Перший з-поміж рівних у плеяді «шістдесятників»,
Вінграновський витворив художній світ, законом якого є
краса. Тут красиве все — національна гідність і повага до
співземлян, ніжність і обурення, шаленство і скруха, ба
124
навіть розпач і огида. За всієї життєвої конкретності цей
світ принципово відмінний од реального і за вищим рахун­
ком є бунтом краси проти недосконалості й приземленості
життя.
Творчість Вінграновського не припускає риски між ху­
дожнім та філософським, соціальним та естетичним, бо є
суцільним актом напруженої взаємодії душі і дійсності, що
переформовується за законами краси й такою утривалюєть-
ся в слові.
Вінграновський виявив вищу незалежність художника
від диктату часу так органічно й натхненно, як в українській
літературі XX ст. це вдалося хіба що ранньому П. Тичині,
Б.-І. Антоничу або О. Довженкові. Це — чи не головний вне­
сок поета в естетичну свідомість доби, потверджений здобут­
ками нової української поезії 60—90-х років.
Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 р. у
с. Богополі, що разом із Голтою та Орликом утворили зго­
дом надбужанське містечко Первомайськ на Миколаївщині.
Батько, Степан Миколайович, міцний хазяїн, підпав під роз-
куркулення й мусив у 30-х рятуватися втечею на Біломорка­
нал — вільнонайманим робітником. Мати, Зінаїда Олексіїв­
на, з давнього запорізького роду Садівниченків, мала вдачу
напрочуд волелюбну, в довженківському розумінні — ари­
стократичну.
Ще за окупації, 1943 р., хлопець пішов у нульовий ру­
мунський клас початкової школи в Кумарах, а продовжував
навчання в богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 р.
Тоді ж вступив до Київського інституту театрального мис­
тецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ. А за два
тижні від початку занять ставного, показного українця-сте-
повика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволе­
но» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його
до себе в Москву вчитися разом з такими відомими нині
кінодіячами, як Лариса Шепітько та Отар Іоселіані.
Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу
позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще
студентом він зіграє головну роль у «Повісті полум’яних
літ», обере своїм фахом кінорежисуру (створено ним десять
художніх фільмів, серед яких — «Берег надії», «Климко» та
ін.), присвятить О. Довженкові кілька поезій (присвят у
Вінграновського небагато!). Та головне — довженківський
добротворчий пафос, його розуміння творчості як торжества
свободи і краси резонуватимуть у кожному слові поета.
Ніде — ні в кіно, ні в прозі (не кажучи вже про поезію) він
не повторюватиме О. Довженка, буде свавільнішим, розшар-
панішим, уразливішим за нього (у цілковитій відповідності
125 до різниці епох!). Але все, що створюватиме Вінграновський,
відповідатиме гуманістичній тезі видатного художника:
«…Митці покликані народом для того, аби показувати сві­
тові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно
є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ» ‘.
З 1960 р., часу закінчення ВДІКу, М. Вінграновсь­
кий — режисер Київської кіностудії художніх фільмів ім. О.
Довженка. Від 1989 р. був Головою Українського відділення
ПЕН-клубу, і ця почесна посада — єдина з керівних, яку ко­
лись обіймав поет.
Уперше вірші М. Вінграновського побачили світ 1957 р.
(Дніпро. № 2). Чотири поезії було опубліковано 1958 р.
(Жовтень. № 8). Але справжній розголос принесла його ве­
лика — на цілу сторінку — добірка віршів у «Літературній
газеті» 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще, не виданої».
