Він прожив на світі лише 28 років (з них суто художній
творчості були віддані переважно безсонні ночі останніх се­
ми літ) і назавжди ввійшов до історії рідної літератури за­
вдяки неповторному, симоненківському, лірико-драматично-
му темброві, народно-епічному світосприйняттю й світопере-
живанню, втіленим у широкому діапазоні мистецтва слова —
від гострої, непідробно щирої публіцистичності, сар-
115 казму до м’якого гумору, задушевної сповідальної інтим­
ності. Центральною в його творчості слушно вважається
патріотична тема — любові до України, її безталанного на­
роду, висловленої з недвозначною відвертістю (і в цьому —
пряме продовження шевченківських традицій), органічно
поєднана з гуманістичною ідеєю самоцінності, неповторності
людського «я». Відтак і основним літературним родом висту­
пає лірика (у вужчій жанрово-видовій модифікації — «гро­
мадянська»). Натомість дещо в тіні лишаються інші грані
Симоненкового літературного таланту, які, проте, він устиг
розкрити досить виразно. Це і його інтимна лірика, й сати­
рично-гумористичний струмінь, і багатообіцяючі спроби в
царині художньої прози, драматургії, критики, мистецтвоз­
навства…
V Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в селі
Біївцях Лубенського району на Полтавщині’. Після закінчен­
ня середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет
журналістики Київського університету. Далі — робота в
«Черкаській правді» (1957—1959), «Молоді Черкащини»
(1960—1963), власним кореспондентом «Робітничої газети».
Й літературна творчість. Помер — 13-го (а не 14-го, як досі
вважалося) грудня 1963 р., похований у Черкасах.
Між цими датами — напівголодне довоєнне дитинство,
лихоліття й злидні, студентське братерство (але й нашпиго­
вана пильними шукачами «ворогів народу» атмосфера),
літературна студія імені Василя Чумака (скорочено — СІЧ),
творчі суперечки в гуртожитку на Солом’янці, далі — актив­
на участь у роботі Черкаського обласного літоб’єднання, на­
решті — вихід єдиної прижиттєвої збірки поезій «Тиша і
грім» (1962). >,
Рано усвідомив і передрік свою долю. Двадцятирічному,
ноету ніби диктувала невідома сила:
Не знаю, ким — дияволом чи богом —
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.
Сонет «Я» написано 1955 р., задовго до однойменногв
відомого вірша «Я…» («Ми — не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних»). Тоді ж, у студентські роки, бук­
вально напередодні офіційного «розвінчання культу особи»,
написано ще один сонет «Поет» (3.2.1956, опублікований
тільки 1988 р.), ліричний герой якого заявляє:
‘ Докладніше про рід Симоненка, сторінки його біографії див.:
З матір’ю на самоті. К., 1990. С. 6—58.
116
Я жив не раз, хоч не в одній оправі,
Вмирав не раз і знову воскресав,
Серцями людськими, мов кременем, кресав,
Втопивши біль у віковій заграві.
Тоді як ви плелися невеселі,
Опутані кайданами в катівні,—
Мартинови під ваші сни наївні
Мені стріляли в груди на дуелі.
Я не вмирав. На прив’язі міцному
Мене, мов пса, покірні холуї
Тримали в закутку холодному, тісному,
Закинувши в віддалені краї.
Та не піддавшись зарібку легкому,
Я не прислужував ніколи і нікому.
Написані з позицій морального максималізму твори
В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період
«хрущовської відлиги». Тим більше, що редакційні портфелі
були натоптані оптимістично-хвалебною продукцією. І він це
добре розумів: «Я не забув мужицькі очі хмурі, Обличчя ма­
терів налякані, тривожні, Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможне» («47-й рік» — вірш про
голод, написаний 21.IX. 1956).
