Поет, перекладач, знавець світового й вітчизняного пись­
менства Дмитро Павличко — один з найцікавіших представ­
ників літературного покоління 50-х років. Свої роздуми про
народ, людину і світ, любов і ненависть він виповнив прист­
расним духом пізнання, культурно-естетичним досвідом ба­
гатьох віків і народів, особистісною жагою осягти дійсність
у її безперервному саморозвитку. Це визначило інтелектуа­
льну питомість ліричного пориву Д. Павличка і загалом
рівну еволюцію його творчості впродовж чотирьох деся­
тиліть.
Народився Дмитро Павличко 28 вересня 1929 р. в
с. Стопчатові на Прикарпатті, в багатодітній селянській ро­
дині. Батько був людиною, як на свій час, освіченою, вель­
ми працелюбною та енергійною, брав участь у сільських схо­
дах, виступав у ролі народного адвоката. Мати, хоч і бу­
ла жінкою неписьменною, мала добру пам’ять і смак до
поезії ‘.
1
Павличко Д. О себе // Павличко Д. Стихотворения. Ленинград,
1968. С. 4, 5.
# Початкову освіту майбутній поет здобув у польській
школі в с. Яблунів, продовжив навчання в коломийській
гімназії ‘, а далі в радянській десятирічці. Від осені 1945
по літо 1946 рр. був ув’язнений за сфабрикованим НКВС
звинуваченням у приналежності до УПА2. 1948 р., долаючи
труднощі, став студентом української філології Львівсь­
кого університету 3. Ще студентом Д. Павличко очолює лі­
тературну частину Львівського ТЮГу, з 1953 р. навчається
в аспірантурі, досліджує сонети І. Франка, та невдовзі поли­
шає наукову роботу. 1954 р. його приймають до Спілки пись­
менників СРСР (заочно, за поданням М. Бажана).
У 1957—1959 рр. він завідує відділом поезії журналу
«Жовтень», по переїзді до Києва 1964 р. певний час працює
в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його
роботами поставлені фільми «Сон», у співавторстві з В. Де-
нисенком, та «Захар Беркут», режисер Л. Осика). 1966—
1968 роки віддані праці в секретаріаті СПУ, 1971 —1978 —
редагуванню журналу «Всесвіт». Нині Д. Павличко — відо­
мий поет, один з лідерів парламенту (1990—1994),
засновник Руху, Демократичної партії України.
Літературний шлях поета почався публікацією вірша
«Дві ялинки» 1 січня 1951 р. в газеті Львівського університе­
ту «За Радянську владу» (хоча перші свої рядки він
пов’язує з трагічною смертю розстріляного фашистами бра­
та Петра в 1944 р.).
Перша збірка Д. Павличка «Любов і ненависть» (1953)
тому й привернула до себе увагу, що принесла поезію соціа­
льно стривожену й гострокутну. Громадянська напруга (за
всієї своєї тематичної заданості — щаслива нова доба При­
карпаття, подолання нужди й забобонів тощо) вирізнила де­
бют Д. Павличка з потоку української повоєнної лірики,
цілеспрямовано підрожевленої і загнаної в неживе
дифірамбічно-одописне річище.
Напевне, суть у тому, що вірш Павличка виростав на пе­
кучій межі двох епох рідного краю, допіру прилученого до
«благ» колективізації й класового «оздоровлення». В ньому
нуртувала природна, нетрансформована енергія суспільних
болінь, в голосі молодого поета було щось неструджене,
щось від святого неофітського захвату, те, що з роками
сформується в наскрізну етичну тезу його творчості: «Люди-
1
Цікаві спогади про цей навчальний заклад, і зокрема про Д. Пав­
личка, див.: Іваничук Р. Благослови, душе моя, господа. Львів, 1993 С.
30—38.
2
Літ. Україна. 1991. 21 січ.
3
Павличко Д. Ти зліпила мене із вогню України // Дніпро. 1987.
