У нашому письменстві бували затяжні періоди майже
цілковитого зниження художніх критеріїв, коли література
змушена була «відображати», «мобілізувати» й «надихати».
Павличко Д. Біля мужнього слова. С. 112.
105 І тоді перо Ліни Костенко виявилося одним із небагатьох, не
уражених цим сумним вірусом нудного ілюстраторства й ла­
кейської запопадливості, смертоносних для художника.
В її поезіях вичитуємо не тільки людську самонастанову
обрати гідну в житті поведінку, не спокушатися суєтними
марнотами, а й самозахист в ім’я вірності саме своєму мис­
тецтву, і захист власного мистецтва від тієї деградації, яка
підступно стереже його, якщо воно починає надмірно зале­
жати від звичайних людських амбіцій творця і кон’юнктури
його дня. Ліна Костенко завжди майже інстинктивно відсто­
ронювалася від усього цього, тікала од літературного кол­
госпу в добровільне самотництво, в загадкове затворництво,
у добровільне чи вимушене мовчання, яке часто народжува­
ло чутки, сенсації чи навіть легенди.
Певно, саме тому й стало ім’я видатної поетеси синоні­
мом унікальної творчої біографії, прикладом стоїчного
відсторонення од літературних буднів і свят чи — різкіше,
але точніше це можна назвати — від щоденного ярмарку
творчих амбіцій. Тож у цьому випадку і мали, і не мали зна­
чення всі репресії можновладців проти її слова. Мали, бо
допомогли поетесі яскравіше виявити, з притиском заакценту-
вати свою позицію і свій стиль життя. Не мали, бо ще наба­
гато раніше вона свідомо обрала для себе поезію, і тільки
поезію:
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться —
у мене жодних претензій нема
до Долі — моєї обраниці.
На початку 80-х років в антологічній книжці «Пер-
вовірш>, для якої поети подавали кожен по одному віршеві,
Ліна Костенко відписала у відповідь на анкету «Первовір-
ша>: «Справа не в тому, коли написано перший вірш. Спра­
ва в тому — коли вперше відчута поезія». І подала до друку
широко знаний твір:
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Тут підкреслено передовсім не біографічні координати, а
першопочатки духовного досвіду особистості, бо той трагіч­
ний досвід зумовив гостроту відчування справжніх і позір­
них цінностей світу, домежно виобразив суть вічного й ско­
ромину щого в людському житті. гу
Дівчинці з провінційної вчительської сім’ї, що народила­
ся 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині,
108
судилося круте духовне сходження. У кінці 40-х років всту­
пила до Київського педагогічного інституту, розчарувалася
його гнітючо-задушною атмосферою і вбогим інтелектуаль­
ним рівнем викладання. З 1953-го вона — вже студент­
ка Московського літературного інституту, який закінчила
1956 р. Дебютувала збіркою поезій «Проміння землі» (1957).
Слідом з’явилися «Вітрила» (1958) і «Мандрівки серця»
(1961). Потім її поетичному слову було оголошено заборо­
ну. Твори Ліни Костенко не виходили окремими виданнями
аж до 1977-го, коли з’явилася її збірка «Над берегами
вічної ріки». Таким чином її творчість силоміць розмежува­
ли на два періоди, між якими пролягло мовчання, подібне до
літературного небуття. Твори й навіть саме її ім’я зникли зі
сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це ж тоді
були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що
склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Непов­
торність» (1980).
Творчість Ліни Костенко цього періоду — це афористич­
но точний вислів, рідкісна стилістична прозорість і лірична
одухотвореність й абсолютна відсутність віршів «на тему»,
ура-поезій, без яких годі було й уявити бодай одну збірку.
Вже від перших своїх публікацій вона почала порушувати
встановлені «правила гри».
У ранніх віршах Ліни Костенко владарюють глибокі
підтексти, що змушують замислитись над не сказаним безпо­
середньо, але легко вгадуваним, у них розлито тремтливі
тривоги й передчуття молодості, в них стільки несилуваної
гри слів, яка динамізує поетичний зміст, робить легко впізна­
ваними каркаси її строф.
