Творча доля Павла Мовчана склалася і нелегко, і незви­
чайно (народився в с. Вільшанка Васильківського району на
Київщині, закінчив Літературний інститут (1965) та Вищі
сценарно-режисерські курси (1970) у Москві; у 90-х ро­
ках — депутат українського парламенту). Дебютував він
збіркою «Нате!» (1963), що була не найкращим чином ском­
понована, не без видавничого перестрахування, та й
справжнє обличчя молодого автора важко було розпізнати
за курявою гігантичної риторики, що знялася в українській
поезії після перших гучних виступів «шістдесятників». Деко­
му Павло Мовчан здався епігоном, хоч насправді він ішов
самотужки,— просто, як і ще дехто з його покоління, «спіз­
нився» на два-три роки. Лідери вихопилися далеко вперед.
Молодий поет спинився перед загрозою промовляти у виба-
лаканому вже просторі. Треба було заново шукати себе.
Це прискорило й загострило внутрішню роботу самовизна­
чення.
Доба так званого застою була ворожа чесній думці й та­
лантові, гасила їх і гнітила. У ті роки твори П. Мовчана
з’являлися не часто і, здається, більше в російських перекла­
дах, ніж в оригіналі. Хоча вже й тоді в нього було хай і вузь­
ке, але віддане коло читачів та прихильників; прозірливі го­
лоси лунали і в критиці.
70—90-ті роки були дуже плідними для П. Мовчана: одна
за одною виходять його збірки «Пам’ять» (1977), «Досвід»
(1980), «В день молодого сонця» (1981), «Голос» (1982),
«Жолудь» (1983), «Календар» (1985), «Світло» (1986),
«Хрест» (1993) та ін. Критика дедалі частіше звертається до
творчості поета. Проте трохи й «не встигає» за ним. Кожна
його книжка — етап розвитку, до якого поет уже не повер­
тається.
Павло Мовчан — митець непростий, не легкий для читан­
ня. Основні поняття його поетичного тексту: рух, простір,
час. Це — першоелементи буття, і зосередженість на них
виказує поета філософічного. Але Мовчанова філософічність
особлива: обходиться без запозичень із теоретичного поня­
тійного апарату, здійснюється не шляхом пошуку відповід­
ників до категорій інтелектуальної спекуляції, без умогляд­
ного «оснащення», а немовби в самих реальностях буття
(і в цьому принципова відмінність поетів «інтелектуаліст-
ського» складу). Взагалі йому властиво розгортати ті чи
інші якості буття й духу без їх збіднюючого, схематизуючого
й моралізуючого називання.
154
Простір, рух, час у П. Мовчана — не просто атрибути
світу. їх можна було б назвати ліричними героями його по­
езії, але цей термін передбачає певну сталість суб’єкта і пев­
ну владу автора над ним. А тут усе навпаки: вони суверенні
й невпізнанно-змінні, нескінченно переходять одне в одне,
одне одне вгинають, місять, формують.
Простір і час — не зовнішні скріпи, не тло дії, не
об’єктивні координати творення життя, а сама його змінна,
стражденна, багатолика плоть, якої меншає і більшає, яка
там зникає, тут з’являється, яку мне і кришить, формує і
ліпить рух: «І простір сипучий кришився, і сипався, сипався
мелений час…».
Це непозбутні космічні сили, що однаково постають і у
великості своїй, наочності, підкресленості, щедрості, і в нео-
чевидності, потаємності, малості, скнарості… Що діють то
тихо і незримо, то громохко і грізно, на весь обшир буття.
Павло Мовчан немовби хоче втаємничитися у світотво-
рення — не в отой разовий жест деміурга, а у вічний клекіт
матерії, у материнське страждання плоті. Світ — не витвір,
а безперервна спроба творення. Життя постає як незупинний
процес замішування й «мучення матерії».
Але ця поетична картина світового буття — з вихорепо-
дібністю, нуртуванням часу і простору, клекотом матерії та
енергії, їхнім взаємопереплетенням, взаємопоглинанням і пе-
ретворювальністю (а не лінійністю однодії, як у механічному
космізмі риторично-«глобальної» поезії) — є продуктом гли­
боко інтимного опосередкування індивідуальністю поета як
фундаментальних наукових уявлень своєї доби, так і її не­
вловної духовної атмосфери. Висока культура сучасного
світорозуміння відчувається і в окремих метафоричних «ви­
плесках», і в цілості поетичного осмислення, включеності
свого «я» у велику драму світового буття.
