Ірина (Іраїда) Жиленко народилася 28 квітня 1941 р. в
Києві. Дитинство її, що припало на важкі воєнні роки, про­
йшло на Черкащині. Після війни сім’я повернулася до Киє­
ва. Середня школа, вечірнє відділення філології, робота ви­
хователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет
«Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ра­
нок». Саме на сторінках цих видань і почали з’являтися її
перші (зокрема й поетичні — з 1958 р.) літературні твори.
Рік закінчення університету (1964) ознаменувався важ­
ливою подією в житті І. Жиленко: вийшли друком одразу дві
її книжки — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси
6* 163 «Буковинські балади». А вже наступного року з’явилась
«доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала
чимало полярних суджень у критиці.
Тоді як її друзі по перу заглиблювалися в складні світові
проблеми, загостреним слухом скривдженого війною поко­
ління знову і знову поверталися до недавнього трагічного
минулого, І. Жиленко невиплаканий біль безрадісного ди­
тинства тамувала гімнами повсякденному мирному життю в
його найбуденніших проявах («бо щастя щасть судилося
мені: прийти у світ під ревиська гарматні, Але життя прожи­
ти в тишині» — напише вона через три десятиліття після
закінчення війни в поемі «Дитячий альбом П. І. Чайковсько-
го» — одному з небагатьох своїх творів з воєнної тематики).
Вже у вірші «Радість», яким відкривається дебютна збір­
ка поетеси, вона висловила свій «девіз до старості» — лю­
бити землю, любити людей, любити працю і ранкові гомони
і в ім’я всього сущого на землі творити свою «оду радості»,
«оду весні». Торуючи власний шлях у мистецтві, вона відшу­
кує нові й нові світлі фарби, образно-асоціативні форми, від
книжки до книжки розширює й поглиблює тематичний діа­
пазон, розкриває нові грані творчого автопортрета, з імпре­
сіоністичною розкутістю, музичною виразністю витворює
казково-прекрасний, освячений любов’ю світ.
Тематичну спрямованість другої збірки І. Жиленко
«Автопортрет у червоному» (1971) також зумовлюють її
улюблені мотиви — любов, щастя материнства, радість
творчої праці. Осібне місце в ній належить поезіям «Украї­
ні» — як зразку громадянської лірики поетеси та «Григорію
Сковороді», де робиться спроба через монологічну форму
створити психологічний портрет українського поета-філосо-
фа. Та ніби відчуваючи якусь провину за загальну, радісно-
піднесену тональність своєї лірики, поетеса пише у вірші
«Говори мені, поле…», звертаючись до Батьківщини:
В твоєму щедрім небі місце є
І беркутам, і лебедям, і чайкам,
Я, батьківщино, теж дитя твоє.
Ти обійми мене, скажи: прощаю
тобі цей дім, і сонячне вікно, розчинене у сад,
і світло тиші,
котре, мов руж засніжений вінок, моє лице
освітлене колише.
Збірка «Автопортрет у червоному» містить кілька поетич­
них циклів, зокрема «Казки на заході Сонця» — цикл-видін-
ня, в якому предмети навколишнього світу оживають і ста­
ють розумними, довірливими, казковими. Тут реальність
існує на межі мрії, а мрія — на грані реальності. Поетична
164
уява автора, що спирається на красиву й сміливу вигадку,
святу віру в Добро і Щастя, створила світ, у якому етич­
ні категорії людського співіснування є не лише жаданими
та цілком природними, а й невід’ємними складовими жит­
тя.
Авторська фантазія, натхнена торжествуючим передчуттям
приходу ореальненої казки, набуває рис символічності. Ця
особливість художнього світосприйняття І. Жиленко віднині
характеризує більшість її поетичних циклів.
У збірці «Вікно у сад» (1978) відчутно зростають вимоги
поетеси до самої себе. Зрілішим став її погляд на життя,
вправнішою рука, але залишилися щирість, відвертість, при­
родність голосу і прозірливість серця. Залишилася та невто-
лима спрага до найменших порухів навколишнього світу «в
звичайностях чудесного», яка є паролем поетеси.
