Образ лісостепового «полянського» Придніпров’я прохо­
дить через усю поезію Андрія Малишка — це був його
рідний, батьківський край. У с. Обухові на Київщині, непо­
далік од Дніпра, він народився 14 листопада 1912 р. в бага­
тодітній сім’ї сільського шевця; на наддніпрянській землі
виріс, а всі подальші дороги пов’язані з містом на Дніпрі: в
Києві закінчив 1932 р. Інститут народної освіти, тут на пов­
ну силу розкрилося ліричне обдаровання поета, звідси він
пішов на фронт, сюди повернувся після війни, тут 17 лютого
1970 р. перестало битися його серце.
Два мистецькі джерела живили поезію молодого Малиш­
ка — народна творчість і класична література. Перші вірші
надрукував 1930 р. в журналах «Молодий більшовик» та
«Глобус». На ранніх творах позначився вплив революційної
романтики, віри в історичну правоту проголошеного більшо­
виками курсу на докорінну перебудову світу.
По закінченні Київського ІНО А. Малишко працює учи­
телем в Овручі, рік служить в армії, невдовзі стає газетярем
у Харкові. Починає друкуватись і як поет, декларативно
відгукуючись на зміни в країні.
Наступні п’ять років (1935—1940) були вельми продук­
тивними, принаймні щодо кількості виданих збірок: «Бать­
ківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «На­
родження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса
Байди», «Березень», «Зореві дні», «Жайворонки» (усі —
1940). Хоча деякі з них уміщували й передруки, все ж істот­
но переважали нові твори. Тоді ж були написані поеми
* У літпортреті використано фактичний матеріал із розділу незабутньо­
го Л. Коваленка до 2-томної «Історії української літератури».— Автор-
86
«Трипілля» (надруковані лише уривки), «Ярина», «Карма-
люк», «Дума про козака Данила».
Досі в тематичному аналізі довоєнної творчості А. Ма­
лишка насамперед віддавалася данина його героїко-пате-
тичним творам («Бронепоїзд», «Заспів про Боженка», «Опа-
нас Біда» та ін.). Наступними в ієрархії соціальної ваго­
мості визначалися поетичні портрети сучасників («Учитель»,
«Лісник», «Урожай») та видатних митців минулого (Шев­
ченка, Пушкіна, Руставелі, Франка). Чи не найбільше, на що
зважувалася критика,— це констатація їх надмірної засо-
ціологізованості (наприклад, у вірші «Тарас у кириломе-
фодіївців»), використання тільки чорних і білих барв, що
призводило до ідеалізації людських стосунків і характерів.
Відзначалося й особливе звучання збірки «Листи черво­
ноармійця Опанаса Біди», в якій зі щоденниковою послідов­
ністю передано пульсування настроїв і почуттів рядового во-
їна-українця, що в лавах «армії-визволительки» йшов
«возз’єднувати» західноукраїнські землі «з Радянською Укра­
їною в складі СРСР». Попри цілком очевидну тепер ідеологіч­
ну заангажованість і запрограмованість цієї збірки, в ній і
справді є чимало задушевних нот, викликаних непотьмаре-
ною ще злукою з братами. Звертає на себе увагу часте вжи­
вання епіграфів перед віршами, зокрема рядків із пісень
(«А ми тую червону калину та й піднімемо», «Черемоше, Че­
ремоше, Тиха твоя вода…», «Ой, що в полі за димове?»).
Та все ж найбільш естетично вартісними в довоєнному
доробку поета лишилися яскравометафоричні зблиски інтим­
ної й пейзажної лірики, що й досі зберігають свіжість ху­
дожнього першовідкриття: «То ж стоїть — двадцятилітня,
Повна сміху, гроз і квітня — Молодість моя!» («За Поля, за
переліг…»).
У циклі віршів «Запорожці» поет прагне воскресити дух
козацького лицарства, побратимства, звитяги. Подекуди в
підтексті тут прочитується й заклинання сучасників од невір­
ності, зради («Старовинна балада», «Балада про наклеп»).
