Ірина ЯРОШЕВИЧ,
кандидат філологічних наук, доцент Донецького
національного університету
ДУХОВНІ ПРІОРИТЕТИ Г. ГОРДАСЕВИЧ
Віллю вам в жили
весняного вітру –
Нехай додасть вам сили
й неспокою!
Г. Гордасевич
Кожна історична епоха породжувала свою концепцію
особистості. Зображення світу і людини в ньому – це постійний
шлях, який доводиться долати усім митцям без винятку. Тільки
кожний, у цьому сенсі, обирає свій шлях, а іноді когось просто
змушують пройти цей шлях: тернистий і виснажливий. Проте,
не кожний витримує і, до того ж, попри всі життєві негаразди
намагається зберегти свої найцінніші духовні скарби і донести
їх до своїх читачів, сучасних чи майбутніх – це вже не має
значення. Важливіше, як саме може зробити це митець.
Євген Маланюк, передбачаючи свій хресний шлях, писав:
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її – поети! [21, с. 18].
Це достатньо вимогливо і, безперечно, нещадно щодо
поетів. А як же бути, коли це стосується поетів-жінок? Вони
досить помітне і своєрідне явище у сучасній українській
літературі. Кому не відомі сьогодні талановиті твори Ліни
Костенко, Ірини Жиленко, Світлани Йовенко, Ганни Чубач.
Г. Гордасевич неквапливо „засівала поетичним зерном» і
пильно доглядала свою „ниву» [19, с. 4], не чекала і не вимагала
нагород, бо вони самі прийшли до неї – це багаті „книги-
врожаї», визнання товаришів по перу, а головне – читача. 260
Коли поетесі у 1995 році виповнилося шістдесят років, її
вітала вся громадськість України. У привітальному слові В.
Яворівський зазначав: „…Ви – є. Жінка і мати у свого народу.
Мудра і ніжна поетеса України, опора й лицарка національної
демократії. Ви є в молодої й дужої, хоч вона щойно вийшла із
в’язниці, України. І мусите ще довго-довго бути в неї. Мусите
побачити її такою, якою вона ввижалася Вам у молодості, в
тяжких, до крику, табірних снах і мареннях. Такою ж хочемо її
бачити і ми…» [23, с. 3].
Із цим важко не погодитися, бо і час в який довелося жити
і працювати Галині Гордасевич, був досить строкатим і
невизначеним для творчих планів. З самого початку поетеса
обирає своїм життєвим кредом „бути проти радянської влади»,
яке спричинило категоричну резолюцію партійної цензури: „Не
пропускать!». І таки не пропускали. Збірка поетеси з гучним
заголовком „Мажорна гама», видання якої планувалося у 1965
році, ще до сьогодні в авторських рукописах лежить на полицях
Донецького державного архіву. Нищівна рука цензора (який,
очевидно, тих поезій і не читав, бо була вказівка і цього
достатньо) записала: „розповсюдження націоналістичних віршів
і антирадянська агітація» [6, с. 2].
Збірка унікальна не лише тим, що вона одна з перших у
масивному доробку Г. Гордасевич, до того ж донецького
періоду її творчості, а насамперед тим, що саме ця „мажорна
гама» – це ліричні мотиви, які поетеса зберігає у своєму серці з
дитинства, це та дійсність у всіх її вимірах, що не може
залишитися поза увагою авторки.
Та, мабуть, не лише ця збірка, а все творче надбання
талановитої поетеси є невичерпним джерелом для сучасних
літературознавців, тих, хто цікавиться і належно поціновує
творчість наших письменників-земляків, які ні на хвилину свого
власного життя не забували своєї рідної домівки, тієї землі, яка з
бажаних чи небажаних причин давала їм наснагу для творчого
пориву.
Маємо завдячувати синові поетеси – Богданові
Гордасевичу, який за останні роки доклав величезних зусиль із
впорядкування і видання близько двадцяти поетичних збірок
матері у львівському видавництві „Сполом»: „Рядок з літопису», 261
„Ера України», „І сказав Ісус», „Ішла весна по місту» та в
літературній агенції „Піраміда»: „Над озером холодної води»,
„Сонце, вітер і жінка», „Станція Ворожба», „Слід зірниці», „Я
вам пророкую щастя», „Світ відбивається в краплині»,
„Заспіваю синові чи доні», „Балади давні та сучасні» та інші.
