Олена РОСІНСЬКА,
кндидат філологічних наук, доцент кафедри
філології Донецького інституту соціальної освіти
«СВІЙ» І «ЧУЖИЙ» ОНТОЛОГІЧНИЙ ПРОСТІР
ПОЕТИЧНОГО СВІТУ В. СТУСА
Проблема вивчення художнього хронотопу творів В. Стуса
потребує, на нашу думку, також конкретного розгляду символів
часових і просторових з акцентуацією найбільш вагомих із них.
Загалом вивчення проблеми художнього часу привертає увагу
багатьох дослідників (Р. Барт, М. Бахтін, Г.-Ґ. Гадамер,
Р. Інгарден, О. Лосєв, Х. Ортега-і-Гассет, П. Рикер, Н. Фрай).
Дослідження міфологічного часу в західній філософії
(К. Г. Юнг, К. Леві-Брюль, М. Еліаде) актуалізували поняття
художнього часу. Аналізуючи твори В. Стуса, ми акцентуємо
увагу на художньо-інтуїтивному осягненні часу. 230
Розуміння простору постає досить складним і
багатоплановим в естетиці поета. «Величезне філософсько-
поетичне навантаження у Стуса незмінно несе художній топос:
змушений відірватися від вітчизни, якою і для якої жив, – місце
свого недобровільного знаходження він завжди бачить і
переживає відповідно» [6, 285].
Простір є не тільки матеріалізованою площиною існування
природи і людини, але й еквівалентом ідеальних сутностей,
таких, як ноосфера, тому вивчення суми просторових зв’язків і
символів є важливим для осмислення способу побудови
внутрішнього універсуму ліричного суб’єкта («…цей простір
озвався – понурий і неговіркий» [8, 286]). Крім того, кожна
категорія цього універсуму включає й просторові елементи, як
ми бачили, наприклад, при розгляді символіки чисел у творах
поета. Ці елементи можуть бути лінійними, тобто змінними в
часі, і нелінійними – змінними в сприйнятті (хворобливі стани,
сон тощо).
Простір у поезіях Василя Стуса виразно моралізується,
тобто набуває духовного, оціночного забарвлення. Так, є два
виміри: простір «позитивний», або Україна, і простір
«негативний» – усе, що можна назвати поняттям «не-Україна».
Але мова йде не про реальну країну, а внутрішньо уявлювану,
створену ліричним суб’єктом через його спогади, мрії, через
образи дружини і сина: «Такий близький ти, краю мій / і
безнадійно так далекий» [8, 248].
Виникає також символічне просторове протиставлення
«Україна» – «Сибір» (в ширшому розумінні «свій» – «чужий»
простір), де Сибір – це обмежений простір, затісний для
суб’єкта, простір його страждання. Рідний же край, Україна, –
це спогад, скарб пам’яті: «… О коханий краю, / ти наче посаг
мій – у головах» [8, 32]. «Наскрізна антитеза «краю» і «чужини»
постала б у поета вже з надмірною, нерозв’язною гостротою, –
якби не те, що час від часу її буває «знято» всеперемагаючою
силою любові» [6, 271], – зазначає Е. Соловей щодо цього
протиставлення, яке й справді не є необмеженим і
незаперечним.
На нашу думку, поділ простору на «свій» та «чужий» є не
чим іншим, як виявленням впливу національного світоглядного231
коду, притаманного українській культурі, яка повсякчас мусила
поляризуватися від інших культурних та соціологічних впливів
на шляху самозбереження. Не можемо цілком погодитися із А.
