Леся ОЛІФІРЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри
соціально-гуманітарних дисциплін Донецького інституту
ринку і соціальної політики
ФОНІКА ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ В. СТУСА
Елементи фонічного рівня виявляють у поетичному світі
В.Стуса виразну схильність до естетизації та експресивізації
художнього мовлення. Фоніка є для письменника пріоритетним
рівнем. В окремих поезіях фонетичний склад його творів не
підпорядковується образотворчій системі, а диктує, творить її. З
приводу дії звука на психічний стан людини В.Чабаненко
зазначає: «Слово як сигнал сигналів діє на психологію людини
не лише своїм змістом, граматичною формою, дериваційною
структурою, а й своїм звуковим складом. До того ж сприйняття
звукового комплексу слова нерідко є суб’єктивним; воно може
пробуджувати різного роду асоціації, спогади й уявлення. Так
само суб’єктивно можуть сприйматися й окремі звуки та їх
комбінації» [10, 52]. Все це й створює передумови для
лінгвоестетичного осмислення тих чи інших фонетичних явищ.
Естетичне й виразове значення евфонії значно зростає,
якщо на ній зі спеціальною метою концентрується увага читача і
якщо вона підсилюється спеціальними прийомами.
Найпростішим та найдійовішим прийомом естетизації та
експресивізації поетичного мовлення В.Стуса, на нашу думку, є
вживання письменником таких фонем, приємне чи, навпаки,
неприємне звучання яких відповідає їхньому позитивному чи
негативному змістові (естетиці прекрасного чи естетиці
потворного, трагічного). Так, до перших можна віднести слова
Стусівського поетичного лексикону типу ладо, ласка, лебідка,
літеплий тощо; до других – шугають, хуга, біль, зморений,
шмарувати і под. 242
Фонетично емотивна виразність виявляється передусім в
особливо підсиленій вимові, а точніше – в якісній і кількісній
інтенсифікації окремих звуків і звукосполучень певного слова.
У ліриці митця така інтенсифікація спостерігається, як:
1) емфатичний повтор звукосполучення: Він плеса бив –
торох-торох!/ аби добуть води (ЗД:117);
2) емфатичне розтягування звука: Замучать, заму-у-чать,
– каже/ бліда тлуста жінка…(П-2:234).
Значного експресивно-стилістичного ефекту надає поезіям
автора естетично спрямована ономатопея «(гр. onomatopeia –
звуконаслідування) — імітація засобами мови різних
позамовних звукових явищ. Частіше цей прийом вживається для
досягнення акустичного ефекту при зображенні певних явищ,
які з цими звуками не мають прямого зв’язку і лише віддалено
нагадують їх» [4, 521-522]. Звуконаслідування часто вважають
теоретично нескладним, і роль його в художньому тексті –
створення звукових картин – такою, що не потребує особливих
коментарів. Проте, на думку Н.Пєлєвіної, це не зовсім
справедливо. У теоретичному плані, твердить вона,
звуконаслідування цікаві тим, що для них необов’язковим є
фонетичне значення: «в них не фонетичне значення
співвідноситься з семантичним, а звучання з денотатом… З
іншого боку, повторення однієї і тієї самої фонеми в різних
словах для позначення схожих звуків… створює своєрідне
фонетичне значення, яке функціонує в межах певного класу
лексем» [7, 89]. В.Стус зумів відтворити, естетично оформити та
евфонічно передати цілий ряд слухових вражень: шелест листя,
клекіт лелек, кування зозулі, шепіт степової трави, гуркіт грому,
шум дощу тощо. Слідом за І.Качуровським ми розрізняємо два
види звуконаслідування:
а) вживання слів, що буквально відтворюють звуки
навколишнього світу – свист вітру, гуркіт грому, крик птаха
тощо, пор.: І двері на замку,/ ні душечки – довкола,/ лиш зозулі –
ку-ку! (П-2:19); Похилився білий світ/ на вижалене соснами
узлісся/ там, де вітри гудуть: «У-гу-гу-гу!»(ЧТ:26). У рядках
…немов понадморського перелету/ це перламутрове курли-
курли (ЧТ:91), наслідуючи крик журавля, поет не просто243
відтворює звук, а вдається до його переосмислення в
метафоричному антропоморфному контексті;
б) імітативне витворення потрібних звукових ефектів
шляхом добору певних слів, які самі по собі не є ономатопеями.