Наступного року та книга, названа «Атомні прелюди», ви­
йшла у світ і стала одним з головних побудників полемічного
виру навколо нової поетичної генерації. Це позначилося вже
і на обговоренні дебютів В. Симоненка і М. Вінграновського
1963 р., де, крім захоплених виступів (М. Сома, В. Іванисен-
ка, Л. Коваленка, Любові Забашти), прозвучала й така сим­
птоматична теза Т. Масенка: «Я люблю всією душею молод­
ших товаришів, але не будемо виділяти їх в якесь незвичай­
не явище в літературі…» 2. Та історія потвердила, що «не­
звичайне явище» було, і полягало воно у неприйнятті трафа­
ретної ідеологічної схоластики, у запереченні уніфікованості
людини, що заявила своє право мислити й переживати ін­
дивідуально. Саме цим і зумовлюється множина стильових
новацій у поезії 60-х років — від каскадної метафоричності
І. Драча до національно піднесеного неореалізму В. Симо­
ненка. Вельми красномовною, як на сьогодні, є також реак­
ція тогочасної критики, що і в доброзичливих своїх розуму­
ваннях виказувала переляк не перед художніми пошуками
як такими, а їх «недостатньою» ідеологічною забезпеченіс­
тю: «Він (Вінграновський.— Авт.) зловживає нагнітанням
трагічних образів-символів, і це заважає виявленню позиції
поета з достатньою ясністю і чіткістю» 3.
Так, це було явище, бо витворений тогочасною дійсністю
громадянин сам відчув здатність і потребу творити на влас­
ний розсуд: «Завіса! Все, товариші боги! Я встав з колін і
1
Довженко О. Зачарована Десна. К., 1957. С. 33.
2
Див.: Літ. Україна. 1987. 1 жовт.
3
Острик М. Прелюдія // Літ. газета. 1963. 2 лют.
126
небо взяв за зорі!» (М. Вінграновський, «Прелюд № 13»).
І в цьому — першопричина «космізму» в ліриці 60-х, щедро
декорованого здобутками науково-технічного прогресу, але
насправді не в тому сущого (варто взяти до уваги хоч би
його перегук із «космізмом» 20-х років, освітленим не вогня­
ми космодромів, а каганцями).
Як і мало бути, система зустріла ці віяння негативно. На
поета посипалися звинувачення в абстракціонізмі та сюрре­
алізмі, вкладені в уста людей, які зеленого поняття не мали
про смисл уживаних термінів ‘. Вгомоненню пристрастей по­
сприяв М. Рильський, котрий 1962 р. у своїх «Вечірніх роз­
мовах» відзначив обдарованість Вінграновського, сказав про
виняткову національну виразність його лірики, вдалі й, на
думку автора, невдалі образи 2. Але найбільше — сам істо­
ричний процес духовного розкріпачення особистості й зрод­
жена ним жага нової естетики. Читачі у більшості радо ви­
знали право поета на власну неповторність, значимість кож­
ного «я», спробу осмислити індивідуальне буття, зрештою,
пошук естетичних аргументів на користь немарності життя.
В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна
енергія особистості, зникла розмежованість громадянського
й особистого, історичного й сучасного: «Я люблю тебе сте­
пом, Дніпром і Тарасом, Орлім небом в барвистості хмарних
споруд. Я люблю твої руки, вчаровані часом, і вологу, розту­
лену музику губ». Не споживання, а розуміння і творення
краси є моральним імперативом ліричного персонажа.
Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро —
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро.
Пригадаймо шевченківське «А на сторожі коло них по­
ставлю Слово» — це перегук не форм, а ідеалів, суголосність
мети, що має надособистісну, надгенераційну суть. І хоча
в цьому було ще чимало декларативності, але вона вже зде­
більшого ставала декларативністю пристрасті й думки, а не
готових публіцистичних формул; «глобальне», навіть коли
залишалося в загальних поняттях, поставало як глибоко
особисте, в якості переживання, а не називання 3.
‘Див.: Войнова О. Асоціації-ребуси і тенденційна оцінка // Літ.” газ.
1961. 6 жовт.
2
Рильський М. Вечірні розмови // Зібр. творів: У 20 т. К., 1988. Т. 18.
С. 563.
3
Дзюба І. Духовна міра таланту // Вінграновський М. Вибр. твори.
К., 1986. С. 9.
127 Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих
прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило
її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологе-
тизувало це життя. Разом з тим вона виходила з поперед­
ньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї.
