Семантична структура ПФО формується у процесі фразеологізації
речення, де найважливішим моментом, на наш погляд, є складні пе-
перетворення в галузі граматичної семантики предикативних
конструкцій, і, насамперед, трансформації її основних смислових
компонентів — предикативності і модальності, за допомогою яких
відбувається співвіднесеність думки з об’єктами реальної дійсності.
Смислові трансформації категорії предикативності завжди
супроводжують процес номіналізації речення. Однак характер таких
смислових трансформацій визначається видом номіналізації речення;
а) його згортанням у словосполучення чи б) перетворенням
(переродженням) у предикативну фразему.
З приводу першого виду номіналізації речення існує дві думки:
1) при трансформації речення у словосполучення предикативність
108
зникає і 2) виникає напівпредикативпість. Так, П. В. Чссиоков
вважає, що «будь-який перехід від речення до словосполучення, яке
відображає ту ж об’єктивну ситуацію, пов’язаний із втратою
предикативного і модального відношень і збереженням попереднього
об’єктивного відношення» [170, с. 22]. М. Д. Потапова, навпаки, доводить,
що при такому переході «ті абстрактні зв’язки, які становлять сутність
предикативності на мовному рівні, залишаються, тільки
виражаються іншою формою» [120, с. 10]. Така предикативність виражається
дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами і називається
латентною.
Щодо трансформації семантичного змісту предикативності фразео-
логізованих речень, то це питання в науці ще не досліджувалося.
Складність цього явища у фразеології зумовлюється тим, що при
формальному збереженні предикативної структури семантична структура
речення підлягає у процесі фразеологізації значно «глибшим»
перетворенням, ніж при переході його в словосполучення, де зберігається
відображення відповідних об’єктивних відношень. У процесі
фразеологічної номіналізації речення його предикативність набуває інших,
похідних якісних ознак. За спостереженнями А. В. Супрун, «чим
більше иоміналізоване речення, тим менше в ньому предикативного
змісту» [150, с. 10]. В разі фразеологічної номіналізації речення тут
слід додати: нейтралізація в ньому первинного предикативного змісту
пояснюється тим, що ПФО набуває іншої денотативної віднесено-
сті. При цьому у семантичній структурі ПФО утворюється два яруси
модально-предикативного змісту: на нижчому ярусі у латентному
стані міститься семантичний зміст первинної предикативності і
модальності, що служить джерелом образності фразеологічної
семантики, на верхньому ярусі — вторинна предикативність і модальність,
що становить основу семантики ПФО й усвідомлюється усіма
членами певного мовного колективу.
Вторинна предикативність ПФО пронизана ідеєю віднесеності до
відповідної типової денотативної ситуації, яка протиставляється ніби
несумісним з нею фразеологічним значенням. Наприклад: 1) А як ти
його пізнаєш, коли очі на мокрому місці стоять. Одразу засльози-
лися, і фронтовик мов у тумані розтав (В.); 2) І хоч не лежало дівоче
серце до хлопця — серцю не накажеш! — смішки та витівки над
Марком викликали співчуття до нього (Г.). Типова денотативна ситуація,
що виражається фраземою очі на мокрому місці,— «про того, хто
часто плаче». Предикативними фраземами не лежить серце і серцю
не накажеш позначаються відповідно типові денотатпвні ситуації:
1) «про неприхильність до кого-небудь» і 2) «про неможливість
змусити себе любити когось».
Така «несумісність» фразеологічного значення і типової
денотативної ситуації зумовлюється специфікою ПФО як мовного знака
вторинної номінації, що відноситься до позначуваної дійсності не
безпосередньо, а опосередковано, тобто не прямо вказує на реальні номінати,
109
а через сформовані мовною свідомістю поняття про предмет думки*.
Іншими словами, ПФО втрачає безпосередній зв’язок із денотатом
свого синтаксичного прототипу і набуває здатності позначати певну
ідеальну категорію, сформовану в процесі відображення й
узагальнення лексичними і граматичними значенням^ властивостей, ознак
і відношень реальних предметів первинної номінації. Такий зв’язок
ПФО із мисленням у процесі вторинної номінації ще раз доводить,
що мова служить засобом формування субстанції думки на базі своїх
значень». «Мова,— писав О. О. Потебня,— є засіб не виражати уже
готову думку, а створювати її» [122, с. 122]. У процесі фразеологізації
предикативних конструкцій відбувається не просте перенесення
найменування на інший об’єкт реальної дійсності, а одночасне
формування того поняття, яке буде виражене ПФА. Базою для формування
такого поняття служать лексичні й граматичні значення фраземо-
творчої предикативної конструкції, в яких зафіксовані результати
осмислення первинної денотативної ситуації. При цьому (після
лексичних значень) велике значення має виникнення вторинного
семантичного змісту предикативності і модальності.