Такі складніші випадки імітативного звукопису постають у
текстах, де нема простої ономатопеї, але вона непрямо
витворюється на ґрунті звучання словесних рядів із
відповідними фонемами, внаслідок чого вірш за рахунок
естетично спрямованого ономатопеїчного повтору має більший
стилістичний ефект. Враження від таких звуконаслідувальних
слів приводить читача до відчуття їх дійсно реального акту,
особливо тоді, коли поет добирає склади, що повторюють
основний звук, пор.: Жебонить жабуринням пойнята
вода…(ЗД:94); На трояндах бринять бруньки,/ повесняні –
гримлять струмки,/ та збігають мої роки/ самотою (ЧТ:104);
Скільки віку – стільки й труду./ Кривокрилий, круком крячу (П-
1:67).
У моновірші «Між співами тюремних горобців…»
ономатопеїчного характеру набувають у В.Стуса склади -спів-, –
ців-, -сні-, віст- з наголошеним «і», свистячими «с», «ц» та
сонорним «в», що покликані відтворити ніжний спів синиці.
Накопиченням свистячого «с» та сонорних «м», «н», «л»,
«р», «в» поет у вірші «Сповільнено твій час прозрінь» створює
враження щебетання солов’їв, що образно відтіняє моральні
переживання ліричного героя, пов’язані з надіями на зміни у
житті. Внаслідок такого контекстуального протиставлення співу
солов’їв та пори ненависті, уведенням до строфи дієслова руху
несеться та емоційно забарвленого лящить (тобто звучить
занадто голосно, дратівливо) пташине щебетання здається
позначеним негативним сприйняттям ліричного героя. У
симбіозі з голосним «о» звукоряд на позначення солов’їного
щебету набирає у поезії надзвичайно виразного, навіть дещо
містичного відтінку, що свідчить про залежність звукових
ефектів не стільки від окремих звуків та звукосполук, скільки
від загального змісту самого твору, сповненого трагічних
мотивів.
Надзвичайно високого художньо-естетичного рівня
досягає імітативна гармонія у поезії «Мотиви травня». 244
Накопичення шиплячих «ж», «ч», «щ» у поєднанні з загальним
оптимістичним «сонячнокларнетівським» тоном твору створює
ілюзію дощового шуму, насичує вірш яскравими слуховими та
зоровими образами доброго дощу, гамору площ, перехожих, що
біжать босоніж. З 16 рядків поезії 12 мають звукоряд «ж», «ч»,
«щ», що покликаний створювати звукові ефекти літнього дощу.
Окремі частини мовленнєвого потоку, переливаючись
яскравими семантичними відтінками, естетично переживаються
реципієнтом, експресивізуються при поетичному
етимологізуванні, пор.: Скрипить, як скрипочка, вона,/ та ні з
ким танцювати (ЧТ:15); хором ериній нарине/ розпач (ЧТ:52).
Лінгвостилістичне й естетичне використання фонетичних
ресурсів української мови знаходить своє відображення у
якісній і кількісній інтенсифікації звука – у формі алітерації
(лат. ad – до та littera – літера) — стилістичному прийомі, що
полягає в «повторенні однорідних приголосних задля
підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного
поглиблення його смислового зв’язку» [4, 28] та асонансів (фр.