В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю
поривань та ідей, а не форм, у чому й відбилася залежність
«раннього» М. Вінграновського від соцреалістичної естетики
з типовим для неї диктатом належного. З тією лише різни­
цею, що належне суспільству тут віддавалося особистості.
І все ж таки для творчого прориву у світ свободи, правди і
краси, на що був настроєний М. Вінграновський і все його
покоління, цього було недостатньо. Саме звідси — почуття
невдоволеності, неповноти, непритульності, що є зворотним
боком життєлюбних поетових поривань:
Кого мені, глибокомудра земле?
Чи, може, поля? Ось мої поля…
Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім’я,
І мир, і злагода… Собі ж не ворог я!
Кого мені?..
І людський світ, і людина в ньому — недосконалі, і подо­
лання цієї недосконалості можливе тільки творенням іншої
реальності, якою виступає мистецтво. У цьому сенсі худож­
ник, поет — ворог собі як людині певного часу з усіма прита­
манними йому оманами. У своєму бутті він має спиратися на
щось інше, ніж те, що йому пропонує і нав’язує дійсність.
Сумний парадокс: наближення до справжнього, непере­
хідного, дійсного буде рухом від дійсності. А починається
він уже в «Атомних прелюдах», тих моментах, де заявляє
про себе образотворча сила Вінграновського, його абсолют­
не художнє чуття: «Червоні рожі синьою водою В саду учи­
теля я поливав…», «На крилах журавлів весна вже сушить
весла, Загомоніли про життя діди, І на стежин пахучі пере­
весла 3 снопі-в тополь тече зелений дим». Це — естетично й
етично перевтілена реальність, смислом якої є сам феномен
перевтіленості, інобуття, а не вірність утилітарно тлумаченій
«правді життя». Бо правдою тут є краса.
Це аж ніяк не знизить проблемної напруженості творів
Вінграновського. Просто патетика суджень (властива ще
«Атомним прелюдам») дедалі рішучіше витіснятиметься па­
тетикою художніх форм і незглибимих образних значень,
щирий громадянський порив, гострота соціального бачення
обертатимуться винятковою естетичною зіркістю, жагою
остаточних, універсальних втілень. Подібна тенденція відби­
та ще у вірші «Вже зеленіє синій сніг» (1963), наскрізь су-
128
часний інвективний пафос якого монументалізується, підно­
ситься над історичною миттю «вийнятим» із цієї миті ху-
/дожнім образом народу:
…П’явки із черевом китів,
Іхтіозаври кабінетів,
Вам не минути в часолеті
Моїх неспинних слів-катів!
Кривавсь, мій гніве, чорно, тлусто,
Кривавсь вогнем своїх щедрот.
І дмухай в світ, і дмухай в людство,
В мій кукурудзяний народ! ‘
«Мій кукурудзяний народ» — цей образ настільки етично
глибокий, віковий, художньо достатній, що, звичайно, вихо­
дить за межі асоціацій з хрущовськими безумами. Він від­
повідає всьому українському родові в його незлобивому тру­
довому бутті, так само величному, як і упослідженому. Це
вже — інша реальність, над якою не владні жодні ідеологічні
химери доби, що викликали у поета щире громадянське обу­
рення й були знищені в художньому акті.
Із погляду зазначених тенденцій не менш, а може, й
більш красномовним є вірш «Остання сповідь Северина На­
ливайка» (1966), що десятиліттями ходив у списках і лише
нещодавно був уперше опублікований 2. Можна тільки ди­
вуватися, з якою запеклістю виривається поет зі стихії умо­
глядних тез — патріотичних, правильних, високих, для будь-
кого іншого більш ніж достатніх — у дотикально відчутний
образний простір, як він розкошує у творенні цього просто­
ру, такого подібного життю, але кращого, ціліснішого, кра­
сивішого за нього.
…В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її…
…Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я — вас веду, і воля нам горить.
Вона горить нам вічно, як Стожари…
…Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода,
1
Цей вірю не опублікований і цитується за авторським рукописом.
2
Дия.: Вінграновський М. Цю жінку я люблю. К., 1990. С. 197.