Про причини — не треба.
Кожен має свої причини.
А причини призводять
до відсутності всяких причин.
Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона
стала ніби їхньою предтечею, однією з тих, хто повертав пое­
тичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав
звичні художні критерії. Так, на початку 60-х в українській
літературі з’явилася справді яскрава творча індивіду­
альність, з-під пера якої вийшли художньо повносилі поезії.
І не менш важливо, що ця — ще, по суті, зовсім молода
жінка — вже тоді помітно впливала на тогочасну літературу
й своїми художніми здобутками, й самим прикладом не-
суєтного, справді безкорисливого служіння музам. Демонст­
ративно обравши собі місце на узбіччі офіціозного літ’проце-
су, підкреслено байдуже сприймаючи і моду, й «погоду», во-
-107 на вже тоді без будь-яких помітних зусиль здобула визнан­
ня, принаймні, стала улюбленим поетом студентської молоді
та інтелігенції. Офіційна ж критика відводила їй на поетич­
ному Олімпі місце набагато скромніше передовсім тому, що
в її творчості бракувало так званих «громадянських поезій»
(чи того, що за них видавалося).
Г Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справ­
жньою літературною сенсацією. І не тільки тому, що нею
Ліна Костенко поверталася в поезію. Без будь-якого пе­
ребільшення можна сказати, що унормоване й регламенто­
ване літературне життя пробуджувало в багатьох читачів
справжню тугу за такими книжками, в яких одразу виявлене
абсолютно незалежне художнє мислення без авторових ог­
лядань на цензорів і редакторів.
«Вічна ріка» у Ліни Костенко — нове й вічно оновлюване
життя, в якому непроминальна кожна мить — і та, що мину­
ла, але живе ще в пам’яті, й та мить, що тільки надходить.
«Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помно­
жене на її збагачену й вигострену історичним досвідом
пам’ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому зли­
лося й нерозривно поєдналося суто особисте й загально­
людське. У книжці «Над берегами вічної ріки», як це власти­
во Ліні Костенко, також багато алюзій на теми нашого літе­
ратурного життя й усієї духовної ситуації в суспільстві, її
непідробного драматизму:
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
Метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
Твори Л. Костенко на літературні теми активізують само­
усвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духов­
них цінностей. Таких віршів немало було в доробку поетеси
чи не від перших її літературних кроків. Достатньо їх і в
збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках
«Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур». Ось бодай ок­
ремі назви з «Неповторності»: «Поетів ніколи не був
мільйон…», «Пам’яті Паруйра Севака», «Прийомний син ба­
рона був баран…», «Гоголь», «Це називалося — творчі семі-
108
нари…» і вже згадуваний «Мій перший вірш написаний в
окопі…» А поряд із такими поезіями — чимало творів, у яких
авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й
міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видат­
них людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями,
ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато
тонких іронічних випадів — один із улюблених літературних
прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може
на рівних конкурувати з нею.
У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступ­
них духовному зорові читача широко розкривається націо­
нальна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара
церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі
Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський трип­
тих», драматична поема «Дума про братів неазовських»).
Історичний факт, замулена часом подробиця чи легенда або
й просто історичний краєвид, дають поштовх художній
думці, яка часто буквально приголомшує найнесподіваніши­
ми поворотами й отими відтінками, яких годі сподіватися,
скажімо, в історичній науці, бо того, що властиве поезії,
ніколи не матиме наука. Далекий, ніби геть загублений в
історії факт оживає в поезії Ліни Костенко фактом її влас­
ного життя, важливими епізодами її духовної біографії, не­
забутньою пригодою її душі. •-
Поміж тих творів особливе місце посідає поема (щоправ­
да, сама авторка не дає їй такого жанрового визначення)
«Циганська муза», яку критика прокоментувала чомусь
бігцем, ніби «між іншим». А цей твір видається одним із най­
важливіших за ідейно-художньою проблематикою у Ліни
Костенко до появи «Скіфської одіссеї», «Снігу у Флоренції»
та «Марусі Чурай». До того ж прочитується він як не скрізь
зашифрована духовна автобіографія самої авторки, хоча
безпосередньо у «Циганській музі» йдеться про життєву дра­
му поетеси Папуші.
