Ольга ПУНІНА,
аспірант кафедри історії української літератури
і фольклористики Донецького національного університету
ҐЕШТАЛЬТ СМЕРТІ В ПОЕЗІЯХ
«ВЕСЕЛОГО ЦВИНТАРЯ» В. СТУСА ТА
«ЖИВИХ І МЕРТВИХ» О. СОЛОВ’Я
(постановка проблеми регіональної своєрідності)
Вмирай своєчасно…
У вашій смерті має горіти ваш дух і ваша чеснота,
як вечірня заграва над видноколом, – а то зі смертю вам не поталанить.
Ф. Ніцше «Так говорив Заратустра»
Актуального звучання на сьогодні набувають питання, які
можна вписати в опозиційну сітку «національне – регіональне»,
пов’язану насамперед із моментом ідентифікації – об’ємною за
своїм значенням філософською категорію, що включає безліч
смислових структур, зокрема, здатність до визначення своєї
свободи як вимушеної необхідності, як хронотопу між життям і
смертю. При такому підході до зазначеної проблеми доречним252
вважаємо її розв’язання з урахуванням моменту «регіональної
своєрідності».
У статті робимо спробу з’ясувати особливість одного з
ключових векторів формування поетичної ідентифікаційної
сфери донбаського регіону – ґештальту смерті, з залученням
двох поетичних просторів – «Веселого цвинтаря» Василя Стуса
та «Живих і Мертвих» (цикл «Убити Ельзу») Олега Солов’я.
Буцімто, розділені часом у написанні (відстанню) – 2 пол. 60-х /
2000-ні, подані не в тотожно маркованих площинах – світ-сцена
/ світ-супермаркет, у різних вагових категоріях. Утім, під егідою
якогось єднання – передовсім, «єднання» в очікуванні НА
СМЕРТЬ суб’єктом ліричного обширу.
Французька історико-філософська еліта одна з перших,
хто доволі ґрунтовно висвітлює проблему смерті (у широкому
значенні): Філіп Ар’єс [1] («L’homme devant la mort», 1977),
Володимир Янкелевич [2] («La mort», 1977), Жан Бодріяр [3]
(«L’échange symbolique et la mort», 1976). Отож, маємо хорошу
основу для осмислення смерті як історико-філософської
категорії та застосування цього розуміння до літературного
матеріалу. Власне на відсутності подібного фундаменту-думки в
українському науково-інтелектуальному обширі наголошує О.
Забужко, вдало цитуючи класика літературних студій Ю.
Шевельова: «Першим вказав на цю культурну лакуну…: “не
опрацьовується в нас проблема смерти. Ніби боїмося, ніби треба
зберігати соцреалістичну проблематику, а от про смерть – крім,
звичайно, героїчної, мовчимо”» [4], відтак робимо спробу
сформувати власне бачення ґештальту (за термінологією школи
рецептивної естетики) смерті в поетичних доробках В. Стуса та
О. Солов’я на основі зазначених наукових робіт.
Вважаємо за доцільне звернутись по допомогу до
осмисленого й підсумованого в роботах французьких
мислителів із питанням про об’єм і форму самого поняття
«смерті» (уживаємо «об’єм і форма» без жодного натяку на
величини, будучи обізнаними з тим, що смерть є ані кількісною,
ані якісною зміною, себто аж ніяк не оперує, не є знаряддям,
подібним інструментарієм). Тож, кілька доречних екскурсів до
наукового набуття: зокрема, розуміння під смертю точки відліку
неприборканої сутності людини на пару з еротикою253
(фройдисти), фізичне щезання тіла-плоті, смерть символічна,
через обмін, – соціального, публічного, колективного характеру
(Ж. Бодріяр) [3, 270] або ж як «загальна репрезентація й подія
небуття», як «неможливість бути», що охоплює «все коло
негативних самоідентифікацій людини: усе для особистості
недосяжне, неприйнятне, неприпустиме, неможливе,
нездоланне, відразливе, нищівне», як «розмаїття тіней, що
повсякчас оточують людину в ситуаціях її життя» [5]
(екзистенціалісти), чи то за В. Янкелевичем: «Смерть є
одночасно чисте й просте заперечення сущого та буття, в цьому
смислі вона подвійно антибожественна (просте заперечення
буття буття) <…> В смерті виявляється хиткість,
фундаментальна неспроможність того, що є людським <…>
відношення нашого буття до власного небуття стає тотальним
руйнуванням цього буття <…> Смерть – глибина життя, не
діалектична, скоріше нікчемна смертна глибина» [2, 69-70]
(щось на кшталт гравітації, трясовиння, пояснює дослідник).