96
но —ти можеш!». А ще була художня достеменність, жор­
стка відчутність образу, якої так бракувало знесиленому
трафаретами й деклараціями письменству: «В поезії Дмитра
Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний кат­
ран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозо­
листими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне
залізним плугом і посіяним зерном»,— писав згодом А. Ма­
лишко ‘.
Наступні збірки «Моя земля» (1955) й «Чорна нитка»
(1958), поряд з розвитком традиційних для цього десятиліття
мотивів приносять і нові, дещо несподівані з огляду на суво­
ро інтоновану музу поета, а разом з тим вельми природні.
Коли в «Любові і ненависті» подих інтимних почувань ледь
означився, то вже в «Моїй землі» — стужавів і почав витво­
рювати власну художню плоть (цикл «Любов» 1953 р., піз­
ніше названий «Пахощі хвої»). Вірш Д. Павличка ще часом
підпадає під класичні впливи, скажімо, І. Франка 2, Т. Шев­
ченка (стилістика Кобзаря відчутна у пісні «Закарпатці,
брати мої!», 1954 р.) чи В. Сосюри (поема «Не по дорозі»,
1954 р.). Та дедалі чіткіше вимальовуються риси власного
поетичного мислення, що означають собою всі жанри і ста­
нуть особистим знаком майстра. Це — конфліктність лірич­
ного сюжету, де думка й почуття рухаються доланням супе­
речностей, а обмеженість окремих світоглядних позицій пе­
ретворюється в підсумку на всеохопність судження.
І що цікаво: переконаний у власній правоті, ораторськи
шпаркий, навіть навальний, Д. Павличко не пригнічує чита­
ча, не тисне на нього, а прикладом власних корекцій і
прозрінь схиляє до самостійного мислення, до виходу за
межі трафаретних суджень.
Згадаймо поезію «В хаті» (1955): стара баба обу­
рюється, що онуки в атеїстичному запалі заповзялися вине­
сти з хати ікону Пречистої («До їх благаю — та ж ви в ком­
сомолі, Розуму братися час! Де там! Ми, кажуть, її в сто­
долі можем прибити для вас!»). Войовнича молодь
зрікається традицій, комсомольці не хочуть обідати під обра­
зами. Але ж і стара, нікому нічого не нав’язуючи, хоче
скінчити свої дні у звичному для себе світі і як людина має
на це незаперечне право (правдивість змалювання харак­
терів — одна з головних засад Павличкових драматичних
сюжетів).
‘ Малишко А. Грані таланту // Павличко Д. Хліб і стяг. К.., 1968.
С. 4.
2
Див.: Ільницький М. Дмитро Павличко. К-, 1985. С. 49.
4 5-144 97 Образна й філософська діалектичність, що прозирнули в
низці віршів і поем 50-х років, означили завершення ран­
нього періоду творчості Д. Павличка, йою «поетичного ди­
тинства», про яке сам поет згодом скаже: «Я нічого не хотів
би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші, написані
мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я
ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомо­
гою можна бути не просто майстром, але ж і людиною» ‘.
Першим рішучим вступом у «свою тему» стала збірка
«Правда кличе!» (1958), гарячим попелом якої вкрито поріг
«шістдесятників». Вісімнадцятитисячний тираж її було зни­
щено. На IV з’їзді письменників України, виконуючи вка­
зівку «згори», поета «осмикнув» П. Тичина («чужий хтось,
ворожий нашому світогляду, ворожий нашій справі побудо­
ви комунізму — взяв та й постукав тендітним пальчиком у
двері до Павличка»2). Сама книжка не згадувалась, як
неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її інвективні «не­
ясності».
Звісно, жодних «неясностей» не було, як і «ворожого сту­
ку» до Павличкової робітні — то озвалася Правда про ідео­
логічне фарисейство й лицемірність влади, почасти відкри­
та XX з’їздом КПРС, але в усій повноті своїй, як виявило­
ся, передчасна. Це був голос громадянської совісті, що
назвала своїм ім’ям не тільки «вождя всіх народів» та його
діяння, а й застерігала, що зі смертю тирана тоталітаризм не
зникає.