Виникнення вторинного семантичного змісту предикативності
і модальності пов’язане з розмежуванням лінгвістичного і логічного
аспектів предикативності, яке відповідає двом рівням структури
судження — судженню суб’єктно-предикатної структури і
судженню як пропозиціональної функції**. З логічного погляду
семантичний зміст предикативності полягає у віднесеності певних
смислових елементів, фіксованих змістом фраземотвірного речення, до істот
і неістот як компонентів денотативної ситуації. Семантичний зміст
лінгвістичного аспекту предикативності — це вираження мовними
засобами відношення змісту висловлюваного до дійсності. У процесі
фразеологізації речення семантична форма лінгвістичного аспекту
предикативності нейтралізується у зв’язку із втратою реченням
предикативних відношень між логіко-граматичним суб’єктом (підметом) і ло-
гіко-граматичним предикатом (присудком). Речення як мовленнєва
одиниця розпадається, а утворена на його основі ПФО виконує
функцію єдиного члена речення: 1) Не було такої вечірки, де відсвятилась
би вода без Миколи Івановича (3.); 2) Дяка-запорожця вже в школі
не було, прислано з города другого, Бугорського, молодого, більш
ученого, але лютого, гірше звіра, і п’яницю такого, якого, казали,
* Доцільно тут згадати ідеї П. Я. Гальперіна про необхідність
«розрізнення двох форм суспільної свідомості: когнітивної і лінгвістичної» [41, с. 97].
Перша виражається різними формами мислення,— поняттями, уявленнями,
образами, друга — мовними значеннями — лексичними, граматичними і т. д.
** За теорією В. 3. Панфілова, двом рівням структури судження відповідає
два рівня членування речення — логіко-граматичний і синтаксичний [110,
с. 118]. Згідно з таким членуванням речення доцільно, на наш погляд,
виділяти предикативність в логічному і лінгвістичному розумінні.
ПО
світ не бачив (С. В.).. Але, незважаючи на усунення предикативних
відношень між логіко-граматичними суб’єктами {вода, світ) і ло-
гіко-граматичними предикатами (відсвятилась би, не бачив),
семантичний зміст лінгвістичної предикативності не зникає повністю.
Разом із семантичним змістом логічної предикативності він органічно
пов’язується з тим поняттям, яке утворилося внаслідок
«переродження» судження — логічної основи фраземотворчого речення. Крім
цього, на формування семантичною змісту вторинної
предикативності фразем великий вплив має лексична семантика їх компонентів.
Вторинна предикативність фразем виражається, таким чином, не
логіко-граматичними засобами (відношенням між логіко-граматичним
суб’єктом і логіко-граматичним предикатом), а всією фраземою як
цілісним утворенням.
Отже, вторинна предикативність ПФО — це віднесеність ознак
і властивостей до позначуваного об’єкта, вираження його вторинних
зв’язків у свідомості мовців.
Значних змін у процесі предикативного фраземотворення зазнає
модальність синтаксичного прототипу. Якщо у фраземотвірному
реченні модальність виражає точку зору суб’єкта на позна.чувану дено-
тативну ситуацію, то модальність ПФО полягає в соціально
усвідомленій оцінці того, як кваліфікується позначуваний нею
екстралінгвістичний об’єкт. Модальність ПФО виражається тільки імпліцитно.
Цим і пояснюється, як нам уявляється, редукція синтаксичної
парадигми ПФО. На синтаксичному рівні «структурна схема речення й
побудовані за нею конкретні речення,— пише Н. Ю. Шведова,—
характеризуються предикативністю як власним граматичним значенням.
Значення синтаксичних часів і способів, що формують
предикативність, мають своє формальне вираження і виявляються в системі
протиставлень — форм речення, які утворюють його граматичну
парадигму. Парадигма відкривається формою теперішнього часу»
[130, с. 861. Заповнюється вона трьома часовими формами
синтаксичного індикативу і чотирма формами ірреальних способів: які служать
граматичними засобами вираження об’єктивної модальності речень.