Попервах за яскраво виписаними подробицями екзотич­
ного побуту кочового циганського народу, здається, не проб­
лискує жоден перегук із нашою сучасністю. Виродок в сім’ї,
Папуша вчить алфавіт — пусте й непотрібне циганським
дітям заняття, бо їхнє життєве майбутнє не має з усім тим
нічого спільного («Сережками трясти, співати гарно — й до­
сить. Панка приворожить, здурить когось — не гріх. А літе­
ри писать — тебе ніхто не просить. Поезія? Народ?! Ти що —
проти своїх?! Ми плем’я. Ми горох. Ми котимось по світу.
Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде»).
Папуша не зустрічає ні розуміння, ні підтримки, ба
навіть навпаки:
109 Неписаний закон циганського народу —
віків не ворушити, бо буде каламуть.
Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду
немає, не було і не повинно буть.
Папушу віддано заміж за нелюба, який, заставши її за
писанням віршів, скатував дружину до напівсмерті, спалив
змережені словами аркуші паперу. Ні, не зламає вона логіки
цього послідовного остракізму. Тут — усе проти неї: «Пое­
зія? Народ? Це видумали люди. Це в’яже до землі. А ми —
кочівники».
А далі в Ліни Костенко вихоплюється те, що стосується не
тільки Папуші. Таке питання постає чи не перед кожним по­
етом. Особливо ж — колоніального народу. Чи ж не до себе
звертається авторка «Циганської музи> в ось таких рядках:
Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
Ох, не тому, що він — найкращий на землі!
. Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний ро­
ман Ліни Костенко у віршах «Маруся Чурай» (1980).
Справді важко назвати який-небудь інший твір нашого пись­
менства, що мав би такий розголос і резонанс і на який так
одностайно зреагували б і читачі, й критика. Характерна
подробиця: «Маруся Чурай» з’явилася друком у той час, ко­
ли критика відзначала різкий спад цікавості читачів до по­
езії, писала про кризу самої поезії, яка переживала «втому
форми». І ще подробиця: мабуть, унікальний для україн­
ської історії літератури випадок, коли поетичний твір було
перевидано стотисячним тиражем (серія видавництва
«Дніпро», «Романи й повісті», 1982), і він за декілька днів
«зник» із полиць книгарень.
Самий дух української історії проймає кожен рядок «Ма­
русі Чурай», відблиски її заграв світять на обличчях усіх без
винятку персонажів твору. Мабуть, лише отією незбагненною
магією художнього слова можна пояснити створений ефект
живої присутності читача серед описуваних у романі подій.
Відразу ж забувається висловлене на початку твору автор­
ське застереження, що це, мовляв, лише свого роду гіпоте­
за, художня реконструкція можливих у минулому подій. Але,
«якби знайшлася хоч одна» міська Полтавська книга, що не
згинула у війні і вогні,— «неопалима — неначе купина», то:
І ми б читали старовинний том,
де писар вивів гусячим пером,
що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,
перед Мартином Пушкарем, полковником,
в присутності Семена Горбаня,
110
що на той час був війтом у Полтаві,
перед суддею, богом і людьми,
Чурай Маруся — на підсудній лаві,
і пів-Полтави свідків за дверми.
Уявлюване поетесою судове дійство увиразнюється, виоб-
ражується, обростає місткими психологічними деталями й
гострими соціально-психологічними колізіями. Особиста дра­
ма Марусі Чурай вписується в контекст тогочасної загально­
української історії.