У книжці «Правда кличе!» Д. Павличко висміяв парто­
крата, котрий «не оре, не кує і не будує, Лише гукає: «В ко­
мунізм йдемо!», відверто сказав про розшарування суспіль­
ства на можновладців і безправних трудяг («Лист прибира­
льниці до поета»). Образ «кам’яного чоловіка» з одно­
йменного вірша 1958 р. (Літ. газ., 1963, 11 жовт.) й на сьо­
годні є однією з найсильніших метафор духовного скам’я­
ніння радянського суспільства 3. Спалена «Правда кличе!»
ожила й продовжилася в полум’яній ліриці «шістдесят­
ників», стала зв’язковою ланкою між живими класиками та
новопризовцями української літератури 4.
Не раз писалося про спорідненість вірша Павличка з
Франковим. Думка ця ілюструвалася низкою присвячених
Каменяреві творів (тепер вони зібрані в цикл «Задивлений
в будуччину»), ремінісценціями з його поезій. Тим часом
1
Павличко Д. Біля мужнього слова. К., 1988. С. 331.
2
IV з’їзд письменників Радянської України. К., 1960. С. 244.
3
Згадані поезії див. у виданні: Павличко Д. Твори: У 3 т. К-, 1989.
4
Див.: Ільнщький М. Дмитро Павличко. С. 47.
98
справжнім грунтом для неї була і є громадянськість поетич­
ної мислі. Філософсько-публіцистична зіркість Павличка,
відхід його од солов’їно-безжурних трафаретів 50-х років
заважали і в загальному процесі інтелектуалізації лірики,
що розумів уже А. Малишко ‘.
На зламі десятиліть провідною для Д. Павличка зали­
шається громадянсько-публіцистична лірика планетарної те­
матики: боротьба за мир, національно-визвольні рухи на
далеких континентах тощо. Помітно, що поет уникає торка­
тися реальних больових точок життя, віддаючи перевагу за­
гальним етичним питанням у їх полегшено-абстрагованій
інтерпретації. Через те його творча енергія на початку 60-х
здебільшого виливається в енергійну, але безпредметну пуб­
ліцистичність. Такі інтонації переважають і в книгах «Бист­
рина» (1959), «Днина» (1960), «На чатах» (1961). Шукаю­
чи в небесах ідеологічної схоластики, слово Павличка втра­
чає питомість, «дерев’яніє». Окремі твори, що з’являються
всупереч керівним плакатним настановам (скажімо, цікава
живими характерами поема «Іван Загайчук» 1960 р.), це
тільки підтверджують. Очевидну розрідженість думки автор
прагне компенсувати розбудовою поетики. Почасти цим мож­
на пояснити його звернення до традиційних жанрів і форм
східної поезії (цикл «Салям Алейкум», рубаї, зібрані в од­
нойменній книжці 1983 р.). Виходить плакатна, присвячена
кубинській революції, збірка «Пальмова віть» (1960), насна­
жена ідеєю мирного співжиття народів книжка «Жест Неро-,
на» (1962).
Попри те, жага конкретного матеріалу, досить глибокі
роздуми поета про коріння зла свідчать про його відверту
знудженість ідеологічними загальниками. Тут — витоки
«Гранослова» (1968), книги великої художньо-філософської
сили, з багатьох точок зору етапної.
Для самого Д. Павличка «Гранослов» — цілісний вияв
естетики, грунтованої на реалістичному образі, рухові думки
від конкретного до загального. Поетові конче необхідна ма­
теріальна достеменність образу —рефлексія, чуттєве нюан­
сування, серпанкова багатозначність, вибух асоціацій — усе
це заховане в невидимому «дотворчому» акті, в надрах за­
вершеної, формально дисциплінованої картини. Типовим
прикладом тут може бути портрет А. Малишка:
Якби був зерном — те зерно б не роздерли,
Ярилася б нива камінна врожаєм.