Ця та інші гнівні інвективи — «Відповідь…» («Бо за ваші
дешеві лаври Не продав я совість і честь»), «Ти йшла з села
дорогою гнилою…» («Народ тебе ніколи не забуде, Бо він
ніколи вас не буде й знать!») — свідчать, що на період за­
вершення навчання та переходу на глевкі газетярські хліби
припадає спалах соціально загостреної, публіцистично нас­
наженої творчості поета, свідомого вибору традиційно-
страдницького для української музи тернового шляху. *
Робота обласного газетяра, з одного боку, пригнічувала
потребою організації (особливо напередодні революційних
дат) показушних матеріалів, таких як репортаж «Село кро­
кує в комунізм» (Молода Черкащина. 1961. 6 листоп.), за
підписами трьох спецкорів — П. Жука, В. Симоненка,
І. Осадчого. А з іншого боку, вона давала безліч імпульсів
для художньої творчості. Так, один із фрагментів згаданого
репортажу, «Тітка Ганна прощається з піччю», перегу­
кується із заключною сентенцією вірша «Піч» («Менше ми
гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть
у небо димом Підніматись жіночі літа»). Ці підсумково-ди­
дактичні рядки — своєрідна мораль твору, яка дещо спро­
щує, погамовує викликані самою його художньою тканиною
асоціації, данина тодішній віршувальній традиції, відповідно
до якої ударну «силу», ідею твору, під кінець декламували
117 «прямим текстом»1. Ще один епізод репортажу — «У гос­
тях в Ониськи Сатанівської» — міг, напевне, нагадати пое­
тові й про його рідну бабусю, виведену згодом у вірші «Баба
Онися». Тут же вміщено й фото з підписом: «В сім’ї доярки
Онисі Сатанівської немає жодного мужчини. Але подивіться,
яку хату побудувала вони разом з матір’ю». Порівняймо з
саркастичними рядками з «Думи про щастя» (8.2.1962): «Де
фотографи? /Де поети?/ Нуте, хлопці, сюди скоріш!/ Мож­
на знімок утнуть / до газети / і жахливо веселий вірш».
Далі йшли рядки, викреслені редактором у верстці збірки
«Земне тяжіння»: «Це ж така показна ситуація / Гарна ма­
ма і троє дітей! / Це ж чудова яка ілюстрація / для підтверд­
ження наших ідей!»
У дні здійснення мрії про міжзоряні польоти, коли так
раділося початкові космічної доби в житті людства, Симо-
ненко, може, як ніхто з його колег і побратимів, відчув усю
матеріальну, фізичну вагу отого «земного тяжіння», «важко­
го щастя»: «Ви мовчанкою соромливою / постараєтесь обми­
нуть, / що в доярки цієї / щасливої / руки й ноги / вночі гу­
дуть. / І чи прийде / під ваші кашкети / блискавицею думка
дзвінка: / в космос крешуть ото / не ракети, / але пружні
цівки молока». Втім, наприкінці вірша й поет не втримався,
піддався традиційній газетярській риториці: «І тому ця Ма­
рія / чи Настя / будить дзвоном дійниці село, / щоб помен-
ше / важкого щастя / на Радянській землі було». Химерно
перепліталися реальний конфлікт мрії й дійсності, норма­
тивні приписи «методу соціалістичного реалізму» й те, що
бачив митець насправді.
«Щоб якнайскоріше виконати це справді грандіозне за­
вдання, не покладаючи рук трудяться колгоспники села Зе-
ленькова, звичайного, але прекрасного села Черкащини»,—
на такій оптимістичній ноті закінчувався той листопадовий,
передсвятковий репортаж. А от у згаданому вже рукописно­
му зошиті В. Симоненка знаходимо початий і закреслений
фрагмент прозового твору зовсім іншого, іронічно-саркас­
тичного звучання, але з тією ж географічною «прив’язкою»:
«З району до Зеленьків через кожні два роки привозили
нового «предсідателя». Його вихваляли на всі заставки, ніби
1
Цікаво, що в рукописному зошиті В. Симоненка, який зберігається
у фондах Державного музею літератури УРСР, остання строфа звучить
зовсім інакше: «Ви заходили грітися в хату? Тепло вам біля печі було? Бач­
те, тітка яка багата — То вас гріло її тепло!»
