і сіль» і «чотири руки –
мамині й тата», «літеплені материнські очі» і «добрі
батьківські» [7, с.101-102, 108]. «Оце твій світ, нехай малий , та
свій» [7, с.109], – стверджує В. Стус у вірші «Високі думи
відійшли, як грози…». За першим враженням ліричного героя,
своїм може стати і Київ. Кольорова гама зображення його
простору («жовті будинки», «пожовклий, але по-старечому222
прозорий Київ» [7, с.101]) сфокусовується в образі «золотого
світу», що асоціативно екстраполюється на міфологему
«золотого віку»:
О, ці жовті будинки
Це жовтіюче листя на деревах
Цей пожовклий, але по старечому прозорий Київ
Цей жовтий світ –
ніби паска, щиро вимащена золотим яєчком
Цей жовтий світ –
він добрий, як бджолиний віск,
він пахучий, як казка … [7, с.101].
1
Жовтий – це ознака теплоти, золотий вік – символ гармонії
світу, життя людського. Звернувшись до антитези, В. Стус
наголошує на невідповідності обличчя Києва його внутрішній,
суспільній сутності. Її кодами постають образи відстороненості
людини від світу, байдужості («вікна зашторені і оглохлі» [7,
с.101]; «Очі закриті, як вікна, шторами» [7, с.102]). Не все
приваблює і не все можна сприйняти «у світі домашньому».
Розгортаючи «натюрморт», як визначає поет жанр своєї картини
«на столі» і «над столом», він вдається до деталей-
характеристик нелегкого життя своїх батьків («важкі й гулкі, як
плуги» руки; «Виброділі на добрі на вітрі, / вимоклі на дощах,
випечені на сонці, / висушені на вітрі…» [7, с.101]), «зморшки –
шорсткі й карбовані…» [7, с. 102], «чорні руки» [7, с. 108], що
сприймається як оцінка становища пересічного трудівника.
І все ж домашній світ сповнений тепла, у ньому «світлі
душі»; це світ «незрадний», «довірений і вірний» [7, с. 109].
На таких розгорнутих контрастах у віршах «Оці жовті
будинки..», «Високі думи відійшли, як грози..» виникає відчуття
тривоги, втрати людиною своєї гідності й самовідданості у
відстоюванні своєї волі і себе як особистості.

1
Тут і далі в цитатах збережено правопис цитованого джерела.223
Усе пройшло. Надії, боротьба
За крихту щастя і за крихту хліба.
За крихту віри [7, с. 109].
Ці тривоги й приведуть поета до мотивів «рабованої душі»
і «змертвілого світу».
Для Ліни Костенко світ космічно неохопний – у ньому
земля і небо, історія людства і мистецтво: «За ланом лан, за
ланом лан і лан, / за Чорним Шляхом, за Великим Лугом» [3, с.
4]. У поезії В.Симоненка образ світу безпосередньо виводиться
у простір безмірності, вічної казковості краси: «Світ який –
мереживо казкове! / Світ який – ні краю, ні кінця!» [6, с. 73]. У
його структурі Земля, Небо, Вода. Образ макросвіту «із тверді і
небес, Дерев і хмар, народів, океанів» у вірші «Світ на відстані»
В.Коржа [2, с. 75] теж пов’язаний з ідеєю вічності. У В.Стуса
світ – Земля, але саме на землі процвітає загроза світові.
Можливо, він це відчув разючіше від інших, навіть поетів-
дисидентів. І нотки цієї тривоги з’явилися вже в ранній поезії
через асоціативно виокреслену антитезу земля і світ. Пізніше,
вже в час заслання у вірші «Гойдається вечора зламана віть…»
із циклу «Палімпсести» контраст світу і землі, світу і буття
набуде глобального змісту: «Усесвіт – не спить. Він ворушиться,
во- / втузиться, тузаний хвацько під боки / мороками спогадів.
Луняться кроки, / це, Господи, сяєво. Це – торжество: / вертань у
своє, у забуте й дочасне» [9, с. 121]. І, як його заперечення, –
життя «попід товщею неб – залізних, із пластику, шкла і бетону»
[9, с. 122]. Так утверджується вічність макросвіту. «Зламано
віть, – пише одна з перших і найбільш сумлінних дослідниць
тексту поезії В.Стуса М.Коцюбинська, спить все дерево, дрімає
всесвіт. Та віть – «тичиться в простір»». Хай «скінчилися
стежі», хай «нема ні знаку од прадавнього шляху», то лише
позірна сплячка» [4, с. 159].