Саме Б. Гордасевич написав біографію матері з глибоким
розумінням і повагою до її складного, сповненого
випробуваннями і душевним болем життям. Про це знали тільки
він – син і вона – мати Галина.
„Галина» – по-грецьки „тиша».
Ах, яка я дурна була!
Якби я це знала раніше,
То зовсім інакше б жила.
Я б не пхалась, куди не кличуть,
Ще й подумала б, чи іти,
Не торкнулись би мого обличчя
Знаки болю і самоти… [13, с. 9].
Вона постійно була серед людей, як активний громадський
діяч. Була потрібна багатьом – така вже її вдача. Галина
Гордасевич – один із організаторів Товариства української мови
в Донеччині, Руху, „Меморіалу», Демократичної партії України.
Її діяльність була досить різноплановою: редагувала журнал
„Поклик сумління», вела літературну сторінку в журналі
„Демократ», була членом редколегії журналу „Тернопіль»,
готувала радіопередачі про маловідомих письменників,
виступала на київському і львівському радіо. Без великих зусиль
могла зацікавити аудиторію, у студентському оточенні
говорили, що такого палкого декламатора і красномовного
промовця, оповідача, якщо і не захочеш слухати, то не зможеш.
Про неї пишуть, що вона „типова шістдесятниця-дисидентка за
поглядами і способом життя» [22, с. 5]. До того ж, коли брати до
уваги, що зараз уже відбуваються спроби перегляду феномену
шістдесятництва – міф чи реальність, то міф її життя і творчості
не подібний до „пожовклого листа, він пахне весняними
фіалками» [22, с. 5]. 262
Як кандидат у народні депутати, Галина Гордасевич
проголосила намір захищати інтереси жіноцтва. Користуючись
нагодою, написала лаконічну і водночас виразну історію
„коріння й крони» у плакаті-листівці, заявляючи, що „я – одна із
вас». Ось її зміст: „Моя біографія така ж, як у всіх, хто
народився і виріс на західноукраїнських землях. Мій дід,
Олександр Гордасевич, священик, арештований у 1941 році,
загинув на Соловках.
Мій прадід, Павло Хомчук, учитель, інтернований
поляками, потім відбув три роки в Бухенвальді, але вижив.
Моя баба, Марія Хомчук, учителька, померла молодою і
похована на Личаківському кладовищі.
Мій батько, Леонід Гордасевич, священик, був
переслідуваний усіма режимами: польським, „першими
совєтами», німецьким, арештований у 1946 році провів на
Колимі 23 роки.
Моя мама, Олена Хомчуківна, в юності писала вірші, які в
1930 роках публікувала в львівській періодиці». Майже через
сімдесят років донька Галина передала волинському альманаху
„Світязь» вірші своєї матері, котра мала псевдонім Волинянка.
А сама письменниця знайде теплі і зворушливі слова про
трагічну долю ще однієї волинянки – Людмили Лежанської у
книзі літературних портретів „Силуети поетес» („Метелик на
долоні вічності») [7, с. 144 – 160].
„Я після закінчення семирічки поступила у педучилище в
м. Острозі на Рівненщині і відразу потрапила під нагляд КДБ по
підозрі у зв’язках з повстанцями, через півтора року
заарештована і засуджена на 10 років „за сочинение
националистических стихотворений». Не один раз ставила
Г. Гордасевич риторичне питання:
Ну, чому саме я?
Я – маленька людина.
Я слабка і безсила.
Я боюся болю і смерті.
Я так прагну маленького тихого щастя… [5, с. 35] 263
Лише після смерті Сталіна їй зменшили термін на дві
третини. У конторі оргнабору їй дали направлення на Донбас. А
потім починається справжнє „пізнання» і „насолодження»
життям: розвантажувала вагони з цементом і щебенем, клала
асфальт на дорогах, пресувала труби на труболиварному заводі
в Макіївці і це ще не увесь т. з. „послужний» список майбутньої
поетеси. Бо були пошуки: навчання, хоча й заочне, проте в
Літературному інституті ім. М.Горького у Москві. Після
хрущовської відлиги це був єдиний вищий навчальний заклад,
де „готували» поетів. Галина Гордасевич потрапила в своє –
творче середовище, і знову відчула смак життя:
Люблю життя, яке воно не є.