Бондаренко, що пропонує розглядати цей поділ у такому
аспекті: «По-перше, цій дихотомії властива відповідність
«свого» – цьому світові, сакральному світові живих, і «чужого»
– потойбічному, профанному світові мертвих, у зв’язку з чим
існує вірогідність реконструкції відбитків ритуального
переходу» [1, 72]. Не заперечуючи певну слушність такої
інтерпретації, маємо все ж зауважити, що стосовно просторової
організації поетичного світу творів В. Стуса не можна
стверджувати досить категорично, що «свій» – це світ живих, а
«чужий» – світ мертвих, з огляду на складність усвідомлення
самих категорій «живий» – «мертвий» і специфічного
усвідомлення цих категорій ліричним суб’єктом. У цьому
контексті більш слушним виглядає наступне зауваження: «…
«свій» простір – це рідний дім і, ширше, Космос рідної
батьківщини, «чужий» – заслання» [1, 72]. Хоча й тут мають
бути зроблені певні уточнення, щоб застерегти від занадто
формалістичного сприймання цих просторових характеристик,
які, на нашу думку, є не тільки фактичними (пов’язаними із
долею поета), але й суто метафізичними,
внутрішньопросторовими означеннями. А. Бондаренко
пропонує ще один варіант інтерпретації протиставлення «свій»
– «чужий»: «По-друге, на бінарну опозицію «свій / чужий»
накладається відбиток солярного міфу про вигнання сонячним
богом рідного сина, котрий долає випробування або гине, але
смерть у цьому випадку часто мислиться як неостаточна,
внаслідок чого можна говорити про її співвідношення з
ініціацією» [1, 73]. Аналогія видається цілком слушною, але, на
нашу думку, необхідно перенести її на дещо інший ґрунт: для
ліричного суб’єкта поезій В. Стуса вигнання є не вимушеним,
спричиненим зовнішніми обставинами (хоча в житті поета так
воно і було, та логіка розвитку поетичної реальності дещо інша),
а свідомо обраним пошуком самого себе, свідомим вибором,
здійсненим хоч і досить болісно, однак остаточно.
Дистанціюючись від «рідної чужини», що стала в соціальній
реальності абсурдним світом, позбавленим логіки й свободи, 232
ліричний суб’єкт вирушає на чужину в пошуках втраченого
сенсу, в пошуках справжньої вітчизни, що конструюється ним у
просторі внутрішньому, метафізично. Отже, можна припустити,
що тільки перебуваючи фізично у «чужому» просторі (Сибір,
Соловки – заслання, ув’язнення) і дистанціюючись від
батьківщини, простору, що породжує його як національно-
екзистенційного суб’єкта, цей суб’єкт може насправді злитися зі
«своїм» простором, оскільки у фактично «своєму» просторі
віднайдення його власної сутності неможливе: «І власної неволі /
спізнати тут, на рідній чужині» [8, 120], «А помремо на
чужині, / шукавши отчого порогу» [8, 122], «За мною Київ
тягнеться у снах: / зелена глиця і темнава червінь / достиглих
черешень. Не зрадьте, нерви: / попереду – твій крах, твій крах,
твій крах. / Лежить дорога – в вікових снігах, / і простори –
горбаті і безкраї / подвигнуть розпач. О, мій рідний краю, / ти
наче смертний посаг – в головах» [8, 281]. У просторі ж
«чужому», де Україна існує тільки віртуально (в серці, у
спогадах, снах, молитвах, поривах волі), вона очищається від
наносного абсурду: «Ще видиться: чужий далекий край / і серед
степу, де горить калина – / могила. Там ридає Україна / над
головою сина: прощавай» [8, 121]. Відзначимо, що типові
символічні ознаки України – степ, калина, могила – перенесені
тут у «чужий далекий край», образ же України
антропоморфізується, втрачає власне просторові ознаки,
оскільки «ридає Україна», і ридає вона над утраченим сином,
який втратив її, бо «син той не любив / ні України, ні землі, ні
неба», а «пустинь України / безмежнішає в тому голосінні, / як
перемерзла луниться глибінь / опівнічна» [8, 121]. Прикметно,
що Україна виступає тут у двох іпостасях: як простір (країна) і
як антропоморфізована істота. Отже, у метафізичному сенсі
вона жива і перетворюється на пустелю (припускаємо, що в
сенсі духовному) через втрату позбавлених любові до
батьківщини синів. Подібне перенесення ознак українського
простору на простір чужий спостерігаємо й у вірші «На
колимськім морозі…».