Цікаві висновки щодо роману і стосунків Ліни Костенко
з мовою знаходимо в Миколи Бажана: «Щедрі, але й не
надмірні розсипи народних приказок, ідіом, прислів’їв оздоб­
люють і авторську мову, і бесіди дійових осіб твору. Це не
поверхові оздоби, не прийоми стилізації, а заглиблені пошу­
ки і переконливі здобутки поетичного стилю твору, в якому
елементи стародавньої розповіді органічно сплелися з сучас­
ною формою авторських висловлень, їхніх неповторних
тропів, метафор, епітетів, динамічних перебоїв ритму, його
драматичних захлинань і синкоп»1. Вячеслав Брюховецький
у книжці «Ліна Костенко» (К., 1990) дослідив, скільки ав­
торів за півтора століття зверталося до колізій, пов’язаних
з іменем Марусі Чурай, та народною баладою «Ой не ходи
Грицю…». Це від Д. Залєського й О. Шаховського — й до
наших сучасників Л. Забашти та В. Лучука. «У художніх
творах про Марусю Чурай чимало місця відводилося циту­
ванню її пісень, принагідним роздумам про те, як вона скла­
дає свої тексти, описам внутрішнього її стану, замкненого
в собі, мовби не дотичного до того, що діялося навкруги
(крім нещасливого кохання). Поетеса сміливо порушила
традицію…» 2.
Звичайно, будь-яке мистецьке явище — це розвиток тра­
диції, полеміка з попередниками, це новий кут зору на них,
інший рівень філософських узагальнень, зрештою, принципо­
во новий і плодотворніший принцип художньої кристалізації.
Твір Ліни Костенко «Маруся Чурай», по суті, не має нічо­
го спільного з тим, що досі було написано про легендарну
поетесу. Це — зовсім інший вияв творчого поступу щодо
авторських концепцій, літературних форм і, звичайно ж, пое­
тичних оркеструвань. Ліна Костенко, сказати б, вийшла з
річища традицій опрацювання історичної теми, впродовж
роману вона складала свою особисту традицію. Йдеться про
постановку завжди актуальних для історичного буття наро-
‘ Бажан М. Поема про кохання і безсмертя // Літ. Україна. 1980.
4 берез.
Брюховецький В. Ліна Костенко // Нарис життя і творчості. К.,
1990. С. 175.
111 ду проблем, уміння побачити важливий духовний зміст у по­
діях, які давно відшуміли й лишилися тільки рядком літопи­
су, народним переказом, сивою легендою чи сухою датою,—
зрештою, зробити історію в творі «мислячою історією». І тоді
те, що видавалося чимось подібним до її фікцій, стає інте­
лектуальними та духовними реаліями нашого дня.
Критика знову й знову поверталася до «Марусі Чурай»,
щоразу відкриваючи в ній не помічені раніше ідеї та об­
разні мотиви, через те, можливо, не зуміла належно зреагу­
вати на появу’трьох нових поем Ліни Костенко у книжці
«Сад нетанучих скульптур» (1987). Це поема-балада
«Скіфська одіссея» та драматичні поеми «Сніг у Фло­
ренції» й «Дума про братів неазовських» — твори, у яких
авторка разом із Кліо ведуть читача духовними маршрутами
далекого минулого, знаходячи там, за відомим висловом,
«вогонь, а не попіл».
У «Скіфській одіссеї» грек вирушає на торги в далекі
краї й усе далі й далі пропливає водними артеріями
скіфської землі. Й це подорож не тільки «географічна», а й
історична, бо впродовж його мандрування ніби перегортаю­
ться сторінки минулого загадкового для нього народу. Грек-
купець, вирушаючи у дорогу, читає все, що розповідає про
побут легендарної людності, якій дарували боги золоті дари:
Бо як вони свій епос не створили,
чи нам його не трапилось гортать,—
то що ж лишилось? Піднімати брили.
Історію по золоту читать.
Нема письмен — є дивне сяйво казки.
Лук золотий натягує стрілець.
Летить грифон. І золоті підпаски
підвечір доять золотих овець.
Читач пересвідчується, що поетеса всебічно вивчила ар­
хеологічні й історичні джерела, подеколи вона навіть іро­
нізує зі своєї ерудиції, переходить на грайливо-гумористич­
ний тон оповіді («А хай їй грець, тій Греції!», «Он Одіссей
вертався десять год, та й то зазнав ого яких пригод»), і не
втримується од бажання спародіювати архісерйозні твори
історичної епіки. Тоді рядки пробуджують у нашій пам’яті
інтонації «Енеїди» І. Котляревського; в них легко й органіч­
но розлунюються бурлеск і травестія, сатирична притча.