assonase від лат. assono – звучу до ладу) — «концентрованому
повторенні голосних звуків у поетичному рядку чи строфі, яке
витворює ефект милозвуччя…» [4, 67], що покликані
виконувати роль емоційного чинника, створювати у свідомості
читача художньо-чуттєві образи та естетично спрямовані
асоціації, адже, як стверджує Н.Пєлєвіна, «завдяки тому, що
фонеми доступні чуттєвому сприйняттю (на відміну від
значень), вони легко стають носіями експресивних конотацій»
[7, 88]. Так, наприклад, насичення поетичного тексту голосним
«у», глибинну, архетипну символіку та містику якого
А.Ткаченко пов’язує з «ауканням, пугутьканням, завиванням, а
отже, сумом, журбою й нудьгою» [9, 310], може створювати у
читача відчуття смутку, образ нещасної людини, викликати
асоціацію з тужінням та разом із тим підсилювати естетичну
категорію трагічного, пор.: Така незбутня туга
навкруги!/…Тільки пугач/ цю тишу розпанахує – і в’юга/
обрушиться на душу (ЧТ:53). Про «похмурість» символіки звука
«у» у поетиці говорить також І.Качуровський [3, 139]. Іншу
семантику має цей звук у вірші «Лісова ідилія», де у поєднанні з
приголосними «ш», «ч», «ж», «ф», «х» він витворює певний245
елегійний настрій, стверджуючи радість буття, задоволення від
гармонійного спілкування людини та природи.
У разі ж повторення звука «у» для імітування завивання
вітру, в чому людині завжди чулося щось потойбічне, страшне,
гнітюче, навіть містичне, то тут звуконаслідування починає
входити до сфери ірреального, пор.: Похилився білий світ/ на
вижалене соснами узлісся/ там, де вітри гудуть: «У-гу-гу-гу!» –
/ ні спину їм нема, ні обереги (ЧТ:26).
Містичні почуття, викликані надуживанням звука «у», що
володіє семантикою суму, жалю, журби, притаманні значною
мірою для поезій збірки «Палімпсести». Це, зокрема, вірші «Коли
тебе здолає тлум смертей…», «У темінь сну занурюється шлях»,
«Сумні і сині, наче птиці…», «Це місто – давніх мрій, від туги
невпізнанне…» та ін. У цих та інших поетичних творах звукова
організація допомагає краще розкрити їх закодований у
складноасоціативних образах зміст і сама, отже, набуває певного
символічного значення. Так, наприклад, у вірші «Це місто –
давніх мрій, від туги невпізнанне…» автор створює ємний,
місткий символ міста як уособлення всього того, що кожна
людина колись втрачає, але до чого завжди прагне повернутися.
Смуток і жаль за втраченими містом та часом поет передає
символікою звука «у». Можна припустити, що накопичення цього
звука передає ліричний смуток туги міста, тлуму людей,
надовкільного глуму, пам’ять правікової обрáзи (П-2:75).
Звук «у» в супроводі глухого «х», відтінюючись
повторенням глухого «с» (високі, опровесни, повнилося,
радісної, басив сосновий ліс), виступає у вірші «Гули високі
духи – як вітри…» символом природної стихії, сила якої
поширюється на людину, дарує їй наснагу.
У багатьох випадках добір певних звуків поруч із
символікою, стверджує І.Качуровський [3], може мати на меті
звичайне звуконаслідування. Так, накопичення звуків «р», «г» та
їх сполук може відтворювати гуркіт грому, битви, шум
бурхливого річкового потоку, гамір людської юрби. У цій же
функції, набираючи містичного значення, виступає «г» у рядках
поезії «Горить сосна – од низу до гори», де лексеми з цим
щілинним звуком загострюють враження болю, що завдає
дівчині вогонь: горить, гора, грива, гуляють, легіні. Зловісність246
звука «г» наявна й у творі «І що кигиче в мертвій цій пустелі?»,
зумовлена витворенням ономатопеї кигикати. Тут поет
використовує сталі народнопоетичні образи (чайка, пташка,
козацькі кістки, чужба-чужаниця) та створює власні місткі,
ємні високохудожні образи (семигори горя, цвинтар велій).
Вистраждана душа ліричного героя схожа на чайку, що кигиче у
самотній пустелі.