Якби був горою, то тільки Говерлою,
Якби був рікою, то тільки Дунаєм.
1
Малишко А. Грані таланту. С. 3.
4* 99 Приклад «Гранослова» свідчив, що істинні художні від­
криття зумовлюються передовсім осмисленням нових, незай­
маних життєвих сфер. Після цієї збірки вже не так важити­
ме спосіб висловлювання, як змістова глибина і міра правди.
Історично складеться так, що «Гранослов» стане в ряд най-
значніших поетичних явищ 60-х років, за котрим почнеться
спад інтелектуально-духовної змоги суспільства — «застій».
Д. Павличко вигранив у слові ряд ідей, які формувалися
в полеміках цього десятиліття. Передовсім це стосується ново­
го масштабу особистості, прилученої вже не тільки до побу­
дови «світлого майбутнього» (з відповідною відсутністю осо­
бистішої волі й часопростору), а й космічного бездна та ча­
сового безміру. Митець поетизував особистість як самоцінне
начало всіх начал, показував у її «звичайності» духовне без­
межжя, те, що пов’язує кожне смертне «я» із вічним Все­
світом («Космос»). Він зумів поглянути на людину не як на
творця НТР і «володаря» природи — ця популярна на зламі
десятиліть ідея почала виявляти свою ущербність,— а як на
частинку цієї природи, невіддільну от усього сущого, фраг­
мент загадкового круговороту матерії, де відбувається
взаємоперехід вічності й миті:
Біля вуликів на землі
Лежить собі дід мій і куня.
І лазять бджоли по його чолі,
Як по розтрісканім зрізі пня.
І лазять бджоли по запалій щоці,
А він лежить собі, як неживий.
Очі його, немов чорні рубці,
Зашиті сивою ниткою вій.
Не ворухнеться його рука —
Нехай беруть собі карий мед.
Дідусь мій до смерті своєї звика,
Як звикає до слави поет.
Придивіться до цієї грандіозної в своїй простоті й філо­
софічності картини — тут немає праху, є матерія в безконеч­
ному триванні, що виявляє різні властивості аж до свідо­
мості й доброти як своєї вищої сутності. Поезія, дитя мрії та
ідеалу, розкрила духовний космос людини по цей бік буття.
В естетиці українського вірша це було на той час звершен­
ням безумовно значущим. Ми й досі не маємо нічого подіб­
ного осанні гордої плоті, виспіваній Д. Павличком у сонеті
«Лук», що виконаний у класичних традиціях еротичної ліри­
ки. «Молитва» й досі лишається одним із найсильніших
віршів, присвячених Шевченкові.
100
Художнє мислення поета — не лише питомо пристрасне
та глибоке, а й запліднене попереднім мистецьким досвідом,
культурологічно багате. Йдеться не тільки про галерею порт­
ретів діячів світової культури (від раннього циклу «Вчите­
лям і друзям», «Київських сонетів» і до «Сонетів подільської
осені» та низки пізніших творів). Мовиться про загальну
культуру думки, її доцільний рух від знаного до незнаного,
її спокревність зі світовим естетичним досвідом. Різноча­
сові духовні світи (Шевченка і Фучіка, Екзюпері й Чюрліо-
ніса, Овідія і Франка) не асимілюються у Павличка ліричним
«я», а продовжуються його обізнаністю, інтелігентністю,
знанням світового художньо-філософського надбання. Це не
просто один із найширших проблемно-тематичних напрямів
творчості, а специфіка поетики.
До речі, через оцю відкритість поетики митця в культур­
но-історичні обшири їй часом ніби бракує самородного фор­
мального блиску, сліпучої яскравості. Зате й проблемна наси­
ченість її, як правило, висока, що зумовлює глибоке епічне
«дихання» вірша.