Ця кінцівка, справді, «тепліша», хоч теж не позбавлена певної декла­
ративності.
118
пройдисвіт надуту шкапу. Люди не голосували ні за, ні про­
ти, і тоді обурений інертністю мас райкомівець докоряв:
— Це, товариші колгоспники, как у анекдоті. Хто за —
нет, хто протів — нет, а хто воздіржався — також нет. Ви ж
тут хазяїни, то проголосуйте дружно за, і пайдьом по домам.
Вообщим, єслі зараз ніхто не голосуватиме протів, то запи­
шемо — єдіногласно».
Підносити руки «протів» боялися, і черговий номенкла­
турний недотепа розсідався в кабінеті голови.
Нелегка ноша випала на молоді плечі шістдесятників:
відродити в людських душах віру в святі ідеали, розхитати,
відкинути авторитарну свідомість, що століттями насаджу­
валася в країні; утверджувати високу громадську цінність
людської індивідуальності на противагу горезвісній «теорії
гвинтиків». Це знайшло закономірний вияв у проблематиці
та поетиці творів, у формуванні ідейно-естетичних поглядів
зокрема й В. Симоненка. Певною мірою закономірна й одно­
часна поява (1962) в Держлітвидаві України (тепер —
«Дніпро») перших збірок молодих тоді поетів із підтримую-
че-підстрахувальними передмовами літературних «батьків»,
котрі таким чином ніби брали на себе відповідальність за
благословіння.
Симоненкову «Тишу і грім» передмовою «Радість пер-
шовідкриття» благословив С. Крижанівський, який стверд­
жував, що новаторство поета «йде не стільки шляхом вина­
ходу нових художніх форм — що теж надзвичайно потрібно,
бо мистецтво ні в чому не терпить одноманітності і застою,—
скільки в сфері нових художніх ідей». Ці ідеї з публіцистич­
ною прямотою були висловлені, крім згаданих віршів «Піч»
та «Баба Онися», і в поезіях «Жорна», «Мій родовід», «Пер­
ший», «Дід умер», «Варвари», у циклі з дев’яти віршів,
озаглавленому, як і вся збірка, контрастним поєднанням
традиційних звукових образів-символів — «Тиша і грім». На
перший погляд, цикл «Тиша і грім» може видатися переваж­
но інтимним, а до того ж і наслідувальним. Але в тім-то й
особливість Симоненкової інтимної лірики, що вона розгор­
тається в органічній єдності з пейзажною, вбирає в себе,
олюднює метаморфози і природної, і соціальної дійсності,
г Збірка «Тиша і грім» — виквіт студентської юності та
перших років самостійного трудового життя поета. Тут ще є
чимало поезій, які несуть на собі виразні риси учнівства,
проте щирих, милих у своїй наївній недосконалості, зокрема
тих, які можна було б віднести до сентиментальної альбом­
ної лірики. Основний мотив — світлий юнацький смуток од
неподіленого романтичного кохання. Чи не найвиразніше
його втілено у таких відомих віршах із наступних збірок, як
119 «Ну скажи, хіба це фантастично…», «Розвели нас дороги
похмурі…», «Все було. Дорога закричала…». Згодом додаду­
ться й земніші мотиви («Я чекав тебе з хмари рожево-
ніжної…», «Там, у степу, схрестилися дороги…»). В остан­
ньому з названих віршів, мов ті дороги, знову схрестилися
громадянські й інтимні поривання поета. Ліричний герой,
усвідомлюючи, що обраний шлях вимагає самопожертви, за­
мислюється, чи здатна на це кохана, чи зможе вона бути со­
ратником, пройти «безтрепетно по схрещених мечах?»
Непогано вдаються поетові й суто пейзажні замальовки
(«Флегматично зима тротуаром поскрипує…», «Вже день
здається сивим, безсилим…», «Степ», «Зимовий вечір»).