У ПФО і синтаксичні значення, і способи їх вираження зазнають
значних видозмін. По-перше, структурна схема як нерегулярна модель,
що перебуває в асиметричних відношеннях із фразеологічним
значенням, втрачає власне граматичне значення предикативності; по-друге
деактуалізація значень синтаксичних часів і способів, які формували
первинну предикативність, знімає потребу їх формального вираження
у вигляді системи опозицій — синтаксичних форм відповідної
предикативної конструкції; по-третє, ПФО виражають не об’єктивну
модальність, як речення [220, с. ЗО], а суб’єктивно-модальні значення,
які не потребують граматичної експлікації шляхом протиставлення
форм синтаксичних способів і часів. Вторинна предикативність і
суб’єктнвно-модальні значення (деонтична модальність) як образне
узагальнення суспільно обумовлених поглядів, норм й етичних
припін
ципів виражаються у ПФО неповними синтаксичними парадигмами,
а найбільш ідіоматизовані з них — лише однією синтаксичною
формою [112, с. 80—89]. При цьому парадигматичні властивості фразем
тісно пов’язані з їх структурним типом: замкнені структури в
сучасній українській мові представлені, як правило^однією синтаксичною
формою, а незамкнсні — кількома. Пор.: немазаний віз скрипить, не
Святі горшки ліплять (тільки у формі синтаксичного індикативу теп.
часу), гора породила мишу (тільки у формі синтаксичного індикативу
мин. часу), більше копи лиха не буде (тільки у формі синтаксичного
індикатива майб. часу), шукай вітра в полі (тільки синтаксичний
імператив). Такі ПФО відзначаються стабільним компонентним
складом. Деякі з них при відновленні синтаксичної парадигми
сприймаються як звичайні речення (пор.: Немазаний віз скрипів). Пор.
з трьома часовими формами синтаксичного індикативу фраземи
мурахи (мурашки) по спині (поза спиною, поза шкірою, по тілу) повзають
(лізуть, ходять, бігають, розсипаються) в кого — «відчувати страх,
боятися, хвилюватися: 1) Та в нього й тепер от поза спиною холодні
мурашки повзуть, коли згадає, як читалася вперше ота чудова,
захопливо-страшна історія (В. К.); 2) Вовк не зводив з нього
[Омеляна] очей і ліниво гарчав. Потім невдоволено повів головою, звівся
на ноги і завив тоскно і протяжно, так, що мурашки пішли по спині
(Р.); 3) — Подумаєш — аж мурашки полізуть… Здається, все б за це
віддав, все покинув…. (С. В.). Форми ірреальних синтаксичних
способів цієї фраземи в аналізованому матеріалі не виявлені.
Як показують наведені приклади, вторинна предикативність і
суб’єктивна (деонтична) модальність у ПФО виражається
фіксованими синтаксичними формами, за якими соціально закріплена цілком
певна пізнавальна установка. Деонтична модальність, представлена
тією чи іншою ПФО, має гносеологічний характер, оскільки,
вживаючи фразему в мовленні як готову цілісну одиницю, ми співвідносимо
її суб’єктивно-модальне значення з відповідною денотативною
ситуацією, виявляємо ступінь його відповідності цій ситуації: А Саві
Петровичу й нічого, як з гуся вода (А. Г.). Суб’єктивна модальність ПФО
зобов’язана своїм існуванням тій обставині, що, добираючи їх з
наявного мовного арсеналу для вираження якогось уявлення чи
поняття, мовці завжди (хоч і підсвідомо) відчувають вторинність
фразеологічної семантики по відношенню до позначуваної дійсності (пор.
визначення суб’єктивної модальності у В. 3. Панфілова [ПО, с. 164]).
Отже, відсутність первинної предикативності і спеціальних
граматичних засобів її репрезентації, вираження суб’єктивної модальності
парадигматично дефективними синтаксичними формами — ті
глобальні оцінки ПФО, якими вони відрізняються від синтаксичних
предикативних утворень. У ПФО фразеологічне значення, основу якого
становить вторинний семантичний зміст предикативності і модальності,
усвідомлюється уже як представник нового денотата у свідомості
мовців. У цьому простежується закономірна тенденція мови своїми вто-
112
ринними утвореннями абстрагуватися від позамовних реалій.