Цей мотив є особливо характерним для творчості В.Стуса
періоду кінця 1978 – початку 1979 рр., коли розчарування
Україною з її наляканою інтелігенцією посилювало відчуття
повної самотності поета, спричиняло депресивні стани та
спонукало до безрезультатних протестів, котрі 1980 р. було
використано на суді проти поета. «У цей період у нього
гранично загострюється відчуття власної приналежності до
Великої жертви, яку мусить принести Україна в ім’я якоїсь
майбутньої надії. В останні роки життя поета це усвідомлення
тільки посилювалось і, певною мірою, стало однією з причин
його трагічної смерті» [8, 440]. Трагічність звука «г»
посилюється у поезії внаслідок згущення лексем, що володіють
так званою семантикою «страждання»: мертва пустеля,
семигори горя, цвинтар велій, згину, тяжко, солона й руда кров,
облягти кістками, болить душа, чужаниця.
Інший – суто звуконаслідувальний – характер має цей звук
у вірші «Радість», де кожну строфу завершує рефрен у вигляді
одностопного дактиля Гомони! Гомони!, який покликаний
передавати оптимістичний настрій всього твору.
Навантаження поезій свистячими й шиплячими звуками
може витворити враження вітру, удару меча об меч, шум зливи
(Залопотіла злива,/ мов залива – гай-гай! (ЧТ:12)), дзижчання
бджоли (Здригнулись сосни, ніби од роси,/ мідяним стовбуром
тече живиця яра,/ і повна меду й молока отара/ поранніх
бджіл. І свистом – голоси/ розбіглих променів (П-2:131)), скрегіт
заліза об залізо, гуркіт грому та блиски грози, що виступають
паралелізмом до душевного стану ліричного героя (пор.:
Недовідомі закипають грози,/ десь божевільні грають весілля./
А начування, окрики, погрози/ за мною назирають звіддаля (П-
1:44)), хлюпоту води (пор.: Хлющить вода. І сутінь за вікном./
Прищухлі айстри вгорнуто у морок (П-2:39)), дзвону предметів247
(пор.: Задзеленчав загрузлий в землю шлях…(ЗД:134)), шелесту
листя (пор.: лиш листя золоті привіти,/ лиш вільхи шерехи на
вітрі, лиш карих лип смеркальні віти,/ тут поночіти, там ще
дніти (ЗД:63)), шурхотіння коліс (пор.: Шуміли шини, шастали
колеса/ і пересохлий сипався пісок/ у кузов (ЗД:52)).
Насичення поетичного мовлення приголосним «л» може
створити відчуття легкості та ідилії, образу щасливої людини,
викликати асоціацію з чистотою, любов’ю і разом з тим
посилити естетичну категорію прекрасного, піднесеного, пор.: У
лісі мулько, колеться у лісі/ ялицею, і листям, і
крилом…(ЗД:50). Функцію ласкавої ніжності, лагідного, тихого
смутку має палатальний «л» у вірші «Ми втрьох сідали на
човна…», де автор досяг високого ступеня інтимізації своїх
почуттів, звернених до дружини та сина. Глибина та щирість
почуттів ліричного героя виявляється передусім у цьому творі
на лексичному та фонічному рівнях. Ліричний герой перебуває у
мріях, відтворюючи у своїй уяві спогади колишнього життя.
Виразно відчутна напруга, екстатичність переживань
передається звуконаслідуванням: автор відтворює звуки цілого
світу: дінь-дон, дінь-дон, дінь-дінь. Поет зумів дібрати пестливі,
ніжні слова для дружини та сина (дружина ладо; мов цуценя,
маленьке хлопча), актуалізувавши звукописом м’якість та
ніжність звука «л».