Тематико-проблемний діапазон і першої збірки й загалом
творчості поета розширюють сатиричні та гумористичні тво­
ри, виконані в традиційному для української гумористики
ключі, десь і вторинні, коли згадати доробок Л. Глібова,
С. Руданського, В. Самійленка.
Іронічно-саркастичний струмінь посилюється в другій,
носмертній збірці поезій «Земне тяжіння» (1964). На есте­
тиці парадокса побудовано вірш «Люди часто живуть після
смерті…» Тут висміяно невмирущого ретрограда, догматика
(«Вріже дуба, а ходить і їсть, Перепродує мислі підтерті…
Носить лантухи настанов…»). Афористична кінцівка вірша
звучить^ цілком серйозно, надто ж з огляду на реальний кон­
текст його написання: «їй-право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить».
«Пересторога славолюбцеві», «Містикові», «Торжеству­
ють…», «До папуг», «Лев у клітці», «Крапля в морі» та інші
іронічні й риторичні афоризми, роздуми на теми моралі ство­
рюють своєрідний етичний кодекс поета, виповідуваний
здебільшого публіцистично оголено чи за допомогою недвоз­
начних і прозорих алегорій. Актуальні для свого часу, деякі
з цих творів (зокрема, «Веселий похорон») не вирізнялися
особливою художньою оригінальністю. Це ж стосується й
розділу гумористичних мініатюр «Заячий дріб». А в низці
епітафій «Мандрівка по цвинтарю» завдяки своєрідному жан­
ровому об’єднанню зібрано паноптикум антигероїв: тут і
бюрократ, і брехун, і ледар, і злодій, і хабарник, і ментор, і
наклепник, і псевдовчений і ще чимало інших типів; а на за­
вершення розділу й збірки в цілому — епітафія «Підозріливо­
му»: «Він хмуро тут лежить І знай підозріває, Що тут усі
живі, А мертвих тут немає…»
«Земне тяжіння», стверджує Є. Сверстюк, було поквапли­
во видане як «відсіч» опублікуванню творів Симоненка за
кордоном. Трохи препарували, поперейменовували, поскоро­
чували і повибирали вірші й випустили збірку «поета-
120
комуніста» ‘. Із щоденником учинити подібне було немож­
ливо, тому обмежились голослівною «відсіччю в пресі»2.
Після того поетові твори не видавалися протягом тривалого
часу (а до опублікування щоденникових «Окрайців думок»
на батьківщині лишалось понад 20 років) 3. Робилося все,
аби притлумити резонанс його правдивого слова.
А проте воно звучало — переписуване, читане на літера­
турних вечорах, у студентських аудиторіях, у колах націона­
льно свідомої інтелігенції, ба навіть у художній самодіяль­
ності,— як-от пісня А. Пашкевича «Виростеш ти, сину…»,—
текстом її став фрагмент з вірша «Лебеді материнства». До
глухуватого голосу поета, записаного на магнітофонну
стрічку І. Світличним, дослухались, як до голосу прозріння
й одкровення, що їх не підробити й не переробити. І основне
навантаження в його спадщині припадало на гостроемоційно
виповідувану ідейно-естетичну позицію. «Ти знаєш, що ти —
людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні»,
«Задивляюсь у твої зіниці…» (рукописна назва —
«Україні»), «О земле з переораним чолом…», «Земле рідна!
Мозок мій світліє…» — ніби фрагменти однієї, виболеної ду­
ми про долю народу, синівську відданість йому, готовність
до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не див­
но, що саме ці вірші зазнали найбільше цензурних та редак­
торських втручань (а часом — і авторських пом’якшень).
Так, навіяний невеселими відвідинами Биківнянського лісу
вірш «На цвинтарі розстріляних ілюзій…» з цензурних
міркувань дістав назву «Пророцтво 17 року», чим, звичайно,
лереадресувалися в часі, хоч і не втрачали своєї актуаль­
ності гнівні застереження тиранам, катам, лакузам.
А з вірша «Задивляюсь у твої зіниці…» вилучили катрен
із крамольними, як здавалося перестрахувальникам, рядка­
ми: «Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!»