«Моделюючи дійсність, — відзначає Н. Д. Арутюнова,— мова все більше
від неї віддаляється, стає все більш абстрактною, і ця дистанція могла
б стати надмірною, коли б не потреби референції» [15, с. 11].
Основу референції фраземотворчих предикативних конструкцій
і становить предикативність, яка виходить за межі власне підметово-
присудкових відношень. «Емпірична» («ролева») семантика, —
відзначає М. Д. Потапова,— не вичерпує референціиного аспекту цих
відношень, оскільки не враховує всього змісту понять, виражених
підметовим і присудковим знаками, і зв’язку цих понять» [119, с. 58].
У процесі предикативного фраземотворення, що відбувається
одночасно з подальшим узагальнено-абстрагуючим осмисленням депота-
тивної ситуації, взаємодія понять, виражених підметовим і
присудковим знаками, приводить до виникнення у свідомості якісно іншого
концептуального конструкта, який і «санкціонує» вторинну
предикативність фразеологізованої конструкції, тобто робить можливим іншу
віднесеність до позамовної дійсності. Так, у тексті «Стали стіною.
Бійка. Б’ють козаки панську челядь, аж пір’я летить з неї» (С. В.)
вторинна предикативність фраземи аж пір ‘я летить виходить за межі
емпіричних релятивних зв’язків між підметом і присудком, бо
грунтується на відношенні того узагальнено-абстрактного поняття до
реального світу, яке сформувалося внаслідок взаємодії семантичного
суб’єкта і семантичного предиката. Тут ми повністю розділяємо думку
Г. В. Колшанського про те, що референтність будь-якого мовного
знака до об’єкта дійсності може бути інтерпретована тільки як
відношення розумового феномена до предметного світу, а не як особлива
віднесеність знака й об’єкта [73, с. 9]. При такому розумінні
референції ПФО, в основі якої лежить вторинна предикативність, випливає,
що подібно до того, як основою референції словесного знака є його
віднесеність до уявлень і понять про позначуваний об’єкт, а не до
самих предметів матеріального світу, референція ПФО включає в
себе віднесеність до дійсності свого понятійного змісту, утвореного
взаємодією понять, виражених підметом і присудком відповідного
синтаксичного прототипу.
Слід відзначити, що роль підметових і присудкових знаків у
формуванні вторинної предикативності ПФО неоднакова, що пояснюється
їх різними функціонально-семантичними завданнями у реченні [37,
с. 26]. За твердженням Н. Д. Арутюнової, підмет як суб’єкт думки
співвідноситься з об’єктом реального світу, а присудок як предикат
думки — з мисленням про даний об’єкт [14, с. 378]. У зв’язку з цим
підмет виконує номінативну й ідентифікаційну функції, називаючи
субстанціональний денотат, він ідентифікує його з відповідним
поняттям. Присудок же, крім номінації й ідентифікації, виконує ще й
функцію епсплікації, несучи нову інформацію про денотат,
репрезентований підметовим знаком, і конкретизуючи його лексичне
значення.
113
На формування вторинної предикативності ПФО вирішальне
значення має понятійний зміст, виражений предикатним знаком, оскільки
«у семантичній структурі елементарного речення,— відзначає
І. Р. Вихованець,— знаки властивостей, ознак, тобто предикатні
знаки, мають набагато більше функціональне навантаження, ніж знаки
предметів» [37, с. 32]. Номінативна й ідентифікаційна функції
підметових знаків у складі ПФО проявляються в узагальнено-редуковапо-
му вигляді: — Тобі усе смішки. … А в мене і душа не на місці (А. Д.).
Це пояснюється закономірностями предикативного фраземотворен-
ня, коли властивості й ознаки, виражені предикатними знаками,
втрачають здатність співвідноситися з суб’єктним денотатом,
представленим підметовим компонентом. Предикативна фразема як цілісний
знак характеризує суб’єкт дії того речення, до складу якого вона
входить. Від підметового знака у ПФО залишаються лише конотативні
семи його лексичного значення, які зливаються з переосмисленим
значенням предикатного знака, становлячи тим самим лінгво-семантичну
основу вторинної предикації.