Завдяки фольклорній закоріненості, розкутій безпосеред­
ності зберігають колишню грайливу жвавість і вірші для
дітей («Оженився горобець…», «Бігла кізка по мосту…»,
«Кіт-воркіт біля воріт…», «Зайцю довговухий…» та ін.).
Під час війни А. Малишко служить військовим кореспон­
дентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Укра­
їну», «За честь Батьківщини», де виступає як поет і публі­
цист; видає також сім збірок поезій: «До бою вставайте»
(1941), «Україно моя» (1942, виходила двічі), «Понад по­
жари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943),
87 «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Героїко-трагіч-
ний.пафос циклу з п’яти віршів «Україно моя!», написаного
у перший рік війни, передавав біль за рідну землю, віру в її
визволення. В іншому, конкретно-реалістичному ключі зву­
чать численні пізніші твори, присвячені бойовим друзям. Тут
уже немає патетики, художні узагальнення виростають із
конкретного зображення дій і почувань солдата на фронті,
до того ж зображеному без прикрашування й романтизації
(навпаки, зосереджується увага на прозі війни, на її «сірих
буднях»: «Бійці в заозер’ї прали онучі…», «Притомлені, бо­
родаті…»). У повсякденних турботах про товариша («Кашо­
вар»), у співчутті до біженців, жінок, дітей («Біженці»,
«Я бачив незабутнє»), у побратимській вірності («Дру­
гові»), у сердечних почуттях до родини («Моєму батькові»,
«Мати»), до. дружини («Ти мене накличешся ночами…»),
навіть у ставленні до тварин («Сірко») солдат лишається
людиною.
Ще один, психологічно інший пласт — вірші, що переда­
ють почування воїна на чужій землі, передчуття недалекої
перемоги, настрій, обставини, психологічну, ба й мовну ат­
мосферу, в якій відбувається визволення людей із фа­
шистської неволі. Приходять роздуми не тільки про сучасне,
а й про ближче чи дальше майбутнє: «Прощатись будемо в
бліндажі…», «Додому прийдем, сядем за столом…»,
І ти люби й страждай від ран, Колись тебе охрестять внуки
І не показуй серця муки. Простеньким словом: ветеран.
І — оте святе почуття незрозумілої вини перед полегли­
ми, котрі вже ніколи не переступлять отчого порога, почуття,
що стало пекучою й глибоко усвідомленою потребою душі
й довго ще виливалось у рядках про вічну пам’ять і тугу.
«Оддудніла, одгупала, одклекотіла війна…» — цей вірш,
вміщений у збірці «Ярославна», до якої ввійшли твори
1943—1945 рр., ніби накреслив межу у переживаннях
воєнних і мирних літ. Дедалі владніш у поезію А.Малишка
входять реалії мирного часу, хоча і її герой, і ліричні персо­
нажі завше зондуватимуть сучасність морально-психологіч­
ними критеріями- фронтового минулого. Втім художню
цінність має хіба що новий цикл віршів для дітей. Серед них,
зокрема, є один, що дивовижно поєднує фольклорні традиції
з перерваною в 30-ті й відродженою лише в 60-ті технікою
верлібру:
Бабуня-трава, жовтокоса й тиха,
Глянула з-під снігу — а в небі сонце,
Глянула вдруге—жайворон в’ється,
Молоточками дзвонить в синю тарілку:
88
— Еге ж, виходьте, мої травенята,
Березень!
І висипали малі травенята
Рястом, проліском, білим роменом
В луг, на подвір’я, попід ворота,
А чотири травки в глиняний горщик
Вскочили на підвіконня
І заглядають в хату.
Низка віршів-звертань до Т. Шевченка, М. Некрасова,
Лесі Українки, О. Кобилянської, П. Тичини, В. Сосюри не
позначена особливою естетичною енергією. Крім того, під
час цькування В. Сосюри за вірш «Любіть Україну» А. Ма­
лишко мусив долучити й свій голос до хору звинувачень у
націоналізмі (чи не як на «виправдання» за «необережну»
віршовану посвяту?).