Вірші П. Мовчана не умоглядно задані, а мовби самови-
никлі. Наче з хаосу душевної стихії, важко й непідлегло во­
ни народжуються (іноді й не набувши щасливої форми). Ко­
жен окремий вірш є не розвитком певної логічної думки, а
картиною душевного процесу, неповторного й непередбачу-
ваного. З цього погляду його поезії «сюжетні»: у них само-
організується «сюжет» душевного процесу.
П. Мовчан — увесь у проблематиці людської духовності.
Але не афішує цього. Часом навіть «приховує». Бо тонко
відчуває ситуацію перенасиченості поезії вербальною мора­
льністю. Він прагне відновлювати істинність понять, плас­
тично розкриваючи їх суть, показуючи правду їхнього «пере­
бування» в гущі нерегламентованого життя. Знаходить свій
спосіб говорити про моральне життя душі не називально, а
155 метафорично, образно, тобто предметно, картинно. Його пое­
зія — вдумлива й змістовна мова про людські боріння, про
духовність, що не приємле суєти і зла, про віднайдення й
здійснення свого людського призначення, про людську надію
і добро.
Принциповим для розуміння світу поезії П. Мовчана є те,
що в ньому немає традиційної дистанції між ліричним ге­
роєм і зовнішнім світом, між суб’єктом і об’єктом лірично-
філософського споглядання чи переживання. Мовчанове «я»
настільки усолідаризоване з усім «живим» і «неживим», з
усім обсягом існуючого, що «ліричним героєм» його поезії
стає ніби саме світове буття.
Але людина в цій почуваючій і думаючій, творящій і руй­
нуючій космічній речовині-енергії не розчиняється і не втра­
чається. Вона почуває, думає і чинить болісніше, самоосуд-
ливіше. Бо їй єдиній дано не тільки сповняти своє призна­
чення, а й робити вибір. З цієї можливості вибору — муки
совісті, муки любові й безлюб’я, муки самоусвідомлення й
самоозначення. І якщо в поезії Мовчана буття взагалі
«усвідомлює себе» як вічний рух, зміну, перетворення, але не
радісні, гармонійні, миродайні, а тяжкі, болісні, невто­
ленні,— то на рівні людської особистості воно усвідом­
люється як мука власної неповноти, неідентичності, не-
здійсненості. Воля бути собою не досягає мети. Але це не
принциповий песимізм. Адже йдеться не про абсурдність
світу, а про власну «кривизну»:
Чим спокутувать мені це життя по кривизні?
Що не крок був — шлях з обриву,
що не лінія, то криво,
що не слово, то верзня!
Доля гнулася щодня…
Образи фізичної Й душевної кривизни мисляться понят­
тями про справжність і несправжність як духовних, так і
фізичних феноменів (простору, часу). Звісна річ, ні в якому
разі це самокартання не можна розуміти в плані біографіч­
ному. Зв’язок з особою автора тут хіба той, що був у Рем-
брандта, коли він у тій самій картині малював із себе і близь­
ких Ісуса Христа, тих, хто знімав його з хреста, і ката.
Образ любові у Мовчана тривожний, болючий і покаян­
ний. Надія подолати егоїзм і самоту людського «я» не завж­
ди стає актом подолання, інколи—це чергова поразка в
низці поразок. Та поки є зусилля бути собою (а найбільша
«мука — бути не собою»), є й надія на порятунок любов’ю.
Це і на рівні інтимному, і на рівні соціальному (коли йдеть­
ся про любов як про вищий сплав добра, справедливості
й чесності у ставленні до людей), і на рівні «космічному».
156
де любов — вищий суддя у нерозв’язаній тяжбі між скоро-
минущістю й вічністю.
Образи пам’яті у поета тим своєрідні, що мають не лише
історичні та соціально-психологічні виміри, а й філософські.