Найбільш доречним у цій ситуації (визначеності щодо
розуміння поняття «смерть») видається дослідження Ф. Ар’єса в
руслі історичної антропології, що досить яскраво подає етапи
формування установок по відношенню до смерті з урахуванням
понять «ментальності» та «народної культури» (що у поезії В.
Стуса та О. Солов’я відіграє неабияку роль; апелюємо до понять
«цвинтар», «тризна»). Вище зазначені декілька тез-поглядів на
розуміння смерті як такої легко накладаються до матриці
названих науковцем етапів. Приміром, до кошика «перевернутої
смерті», під якою Ар’єс розуміє страх перед смертю та її
згадуванням, сміливо лягають погляди прихильників філософії
існування, а – «смерті далекої і близької» із крахом механізмів
захисту від природи – думки про сексуалізоване бачення смерті
послідовниками фройдиських теорій.
В контексті «Веселого цвинтаря» В. Стуса та «Живих і
Мертвих» О. Солов’я правомірним бачиться звернення до
«прирученої» (смерть, що не викликає страху, співіснування
живих і мертвих у гармонії) та «своєї» (відкриття в своїй смерті
власної індивідуальності, поява меси, в нашому випадку –
молитви, як засобу спасіння душі) смерті, які функціонують у
ролі одного образного комплексу, формуючи «свою-приручену» 254
смерть як провідний поетичний шар. Досягнення фінальної
точки, зокрема самоусвідомлення і бачення суб’єктом
поетичного простору «своєї-прирученої» смерті проходить
певну еволюцію, без якої не можливе формування / окам’яніння
ґештальту смерті: аби усвідомити помилковість того, що до
певного часу вважалось «істинним», наприклад, віри в загробне
існування, зв’язку смерті з гріхом, злом, стражданнями,
позбутися міфологічного світосприйняття тощо, варт для
початку поступово проаналізувати кожну з цих помилок шляхом
випробування їх на собі. Відтак, спираючись на Ар’єсівські
погляди про п’ятиетапне проходження розуміння смерті,
можемо спостерігати щодо поетичних площин В. Стуса і О.
Солов’я дію зворотного ходу: «смерть перегорнута» опиняється
початковою ланкою у загальній будові «смертного» ґештальту,
поступаючись місцем уже «своїй-прирученій» смерті чи,
принаймні, можна запропонувати варіант, за яким не існує
ступеневих наростань, себто наявний ефект одночасної дії
кількох супідрядних форм (смерти «перегорнутої», «твоєї»,
«далекої і близької», «своєї» та «прирученої» – подібне
твердження не завадить перевірити, залучивши до аналізу
більшу кількість поетичних текстів), в підсумку ж супідрядність
має трансформуватись до простішого вигляду, позбутись
зайвого, помилкового, недоречного. Такі попередні міркування.
Варто зазначити, що під час студіювання тієї чи іншої
праці, в якій певним чином висвітлюється проблема смерті
(передовсім йдеться про зазначенні в нашій роботі дослідження
– Ф. Ар’єса «Людина перед обличчям смерті», В. Янкелевича
«Смерть») виникає думка завчасного знання матеріалу, що
викладатиметься, звідси, зловившись на подібних почуваннях,
мізкуєш, а чи не відкладаються в свідомості людини протягом її
існування пласти бачення смерті й чим ближче людина
підходить до моменту фізичного і духовного зникнення, тим
сигнальнішим стає питання кінцевого визначення (?), а
попереднє твердження кожної свідомої істоти «знаю, що помру,
але не вірю в це», нарешті, формулюється остаточно (?).
Питання радше риторичні, але доречним буде процитувати М.