5 5-144 •Х29 І солона моя Солониця
На погибель мені ще гряде,
Ще у міднім бику задимиться
Моє тіло, як сон, молоде…
Несподіваний вибух метафоричного мислення в ліриці
60-х років пов’язаний зі стрімким розвитком суспільної
свідомості, НТР, вивільненням особистості від унітарних
світоглядних схем тощо. Все це так, але в принципі метафо­
ризація художнього мислення була зумовлена ще одним, го­
ловним, на наш погляд, чинником: критерій правильного з
усією рішучістю замінювався на критерій прекрасного. Ми­
стецтво слова повертало собі власну сутність, упосліджену
тоталітарною свідомістю.
Здається, Вінграновському байдуже, з чого видобувати
поетичний зміст, що блискуче продемонстровано віршем
«У синьому небі я висіяв ліс…», де все — небо, море, птиці,
стебла, фантазії і мрії — з волі художника і його почуття,
яке ось зараз і саме так себе виявляє:
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
Хто «ти» — «любов моя люба»? Кохана? Україна? Доля?
Душа? Будь-яка конкретизація цього розлитого в навко­
лишньому світі образу почуття збіднює його. Він універсаль­
ний, бо відбиває стан душі — тонкої, чуйної, сповненої лю­
бові і до жінки, і до вітчизни,— до життя в усій його величі.
Стан душі, яка сама себе пізнає в дзеркалі світу. Це —
«тверда», надійна дорога, бо чим більше віддається, тим
більше лишається.
Ці особливості поетики Вінграновського ще більше уви­
разнилися в книжці «Сто поезій» (1967). Вільна, щаслива
собою суб’єктивність переживання породжує несподівану і
водночас неспростовно достеменну метафору: «Мазниці гус­
то сплять і кругло сплять колеса». Так, це неправильно —
але це гарно. Так само гарним є поетів гнів, коли він у рід­
ких (а далі все рідших!) випадках торкається суто соціаль­
них проблем, наприклад, таких, як споживацтво: «Я задиха­
юсь, біль до млості, я всі прокляття розпрокляв і фіолетовий
від злості ножами серце обіклав» («Недавно ще я в цьому
колі жив…»). Гарними є сарказм та бридливість до ідеоло­
гічного фальшу («Душа наїлася та бреше…»). Гарною є його-
напружена, світлоока національна гідність, що потребує не
теми (як у багатьох інших випадках нашої лірики), а буття
в тверді образу:
130
Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.
Що наросли з худеньких матерів
в саду порубанім.
Я знаю, не для тиші
вулкани дивляться
з-під наших юних брів.
Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.
Естрада, сало, космос, кавуни.
І є народ, в якого є прокляття,
Страшніші од водневої війни.
«На тему» взаємин митця і влади написано десятки пре­
красних віршів, але і з цієї високої шереги «Повернення
Хікмета» М. Вінграновського відзначається прометеївським
пафосом, красою непоборного сумління, що звеличує творця.
Та найбільше в «Ста поезіях» — сяйливого, дзвінкого,
запахущого світу: «Я покажу вам сливи на сучках, що на­
стромились, падаючи мовчки, затисла груша в жовтих ку­
лачках смачного сонця лагідні ковточки». Порятований кра­
сою — таким постає світ у ліриці М. Вінграновського.
Взаємозлитість митця й дійсності — цілковита, остаточна,
істинна (природа у Вінграновського дивиться, думає, слу­
хає, коригує чуття ліричного персонажа тощо), тому що це
вже не власне дійсність з притаманною їй суперечністю й
ущербністю, а її естетичний іноваріант, мистецька подоба,
не заторкнута жодним злом. Між нею і творцем немає ніякої
конфліктності, лише напружена цікавість, насолода перевті­
лень, які обом заповідають безсмертя: «А світ стояв у синіх
постолах, Стояв в моїх очах і придивлявся, як саме світить­
ся він, світ, в моїх очах».