Тому й на новому витку творчості поняття Дому — «Кра­
їни несподіваних радостей і чудес», де «всі речі роззолочені
дитячим сміхом», де «озвучено посуд, окрилено портьєри»,
не знято з порядку денного І. Жиленко. Щоправда, воно на­
було тепер іншої — вищої значущості. Цей Дім стає тепер
настільки простим і містким, що вже цілі «Міста в ньому
роззолочено дитячим сміхом» і озвучено ріки і дощі, «окри­
лено хмари і дерева», і вже «ночує в Домі тім літак, що
збився із путі, Червона кулька, хмареня і немовля нового
дня» (поема «Дума про Дім»). Тепер її Дім — планета, де
клопоти про власних дітей переростають у тривожні думи
про дітей всіх «рас і континентів» («два мільярди дітей у ме­
не»), занепокоєння долею окремої людини набуває масшта­
бу глобального. Цей неспокій змушує поетесу переглянути
пройдене й зроблене. І вона досить гостро (а часом — про­
сто нещадно: «Спроба самоіронії») осуджує свою ка-
мерність: «Дім, як пирій, розрісся у мені, Багряне русло
крові загативши. Од білих книг — на скронях білий сніг і
тіні віршів…». А відтак, переболівши Домом, вирвавшись з
його солодкого полону, І. Жиленко у збірці «Ярмарок чудес»
(1982) застерігає інших від замкненості в собі, відмежова­
ності від життя й загальнолюдських проблем, од поступового
збайдужіння сердець до людського болю: «Кубелець бійся
теплих і жорстких із вікнами ласкавими сирен» («Сповідь»).
Виступає проти марнування свого життя у міщанській обо­
лонці, де в холодній розкоші убожіє й сліпне душа («Етюд
з помаранчею»).
І. Жиленко — майстер психологічного портрета («Вірш
для Діани»), акварельного малюнка, напрочуд вдало вміє
відтворити побутові сценки («Крамничка антикварій. Захід
сонця»). Вона володіє своєрідною органікою поетичного го-
165 лосу. Велику роль у творенні ліричного образу, епічної
картини, русі асоціацій, взагалі орнаменталістики відіграє
ритм. Він ніби править сюжетом, вступає в контекст, є скла­
довою частиною змісту і форми, а не лише організовує мело­
дику звучання. Показовими щодо цього є її поетичні етюди,
цикли-імпровізації, балади і особливо поеми. її творчій ма­
нері властива насиченість вірша численними деталями, вико­
ристання довгих діалогічних (дієслівних чи іменникових)
рядів, які залежно від наданої їм функції то надзвичайно
прискорюють темп, збільшуючи динаміку руху і почуття, то
уповільнюють. Поетеса вдається до «заземлення» власного,
ще хвилину тому романтично піднесеного голосу, чи ставить
себе в різні фантастичні ситуації, аби «дослідити» мудру за­
кономірність житейських чи мистецьких істин («Лист до Ро-
мео», «Ярмарок чудес»)… Проте вона завжди зберігає при­
родну щирість голосу, про що б не писала.
Поетичні збірки Ірини Жиленко «Концерт для скрипки,
дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві—1981),
«Ярмарок чудес» (1982), «Збулося літо. Вибране» (1983),
«Останній вуличний шарманщик» (1985), «Дівчинка на
кулі» (1987) , «Вечірка у старій винарні» (1994) сповнені то
невтримно радісними, то елегійними мотивами, де гармоній­
но переплітаються біографічне із загальнолюдським, величне
із буденним. Безтурботна весела мелодія переходить у стри­
мані, точні, жорсткі ритми, бо життя — це не тільки «весе­
лий ярмарок чудес», це ще й «труд і боротьба».
У почорнобильській дійсності в поетеси з’являються й
саркастичні та песимістичні ноти, часом приходить розчару­
вання в силі Слова, Добра, гуманістичних цінностей: «Не­
має слів. Ні для конгресів, ні для пісень, ні для літаній. Бре­
де кладовищем словесним, ридаючи, поет останній. І голові
його біліть… І попеліть німій скрижалі… Регоче із
його печалі грядущий хам нових століть» («Немає більше
слів»).
З-під пера І. Жиленко вийшло п’ять збірок для дітей:
«Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства»
(1978), «Двічі по два—дорівнює кульбабці» (1983), «Каз­
ки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері,
яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером»
(1986). Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки,
світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить доб­
ру, людяності, поетичному світосприйняттю..