Загалом до проблеми осмислення поетом теми образу
Батьківщини дослідники зверталися неодноразово. Е. Соловей,
наприклад, відзначає: «Тема вітчизни, «краю» – початково233
притаманна поетові… Ось в одному з ранніх зошитів, де є ще
дуже наївний… сонет «Україні» і згодом теж досить
риторичний вірш «Україно! О Україно!», і перед тим – «О
вкраїнська тополя» – раптом трохи відмінним і квапливим
почерком на сторінці, де половина залишилася чистою, записана
одна строфа – і це вже справжній Стус: «Осінь крилами в груди
б’є / о Вкраїно моя осіння! / Чом забракло мені уміння /
звеселити серце твоє?» [6, 270]. Відзначаємо суперечливості й
неоднозначності цього образу, що еволюціонує зі збірки до
збірки. Адже, «у зрілій творчості поета образ України набув
виняткової ваги, стрижневого значення. Тепер це образ «рідної
чужини», мука любові-ненависті до землі, якою живеш, якій
офіруєш життя, заради якої приймаєш усі муки: «…О, най
святиться край проклятий мій…» [6, 270], тобто образ-символ
сягає того рівня символічної метафоричності, який ми
відзначали вище. Визначаючись як фактично «свій» простір,
Україна набуває ознак «чужого», залишаючись, однак,
метафізичною квінтесенцією сенсу існування екзистенційного
суб’єкта. Як вважає дослідник Ю. Бондаренко, «узагальнює
ситуацію вітчизняного абсурду стусівська «божевільна
Україна», в якій зв’язок між національною та екзистенційною
парадигмами кристалізувався в метафоричній формулі –
багатовимірному зображенні суспільної та психологічної
«бездомності» українця, його внутрішній неприкаяності» [2, 69].
Ю. Шевельов зазначає: «Частіше Україна – конденсація історії,
загальна концепція якої іде від «Історії Русів», найімовірніше
через поезію Шевченка: козацька романтика, козацька героїка,
чумаки, самі постаті Шевченка й Максимовича» [10, 382], і,
відповідно, образ-символ України, як і всі провідні образи в
поетичній системі Стуса підлягає семантичному розгортанню,
зокрема, від вужчого до ширшого: Україна – світ – життя (не
тільки поетове, життя взагалі) або від ширшого до вужчого:
життя – світ – Україна. Г. Яструбецька відзначає: «Значна
частина віршів В. Стуса характеризується «високістю розуміння
України» (І. Дзюба) і являє її образ, оточений ореолом любові й
ніжності. «Україна, Лебедина, Слава», «Моя тополе, краю мій»,
«сон-тополя», «золота, як мрія, Україна», «моя Вітчизно
пресвята» – ось лише дещиця тих найменувань, якими наділяє234
В. Стус свою землю: «…рідний край / на белебні ясніє, осіянний. /
Почуй мене! І озовись, коханий!» [11, 37], таким чином теж
констатуючи надзвичайну вагу образу України в поетичній
системі творів митця. Так само відзначає актуальність цього
образу і Ю. Шевельов, вважаючи, що «…один з панівних у Стуса
образів – образ України. У дусі Шевченківсько-романтичної
традиції Україна – це рай, але рай сплюндрований. Звідси образ
України протистоїть образам тюрми-Колими, доповнює їх і –
через факт сплюндрованості – зливається з ними» [10, 382].
Однак усі дослідники констатують надзвичайну складність і
суперечливість Стусового образу України, оскільки
«надлюдська сила почуття йде в парі з тверезою й чіткою
думкою, із здатністю до містких узагальнень, з відстороненістю
погляду на себе, долю, шлях, – а це вже властивість майже
унікальна: «Тепер провидь у маячні: / десь Україна – там, / уся –
в антоновім вогні, / на докір всім світам. / До неї ти від неї
йдеш, / в горбаті засвіти…» [6, 272], а також «існує
«перманентний», нерозв’язний конфлікт, продовжуваний,
відновлюваний у кожному новому зіткненні полярних
життєрозумінь» [6, 273].