Жулинського, який у спогадах про В. Стуса говорив: «… його
смерть прочитується в його поезіях. Він готує себе до смерті, він255
готує себе на розп’яття. Цей процес, коли він починає розуміти,
що він мусить загинути, бо в нього іншого виходу нема. Він
спалює себе у вогні слова…» [6]. Отож, зробімо припущення
подібного ґатунку: суб’єкти поетичного простору від початку
готують себе до смерті. І справа не в запереченні, знищенні
себе, жодного уявлення про смерть як абсурдну чи
парадоксальну річ, тут скоріше за все постає оте «життя як
відтінювання смерті» [3, 261]. «Людина має за реальність не
тільки те, що з нею безпосередньо відбулося, а й те, що вона
переживає як можливість (чи неминучість) свого існування.
Людина живе не тільки тим, що було, безпосередньо є, а й тим,
що може бути» [5], – тлумачить екзистенціалістів О. Гомілко.
У В. Стуса: «Все життя – неначе озирання / у минулий вік.
Через плече. / Ні страху, ні болю, ні вагання / перед смертю» [7,
196] або прозоріше в О. Солов’я: «вже темна тінь моя благає з
того світу / про відпочинок – судячи з усього / про той
нечутний тихий дім / де буде батько син дружина й мати //
чужих не буде там і навіть ворог буде не чужим / мені б такого
ворога як друга / я був би з ним приязним і відвертим / а він мені
б за рано втраченого брата…» [8. 26]. Смерть як те, що
неминуче буде, продовжимо за В. Янкелевичем, сприймається
всерйоз, перейдена межа від абстрактного понятійного значення
до реальної події, від сущого до буття, що конотується
поняттями «Реальність», «Близькість», «Особистісне займання»
[2, 19]: «У тридцять літ ти тільки народився, / аби збагнути:
мертвий ти єси / у мертвім світі. І нема нікого / окруж. Ти
тільки сам. І – мрець єси… Бо плоть твоя сплюндрована до
тебе. / І дух тобі спотворили давно…» (В. Стус) [7, 173] чи
«вночі до мене знов навідувалась смерть / й стояла, спершися на
ліжко; / я ніби спав, але усе, здається бачив, / хоч тлум
пронизував найтоншу із кісток… / і був звичайний страх, і він
мене впокорив; / й назавше в мене чорний увійшов…» (О.
Соловей) [8, 37]. Утім, абсолютно не є визначальними
характеристики на кшталт – смерть невчасна / зарання /
несподівана. Стаючи особистісною справою суб’єкта, смерть
убирає, окрім означення «реально усвідомлена», пункти –
вчасна / очікувана / доречна (бо ж завчасно обдумана,
усвідомлена, не відкинута), позбуваючись осуги «джерела256
тривоги», змирившись із теперішньою дією помирання
«наодинці»: у В. Стуса бачимо – «Тепер, упертий, безвісти
одчалюй, / бездомного озувши постоли. / Що буде завтра? /
Дасть Біг день і хліба. / А що, коли не буде того дня? / Тоді вже
гибій. Отоді вже – гибій, / простуючи до смерті навмання» [8,
37], в поезіях О. Солов’я: «комусь по-чорному над нами
ворожити: / мамай пропав і вік не той а я люблю… / і хтось
хороший поруч: жити чи не жити? / та не хвилюйтесь так – я
сам себе уб’ю…» [8, 14]. При цьому, повернемось до вже
озвученої еволюції у наближенні поетичним суб’єктом до
смерті, оминути етап «перегорнутої» смерті ані вдається, ані
прагнеться оминути: страх, як ключовий момент перед-смерті –
необхідно відчути, щоби надалі визначитись із його
безпечністю: «Цей бенкет смерті в образі життя / щасливого
відстрашує і врочить: / устромиш ногу в воду – і помреш» [8,
163], «Як страшно відкриватися добру. / Як страшно
зізнаватись, що людина / іще не вмерла в нас. Як страшно
ждати, / коли вона, захована, помре / у темряві, щоб нишком
відвезти / на цвинтар душ, і щастя запопасти, / якого вже до
ран не прикладеш» [8, 177], в іншому випадку – перебороти-
стерти віру в примарність: «тож не бійся провалля бо має й
провалля / свою межу / бо всі ріки стікають судинами з
пагорбів вниз / бережися тих рік а вже ріки я сам збережу / бо
як стануть мерці – / поховати не вистачить брате риз» [8, 48].