А поряд з усім цим пронизливо звучать сповнені драматизму
роздуми поетеси про руйнаторську силу часу, про втрати
людства на дорогах історії:
Ні сліду. Прах. Не вічна й піраміда.
Лиш пам’ять, пам’ять мармуру й трави
безсмертна, як ольвійська Артеміда,
112
котра біжить уже без голови…
О, древнє місто чорноморських трас!
Немає моря глибшого, ніж Час.
Отаким багатством оркестровки та емоційних відтінків
вирізняється «Скіфська одіссея» — твір у нашій літературі
в цьому вимірі справді несподіваний. Можливо, Ліна Кос­
тенко хотіла втекти в ньому од інтонацій «Марусі Чурай»,
свідомо відсікала найменшу можливість самоповторів.
Назва драматичної поеми «Дума про братів неазовсь­
ких» одразу ж викликає асоціації з відомим фольклорним
твором. Як пам’ятаємо, в народній думі старші брати в ім’я
свого порятунку з неволі зреклися молодшого — то справді
гіркий і не дуже приємний для української свідомості сюжет.
У поемі Ліни Костенко маємо філософську антитезу до ньо­
го. Шляхта конвоює заарештованих після придушення анти-
польського повстання гетьмана Павлюка, його споборника
Томиленка й зовсім молодого козака Сахна Черняка. Пав-
люк і Томиленко вмовляють Черняка, аби той утікав—бо
для цього є шанс. Павлюк і Томиленко розкривають очі Чер-
някові: попереду — тільки страта, можливо, мученицька
смерть, а він має змогу жити. «Ми ж не брати азовські. Якби
ми з неволі утікали, то я тебе на плечах би поніс! А ми ж не
із неволі, ми — у смерть. То ми й не хочем брать тебе з со­
бою»,— пристрасно вигукує Чернякові Томиленко і навіть
намагається зіпхнути молодого козака з воза. Але Черняк
погрожує, що бігтиме за возом, бо ніколи й нізащо не покине
їх. їм не вдасться позбутися його.
Цілком логічно постає запитання: навіщо ця — така без­
глузда з погляду нормальної логіки — жертовність? Отут і
полягає головний ідейний стрижень твору. Павлюк знає при­
чину їхньої страти: «Нас видал-и свої. Легким хотіли коштом
відкупитись — скрутили двох, мовляв, це винуватці…»,
«І Наливайка ж видали свої. Такі орли, один орліший іншо­
го. Лицарство, честь! А дійдеться до діла — рятує шкуру,
видає евоїх». Черняк намагається йому заперечити: не війсь­
ко видало, а групка зрадливої старшини, військо про те ні­
чого не знало…
Черняк наскочив у ту мить, коли в’язали Павлюка й То­
миленка. І не втік, а дався і себе зв’язати. Павлюк і Томи­
ленко дивуються його чудній поведінці. Він прагне спокуту­
вати ціною власного життя підступність і зраду інших. Мо­
лодший брат не кине старших навіть у ту мить, коли вони
ідуть на смерть — тут перегук з народною думою, антитетич­
не протистояння їй. Жертовність молодого козака продикто­
вана високими імперативами душі: він прагне реабілітувати
113 в очах майбутнього козацтва, зрештою, націю, саме
українське ім’я.
Драматична поема «Сніг у Флоренції» ставить чимало
посутніх питань буття митця в світі людей, його обов’язків
перед самим собою, перед своїм талантом, зрештою, перед
історією. Митець належить собі і — ще більшою мірою! —
не собі, хоча загалом важко провести чітку грань, розмежо­
вуючи те за найнесподіваніших життєвих ситуацій.