Абсолютно протилежного значення набуває звук «л» у
вірші «Цей став повісплений, осінній, чорний став…», де
змальовується вже не лагідність, а стриманість, не тепло
людської душі, а холод криги. Епітети, що витворюють яскраві
зорові образи, містять цей звук, який надає їм специфічного
забарвлення, пор.: повісплений став, вилискує Люципера очима,
летить крилатолезо понад проваллям яру, рине впрост на вутлу
синь, високогорлі сосни (П-1:29) тощо. Цей вірш демонструє
правильність тези щодо відносності фонічних компонентів
художнього твору: вирішальними є не звуки, а зміст.
Отже, індивідуальне розуміння читача того чи іншого
звука, уміння автора пов’язати конкретне звучання з чимось, що
відповідає його задумові, та спроможність реципієнта відчути
цю відповідність зумовлюють естетичну зарядженість248
поетичного тексту, який спрямований викликати певні емоції та
асоціації від прочитаного.
Евфонія та какофонія досягаються не тільки
накопиченням, а й уникненням певних звуків та звукосполук.
Фонічний засіб уникнення, що називається ліпограмою (гр. leipo
– не вистачати та gramma – літера, риска, написання), наявний,
наприклад, у дистиху «Ще й до жнив не дожив…»:
Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав,
ані не долюбив. І не жив. І не жаль (П-1:50),
в якому автор уникає звуку «р» з метою створення
викінченої картини внутрішніх переживань ліричного героя,
позбутих вибуховості, енергійності, які притаманні цьому звукові.
До випадків какофонії, вслід за І.Качуровським, відносимо
також накопичення складів в одному віршовому рядку. Так,
наприклад, із метою змалювання картини пташиного лету як
метафори душі ліричного героя та досягнення трагічного ефекту
поет «перенасичує» образи поезії «Оцей світанок – ніби рівний
спалах» префіксом без- , надаючи їм негативно-естетичного
значення, підкреслюючи естетичну категорію негативної
конотації. Значення повторюваного префіксу без- надає глухим
«б» та «з» у рефрені сугестивної забарвленості й того настрою,
до якого поет прагнув і якого він досяг.
Грубість у створенні образності, дисфемія у лексиці
вимагають також какофонії у звукописі, як, наприклад, у вірші
«Уже тоді, коли, пірнувши в ліс…», де поет створює особливий
художньо-зримий образ міста «байдужих баляндрасників» за
допомогою свистячо-шурхітливого звукоряду, що утворюється
на основі щілинних «с», «з», «ш», «х», «г», «к». Автор
недаремно створює імітацію зміїного шипіння, адже ці милі,
грішні, славні, чесні лиця/ зашелестіли, засичали разом/ над
головою в тебе… Наслідувальний звукоряд у цій строфі можна
схематично подати так:
С С С
З С К З С С Ш
Ш К Х З С
Г Ш Х Х К
С С С
Ш Ж Х С249
Згідно з Р.Якобсоном, у поезії будь-яка подібність
звучання розглядається з погляду схожості та/або несхожості
значення. Поезія – не єдина галузь, де є відчутним звуковий
символізм, але це та галузь, де внутрішній зв’язок між
звучанням і значенням із прихованого стає явним, виявляючись
відчутніше та інтенсивніше [11, 224]. М.Панов наводить
приклад семантизації звука, у поетичних творах безпосередньо
(не через систему лексичних та граматичних значень)
пов’язаного зі смислом: звуконаслідування, зображальний
характер артикуляції, виразність міміки тощо [6, 236-240].
С.Воронін твердить, що якщо відомі тема та провідний
настрій поезії, то певною мірою частота появи у поетичному
тексті тих чи інших різновидів фонем є передбачуваною [1].
Так, говорить дослідник, там, де мова йде про темні кольори,
про щось сумне, про повільний та важкий рух, про ненависть та
боротьбу, кількість «темних» голосних є вищою за звичайну. В
«агресивних» віршах переважають «жорсткі», «тверді» «т», «к»,
«р», а в «ідилічних» – «ніжні», «м’які» «м», «л». Так, у поезії
«Щось сталося мені – геть облягло знесилля…» одні звуки
мають змістовність, котру можна охарактеризувати набором
ознак типу «світлий, мажорний»: «і», «л», «м», «н», «в»; для
змістовності інших прийнятні ознаки «сильний, енергійний»:
«а», «р», «ж», «з», «к»; до «мінорних, темних» можна віднести:
«о», «п», «х», «щ». «Чинники такого типу змушують вважати
цілком можливим існування зв’язку між конотативним змістом
віршового тексту та його сумарним фонетичним значенням» [2,
99].