Відданість традиції простежується і в стилістиці Д. Пав­
личка, котрий і за часів найсміливіших новацій молоді
віддає перевагу класичним формам, насамперед сонету, нор­
мативному віршеві в усіх поетичних жанрах. Хоча й форма
під пером Павличка зазнає змін, розковується, «розпови­
вається», породжуючи цікаві естетичні ефекти (пошлімося
хоча б на «білі сонети» «Гранослова»). В цілому ж поетові
близькі строгі форми (рубаї, терцини, сонети), що відповіда­
ють його чіткому мисленню. «Найважливіше мовиться й пи­
шеться коротко» ‘.
Сказане про культуру в поетиці Павличка стосується’ й
фольклору. Він увіходить у вірші й етнічно впізнаваним по­
рівнянням («як дозріває тиші вічна мить, і мов зернятко в яб-
луці, дзвенить»), подієвістю картини, навіть за статичної
експозиції, сповненої руху («зомлів від жаху череповий
корч»), символікою барв і чисел («Два кольори»), низкою
традиційних образів («Впали роси на покоси», «Лелечень-
ки»). Але головне — ясними етичними критеріями добра і
зла, правди і кривди.
Після «Гранослова» (а також досить «зухвалого» повер­
нення народові «забутого» Б.-І. Антонича — мається на
увазі видана стараннями Павличка 1968 р. «Пісня про нез-
нищенність матерії» і вечір, присвячений пам’яті геніального
1
Павличко Д. Оглянься в дорозі // Зубанич Ф. Діалоги серед літа.
К-, 1982 С. 84.
101 лемка) автор «Молитви» потрапляє в опалу — його звільня­
ють з посади секретаря СПУ, згадки про «Гранослов» вилу­
чаються з поточної критики. Найсильніші твори цієї книжки
не перевидаватимуться в Україні аж до часів так званої пе­
ребудови ‘. Реакція, що стрімко поширює терени заборо­
неної тематики, тяжіє над усіма, зумовлює, між іншим, і ес­
тетичну нехіть до соціально-політичного аспекту дійсності
твердолобою вимогою славословлення влади.
Полегшені поетичні декларації й одописні лубки вряди-
годи з’являються з-під пера Д. Павличка, але в цілому поет
відходить від обтяженої брехнею «громадянської тематики»
й звертається до неложного світу природи. Саме такою на­
турфілософською сторінкою є «Сонети подільської осені»
(1973), позначені майстерним поетичним живописом, яск­
равістю образних барв, що лягають на полотно за велінням
не самого аналітичного розуму, а й художницької інтуїції,
чуття («В повітрі потривоженість така Тонесенька, як голка
літака, що тягне білу нить за видноколи»). Це своєрідне
«інтермеццо» сповнене малярських чарів, росяної свіжості,
неквапливої філософської задуми, на яку настроює осіння
прозорість, спочила по жнивах далина, питальна нота перед-
зим’я.
Однак натурфілософська медитація змогла вдовольнити
пристрасного Павличка лише на мить. Як уже не раз, випор­
скуючи з-під ідеологічного пресу, він звертається до історії
культури і створює низку промовистих морально-психологіч­
них портретів. Драматична мить тріумфу героя над власною
поганьбленістю, над жорстокою тупістю часу — ось наскріз­
ний пафос другого розділу «подільських сонетів», алегорич­
на відповідь митця на стагнацію суспільного життя. «Дух
від покори, від брехні вуста, А зір від злуди відмивати буде
твого страшного слова чистота!» («Юліус Фучік»); «Світ у
зірках читав його ім’я, Лиш у пісках Лівійської пустині Не
відала про це сліпа змія» («Антуан де Сент-Екзюпері»).
Бунтом ясних культурно-історичних аналогій завершується
«інтермеццо» Павличка, котрий відкидає сите вмиротворен-
ня й лицемірне благодушшя: «Я проклинаю тишу супокою,
блаженство дорогої самоти, Напоєне трутизною гіркою. Жду
ранку, шуму, крику, суєти!».