«Сто поезій» свідчать і про активні творчі пошуки само­
вираження. М. Вінграновський випробовує місткість форм,
вдаючись до верлібру («Я сів не в той літак») і хокку. Та,
певно, найзначущіші відміни в поетику вносить освоєння
фольклорної традиції і, ширше, живої народомовної стихії.
Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами
цвіло…»), змістова глибінь художнього паралелізму («При­
летіли коні — ударили в скроні…»), казкові прийоми лірич­
ної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу—Без-
небна ніч — татари де?! — прийшла…»). Це також безосо-
бовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етич­
ний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність,
що лишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чор­
тівні) :
Хто розцвів, хто розцвів —
запитало.
Я розцвів, я розцвів —
відказало.
5* 131 Хто помер, хто помер —
запитало.
Я помер, я помер —
відказало.
Що ж таке, що ж таке —
запитало.
А таке, а таке —
відказало.
(«На болоті»)
«Поезії» (1971) склали твори двох попередніх збірок і не­
багатьох нових віршів. Серед останніх привертають увагу
дві малі поеми — «На Псло, на Ворсклу, на Сулу…» (у
пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей») і «Гай-
авата». Малими поемами їх дозволяє назвати епічний роз­
мах, що з’єднує фрагменти світу в концептуальну гармоній­
ну цілість: «Благословенна будь, оселе на землі, На березі,
над юною водою. Де з діда-прадіда неквапною рукою ми
творимо добро в душі і на столі. Хай буде вічно так, як воно
є…». Це — з першого твору, де поетичні лики наших малих
річок у їх земному характерному плині витворюють єдиний
образ — ріку народного буття. «Як сон суворий, темно-ру­
сий» воїн Тетерів, взолочений обжинковий Псло, шовкова
Рось під вітрилами Любові і Свободи віддзеркалюють ук­
раїнський історичний всесвіт від часів Дажбога по сьогодні,
яким його відчуває і мислить собі поет. Невипадково живо­
трепетний цей образ завершується лубковим штрихом, при­
таманним словесному вираженню ідеалу («А з нами наші,
наші ріки — Надія, Віра і Любов»).
Цей поріг умовності вираження вищих цінностей, здаєть­
ся, остаточно долається в поемі «Гайавата», ритміко-інтона-
ційна будова якої свідомо зорієнтована на славетний твір
Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними кло-
нотами й тривогами, стачами й нестачами подається тут як
найвище благо, єдине доступне людині щастя, у світлі якого
всяке вигадане, поза житейські турботи виведене щастя є
просто зайвим, оманливою й немічною фікцією, якій у над-
лиманському світі «Гайавати» навіть не знаходиться місця.
Неметушливі діди володіють тайнами ремесел, баби прав­
лять городяним царством і бавлять дітей, батьки яких дають
лад хазяйству, що вимагає трудів і терпіння. Всі шанують
усіх, одведені від спокуси, вбережені від лукавого й наділе­
ні хлібом насущним. Це — гармонійний світ, і чи не тому
він у Вінграновського такий химерний, упосаджений у казку
й перегру, перейнятий вертепною веселістю й добрим дивацт­
вом, що насправді не є нашим, існуючим, дійсним?! Це прин-
132
ципове питання, бо відповідь на нього наближає нас до ро­
зуміння всієї подальшої творчої еволюції Вінграновського.
Звернімося до «дитячих» віршів «Поезій» 1971 р. У чім
вони власне дитячі й чому? Чи тільки тому, що тут блукають
босі роси, ластів’ята навчаються читати дорогі імена і, лежа­
чи горілиць, замовкають на сонці інжири? Але ж фантазій-
ність притаманна й дорослій свідомості. Інша річ — гармо­
нійність, незасмученість і особлива переконаність в істин­
ності власних уявлень, що з віком полишають людину. Поет
не бавиться з читачем у гру «давай-но навмисне», знаючи
гаразд, як воно насправді є: насправді-бо тільки так і є, як
ось у цьому слові. Поза ним нічого іншого (не кажучи про
істинніше або вартісніше!) просто нема, не існує. Не-витво-
рене є недійсним!
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.