У 1950 р. з’являється збірка «За синім морем», за яку
1951 р. А. Малишко дістає Сталінську премію. Згодом книж­
ка виходить у перекладах на російську, угорську, чеську мо­
ви. В її основу лягли відповідно трансформовані враження
від подорожі 1946 р. разом із групою українських діячів ку­
льтури до США та Канади. «За синім морем ходить горе, і
я із ним виходжу в бій»,— урочисто декламував поет, щиро,
напевне, вірячи в істинність ідеологічних міфів.
У «Книзі братів» (1954), віддавши певну данину ілюст­
рації офіціозно-солодкавої казочки про «возз’єднання»
(«Переяславська рада»), поет вмістив і цикл віршів та ба­
лад, що відтворювали героїчний дух запорозького козацтва,
передавали волелюбність і звитягу, працьовитість і шляхет­
ну вдачу нашого народу («Балада про Небабу», «За рікою
за Самаркою», «Сагайдак», «Балада про біду» та ін.). Тут,
як і загалом у творчості А. Малишка, знаходить природний,
не педальований вияв його добре знання історії, топонімії,
ономастики України, глибоке проникнення в етнопсихологію.
Новий і чи не найбільш художньо продуктивний етап у
творчості поета починається із середини 50-х років. Особли­
во це стосується лірики. У збірці «Що записано мною»
(1956) з’являються тексти таких відомих пісень, як «Знову
цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небо­
схилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) —«Пісня про
рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень
віку» (1960) — «Вчителька» тощо. У їх озвученні йому допо­
магали такі музичні корифеї, як брати Майбороди, Л. Реву-
цький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко,
С. Козак, О. Білаш.
Малишкова лірика, в тому числі пейзажна, стає дедалі
роздумливішою, філософськи заглибленішою, він не сороми-
89 ться починати спочатку, вчитися у природи оновлення, вос­
кресіння духу. Ось вірш із збірки «Полудень віку»:
Питатиму доріг у роздумі й неспокою,
Поглянь — дубок малий, а звів круте плече,
Струмок мілкий, а глянь — він річкою широкою,
Набравши глибини, століттями тече.
І ти, напружений, як учень над абеткою,
Шукаєш все, що міг, і те, чого не зміг,
І все, що ти співав, здається лиш чернеткою,’
А пісня справжня десь шукає твій поріг…
Ніколи ще поет не розмірковував так зосереджено над
проблемами глобальними, питаннями етики і моралі, миру і
війни, людяності й жорстокості, добра і зла, правди і брехні,
розвитку мистецтва, збереження природи, як у цій книжці.
Життя багатовимірне й розмаїте, воно прекрасне й тоді, ко­
ли над ним простерлося крило невблаганної смерті. «Бо дух
шукань не знає самотини, І мислі злет не знає сивини»,— так
афористично сконденсувалися його екзистенційні роздуми в
одному із сонетів, присвяченому — і це теж досить показо­
во — Григорію Сковороді. Прикметно, що саме в ті часи по­
ет звертається до форми сонета (яку свого часу заперечу­
вав), а також до мініатюри: це вимагало дисципліни думки і
слова.
Такі поняття, як совість, біль, страждання, сумнів, поча­
ли жити в Малишковій ліриці повнокровно й широко. Його
поезія стає і ваговитішою за думкою, й драматичнішою за
моральними переживаннями, й багатоманітнішою за фор­
мою. Мовна пластика, тропіка, ритміка, фоніка вірша відто­
чуються до класичної досконалості.
Завжди кохаючись у пейзажі, поет умів його живописати.
Але раніше картини природи були в нього тлом для змалю­
вання певної події, людини, переживання. Тепер же лірич­
ний герой постає органічною частиною природи, розчи­
няється в ній, навіть починає говорити від її імені («Скарга
ромашки», «Я — небо. Я — полотнище віків», «Я — корчува­
тий без. Я — фіолет рай-дерева»).
