Як пригадує Віталій Андрійович, його дід Андрій
Федорович, а ще раніше й прадід Федір Матвійович вели
родовід Павловських ще від часів Богдана Хмельницького, від
середини сімнадцятого століття. І були в тому роду не лише
козаки, а й хлібороби, вчителі, інженери-винахідники,
дослідники земних надр і таємниць космосу. Та все ж воїнами-
оборонцями рідної землі та материнської мови Павловські були
чи не передусім. Невипадково ж один із віршів першої
поетичної збірочки Віталія Андрійовича «Три дороги»
присвячений світлій пам’яті дядька Всеволода Андрійовича
Павловського, який поліг на фронті. А мініатюра-акварель
«Зима на Хортиці» – сприймається як відлуння голосів козачих,
з-посеред них – може й предка-січовика, який очікує,
…Коли від сну прокинеться Дніпро,
Прилине вітер волі з Чигирину,
І чайки полетять орді назло…
Не буде їм ні страху, ні зупину!
Народився Віталій Павловський 10 червня 1938 року в селі
Новоселівці Петропавлівського району, що на
Дніпропетровщині. Дитячі літа, які пройшли в атмосфері
родинного тепла, відлунюють в акварелі «Ми з батьком їхали по
дрова / В лісок по свіжому льодку», а перейнята від батьків
шляхетна постава та щиросердність – живуть і нині в оцих ось
симптоматичних рядках:
Якби усіх людей
знедолених у горі
Словами-ліками оздоровити міг,
Пірнув би в глиб землі,
у небеса прозорі.
На перехрестях світових доріг
Знайшов би ліки ті,
доніс, зберіг!
Якби я міг,
Якби я тільки міг!284
Після здобуття вищої освіти на енергетичному факультеті
Новочеркаського політехнічного інституту в 1961-му Віталій
Андрійович потрапляє за призначенням на далекий, але
живописно-чарівний Урал. Відпрацював упродовж трьох років
за фахом – енергетиком ліспромгоспу, а згодом інженером-
електриком на електростанції. Від 1964 і до сьогодні життя його
пов’язане із Донецьким національним технічним університетом.
Просторі зали цього уславленого нині вищого навчального
закладу, а ще – сотні вихованців пам’ятають Віталія
Павловського юним красенем-асистентом кафедри «Електричні
станції та системи» (1964-1966 роки), згодом – старшим
викладачем (1966-1974), а після успішного захисту
дисертаційної праці в 1974 році – знають як доцента кафедри
«Електричні станції».
Як і коли забриніли в душі поетичні струни, з якого дива
чи болю забрунькувався перший вірш? Можливо, з болючих
спогадів про опалене війною дитинство, коли серце стислося від
жалю-співчуття до дівчинки-сироти, що її порятувала поетова
бабуся (вірш «Зустріч»), чи зі смаку шматочка чорного хліба
повоєнної голодної весни (вірш «Повоєнна весна»), чи з
розповіді піхотинця, який пізнав ціну життю в битві за місто-
красень Будапешт («Будапешт»), чи з любові, дарованої
щасливою долею, – до вірної дружини, «калиноньки любові»
(«Калинонька Жені»)… Як би там не було, але вірші таки
народилися, і від років 1980-х вони друкувалися на сторінках
обласних та всеукраїнських газет. З року 1985-го – крихітний,
та водночас який же повновартісно-глибокий твір, у самій назві
якого –»Крапочка» – пульсує пронизливо-щемка туга за отим
незглибимим і вічним, що його осягнути людина спроможна, а
ось змінити – ні:
Навкруги, ген-та-ген
Сніг та степ.
Небеса
Білим пухом покриті.
Серед степу
Один я,
Мов перст:
Чорна крапочка
В білому
Світі. 285
Сьогодні знані збірки поезій Віталія Павловського «Три
дороги» (1995), «Зоря на склі»(1997), «Станція надії –
Межова»(1999), «Божа пташка» (2000. «В години
прозрінь»(2002), «Часоплин» (2004), «Тривоги днів»(2006).
Вірші із тих книжок, а також і нові твори неодноразово звучали
на вечорах поезії та літературних святах у бібліотеках, у
спілчанській залі, в студентській аудиторії. Звучали не лише
вірші, а й лунали пісні на вірші Віталія Павловського – «Навчи
мене мене, мамо», «Крапочка», «Пробач мені», «Розквітла
калина»(автор музики Тамара Дікова, вокальне виконання Ігоря
Дікова). І хоч спливли літа за працею й піснею, і пригасли
орлині очі, та зіркішим стало серце, – воно все бачить, розуміє і
– як і в юні літа – безмежно любить цей світ:
Я перейшов межу,
Вона за небокраєм
Минулим дорожу,-
Нове не все сприймаю
Долаючи туман
І, дякуючи Богу,
Прокреслюю синам
До світлого дорогу.
І байдуже мені
Я перший чи останній
Нехай мої пісні
Продовжують змагання.
Від редакційної колегії
В. Соболь