Люблю життя. Це так прекрасно – жити,
Надіятись, любити і дружити,
І кожним днем прожитим дорожити,
І слухати, як в грудях серце б’є.
Люблю життя, яке воно не є. [5, с. 43]
ЇЇ поезії завжди несуть глибокі думки, і водночас, вони
емоційні. Навіть тоді, коли ніби все втрачено, авторка дарує
людям різнокольорові промінчики сонця, тепло свого щирого
серця, запрошуючи всіх розділити її радість:
Підношу вам блакитну
чашу неба,
По вінця сповнену
гарячим сонцем.
Ось випийте чудесного
напою –
І зрозумієте,
що хмаритись не треба [1, с. 16].
У доробку Г. Гордасевич поважний масив прози: збірка
повістей та оповідань „Відцвіла шипшина» [2], „Твій тихий
день» [15], „Двадцять років і один день» [3], „Прекрасні імена
жіночі» [9], переклади з англійської, польської, чеської,
російської і переспіви з багатьох літератур (зокрема поезії
Едгара По, Поля Верлена, Ніколаса Гільєна, Альфонса264
Ломартіна та ін.) [16], пробувала свої сили в драматургії,
критиці. Вона здійснила мрію свого життя, написавши
документальну розвідку „Степан Бандера: людина і міф» [14],
яка є фактично першою об’єктивною біографією без
ідеологічної упередженості.
У 2001 році до читача потрапив автобіографічний роман
„Соло для дівочого голосу», що зразу ж став подією в
літературі. На думку Оксани Сапеляк, „це Пісня, ода Свободі,
Людській гідності, і Правді» [11, с. 4]. Це роман-заклик проти
несправедливості, зла, жорстокості, звинувачення суспільству,
яке дало можливість створити систему, підтримало її своїм
мовчанням.
Галина Гордасевич разом із тернопільським композитором
і фольклористом Василем Подуфалим зібрали і повністю
підготували до друку сто двадцять тюремних пісень. І це далеко
не все. Сотні статей, критичних коментарів на злобу дня,
виступів на письменницьких з’їздах і засіданнях, щоденникових
записів, які ще до сьогодні зберігаються в родинному архіві
письменниці. Хто ж візьметься видати ці матеріали?
Допіру ми так і не знаємо, чи побачили світ, а тим більше,
чи дійшли до читача: збірник новелеток-бувальщин переважно з
життя українських митців, що їх записала письменниця, як
правдиві факти „Що було – то було», збірник п’єс, сценаріїв та
інших драматичних творів „Двоє» і ще багато-багато…
Духовно багатий і щедрий доробок Галини Гордасевич
відкриває читачу неабиякий талант, вимогливість до себе і
відданість творчому покликанню. Вона одна із невтомних
українських жінок. Завжди усміхнена і всюдисуща. Свого часу
тернопільчанин Роман Гром’як так писав про неї: „Розгорнеш
газету чи журнал – побачиш її статтю, вірш чи повістину.
Увімкнеш радіо – почуєш її голос. Потрапиш на мітинг –
зустрінеш і тут. Хто вона? Поет, прозаїк, критик, публіцист? Не
скаржилася, на долю не нарікала, але постійно… говорила. Про
що? Про життя, про різні трафунки і людські стосунки. А ще
про … страх… Невже вона була боязливою? Ні, бо гостра на
язик» [17, с. 3].
Як критик Галина Гордасевич відзначалася „гострим
аналітичним розумом і гостро-іронічним пером» [20, с. 138]. 265
Багато хто з літераторів боявся: „Не доведи Господи потрапити
на кінчик пера цій жінці». Бо смілива і вимоглива, вона напише
все, що думає, незважаючи на „заслуги і ранги літератора».
Можливо, так мало рецензій на твори самої Галини Гордасевич.