Зокрема, вони пов’язані з умовно-поетичним мотивом «роз­
кручування» світового часу назад, повернення світового бут­
тя до вихідної .точки («життя обернене й назад»). Це
місткий і багатоманітний мотив. Мабуть, одним із імпульсів
для нього стало космогонічне уявлення про виникнення Все­
світу із безмірно малої точки матерії (чи не звідси часті у
нього образи згортання простору в цятку, самоповернення
складного до простого, маління великого тощо?). Це —
спосіб парадоксального переживання еволюції життя, гран­
діозного процесу творення,— «рухаючись» зором не від по­
чатку до кінця, а від кінця до початку. Тут досягається гос­
тре відчуття діалектики творення й нищення, життя і смерті
як не лише антагоністів, а й спільників: вони рівні моменти
руху, еволюції матерії. Все це постає в людському сприй­
нятті й переживанні, є драматичним змістом свідомості й
складно пов’язується з людською долею і можливістю її пе­
реінакшити («Розкручуй навпаки Ту жилу конопляну І на
свої клубки Змотай судьбу урвану…»), з моральними шу­
каннями, потягом до першоджерел.
Одна з особливостей метафорики поета в тому, що її
продуктивність виявляється у нескінченному розрості, «ку­
щуванні» образних переосмислень. Серед найбагатших «сі­
мей» його метафор — ті, що вийшли із семантичних Гнізд
«вода», «пісок», «сіль». їх у П. Мовчана дуже багато, годі
й оглянути всі їхні багатоманітні значення, складно співвід­
несені між собою. І вода, і пісок символізують рух, проми­
нання, плинність, ненадійність, але тоді як пісок означає
переважно процеси занепаду й забуття, змертвіння, вода
здебільшого — оновлення, очищення, одухотворення. «Сіль»
стає метафорою гіркої радості й потреби праці, творчості,
буття; ціни самопізнання, любові, життя. І разом з іншою
метафорою — вогню («згорає тлінне, не основа»)—чи не
найбільше служить вираженню життєствердного (всупереч
непритлумленому драматизмові, в протистоянні йому), ак­
тивно-гуманістичного настрою далекої від фальшивого ка­
зенного оптимізму поезії Павла Мовчана.
Така поезія хоче досягти естетичного ствердження висо­
кого покликання людини, не обходячи проблематичності
її буття, антиномій і парадоксів її природи, нерозв’язних
вічних питань і світових абсурдів.
І проблематика, і образність поезії Мовчана закорінені
в житті та духові нашого народу — хоч це не завжди очевид-
157 но — не поверхово, глибинно. Багато що в нього — зі світу
української народної поезії, казки, легенди, демонології,
міфологічних та космогонічних уявлень народу. Тільки не в
цитатних чи прихованих запозиченнях, а в поетичній уяві,
в «поводженні» зі світом і словом. Навіть метафорика філо­
софських «абстракцій» розгортається у нього в стихії націо­
нальних народнопоетичних образів, які— в своїх першодже­
релах — виявляються нерідко спорідненими з великими сим­
волами античної (як і давньоіндійської) міфології та філо­
софії. Особливо це стосується розгалуженої і багатозначної
символіки, пов’язаної з образами шляху (тут і євангельська
традиція), кола, свічада, коня, вершника, вогню, води, піску,
солі тощо.
Можна зауважити зв’язок Мовчанової символіки і з сим­
волікою Г. Сковороди, вплив якого взагалі відчутний у його
поезії (є також дещо спорідненого з Володимиром
Свідзинським, Миколою Вінграновським та Василем Голобо-
родьком).
Мабуть, інтерпретація П. Мовчаном народнопоетичної
символіки (з погляду способу вживання) почасти опосеред­
кована Шевченковою поезією, що органічно й могутньо підно­
сила народні поняття до філософських значень. Очевидним є
перегук його поезії з деякими темами й мотивами Шевченко-
вої лірики (мотив мандрів, шукання долі — в плані станов­
лення особистості, тема минання й минущості та ін.). Але є
підстави говорити про ширшу «залежність» Мовчана від
тридиції філософської лірики Т. Шевченка.
Павло Мовчан — один із тих українських письменників,
які багато сил і часу віддають вивченню культур інших на­
родів та ознайомленню з ними українського читача. Його
творчі шляхи пролягали і в Башкирію, і у Вірменію, і в Се­
редню Азію, не кажучи вже про Росію, Москву, де він не
один рік провів у навчанні й творчій праці. Багато перекла­
дає, успішно виступає як літературознавець, дослідник (зга­
даймо його статті про «Слово о полку Ігоревім», Сковороду,
Шевченка, Гоголя), як літературний критик..