Натуру поета невідступно притягає до себе реальна су­
спільна дійсність в її одвічній боротьбі добра і зла. Вірші та
поеми Павличка другої половини 70-х років (насамперед
збірка «Вогнище», 1979 р.) —наполеглива спроба осмисли-
1
Павличко Д. Твори. Т. 1.
102
ти епізоди й перипетії цієї боротьби з позицій морального
максималізму, що надає розсудливому слову виразного ро­
мантичного забарвлення: «Від полігонів сивіють луки, Кри­
шиться неба сивий азбест,— Що тут робити? Вмерти з роз­
пуки? Ні! Иауі^аге песеззе езі!»
У поетичному потоці 70-х вірш Павличка лишається од­
ним з найбільш напружених, проблемно загострених, що по­
яснюється не так рішучістю митця в доборі тем, як специ­
фікою його художнього мислення, живленою боротьбою супе­
речностей. «Поезія — вважає він,— найдраматургічніший
жанр, в кожному справжньому вірші — схована драма, за­
чаєний конфлікт. І чим ширший фронт того конфлікту, тим
значиміший поетичний твір» ‘.
Кожний значніший твір Павличка — більша чи менша
драма. Так, у вірші «Вертеп» показано, як у наївній дитячій
свідомості відбувається зміна понять святого і грішного, як
зотлівають паперові крила святенницької чистоти, опалені
подихом земної жаги, як у слухняному «янголові» проки­
дається одержимець, зманений сяючим, грізним, смертель­
ним життям: «Я не взяв ні Гроша. Тільки серце мені Та оп-
ришківська ватра навік переплавила. Сповіщав я про бога,
але в глибині Свого духу — чекав на пришестя диявола».
Поет висвітлює дійсність на зрізі контрастних переходів і
заперечень, у мить психологічних зламів. Архітектоніка його
вірша визначається рухом думки через піднесення вихідної
тези до вищої ідеї на новому рівні знання.
Ясно свідчать про це поеми, що в творчості Павличка
посідають одне з провідних місць. Так, у «Поєдинку»
(1978) герої-побратими, зведені в гладіаторському герці,
прикидаються, імітують бій, та скоро переконуються, що
«несправжня битва страшніша від справдешньої стократ»,
їхня воля лишилася перед поєдинком на обіцяних їм за від­
мову битися хрестах: «Не жаль мені життя, ні побратима,
Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..».
Перечитуючи Р. Барадуліна, поет висловив таку думку:
«Вміння робити вірш в нутрі емоційно суперечливим
свідчить про витончений, спостережливий і філософський та­
лант». З усіма на те підставами її можна застосувати й до
творчості самого Павличка, зокрема його інтимної лірики,
зібраної в книжці «Таємниця твого обличчя» (1979).
У 70-х роках художньо-філософський рівень названого
жанру помітно знизився: боязню щирості, глухотою по­
чуттів заявило про себе відчуження, моральний розклад сус­
пільства, фарисейство. Це була не просто криза одного жан-
1
Павличко Д. Оглянься в дорозі. С. 18.
103 ру, а загальна втома й вистудженість серця, духовне збай­
дужіння людини.
Це гостро, як біль, як зяючу духовну порожнечу відчув
Дмитро Павличко. Тому «Таємниця твого обличчя», хоч і
ввійшла в десятиліття явищем майже унікальним, та аж
ніяк не випадковим. З гуманістичного погляду її суспільний
сенс не поступається найгострішим інвективам поета. З вер­
шин життєвого досвіду він оспівав любов як найбільшу
цінність життя, запоруку його осмисленості й тривання
(«Цілунки стишені й неситі, Полови сонячна луска; як паль­
ми слід на антрациті, На спині слід від колоска»). Низкою
сліпучих стугнуватих образів ожив в українській поезії за­
таврований ідеологами соцреалізму жанр еротичної лірики,
що має величезну світову традицію від Сапфо й Катулла до
Бодлера й Тувіма. «На пахучім сріблі сіна чарка любощів
терпка. Дико блиснули коліна, як зіниці хижака», «На гру­
дях, на стрункому лоні Одежу тихо розпина. Неначе куля на
долоні, Лежить прекрасна і страшна». Павличко чи не єди­
ний, хто сміливо, не хиблячи проходить самою гранню есте­
тично припустимої натуралізації малюнка, збагачуючи вра-
женневе тло поезії, заторкуючи саму суперечність між не­
скінченністю любові й минущістю життя: «Та вже не прилетить
моя любов прозора. І добре, що нема нікому вороття. Що на
одну любов дано одне життя». Любов як вседержителька —
єдиний і наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, розга­
дувана поетом.