У збірці «Листи на світанні» (1961), рік виходу якої
збігається зі світанком космічної ери, розпочатої спробою
людини відірватися од своєї земної колиски, знаходимо щи­
ре вітання наукового поступу («Космонавтові»), прагнення
поєднати «діалектику душі» з «діалектикою нового світу».
Значно природнішим було Малишкове вглибання за допо­
могою художньої інтуїції в його досконалість і порушену не­
розумним втручанням людини гармонію.
Ось один із характерних «листів»:
90
Я волошка, споконвік волошка, Краще вибухати синім цвітом,
Я земну енергію несу… Аніж чорним атомним грибом.
Тут ще маємо справу з полемічним з’ясуванням авторської
позиції, протиставленням природного, споконвічного й штуч­
ного, нищівного. А в наступних збірках («Прозорість», 1962;
«Дорога під яворами», 1964; «Рута», 1966; «Синій літопис»,
1968; «Серпень душі моєї», 1970) ця позиція образно утверд­
жується ледь не кожною клітиною художнього організму.
Декларації відходять, а натомість приходить розлоге ши­
ряння просторами рідного краю, землі, розкошування її
кольорами, запахами, звуками, багатоманітністю одмін і
триєдиністю буття.
Образ тріади в різних віршах матеріалізується по-різно­
му. В поезії «Корінь кленовий на стежці моїй…» — це
втілення душевної рівноваги, гармонійності матеріальних і
духовних запорук творчості: «Ожива триєдиність: Крил пта­
шиних і хліба, І не чорного сонця на Вкраїні коханій, на
стежці життя». У триптиху «Триєдиність» — це «Сніданок»,
«Обід» і «Вечеря» на незвичайному й дивовижному бенкеті
буття, де «Вода змиває сон цеберками гранчатими, І лишт-
вочка кохань снується за дівчатами… 1 золотіє хліб в свічаді
молока» («Сніданок»), де «у гармонії першопочать» за ши­
роким столом вистачило місця деревам, людям і птицям, де
«Заплітались у танці новітньо-крилатому Кармалюк. І душа
моя. Й поле без атому» («Обід»), де, нарешті, «Усе, як тре­
ба, в заповіді й сні. Вечеряють лиш люди і пісні» («Вече­
ря»).
Після горезвісного хрущовського розносу «модерністів і
абстракціоністів» такі налички в Україні одразу ж стали
наліплювати насамперед на І. Драча, М. Вінграновського,
Ліну Костенко… Почалися нагінки, запахло репресіями.
Й вони, зрештою, відбулися. Але поетів, що вже встигли ви­
дати свої перші книжки, вдалося «взяти на поруки». І це
зробили їхні літературні «батьки». Зокрема, промовистим
був виступ А. Малишка «Люблю нашу молоду літературу»
(Дніпро. 1963. № 3). Почавши з ритуального осуду абст­
ракціоністів, він далі цілком конкретно захищає вірш
М. Вінграновського «Кохана»; відзначає також низку творів
І. Драча: «Це — справжня поезія».
Той виступ мав катарсисне, очисне значення для само­
го -А. Малишка. Бо в ньому він, нарешті, зняв із серця
камінь, покаявшись за свій колишній випад проти В. Сосю-
ри. Так знову налагоджувався постійно нівечений зловоро­
жою силою зв’язок поколінь митців. І так, часом викривлено,
все ж відбувався творчий діалог. У цьому контексті згадай-
91 мо, як старанно впорядковує згодом Д. Павличко десятитом-
ник старшого побратима, написавши до нього ґрунтовну й
натхненну передмову. А.Малишко присвятить молодшому
колезі кілька віршів і теж напише передмову до його збірки
«Хліб і стяг» (1968).
Отже, збагнута «серпневою» душею поета триєдиність
буття включала й нерозривність поколінь: не тільки
«батьків» і «дітей», а й «дідів» (від Франка, Шевченка, Ско­
вороди; згадаймо й Симоненкове «Щось у мене було і від
діда Тараса, І від прадіда Сковороди»). Порушення цієї
єдності, як і втручання «чистого розуму» в сокровенні
таємниці буття, також загрожує фатальними наслідками.