За ногу вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й теплим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє…
Це світ, писаний спочатку, творений за веліннями етич­
них та естетичних гармоній, відповідно до предковічних на­
родних уявлень про добре й корисне. Так, у дитячій ліриці
Миколи Вінграновського висвітилася природа його таланту,
котрий бере від дійсності рівно стільки, скільки потрібно
для свободи і краси. Ця лірика так само багато говорить
і дорослому, і малому читачеві тому, що кожному пропонує
ці універсальні духовні цінності, а не більші чи менші фраг­
менти знання про суще.
Нова хвиля репресій на початку 70-х років, ідеологічна
тарабарщина, руйнація народної моралі та багато іншого,
що вийшло із присмерку останньої імперії, рвуть зв’язки
живого слова із сучасністю. За таких умов інтуїтивно без­
помилковим видається шлях М. Вінграновського, котрий
послідовно відходить од загальносуспільної тематики як
предмета ненадійного, тимчасового, штучного, чужого, пе­
рекладаючи в образне слово самого себе, власну духовну
сутність.
З роками надзвичайно загострюється художній зір поета,
котрий прагне зафіксувати, утривалити в слові найтонші
рухи природи і душі, сума яких і дає вичерпне світовідчуття.
Поетом керує вимога повноцінного, адекватного перекладан-
133 ня художнього світовідчуття в образ, котрий і є для нього
справжньою дійсністю. Витворюваний ним правдивий світ
душі потребує глибини, деталізованості, багатомірності, та
художникові не дано цілковито, до решти втілитися у своїх
речах, він вічно не встигає, його в житті «забагато». І коли
цей художник стоїть на позиціях морального максималізму,
як М. Вінграновський, це завдає муки.
Хіба цим пояснюється, чому вражаюча ясність і глибина
картин «на срібнім березі» така драматична. У ранньому
вірші «Боюсь поворухнутись… тишина…» передчуття значу­
щості й повноти того, що має бути, світле й безхмарне.
У подібному за ліричною композицією вірші «В кукурудзинні
з-за лиману» (1978) підбивається певний підсумок пережи­
того, осягнуте зіставляється з «невиказаними» на порозі
зрілості думками:
Але душа моя затерпла —
Відкрилась голосом отим
Дорога біла середстепна,
Де йшлось великим і малим,
А множество вже стало станом
Позаду мене в небесах…
І я заплакав над лиманом,
Де голубим сміявся птах!
І сама ця підсумковість, творча незбутність — драма­
тичні. Тут немає ні відчаю, ні фатальності — поет невідступ­
ний у русі до найповнішої творчої самовіддачі. Це — драма­
тичність таланту, мука творця, котрий завжди лишається
більшим за власний витвір, хоча цього «ніхто не бачить»…
У поетиці О. Довженка свобода і любов стоять над смер­
тю, бо підперті буттям народу, винесені в епічний простір.
В ліриці «Срібного берега» й далі («Губами теплими і оком
золотим», 1984) — навпаки. Скільки драматизму в особисто
відчутній минущості життя, скільки героїчної краси у ви­
знанні цього. Збути себе до решти в творчості, віддати до
грана — ототожнюється у поета з перемогою над смертю, віч­
ною недоконаністю життя, є останнім доказом деміурга.
Саме тут, у плані найповнішої самовіддачі, розгортаєть­
ся інтимна лірика М. Вінграновського (нині зібрана у книзі
«Цю жінку я люблю», 1990), саме тому вона вже не тільки
інтимна. Переживання його ліричного персонажа набагато
ширші за особисті, наповнені не жаданням утіхи та взаєм­
ності, а спрагою віри й надії на те, що душа здатна перейти
у щось вічно суще.