І в цьому розумінні доречно провести паралель також із
образом України, своєрідно осмисленим іншим українським
поетом – Є. Маланюком, який бачить цей образ крізь призму
образу жінки-коханки, покритки, тобто такої, що втратила
цноту, честь, а отже, Україна є сплюндрованою землею: «Тебе б
конем татарським гнати, / Поки аркан не заспіва! / Бо ти ж
коханка, а не мати, / Зрадлива бранко степова» [9, 161]. Для
Стуса ж «часом уся сила тієї любові-ненависті – у самому лише
звертанні, у низці означень: «А Ти – відтята, стята, нежива, /
відторгнута, чужа, сумна, ворожа…» [8, 180]. І вона ж –
«розпропаща», і «путь охлялої вітчизни» знаменують «осмалені
хрести»…» [6, 271].
У нашому дослідженні ми ставимо за мету визначити
особливості образу-символу України, по-перше, як елементу
символічного хронотопу творів, а по-друге, як внутрішньо
осмисленого й ціннісно маркованого символу-топосу, тому не
будемо звертатися докладно до всіх аспектів розкриття цього
образу, оскільки існує ціла низка досліджень цього питання 235
(Ю. Бондаренко, О. Давидова, К. Мовчанок, У. Пелех,
Ю. Шевельов та інші).
Стаючи надбанням внутрішнього світу, «свій» простір
виразно міфологізується, сакралізується: «Запахло сонцем,
воском і зелом. / В мосяжне колихання передліта / летить
бджола, любов’ю обігріта, / мов янгол із надламаним крилом. /
На обрії, одразу ж за селом, / де оболоню тишею сповито, /
горять кульбаби, тішачи півсвіту / глухим, журбою живленим
огнем. / І, надлетівши, зморена бджола / відчує стебел плавне
колихання, / як дихання, і як кохання, / і як плавбу до вічності.
Мала, / вона пойметься ярим злотом сонця / і схочеться їй
віщих таємниць / запричаститися, припавши ниць / до утлого
кульбабиного сонця» [8, 174], «Вітчизно, Матере, Жоно! /
Недоля ця, коли б не ти, мене косою підкосила, / а ти всі крила
розкрилила / і на екрані самоти / до мене крізь віки летіла…» [8,
257], «…і видивиш свою країну / в тяжкій короні багряній» [8,
283], «Голісінький голос – чи то Богоматері, Долі, / чи то
України огорнутий мороком дух», «І собором дзвінким Україна /
написалась на мурах тюрми» [8, 286]. Як зазначає Е. Соловей,
«сказати, що він не ідеалізував свою найбільшу, всепоглинаючу
любов – то не так, бо такої сили почуття просто неможливе без
ідеалізації, але тоді ще однією загадкою поета є те, як він умів,
обожнюючи та ідеалізуючи, бачити водночас усе з нещадною
ясністю і гостротою: «…яким війнуло холодом на мене / в цій
вичужілій вітчизні, отут, / де край мені здавався серцем серця, /
а стогін крові – обрій знакував!» [6, 271]. Поет докоряє
Батьківщині за невідповідність своїй власній високості, та «від
цієї докірливості немає навіть відстані до завжди приявної тут
же святобливості, молитовного захоплення. «…Як постав ув
очах моїх край, / наче стовп осіянний…». Тільки від нього
сподівався якщо не благословення, то бодай сили стояти до
кінця» [6, 271], оскільки «любов поставала таким нерозв’язаним
вузлом суперечностей, так запікалася кривавим болінням, так
єднала пристрасть і тверезість» [6, 270].
У цьому контексті сакралізації внутрішнього топосу
України путь до неї як символу – це страсна путь, причому
утворює вона замкнене коло «до неї від неї»: «На схід, на схід,
на схід, на схід, / на схід, на схід, на схід! / Зболіле серце, як236
болід, / в ночах лишає слід. / Тепер провидь у маячні: / десь
Україна – там, / уся – в антоновім огні, / на докір всім світам. /
До неї ти від неї йдеш / в горбаті засвіти. / Цей обрій – наче
чорний креш / гіркої –гіркоти. / До неї ти від неї йдеш, / страсна
до Неї путь – / та, на котрій і сам падеш, / і друзі теж
падуть» [8, 239]. Цей шлях до втраченої й сакралізованої
батьківщини обов’язково вимагає жертв – це принесена
саможертва ліричного суб’єкта й принесені в жертву його друзі.