У третій строфі поезії «О земле з переораним чолом…» рядки
оригіналу «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте без­
радісна моя!», побудовані на контрастних оксиморонних на­
рах, іпбули під час друку такого вигляду: «Любове грізна!
Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» Із вірша
«Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок…»; (зб. «Поезії»,
1966) вилучили строфу:
1
Див.: Сверстюк Є. Віднайдена імпровізація Василя Стуса // Су­
часність. 1991. № 4. С. 39.
2
Див., напр.: Рад. Україна. 1965. 15 квіт.
3
Див.: Дніпро. 1988. № 6. С. 70—74; Записки наукового товариства
ім. Т. Шевченка. Т. ССХХІУ: Праці філологічної секції. Львів, 1992.
С. 385—388.
121 Коли б я міг забуть убоге рідне поле…
За шмат ції землі мені б усе дали.
До того ж і земля ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.
Після цих недавно поновлених рядків ще ваговитіше зву­
чить увесь вірш, прозора алегоричність якого підкреслює за­
тяту справдешність поетового кредо (написано за два місяці
до смерті):
Та мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.
Бо нива це — моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде…
Не спокусившись на легкий хліб, зокрема ціною зради то­
варишів, яких звинувачували у формалізмі ‘, В. Симоненко
під час останнього припливу творчої енергії, вже без надії
надрукуватися (бо, як зазначає в заведеному тоді ж таки
щоденнику, одержав відмови з усіх видань), пише свої чи не
найдовершеніші речі. До них належить і «Казка про Дури­
ла»2. Тут виведено водночас і узагальнений образ «блуд­
ного сина», українця, котрий через поневіряння й випробу­
вання врешті-решт знаходить дорогу до рідного краю, і поз­
начений певними автобіографічними рисами образ людини,
яка, здолавши демагогічне наслання, відмовляється йти че­
рез людські страждання до номенклатурного «Раю» для
обраних. У цій казці-притчі прочитуємо болісно-в’їдливу сати­
ру не тільки на сталінське беззаконня, а взагалі на будь-яку
абсолютистську суспільну «гримасу», за якої «припус­
кається» можливість побудувати царство гармонії на
людській крові.
І що це за дорога до «сяйних висот», заради якої треба
зректися рідного краю?— це «просте», «дитяче» запитання,
що поставало з контексту казки, довгий час унеможливлю­
вало її публікацію. Тоді яку виданих одразу по їх написанні
двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не
побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і
надто «Подорож у країну Навпаки» теж можна розглядати
як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію
‘ Див.: Дзюба І. Більший за самого себе // Наука і культура:
Україна. К., 1989. Вип. 23. С. 310—323.
2
Першопублікацію див.: Молода гвардія. 1987. 12 груд.; передрук:
Україна. 1988. № 22.
122
тієї ж таки теми. Наприклад, у країні Навпаки, де «для ма­
лечі просто рай», твориться різна чудасія: «Оком чують, ву­
хом бачать, Догори ногами скачуть. Сажотруси хати білять,
Землеміри небо ділять, Косарі дерева косять, Язиками дрова
носять…» У рукописному варіанті тут були ще такі рядки:
«Об лоби сокири точать, Словом, роблять, що захочуть»,—
чи не натяк на недавнє «задзеркальне» минуле нашої «кра­
їни Навпаки»? Є тут і така алюзія до реальної дійсності з
жадобою можновладців до нагород: «…Ходять в небо по
зірки, наберуть їх повні жмені, Ще й напхають у кишені І
додолу з неба — скік! — Хто на скирту, хто на тік»3
Обробляючи занехаяну літературну ниву, Симоненко, як і
інші шістдесятники, мусив «мучити себе й ледачого серпа»
одразу на кількох ділянках. Виступав із суто газетярською
публіцистикою, фейлетонами, літературно-мистецькою кри­
тикою (рецензіями на кінофільми, театральні вистави, кон­
церти, літературні твори) ‘, писав художню прозу.