Я тебе обнімав, говорив, цілував,
Цілував, говорив, обнімав — обнімаю,
Говорю і цілую — сльозою вже став
З того боку снігів, цього боку немає…
134
На IX з’їзді письменників України, приголомшений сус­
пільними та економічними катастрофами, І. Драч дорікне по­
етові за «тиху цвіркунову ноту», що в книгах «Київ»
(1982) й «Губами теплими і оком золотим» (1984) витіснила
литаврні перекати «раннього» Вінграновського. Але ця тон­
ка духовна мелодія і буде відповіддю митця епосі. Поет тво­
рить свою другу, «божественну» дійсність дарованим йому
від народу словом, видобуває з цього слова трансцендентну,
поколіннями накопичену енергію.
Як ні для кого іншого, слово для Вінграновського — жи­
ва безконечність, у яку він углиблюється, внуртовується,
якою розкошує. «Він розглиблює якесь поняття ним же са­
мим (наче вибирає, вигрібає слово із слова: «Із тих одверто-
стей хоч крихітливу крихту», «мале з малих, крилечечко із
крил»), ступенює його до останньої межі, вичерпує до дна:
«І одинота-одина у ній одніє», «Я сам самую», «Мовчить пе­
чаль, і сум мовчить у сумі, і ти мовчиш. Мовчання, й те мов­
чить» ‘.
Все сказане підводить до думки, що поетична творчість
Миколи Вінграновського — глибоко ідеалістична, і саме ця
якість дозволила йому подолати межі, гальмівні традиції соц-
реалістичної естетики, в нелегких зводинах із якими про­
довжують перебувати чи не всі інші його літературні ровес­
ники.
Важливою сторінкою творчості поета є проза, до якої він
звернувся ще в 60-ті роки. Дослідники відзначають взоро-
ваність ранніх його повістей («Світ без війни», 1958, «Прези­
дент», 1960) на піднесену стилістику О. Довженка 2. Але в
наступних творах, зокрема повістях і оповіданнях 80-х років,
Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті
відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його
мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом
почуттів, якими щедро наділяються звірі, птахи, рослини і
води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній
світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випро­
мінює світло духовної свободи, не обтяжений натужним до­
слідженням тих чи тих питань буття, і водночас ці питання
в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, супутньо вчу­
ванню в соковиті форми, звуки й кольори життя. Як, скажі­
мо, стоїчна витривалість народу, неубієнність його життє­
любного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), мо­
ральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971),
конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець»
1
Дзюба І. Духовна міра таланту. С. 18.
2
Там само. С. 20.
135 (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті
«Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачаро­
ваній Десні».
Як і поезія, проза Вінграновського вельми предметна,
впосаджена реаліями в соціально-історичне тло часу, багата
на яскраві народні характери і, разом з тим, у чомусь голов­
ному цьому часові стороння. Чому? В житті, яким його ма­
лює Вінграновський,— свої безумовні цінності, які наша епо­
ха визнає, щиро кажучи, «про людське око». Шовкові губи і
вологе кінське око, теплий дух землі й веселі зорі, горда са­
мота старого, що кепкує з себе і своєї одинокості, перший
батьків подарунок,— усе це ті прості, первозданні й першо­
рядні речі, якими людина у прозі Вінграновського повер­
тається до своєї істинно людської суті. Істеричність, розгуб­
леність, хапливість, озлобленість, що ними донесхочу напо­
їлося XX сторіччя, тут чужі.
Усі ці риси поетики Вінграновського вповні виявилися в
його новому й на сьогодні центральному прозовому творі —
романі «Наливайко» (1991), який за всіма підставами мож­
на визнати явищем сучасної української літератури. У най-
щільнішому образному письмі розкривається трагічна й ге­
роїчна українська історія, а точніше” — її увічнений поетом
дорогий лик. Авторові залежить не стільки на тому, як воно
було (хоча сумлінність роботи з історичним матеріалом, як і
з кожним іншим у Вінграновського — найвища), скільки на
тому, як воно є — сьогодні, в наших душах, у нашому став­
ленні до життя — оце високе й горде начало народної са-
мості, оця неповторна ментальність наддніпрянця — єдина і
незрадлива запорука майбутнього. В цьому розумінні роман
«Наливайко» •*- не повернення до історії народу, а повернен­
ня йому майбутнього. Бодай у слові, поки воно є..