Показовий щодо цього вірш «Антитеза» (1968) може бути
ще одним зразком діалогу поколінь:
Землю тривожать галактик акорди.
Транспозиційних енграмів орди.
Відеотрони. Протони. Фотони.
Кібернетичні кричать Фултони.
Синтези. Тези. Формули стислі.
Цереброфантифікатори в мислі
Тр. Пр. Гр. Мж!
Тр. Пр. Гр. Мжи!—абревіатури,
Мов солов’їні пісні з натури.
З кутів і граней, із мислі й складності
Шляхів шукаєм до невідкладності,
А більма жаху вкривають гору,
Термоскопічну, атомнокору.
(•..Рости, рости, тополенько.
Все вгору та вгору!)
Цей вірш, написаний у несподіваному для Малишка сти­
льовому ключі, є, справді, ніби антитезою до його наспівної
поезії. Залюблений у музичність, милозвучність українсько­
го слова поет вбачав у його розщепленні таку ж загрозу
світовій гармонії, як і в розщепленні атома (звернімо увагу
на евфемізм «невідкладність»: то, власне, синонім «апокаліп­
сису»). І, нарешті, вчувається тут опонуючий перегук із та­
кою, скажімо, новацією шістдесятників, як уведення тех­
нічної термінології в художню тканину вірша. Можливо,
навіть, маємо справу зі свідомою стилізацією під «Баладу
ДНК…» І. Драча, в якій тоді критика вбачала лише «услав­
лення НТР» і термінологічний епатаж, «не помічаючи» її
гротесковості, зумисної дисонансності й того ж таки засте­
реження, прозоро висловленого в заключній частині балади
(«Жухне жах на ножах…» і далі; пор.: «А більма жаху…»).
Емоційне осягнення триєдиності часів, людини й довкілля
винагороджує поета витворенням протягом останніх, творчо
92
найпродуктивніших років життя відносно завершеної натур­
філософської, етико-естетичної споруди, яку можна було б
образно назвати храмом природи й працьовитої людини. Але
працьовитої не в дусі утилітарного афоризму «Природа —
не храм, а мастерская, и человек в ней работник», а відпо­
відно як до народних уявлень, так і до визначення Г. Сково­
роди про гармонійну, «споріднену працю» бджоли. У цьому
художньому світі бринить якась майже молитовна (її ще
можна було б назвати й неопантеїстичною) вдячність за ща­
стя осягати досконалість природного, нештучного синтезу,
розкошувати в барвах, запахах, дотиках, смакувати про­
низливі миті неповторності:
Тепер усе по-іншому бринить.
Русяве поле під промінням теплим,
Земна глибінь і далечінь життя,
Й трава черлена дишуть триєдино.
І струнить день на скрипочках малих
У зрячім серці, де високий серпень
Душі моєї, повної відмін,
Стоїть в дворі і в щедрості дарує
Усе, що я спромігся донести, _^~
Що не віддав нікчемності і лжі,
Немов святиню на твердих руках,
Попалену, але свою до скону.
Мій серпню чорнобровий, все віддай,
Не приховай, не прихитруй нічого,
Лише клечальну пісню збережи
На день обжинку й чесного змолоту.
(«Серпень душі моєї») •
Образ саме «клечальної», а не лебединої пісні — глибоко
вмотивований у цій неопантеїстичній системі вартостей. Як і
«серпень чорнобривий» чи «русяве поле» (згадаймо Симо-
ненкову «біляву хату»), це — знаки закоріненої ще в дохри­
стиянські архетипи національної ментальності українця
другої половини XX ст., інтелігента, котрий зумів пронести
крізь нелюдські випробування святиню духу і роду.
Важливе місце в доробку А. Малишка посідає інтимна
лірика. Ранні вірші поета про любов («Я скажу тобі…», «Хо­
дить вечір…») дихають юнацькою цнотою, ніжністю й
здебільшого смутком неподіленого почуття. Це прозорі аква­
релі, які фіксували ніжний «ранок» у взаєминах чоловіка з
жінкою. В роки війни у поета з’явилися твори, де відбились
як щира туга за коханою, так і спалах нового, не звіданого
раніше почуття до жінки: «Народи мені сина в цім році…».