Віра в пробудження світу звучить передусім у підтексті
вірша «Гойдається вечора зламана віть…», хоча сильне й
відчуття тривоги за життя в ньому. Невипадково обрано
винесений у заголовок метафоричний образ-символ, що
сфокусував у собі ідею проминальності життя, передчуття його
трагізму. Акцентовано в ньому час вечора, передніччя, за яким224
сон або смерть, час небезпеки, хаосу. Ці його смисли розгорнуто
через зримі картини стану світу і людства в ньому: «дерево
спить», «шалена вогненна дорога кипить», «тугий небокрай,
погарботілий із люті» [8, с. 121]. Такий стан світу зумовлює
трагічний висновок: «Нам світ не належить». Як катарсис
вирішення для ліричного героя трагічного конфлікту світу і
людини звучить фінальне звернення до Бога:
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть [8, с. 121].
«Так ясно починалось!» – двічі проголосить поет у вірші
«Потоки», згадуючи своє дитинство, де все «у світлому
світовідчуванні (М. Коцюбинська): «щаслива мати», «і день
стелився, ніби самобранка», «довірливо розпізнавався край»,
«Сто сонць ув очі йшло» [8, с. 76-78]. Мати, батьківська хата,
Дніпро, Софія Київська в цьому емоційному полі – прикмети
часопростору України. Як і в поезії інших шістдесятників, вони
традиційно є символами роду, тепла, волі, духовності. Та
світовідчуття В. Стуса глибинніше, провіденційніше. Для нього
раніше за багатьох очевиднішою стає їх антитетичність реаліям
дійсності, що формують світ чужий, жорстокий, агресивний. До
світотворних художніх засобів додаються гротескові
гіперболічні означення зумовленості невільництва України й
українця: «Нестерпний простір, / заломлений, мов горло у віки»
(«О що то – єдність душ?..» [7, с. 47]); «земля, рабована віками»
(«Сто років, як сконала Січ»[7, с. 90]); «твань звільненого світу»
(«Бредуть берези…» [7, с. 129]) – такі ознаки світу України
називає поет у своїй поезії.
У згаданому вище вірші «Потоки» В. Стус художньо
фіксує еволюцію світосприйняття ліричного героя на шляху до
зрілості та її причини, варіюючи образ тіні (тіні, матері, життя):
Ти мати. Тінь. І обернувшись тінню
самонародження, ввійшла у тінь,
і тінь запалюєш жданням своїм, і тінь
круті гамує голосіння. Тінь
підводиться. Гострішає. Чорніє [7, с. 76]. 225
Як відомо, тінь у міфології – символ душі людини,
тривоги, привиду й темного відображення, які відкидають тіла і
предмети, заступаючи собою світло. Саме у відповідності
останньої до символічних її прикмет у давньому повір’ї з
людською тінню пов’язують ідею смерті [1, с. 538]. Вживши
образ тіні, В. Стус градаційно розгортає багатоаспектність його
семантики. У його поезії він – відсвіт минулого щастя і нічне
видіння (мати «при узголів’ї привидом скорботним»), це і знак
життя («Бо за смерть – життя стає на цьому світі»). Визначально
в образі життя як смерті – кров, образ якої введений у систему
запитань: «Чого мені червоні (яблука – Н.З.) дарували / в
дитинстві завжди? щоб я відчував, / чим пахне і земля і людська
кров?» – риторичність цих запитань підкреслена в розвитку
теми («Так само пахли соняшники пізні, / І бджоли пахли так. І
сльози – так» [7, с. 77].), яку автор послідовно рухає через
больові точки самовідчуття ліричного героя («про що дарував
мені цей світ <…> Нащо передрік ці болі самозречення» у світі,
де жив «краєм, скраєчку, на жебрах, лиш прориваючись крізь
грати заборон») до контрапункту почуттєвого відкриття – «світ
білий заборонений» [7, с. 79]. Образ забороненого світу
повертає поета в минуле, історію, що призвела до змаління
«протрухлого українського материка», де «Вже навіть
немовлятко / й те обіцяє стати нашим катом» («Порідшала земна
тужава твердь» [7, с. 156]).
Зіставлення світу білого і чорного, світу волі і світу неволі,
породжує нове трактування світу як тюрми. Він постає у
творчості В.Стуса, як і в «Ґратованих сонетах» І. Світличного, в
образі світу в’язниці з її традиційними прикметами: параша,
грати, вартові, сторожа і т.п., як і соціум, у якому людина
обмежена у своїх діях і слові культівськими заборонами. Це світ
темряви.