Як прозаїк він тільки починався. Лишаючись і в прозі по­
етом, водночас виявляв і неабиякий хист реаліста, здатність
перевтілення й співпереживання. До збірки оповідань і но­
вел «Вино з троянд» (Львів, 1965) увійшли твори, очевидно,
ще студентських часів, а також написані протягом чотирьох
місяців 1962 року. Кілька образків, оповідань, маленька
повість, «пунктири кіносценарію» були опубліковані значно
пізніше 2.
Тематично Симоненкова проза охоплює й життя тогочас­
ної сільської молоді («Кукурікали півні на рушниках», «Бен­
кет на току»), і шар недавньої історії та спогадів («Весілля
Опанаса Крокви», «Лісник»), і сферу творчих шукань літе-
раторів-початківців («Неймовірне інтерв’ю», «Психологічний
поєдинок»), і непрості стосунки в сім’ї («Бальзам», «Він за­
важав їй спати», «Ніхто не знає»), у суспільстві («Посмішки
нікого не ображають», «Білі привиди», «Наївне дівчисько»),
які, звичайно ж, міцно переплітаються з проблемами
взаємин молоді, зокрема студентської («Сірий пакет», «Чор­
на підкова», «Огида» та ін.). Майже всі ці твори написано
вправною рукою, вони передають неповторний колорит часу
з його світлими сподіваннями й гіркими реаліями та спогада­
ми. Чимало тут автобіографічного, хоча прямих вказівок на
1
Серед іншого В. Симоненко опублікував у «Молоді Черкащини»
й захоплені відгуки про збірки 1. Драча «Соняшник» та Ліни Костенко
«Мандрівки серця». (Див. про це: Слово і час. 1990. № 1. С. 32—35;
№ 3. С. 4—6).
2
Див.: Україна. 1984. № 21; 1987. № 51; 1988. № 48—49; Соц. куль­
тура. 1988. № 12; Молодь України. 1990. 9 січ.; Дзвін. 1990. № 1.
123 це ніде й нема. Типова, моторошна картина повоєнної
дійсності (об’їзник із нагайкою жене конем до сільради
хлопчака, що збирав у полі колоски) постає в оповіданні
«Однорукий лісник» (при публікації назву змінили на
«Лісник»); дотепні дружні шаржі зроблено у «Неймовірному
інтерв’ю» та «Психологічному поєдинку» (ці оповідання,
майже гуморески, об’єднані спільним, можливо, автопаро-
дійним персонажем Опанасом Шкворнем — натяк на зазем-
леність його естетики); психологічно точні «кардіограми»
юного дівочого серця («Білі привиди», «Наївне дівчисько»,
«Сірий пакет») виписано легко і з любов’ю; зате кількома
підходами, через душевну муку народжувалася повістина
«Огуда», де виведено бридкий образ анонімника. Останній
твір, відомий у різних варіантах (частина його публікува­
лась і як оповідання), художньо потверджує, що психологіч­
но (як і фізично) В. Симоненко зазнав пильної уваги охо­
ронців режиму.
Недовершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіж­
чиків». Сюжет його мав розгортатися навколо справжньої
«події», що трапилася в Черкасах: місцева номенклатура
просто з бази обмундирувалася в дешеві імпортні костюми,
призначені для зодягання небіжчиків. Саме життя дарува­
ло гротескову ситуацію, в якій у ролі гоголівського ревізора
виступав дощ: під час пікніка паперові костюми розповзлися.
Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є
прямою попередницею новелістики Гр. Тютюнника, вона за­
слуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного
світовідображення свого часу.
З народом він не загравав: «Не шукаю до тебе ні стежки,
ні броду — ти у грудях моїх, у чолі і в руках. Упаду я зорею,
мій вічний народе, на трагічний і довгий Чумацький твій
шлях» («Стільки в тебе очей…»). Ось і горить, не тьмяніючи
й не гублячись серед інших яскравих світил на тружденному
Чумацькому шляху нашої духовності, зоря Василя Симо­
ненка..