Ця жертва необхідна, як жертва Ісуса Христа, оскільки путь
«страсна», тобто через страждання (страсті). Однак, повернення
до Батьківщини неможливе, бо «вздовж перетнута зашморгом
дорога / до мого двору» [8, 270]. Ю. Бондаренко слушно
зазначає, що для Стуса «акт стоїцизму нерозривний із поривом
(особливо в «Палімпсестах») до України як до духовної висоти,
що бачиться поету одним із форпостів, бастіонів свого
незламного «я» [2, 69]. Шлях до себе самого багато в чому
визначається для ліричного суб’єкта образом омріяної,
внутрішньо сприйнятої Батьківщини: «Промов же, Україно, за
котрою / із загород відкриється нам путь? / Такі бо забродили
алкоголі, / такі надсади – йой! – такі хмелі! / Сурмлять у ріг
чотири вітри в полі / і, ніби криця, сталяться жалі» [8, 225], бо
«вона була для нього всім – і метою, і джерелом стійкості, і
мірилом справжності… Тому і найважче бувало, коли могло
видатись, що підтято навіть цей зв’язок («Докучило! Нема мені
вітчизни…»)» [6, 270], оскільки суб’єктові, незважаючи на його
екзистенційне усвідомлення власної самотності та абсурдності
світу, зокрема й націопростору його батьківщини, все ж
притаманне «…пророче переживання власної причетності до
національної будучини, пожертви свого життя задля України»
[5, 64], оскільки «все одно милішої нема / за оцю утрачену й
ледачу, / за байдужу, осоружну, за / землю цю, якою тільки й
значу / і якою барвиться сльоза» [7. Т.2, 156]. Усвідомлення
того, що Батьківщина народжується чи відроджується зі стану
його власної напруги і страждання накладає на екзистенційного
суб’єкта величезну відповідальність за її долю: «Бо ти – це ти,
це ти і ти, / бо ти і є Вітчизна» [8, 297]. Ліричному суб’єктові
притаманне «усвідомлення того, що доля окреслена до
народження і тепер належить пройти її від початку й до кінця з237
усіма випробуваннями, передається поетом через відкриття в
собі духовної особи, яка направляє на виконання місії життя, а
тому «здалось, / що не я живу, а хтось, до мене / іще
народжений» («Там, де надріччя…»). «Життя так тяжко пише
мною, / так тяжко мною пише вік» («Життя так тяжко пише
мною»)…» [5, 65].
Україна стає своєрідною морально-просторовою і часовою
квінтесенцією. З одного боку, це позитивний символ (чиста
пам’ять дитинства і юності, спогад про прекрасні часи, рідна
земля), з іншого боку, саме її болюче існування породжує
внутрішнє страждання ліричного суб’єкта, продукує
безкінечний простір і час його страждань. Отже, поки є Україна,
є страждання, біль, зневіра, однак також є віра, любов, мрія: «І
так провадить: зглянься, Сину, / руками горе розведи, / бо як не
буде України,/ тоді не стане і біди» [8, 34].
Образ України може накладатися й на образ-символ
самоти, причому через своєрідно сприйнятий символ чужини,
оскільки саме через самотнє вистоювання ліричний суб’єкт
здатний зберегти для себе духовно опанований націопростір:
«Ти тут довершишся, моя самото, / моя чужино безберега, /
розлуко-незустріче, вічна мето, / красуне, князівно, сердего» [8,
177].