Поліфонія заперечень традиційно «білого» кольору світу у
вірші «Потоки» (через образ крові він змінюється на червоний, а
в зіставленні із тінню – на «чорний») слугує емоційному
втіленню сумніву стосовно його існування («а білий світ – він
тільки майже (підкреслення наше – Н.З.) і світ, і білий» [7, с.
103], і одночасно вияву усвідомлення трагедії – «мертвий ти єси
у мертвим світі» [7, с. 173]. В інтерпретації світу як бенкету226
смерті життя у вірші «Попереду нарешті порожнеча» автор
позбавляє світ не лише кольору, а й загалом будь-яких якостей
живої матерії, підтверджуючи правомірність узагальнюючого
образу-присуду – «порожнеча»: «А білий світ – без кольору і
звуку, / ні форми, ні ваги, ані смаку» [7, с. 163]. Не названо лише
однієї риси – відчуття – температури. В активній позиції в поезії
В.Стуса для означення світу епітети чужий і холодний, що
постають як синоніми. Парадигма «холоне світ» формує нову
систему світотворення, концептуалізуючи образи зими, півночі,
морозу, холодів та пов’язані з ними образи домовини, труни,
мотив німоти.
Як бачимо, у тлумаченні світу В.Стус все чіткіше
виокреслює концепцію абсурдного світу, невід’ємними
складовими якого є неволя, тюрма, свавілля, зло. У їх межах
виокреслюється ще один вимір світу: світ як театр. Це зближує
В.Стуса із І.Світличним («Ґратовані сонети»), М.Руденком
(«Арештантські поезії»). Театр, у якому все виразніше
оприявнюються два його напрямки: сатира і трагедія. Дійові
особи в ньому – «балухаті мистецтвознавці», яким «незручно в
цивільному одязі», що змінив звичні для них «кітелі, діагоналеві
галіфе» [7, с. 97], «мавпи», «плазуни» і раби. Осібно в цьому
театрі – амплуа «Я» як трагічного героя, трагізм якого в
несумісності із тиранічною дійсністю. Мотив відповідальності
за світ, образ якого ідентифікується з Україною, у поетичній
творчості В.Стуса теж розгортається в трагічному регістрі. У
його моделі світу виразно проступає тріада: страждання – любов
– гнів, у межах якої зароджуються і набувають свого розвитку
мотиви смерті і спротиву (бунту). Відповідні й домінантні міти
України – «виболена болем», «наймиліша», «гнівом виросла» (їх
зміст поглиблюється через лаконічні градаційно афористичні
характеристики) – виявляють трансцендентність позицій «Я» і
світ, світ «у мені» і «Я» у світі: «пекельний край і крик
пекельний» («Сто років як сконала Січ», 1963 [7, с. 90]); «все
одно милішої нема / за оцю утрачену й ледачу, / за байдужу,
осоружну, за / землю цю…» («Присмеркові сутінки опали»,
1968 [7, с. 62]); «вітчизна боягузів і убивць» («Не можу я без
посмішки Івана…», 1965 [7, с. 94]); «Світ – уже не світ. Ти – уже
не ти. / Хто із нас – конає?» («Висамітнів день…», 1966 [7, с. 227
112]) – такі характеристики цього світу. Його заперечення
розгортається в незвичну модель, домінуючими складниками
якої є неодноразово повторювані у в’язничній поезії В.Стуса
образи квадрата («Весь обшир мій – чотири на чотири» [9, с.
128]; «поділено світ на квадрати, / і в душу вгризаються ґрати»
[9, с. 179]), ґрат, муру, межі. Образ квадрата, число чотири
втрачають свій традиційний символічний зміст як знаків
рівноваги, стабільності, безпеки, участі Господа у створенні
світу, набуваючи в контексті з наступними образами
соціального змісту, сутність якого розкривається в системі
апокаліптичної образності. Абсурдність світу визначається його
наближенням до смерті («О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!»,
«Сховатися од долі не судилось»). У його характеристиці
багаторівневе акцентовано (філософський, психологічний,
фізичний аспекти) означення смерті: «вимерлий світ», світ
«напівречей – напівлюдей», де немає меж «між смертю і
життям, між днем і ніччю, між правдою й брехнею» [9, с. 144].