Певна річ, смерть не набуває визначеності (опуклості), так
і лишається формою без форми, але в жодному разі не
лишається «привидом аморфності, який загрожує існуванню» [2,
93]. Будучи конкретно невизначеною («неточність смерті в
часі», «топографічна невизначеність» – смерть як «визначена
невизначеність» [2]), смерть набуває означеності «розтягнута в
часі». Либонь, у цьому випадку досить доречним буде
визначення вмирання «як нашого єдиного змісту» [2, 247], що
супроводжує людину повсякчас, почергово міняючи вагу,
урешті зупиняючи важелі при доростанні до остаточної
узгодженості з власною смертністю (усвідомлення) і спасіння
себе-душі через звернення до надземного існування – Бога, де
смерть втрачає попередню значимість назавжди або отримує
інакшого забарвлення, бо вливається до «істинної» безмовності: 257
у В. Стуса – «І я найперше помолюсь. / І вдруге помолюсь. / І
втретє помолюсь. / І в смерть / з землею поріднюсь» [7, 173], в
О. Солов’я – «я тихо вмер – не буде панахиди / цілунків
пестощів та іншої біди / я так помер що навіть змії-аскариди /
не встигли вийти з чорної води // Господь простяг мені обидві
руки / і мовив так: відголоси / ту чорну папороть – той овид
муки / а потім навіть смерти не проси…» [8. 43].
Індивідуально прийнята смерть, яка не викликає ані огиди,
ані страху, що марить про впокорення, відгуляна тризною
(«чорні вени твої вітчизно / хтось під шкіру мені зашив / як
умру – відгуляйте тризну / хоч не відаю – чи заслужив…» [8, 7]),
облишена на тихому цвинтарі («це просто цвинтар – ані руш /
його могильний спокій; їх тут нема – промерзлих наших душ,
цей спокій і ґрунтовний і глибокий…» [8, 46]) – така незаперечна
остаточність, кінцева зупинка, один із найвищих моментів свята,
де перше – народження, а друге – смерть.
Ґештальт смерті у поезіях «Веселого цвинтаря» В. Стуса
та «Мертві і Живі» О. Солов’я сформований на основі образного
комплексу «своєї-прирученої» смерті та являє собою єдиний
поетичний шар, в межах якого діє ліричний суб’єкт, що готує
себе від початку до смерті в сприйнятті самого життя як її
відтінювання.
У процесі формування ґештальту смерті спостерігається
певна еволюція: усвідомлення смерті як такої – відчуття страху
з його безпечністю – усвідомлення вмирання як єдиного змісту –
спасіння себе-душі молитвою. Власне це й ідентифікує вдало
поетичний простір В. Стуса та О. Солов’я, що варто розглядати
крізь призму регіональної своєрідності.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти: Пер. с фр. – М.: Прогресс,
1993. – 528 с.
2. Янкелевич В. Смерть. – М.: Изд-во Лит. ин-та, 1999. – 448 с.
3. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть: Перекл. з фр. Л.
Кононовича. – Львів: Кальварія, 2004. – 376 с. 258
4. Лист Ю. В. Шевельова до автора від 22 квітня 1999 р. (з архіву
автора) // Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті
міфологій. – К.: Факт, 2007. – С. 108.
5. Гомілко О. Метафізика тілесності. Дослідження, роздуми,
екскурси. – К.: Наук. думка, 2001 // philosophy.ua/ua/lib/books/
6. Жулинський М.Г. // Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах.
Частина 1. / Упор. Б.Підгірного. – Тернопіль: Підручники і посібники,
2002. – 431 с.
7. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. – Т. 1 у 2 кн. – Львів: Просвіта, 1994.
– кн.1. – С. 196.
8. Соловей О. Живі і Мертві: Вірші 2004 – 2007 рр. – Донецьк:
Видавнича аґенція «OST», 2007. – 140 с