Надзвичайно актуалізованим є образ втраченого краю як
утраченого раю: «Темене, почезай, / де він, мій рідний край, / мій
русокосий рай?» [8, 276], «О земле втрачена, явися – / бодай у
зболеному сні! / І лазурово простелися, / і душу порятуй мені»
[8, 333]. Загалом ліричний суб’єкт сприймає Україну як
націопростір, якому одвічно судилися страждання, «вічні
страсті», оскільки нація має нести свій хрест, поки не
самовизначиться і не доросте до власного національного
самоусвідомлення: «І що усі твої напасті, / і сподівання, і жалі,
/ як по Вітчизні вічні страсті / горять, як зорі на шпилі» [7. Т.2,
264]. Україна бачиться простором, заповненим горбами і
могилами. Подібне сприймання України спостерігається у
творах іншого, ранішого за Стуса, поета – Марка Антіохова:
«Так, од могил земля горбата… / О, проклинаю всіх, хто є
Батий! / На переможця скрізь печать проклята. / Он на
бурхливім небі знак страшний. / То крови з хмар напухнув хрест238
гігантський: / Не вийти з бід країні цій селянській» [3, 411].
Стусові теж бачиться кривава історія України: «І Тясмину тісно
од трупу козацького й крові, / і Буг почорнілий загачено трупом
людським… / А де Україна? Все далі, все далі, все далі. / Шляхи
поростають дрімучим терпким полином… / Куріє руїна.
Кривавим стікає потоком, / і сонце татарське – стожальне –
разить наповал» [8, 207]. Таким чином, своєрідність
сприймання України як простору страждань, простору
померлого минулого притаманне цілій низці українських поетів.
Однак, символ-топос України може поставати і в зовсім
іншому контексті, коли «чужий» простір накладається на образ
рідної Батьківщини, що постає простором абсурду, отже, чужим
для ліричного суб’єкта простором, де «на кону забутого життя
/ блазнюють, корчаться, як лицедії / вертепних інтермедій. Тут
живе / ховається у смерк і так існує, / пропахле смертю. Небо
гробове / за нами називає і вартує, / щоб не згубити» [8, 140],
«Державо напівсонця-напівтьми, / ти крутишся у гадину,
відколи / тобою неспокутний трусить гріх / і докори сумління
дух потворять. / Казися над проваллям, балансуй, / усі стежки
до себе захаращуй…» [8, 228], «О, рідний краю! Десь ти тінню
тіні тіні, десь ти скраю всіх краєчків / вікопомній домовині /
поначеплено вервечки» [8, 238], «Вітчизною шалених /
катованих катів. Пан-Бог – помер» [8, 244], «Бо вже ослонився
безкрай чужинний / бо вже чужинецький ощирився край. /
Прощай, Україно, моя Україно, / чужа Україно, навіки прощай»
[8, 251]. Як відзначає Г. Яструбецька: «Найперше, що впадає в
очі, це наскрізна антитеза «краю» і «чужини» в Стусовій поезії,
розщеплення України на «рідну» і «чужу» й, відповідно,
утворення дихотомічної почуттєвої субстанції «любов – не-
любов» (спеціально уникаємо слова «ненависть», оскільки
поліфонічне Стусове ставлення до свого краю не мало такого
емоційного складника)» [11, 37]. Ю. Шевельов для
характеристики такого «чужого» рідного простору наводить
досить яскраву низку цитат, «байдужі земляки», «мала
смердюча калабаня, де вітер остраху гуляє», «запах трутизни»,
«душ спресованих мерзлота вічна», «рід без’язикий»,
«кубляться зґвалтовані іуди», «цвинтар душ на білім цвинтарі
народу», «німі раби, сном окриті», «торговище совістей, 239
радощів, душ», зазначаючи, що ці образи «узагальнюються в
образ самої України, зрадженої і зрадливої, моєї і чужої мені,
божевільної «вичужілої вітчизни». «храму, зазналого скверни»,
«нестерпної рідної чужини»…» [10, 377].