У їх системі особливого трагедійного звучання набуває пара
«смертеіснування й життєсмерть» [9, с. 205], розпросторюючи
межі мотиву смерті. В орбіту його розвитку потрапляють Земля,
Людина, Небо і навіть Бог. Але Ніцшеанська теза смерті Бога
інтерпретується В.Стусом («Немає Бога на цій землі») як
трагедія несумісності Бога – творця світу і самого світу – пекла:
В краю потворнім є потворний бог –
почвар володар і владика люті
скаженої – йому нема відради
за цю єдину: все трощити в пень
і нівечити, і помалу неба
додолу попускати, аби світ
безнебим став. Вітчизною шалених
катованих катів. Пан Бог – помер [9, с. 198].
Та при цьому не вбито Бога, сприйнятого душею як
уособлення «високого вогню», «вседороги». «Стусів Бог, – за
словами М.Коцюбинської, яка, можливо, єдина так тонко і
глибоко розуміє феномен поета, – далекий від канонічної
церковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична,
втілення висоти й потуги духу, прагнення небес» [4, с. 16] 228
Значною мірою цим вмотивовано відчуття внутрішньої
незалежності, своєї самості.
Світові порожнечі, байдужості, ворожості В.Стус
протиставляє своє людське кредо: «Вистояти», бути в гармонії з
Вічністю і Богом. «Світ – наді мною й піді мною / А я – під
світом і над ним», – проголошує поет-в’язень в одному із віршів
«Палімпсестів», таким чином виявляю чи свій протест проти
знеособлення людини, пануючої суспільної системи.
Таку форму бунту Ю.Шерех, аналізуючи «Палімпсести»,
назвав «донкіхотівською трагічністю» [10, с. 238]. З цим можна
було б погодитися, якби в поезії В.Стуса експресивно,
динамічно, через низку метафоричних образів не було
сконденсовано гнів проти духовно мертвого суспільства і його
репресивних механізмів, якби не вираз його віри в пробудження
України, що базувалися на активній громадській позиції
письменника, як і інших учасників дисидентського руху 60-70
років минулого століття. Екзистенціал смерті світу його
порожнечі долається візійним концептом «раби зростають до
синів / своєї України», що і є запорукою нескореності. Відчуття
внутрішньої свободи («Немає світу. Я існую сам» [9, с. 185]) як
вияв своєї сили в протистоянні владі ріднить В.Стуса із
І.Світличним, із іншими поетами-в’язнями, які і у світі тюрми
залишалися особистостями.: «Ти випросталася для волі, ти
гнівом виросла» [9, с. 90].
І.Світличний у поезії «Випадковий сонет» у формі діалогу
героя і служників аморальної системи чітко відтворює
атитетичність їх поглядів на категорію «свобода». У сприйнятті
ліричного героя («Я») свобода – це «свобода чесності в бою»,
мужності «бути все ж самим собою», «Любити те, що сам
люблю, / А не підказане тобою» («Моя свобода») [5, с. 32].
Афористично-публіцистична заява І. Світличного – «Несу
свободу в суд, за грати» [5, с. 32] була утвердженням
незалежності духу не лише автора цих рядків, а його
побратимів, які сприймали Світличного як ідеолога нового
поступу України у світі в тих шістдесятих минулого століття.
«Між світом і душею виріс мур», – узагальнює В. Стус в
однойменній поезії [9, с. 255], бо то світ «божевілля», смерті.
Екзистенціал смерті світу долається силою духа Поета і його
народу.. 229
ЛІТЕРАТУРА:
1. Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
2. Корж В. Закон пензля. – К.: Радянський письменник, 1967. – 124 с.
3. Костенко Ліна. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 560 с.
4. Коцюбинська М. Поетове «самособоюнаповнення». Із роздумів
над поезією і листами Василя Стуса / Мої обрії: В 2 т..- Т.2. – К.: Дух і
літера, 2004. – С. 152 – 162.
5. Світличний І. Серце для куль і для рим. – К.: Радянський
письменник, 1990. – 580 с.
6. Симоненко В. Берег чекань. – К. : Наукова думка, 2001. – 246 с.
7. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. – Т. 1, кн. 1. – Львів: вид. спілка
«Просвіта», 1994. – 432 с.
8. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. – Т. 1, кн. 2. – Львів: вид. спілка
«Просвіта», 1994. – 302 с.
9. Стус В. І край мене почує: Поезії. – Донецьк, 1992. – 295 с.
10. Шерех Ю. Трунок і трутизна (про «Палімпсести» Василя Стуса)
// Третя сторожа. – К.: Дніпро, 1993. – С. 222 – 264.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.