Проте, це її не зупиняло, а навпаки, давало поштовх для
белетризації своїх критичних статей, заглиблення у психологію
творчості письменника, що ставав об’єктом її дослідження. З
цього приводу Галина Леонідівна пояснювала: „Знаю, що
ризикую викликати звинувачення в нескромності, бо якось воно
не заведено, щоб письменник писав сам про себе. Але я відразу
застерігаю: аналізуючи свої власні твори, маю на меті пояснити,
що я хотіла ними сказати, і зовсім поминаю, як я це сказала.
Цілком можливо, що мої задуми не вдалося втілити в достатньо
яскраві художні образи, оскільки в тих, зрештою, нечисленних
відгуках на мої книжки я не побачила саме того, до чого
прагнула: щоб мене зрозуміли» [10, с. 43]. Саме це, ще раз
підтверджує прагнення самовиразитися та вимогливість до себе.
Г. Гордасевич – лауреат літературного конкурсу
„Шістдесятники», премій ім. Олександра Білецького в галузі
критики, ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики та премії
ім. Юрія Шкрумеляка (першого редактора журналу „Дзвіночок)
за казки для дітей.
Тридцять п’ять років поетеса прожила в Донеччині і з
любов’ю і ніжністю згадує наш край, бо Донеччина не була для
неї „ніжною матір’ю», а швидще „суворою мачухою»:
Дорогоцінносте життя!
Ну, як тут можна не радіти,
Що чую, як сміються діти,
Що можу по землі ходити
І від кохання холодіти,
Поки не піду в небуття [5, с. 41]
ЛІТЕРАТУРА:
1. Гордасевич Г. Веселки на тротуарах: Поезії. – К., 1966.
2. Гордасевич Г. Відцвіла шипшина. Повісті і оповідання. – К.,
1974. 266
3. Гордасевич Г. Двадцять років і один день. Повісті. – Донецьк,
1985.
4. Гордасевич Г. З сімейного альбому: Есе. – Дубно, 1993.
5. Гордасевич Г. І сказав Ісус: Поезії. – Л., 2000.
6. Гордасевич Г. Мажорна гама: Поезії. – Донецьк, 1965.
7. Гордасевич Г. Метелик на долоні вічності / Гордасевич Г.
Силуети поетес: Літературні портрети. – К., 1989. – С. 144 – 160.
8. Гордасевич Г. Письма к другу: Публицистические эссе. –
Донецк, 1986.
9. Гордасевич Г. Прекрасні імена жіночі. Повісті. – Донецьк, 1990.
10. Гордасевич Г. Сім прекрасних легенд // Дніпро, 1986. – № 3. –
С. 43.
11. Гордасевич Г. Соло для дівочого голосу: Автобіографічний
роман. – Л., 2001. 12. Гордасевич Г. Казка про Сонце і його синів-
променів. – Л., 1996.
13. Гордасевич Г. Сонце, вітер і жінка: Поезії. – Л., 2001.
14. Гордасевич Г. Степан Бендера: людини і міф. Документальна
розвідка. – Л., 1999.
15. Гордасевич Г. Твій тихий дім. Повісті і оповідання. – Донецьк,
1980.
16. Гордасевич Г. Українка в світі: Переклади світової лірики. – Л.,
2002.
17. Гром’як Р. Був світ, а в світі була любов // Літературна Україна.
– 1995. – 27 квітня. – С. 3.
18. Дзюба І. Донбас – край українського слова // Уроки правди і
добра. – Донецьк, 2001.
19. Доценко Ю. Давайте поговоримо про життя // Радянська
Донеччина. – 1990.
25 лютого. – С. 4.
20. Лобовик І. Жіночий портрет при світлі силуетів // Вітчизна. –
1991. – № 3. – С. 138 – 143.
21. Маланюк Є. Невичерпальність: Поезії, статті. – К., 2001.
22. Теленчі О. Жила. Любила. Плакала. Сміялась // День. 2001. – 5
квітня (№ 62). – С. 5.
23. Яворівський В. Дорога наша посестро Галино // Літературна
Україна. – 1995. – 27 квітня. – С. 3.