У монастирі XVI століття у Франції доживає останні дні
загадковий для ченців старець, геть відсторонений од світу
й задивлений у безповоротно далеке своє минуле. І раптом
у магічному місячному сяйві перед ним з’являється високий
Флорентієць у ліловому плащі. Це — сам Старий, тобто той,
ким він був у часи честолюбної та бурхливої молодості. Та­
кий фантасмагоричний прийом дає поетесі можливість для
того, аби зустрілися світлий ранок і пізній вечір людського
життя. Отже, сміливі сподівання на майбутнє, перші кроки
до нього й болісні підсумки, втрачені ілюзії, розвіяні надії,
гіркота втрат, а особливо — втрата себе самого. Побачивши
таким своє майбутнє, Флорентієць приголомшено вигукує:
«Які ж то мали бути землетруси, щоб так на мене обвалився
час?!» А Старий із безсилою риторичністю відповідає: «Мар­
нота днів, убитих на спокуси. Хто може врятувати нас від
нас?» Старий виправдовується перед Флорентійцем,— ото,
мовляв, і не вистояв, звабився на різні принади життя. «А як
же мій сучасник Мікеланджело?» — запитує Флорентієць.—
Він же не кинув Флоренції, не подався шукати легкого щас­
тя… Старий починає згадувати минуле: страти, індульгенції,
«республіка, монархія, чума». А щодо Мікеланджело:
Буонарроті інший. Він подвижник.
На ньому все, оскільки він Атлант.
А я хотів свободи хоч на тиждень,
я так боявся змарнувать талант!
Мені огидні всі оці баталії,
я задихаюсь, коли щось горить.
В цій на шматки розтерзаній Італії
я_ вже не міг ні жити, ні творить!
Тут порушено багато важливих запитань, багато напро­
шується відповідей, але жодна з них не може бути універсаль­
ною, бо кожна подія з життя скульптора мала свою перед­
історію, а також відлунювалася в інших подіях чи й спричи­
няла їх. Поетеса ніде нічого не спрощує для зручності
доведення правильності сентенцій. Старий і Флорентієць ра­
зом міркують над химерними поворотами долі митця, разом
не погоджуються, бо в кожного — свій досвід, а отже, й своє
розуміння світу.
114
«Сніг у Флоренції» — твір, із яким у літературу ври­
вається потужний інтелектуальний струмінь. Поема-диспут і
воднораз поема-монолог, бо героям так важко зрозуміти од­
не одного, кожен приречений мати свою правду, хоч і не до
кінця у неї вірить, і це ще відчутніше поглиблює його
життєву драму. «Сніг у Флоренції» вмістив набагато менше
побутових сцен, аніж, скажімо, «Маруся Чурай». Побут тут
окреслено на рівні скупих, але психологічно містких, піднесе­
них до звучання символів декорацій. Побут у «Марусі Чу­
рай» був ніби ще однією дійовою особою твору. Тут же
він — тло подій, яке надає їм відповідного психологічного
настрою. «Сніг у Флоренції» — поема драматична, в ній ува­
га автора зосереджується на борінні думок персонажів, на
відшуканні їхньої логіки й водночас на її запереченні інши­
ми версіями тих самих подій.
Ліна Костенко — рідкісний майстер у володінні словом.
Вона на диво органічно складає свій звукопис: «Суху розмо­
ву полум’я із листям до ночі сумно слухають сади…», «Лис­
ніють листками ліси…», «Лиш там, де лось лежав, земля бу­
ла зігріта…», «Божевілля моє, божемилля, богомілля моїм
сльозам!», «Дуднить земля туга, як тулумбас…», «На поже­
жах печалі я пам’ять свою обпалю…», «Місто, премісто,
прамісто моє!» ^
Несподіваність і духовна пластика її поетичних образів
несе в собі особливу емоційну снагу: «Село сосновий виверне
кожух і йде назустріч, як весільна теща…», «Мої думки, як
дикі голуби, в полях шукали синього притулку…», «Зима
стоїть персидська, як бузок, і жоден птах її не хилитає…»,
«Я в любові, як в еміграції. Відпусти мене в рідний край…»
Вже навіть із цих наведених рядків помічаємо риси справді
самобутнього, неповторного стилю, які характерні для всьо­
го поетичного доробку видатного майстра слова..