Вірші 50-х та пізніших років увібрали в себе почуття складні,
навіть болісні й тривожні! Ліричний герой шукає в коханні
т насамперед моральної підтримки на нелегкому, дедалі
складнішому життєвому шляху:
Стань зорею мені на тривожній путі,
На тривожнім крилі космодрому,
Я крізь неї побачу нитки золоті,
Що снуються до отчого дому.
(«Стань зорею мені»).
Своєрідними містками між лірикою й поемами А. Малиш­
ка були балади. Романтичне обдаровання поета ще в до­
воєнні роки стимулювало звернення до цього жанру («Опа-
нас Біда», «Іспанські балади», «Старовинна балада» та ін.).
В основу сюжетів клалися здебільшого дійсні факти, розгор­
талася напружена динамічна дія, яка нерідко діставала
несподіване завершення.
Перед війною побачили світ поеми «Ярина», «Карма-
люк», «Дума про козака Данила». Всі вони були присвячені
минулому українського народу. Про Кармалюка та брац-
лавського полковника Данила Нечая збереглися пісні та чи­
мало переказів. Поет свідомо йде не за історичними джере­
лами, а за народною поетичною «інформацією» про героїв.
Епічне звучання творів од цього не програє.
Спробою розгорнути панораму характерів, розкрити ви­
токи патріотичних почуттів, цільність і висоту морально-
етичних критеріїв був цикл повоєнних (1945—1947) поем:
«Сини», «Любов», «Прометей» (Сталінська премія 1947 р.),
«Жива легенда», «Марія», «Це було на світанку». Вони ви­
гідно вирізнялись на тлі багатьох творів цього жанру, надто
ж уведенням цілком реалістичного колориту, побутової
оповіді, що почасти компенсувало їх декларативність, ідео­
логічну напередвизначеність. Невдалими були «контрпропа-
гандистські» поеми «Він повернувся додому» (1951) та «Ко­
рейська поема» (1957). Відсутністю художньої новизни й
свіжості в трактуванні основних постатей можна пояснити
й недостатній резонанс поеми «Франко у Криворівні»
(1956) та «драматичні пісні» (авторське визначення) «Та­
рас Шевченко» (1964).
А. Малишко полишив досить значну публіцистичну та
літературно-критичну спадщину. Певну фактологічну й істо­
ричну цінність зберігають його фронтові нариси, а також
розвідки «Українська рядянська література в дні Вітчизня­
ної війни» (1944), «Безсмертний твір» — про «Енеїду»
І. Котляревського (1943), «Шандор Петефі» (1949), «Думки
про поезію» (1958), «Слово про поета» (М.Рильського,
1960), «Оповитий любов’ю» (Т.Шевченко, 1961), «Сосюра»
(1968) та ін.
94
Досить плідною була й перекладацька діяльність А. Ма­
лишка. Він інтерпретував твори Пабло Неруди і Гарсіа Лор-
ки, Гете і Гейне, Аполлінера, І. Базова, В. Незвала,
А. Міцкевича і Я- Івашкевича, Е. Межелайтіса, Я. Райніса,
Р. Гамзатова, А. Церетелі, Янки Купали і А. Куляшова,
О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, М. Тихонова,
О. Суркова, О. Прокоф’єва та ін. Деякі з цих перекладів вико­
нувалися відповідно до тодішніх ідеологічних запитів та на­
станов, отож деякі з них були художньо кострубатими.
А. Малишко у своїй поезії, передовсім у ліриці, найближ­
че підійшов до органічного синтезу думки й почуття, до осяг­
нення поліфонійної єдності світу та пречистої святості ма­
тері, якій заборгував і не віддав
Ні шеляга,— за перше рідне слово,
Промовлене в колисці із лози,
Щоб вічним окаянним боржником
Його нести, страждати і любити.
(«Заборгував тобі я, чорний хлібе.-.»).