Асонанси та консонанси у В.Стуса проходять крізь усю
строфу, надаючи певного фонічного забарвлення, посилюючи у
певному випадку естетику прекрасного чи естетику потворного,
трагічного чи комічного. Більше того, звукові повтори, пов’язані
внутрішніми римами, можуть охоплювати кілька строф або ж,
внаслідок евфонічного анадиплозису, ланцюговою сув’яззю
переходити з рядка в рядок. У таких випадках суголоссю
підлягають не лише окремі звуки чи слова, а й віршові рядки,
що створюють панториму – «суголосся, що охоплює не лише
окремі слова чи їх закінчення, а якомога повніше віршові рядки»
[4, 532]. Наприклад, перший та останній рядки поезії «Світ – 250
тільки свист мигтючий. І провалля…» засвідчують тонке мовне
чуття та вишукане опанування автора художнім словом. Подібні
зіткнення, відбуваючись у межах поетичного синтаксису,
призводять до контамінації певних речень, пор.: Скільки в небі
шамотіння снігопаду!/ Снігопаду шамотіння скільки в небі!
(ЗД:95), що у цьому випадку створюють кільце. Водночас, у
результаті синтаксичної контамінації можуть поєднуватися
більше двох віршових рядків, як, наприклад, у поезії «Бредуть
береза по коліна в небі» та ін.
Таким чином, поет зумів продемонструвати, що фонема,
як і будь-які інші елементи художнього тексту, володіють
здатністю передавати інформацію. Здебільшого така інформація
є не поняттєвого, а, швидше, сенсорно-емотивного характеру
(хоча в середині поетичного тексту деякі поєднання фонем
можуть брати на себе й певну частину поняттєвого змісту
тексту).
У художніх творах автора зі змістом співвідносяться не
лише звучання окремих слів, але й фонемний склад тексту
загалом, що підтверджує ідею Ю.Лотмана про те, що текст
постає єдиним знаком, що володіє своєю зовнішньою стороною
та своїм значенням [5].
ЛІТЕРАТУРА:
1. Воронин С. Основы фоносемантики. – Л.: Изд-во
Ленинградского ун-та, 1982. – 244 с.
2. Журавлев В. Фонетическое значение. – Л.: Изд-во
Ленинградского ун-та, 1974. – 160 с.
3. Качуровський І. Фоніка: Підручник. – К.: Либідь, 1994. – 168 с.
4. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Гром’яка Р.Т. —
К.: Академія, 1997.
5. Лотман Ю. Структура художественного текста. – М.: Искусство,
1970. – 384 с.
6. Панов М. Современный русский язык. Фонетика. – М.: Наука,
1979. – 287 с.
7. Пелевина Н.Ф. О семантизации звуковой стороны
художественного текста // Вопросы семантики: Межвузовский сб.
Вып. 2. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1976. – С. 88-95.
8. Примітки // Стус В. Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн. – Львів:
Просвіта, 1994. — Т.3, кн.1. – С. 416-475. 251
9. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). —
К.: Правда Ярославичів, 1998. — 448 с.
10. Чабаненко В. Основи мовної експресії. — К.: Вища школа,
1984. — 167 с.
11. Якобсон Р. Лингвистика и поэтика // Структурализм: «за» и
«против». – М.: Наука, 1975. – С.193-230.
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ:
ЗД – збірка «Зимові дерева»
ВЦ – збірка «Веселий цвинтар»
Кр – збірка «Круговерть»
ЧТ – збірка «Час творчості»
П-1 – збірка «Палімпсести», книга 1.
П-2 – збірка «Палімпсести», книга 2.