«Чужа» Україна – це реальний простір існування рідної
країни, простір абсурду тоталітарної держави, що нищить саме
право людини на свободу. Переходячи межу свого існування,
ліричний суб’єкт віддаляється від цієї України, водночас
зберігаючи внутрішньо надбаний ним символ України духовної,
своєрідної квінтесенції національної сутності. Отже, духовна –
сакрально чиста – Україна, сенс національного буття стає
«Україною в мені», внутрішнім топосом. Таким чином,
ліричний суб’єкт переживає ще один рівень відчуження – від
батьківщини, «це відчуження чітко назване: від «протрухлого
українського материка», від локальності Лисої гори, від
реальності («А білий світ – без кольору і звуку, – / ні форми, ні
ваги, ані смаку»), від життя («Ти ждеш іще народження для
себе, / а смерть ввійшла у тебе вже давно»)» [4, 11]. Ліричний
суб’єкт, переходячи межу між реальністю й позареальністю,
життям і смертю, самовизначаючись у часі й просторі або поза
ними, стаючи в центрі свого віртуального світу (на «розхресті»),
віддаляється від своєї країни, залишаючи її за краєм (в
реальному просторі) і зберігаючи у своєму внутрішньому світі:
«Спробуй – спекайся мороки: / за крайсвіту – Україна!» [8, 238].
Внутрішньо сприйнята Україна, отже, є стрижнем
простору й часу. Сама вона перебуває поза реальним простором
(якщо ліричний суб’єкт взагалі допускає його існування) і
часом. Це внутрішнє надбання ліричного суб’єкта, мірило його
відповідальності й вільного вибору шляху, його моральної
відповідності до ним же створеному ідеалу. Через усвідомлення
своєї приналежності до націєпростору визначається сутність
індивіда, оскільки, на думку Ю. Бондаренка, шлях, яким рухався
ліричний суб’єкт поезій В. Стуса – «це шлях екзистенційного
вибору бути людиною», а «для українських митців він
можливий тільки через духовне горнило національного» [2, 69].
І в цьому, власне, полягає визначальна риса українського
літературного екзистенціалізму, так своєрідно осмислена
В. Стусом. Отже, у віртуальному, метафізичному хронотопі240
поетичного світу Україна стає точкою духовного перехрестя, на
якому перетинаються різні вектори, на якому, як ми далі
побачимо, відбувається болючий момент самовизначення, на
якому фіксується ліричний суб’єкт у своєму важкому
вистоюванні супроти світу: «На всерозхресті люті і жаху, / на
все прозрінні смертного скрику / дай, Україно, гордого шляху, /
дай, Україно, гордого лику» [8, 142]. Власне, тільки через образ
«розхрестя», перетину знімається антиномія любові-нелюбові до
вітчизни, протиставлення «свого» й «чужого» простору.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Бондаренко А.І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в
школі: Посібник. – К.: Видав. центр «Академія», 2003. – 231 с.
2. Бондаренко Ю. Національна парадигма українського
екзистенціалізму // Слово і час. – 2003. – № 6. – С. 64-69.
3. Волянська Л. «Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно,
навіки прощай!» // Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках
сучасників. – Балтимор-Торонто: Українське видавництво
«Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – С. 402-423.
4. Гундорова Т. Феномен Стусового жертвослова // Стус як текст /
За ред. М. Павлишина. – Мельбурн: Унів. ім. Монаша, відділ
славістики, 1992. – С. 1-31.
5. Плахотник Н. Профетичні мотиви в поезії Василя Стуса // Слово
і час. – 2004. – № 4. – С. 63-66.
6. Соловей Е. Про поезію В. Стуса // Слово і час. – 1998. – № 6. – С.
23-25.
7. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. / НАН України, Ін-т літератури ім.
Т.Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і текстології. – Л.: Просвіта.
– 1994-1999.
8. Стус В. Палімпсест. Вибране / Упор. Д. Стус. – К.: Факт, 2003. –
432 с.
9. Українське слово: Хрестоматія української літератури та
літературної критики ХХ ст.: В 3 т. – К.: Рось, 1994. – Т. 2. – С. 161-
165, 366-395.
10. Шевельов Ю. Трунок і трутизна // Василь Стус в житті,
творчості, спогадах та оцінках сучасників. – Балтимор-Торонто:
Українське вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987 – С. 368-401. 241
11. Яструбецька Г. Концепт «Україна» в поезотворчості Василя
Стуса // Слово і час. – 2004. – № 10. – С. 37-43.