80-ті роки не вносять у творчість Д. Павличка істотних
змін. Хіба що вона знову зосереджується на соціально-філо­
софській проблематиці, сказати б, свідоміша власної приро­
ди (не даремно збірка 1984 р. має назву «Спіраль» — знак
діалектики). Поетизація вітчизни («Франківщино! Моя ви­
сока земле…»), роздуми про сучасний світ (цикли «Вірші з
Парижа», «Вірші з Афганістану») й молодечий ентузіазм ос­
мислення життя перейняті єдиним пафосом — вимогою прав­
дивості, сумлінності як головної для нас на сьогодні світо­
глядної категорії. «В одній словесній непохопній плоті згорає
те, що брехнями гуде, а сяє те, що в істині й скорботі». Ча­
сом по-газетному хутко, але гостро й щиро поет реагує на
прояви соціально-психологічного розладу, мовби й не має за
плечима років та й невтішного діалогу з казенною ідеоло­
гією ‘ («Бабуся з квітами», «Жадаючи лиш сіїави і пишно­
ти» та ін.). У цьому плані особливо цікавими видаються
1
Павличко Д. Ти зліпила мене із вогню України. С. 108.
104
притчі Павличка, почасти представлені книжкою «Поеми й
притчі» (1986).
Підтверджена роками правдоборча постава Павличка
могла б, здається, схилити до роздумів про притаманні його
ліричному героєві риси дон-кіхотства. Але цьому заважає
«бачення вітряка» — безвідмовне відчуття реальності, філо­
софська тверезість погляду, що в одній далині відкриває
іншу, не дає розімліти в ейфорії остаточних тверджень, яка
закінчується розчаруванням. Про ці особливості поетики,
світобачення свідчить і збірка «Ялівець» (1989), що увібра­
ла в себе мелодію, задуму й біль Карпат — материзни поета.
Від 60-х років Павличко пише для дітей. Великої попу­
лярності зажили його поеми «Золоторогий олень» (1968),
«Пригоди кота Мартина» (1984), в яких прозирає поетика
народної байки, казки, як її розумів, зокрема, І. Франко,
створюючи свого «Лиса Микиту».
«З ініціативи й благословення Рильського почалася моя
перекладацька служба в українській літературі»,— пише
Павличко, згадуючи 1953 рік1. Відтоді він постійно працює
в цій галузі художньої творчості. Вже лише сам «Світовий
сонет» (1983), грубий том якого вмістив вибрані з різних
літератур перлини жанру, є достатнім свідченням плідності
цієї праці. ;
Вельми помітною у вітчизняному літературному процесі
останніх десятиліть є робота Павличка в галузі критики. За­
початкований студією про сонети І. Франка 1953 р., літера­
турно-критичний доробок поета налічує нині сотні статей, пе­
реважно портретного характеру, невеликих за обсягом і гли­
боко аналітичних («Магістралями слова», 1978, «Над глиби­
нами», 1984, «Біля мужнього слова», 1988). Наполегливе
й багатолітнє засвоєння загальнолюдських культурних над­
бань віддарувало таким розмаїттям мистецьких овидів, яким
в українській поезії могли похвалитися хіба що Максим Ри­
льський і Микола Бажан..