Отже, вторинна предикативність як категорія віднесеності
фразеологічного значення до відповідного фрагмента предметного або
духовного світу розкривається через переосмислені лексичні і
граматичні значення логіко-граматичних компонентів фраземотворчої
предикативної конструкції. Саме в смислових зв’язках цих компонентів
проявляється мовна сутність вторинної предикативності. У процесі
фразеологічної номінації розкривається зв’язок екстралінгвістичного
й лінгвістичного в семантиці ПФО, установлюється відповідність між
когнітивними категоріями і категоріями мовної, зокрема
фразеологічної, семантики, внаслідок чого оформляється референція фразем-
ного знака. Конотативні смислові елементи підметового знака і
характеризуючі суб’єкт ознаки, репрезентовані предикатним знаком,
взаємодіючи, утворюють єдину, нерозчленовану смислову цілість, зявдяки
якій ПФО набуває вторинної предикативності, що, на відміну від
предикативності двоскладного речення, виражається не підметово-
присудковими (предикативними) відношеннями, а закріплюється за
всією фраземою як синтаксично неподільною одиницею мови. Іншими
словами, якщо в синтаксичних предикативних конструкціях
предикативні відношення можна назвати процесом розгортання
характеристик предмета думки, вираженого підметовим знаком, то
в ПФО, навпаки, спостерігається інтеграція ознак характеризуючого
й характеризованого компонентів. Між компонентами синтаксичних
предикативних конструкцій існують нексусні зв’язки (О. Єсперсен).
Вони розуміються як процес, при якому характеризуючі слова
(семантичний, індикатор і конкретизатор) виражають поступову
динамічно розгортувану характеристику логіко-граматичного суб’єкта.
Структура ж ПФО утворюється ад’юнктивними зв’язками, завдяки
яким вони імпліцитно містять у собі характеризуючі ознаки без
процесу утворення характеристик.
114
Імпліцитність ад’юнктивних зв’язків між лексичними
компонентами ПФО закономірно викликає питання про їх експлікацію
у мовленні. Такими засобами виявлення ад’юнктивних зв’язків,
необхідних для вираження вторинної предикативності і модальності,
виступають пресупозитивні відношення, які стосуються підтексту,
вторинних, побічних, непрямих аспектів значення мовленнєвого акту.
Пресупозитивні відношення виникають між смисловою структурою
ПФО і тими соціально-узагальненими уявленнями учасників
комунікації, які виникають у зв’язку з використанням цієї ПФО. Як
опосередковуючий фактор у віднесеності ПФО до дійсності пресупозиція,
що включає в себе необхідні знання про типову денотативну ситуацію,
викликає у мовців не індивідуально-суб’єктивні уявлення, а типові
соціально-зумовлені асоціації. У цьому полягає основна відмінність
між пресупозиціями речення і ПФО, оскільки в реченні
пресупозиція — це ті умови, які необхідно задовольнити для вираження його
буквального смислу. «Якщо,— пише Е. Л. Кінен,— ці умови не
задовольняються для деякого речення 5, то тоді 5 або ж не має ніякого
смислу взагалі, або розуміється не в буквальному смислі,
наприклад, як жарт або метафора» [196, с. 45]. На відміну від синтаксичних
предикативних конструкцій, які містять потенціально необмежену
кількість пресупозицій, зумовлюваних комунікативними
завданнями частин мовленнєвого дискурсу, в ПФО пресупозитивні відношення
стабільні, оскільки грунтуються на соціально детермінованих
асоціаціях. Причому у процесі сприйняття соціально детермінована
асоціативність пресупозитивних відношень ПФО вступає у
протиріччя з буквальним смислом їх лексичних компонентів. Саме
нашарування суспільно усвідомлених пресупозицій на буквальний смисловий
зміст ПФО і зумовлює, на наш погляд, їх узагальнено-образне,
метафоричне значення. Так, у реченні «Болію, гетьмане, серце кров’ю
обливається, всіх страждущих втішити мушу» (Р.) фразеологічне
значення «страждати, мучитися» виникає у процесі накладання на
буквальний смисл предикативної конструкції пресупозитивних відношень,
що викликають уявлення про біль і страждання людини. Зв’язок
між прямими значеннями лексичних компонентів предикативної
конструкції й узагальненим уявленням про предмет думки фіксується
суспільною свідомістю й об’єктивується у відомому всім носіям мови
фразеологічному значенні. Отже, на формування фразеологічного
значення ПФО впливають, як показує аналіз, і лінгвістичні і
екстралінгвістичні фактори, тобто системно-структурні відношення між
мовними знаками і характер узагальнено-образного відображення
відповідної денотативної ситуації у свідомості мовців — членів одного
мовного колективу.