Леонід Талалай народився 11 листопада 1941 р. в селі
Савинці Харківської області в родині колгоспників. Земля
його дитинства — це мальовничий степовий край, помереже-
ний вибалками і ярами, з лісом і маленькою Савинкою, що
впадає в Дінець, глибокими, колись прозорими озерами.
1941 р. батько пішов на фронт, під Харковом потрапив у по­
лон, звідки йому пощастило вирватися й повернутися в оку­
повані Савинці. Згодом дістався до своїх, з ними дійшов до
Берліна, але по війні все оте згадалося й таки обернулося
батькові тюрмою, а родині —вигнанням з усіх усюд. Тільки
1956 р., коли випустили батька й видали паспорти, сім’я Та-
лалаїв переїхала на Донбас у Горлівку. Тут, у восьмому
класі останньої української школи Л. Талалай продовжував
навчання, однак невдовзі перейшов до вечірки й подався
працювати (бібліотекарем вечірньої школи, на озеленення
залізничних лісосмуг, теслею в будівельний трест).
Вірші почав складати від п’ятого класу, з 1956 р.—• дру­
куватися в горлівській міській газеті «Кочегарка», при якій
діяло літоб’єднання (нині імені П. Безпощадного), в роботі
якого брав участь і майбутній поет. Служити в армії йому
довелося в Білорусії й Казахстані в ракетних військах, де
він зазнав опромінення, довго й тяжко хворів. У віршах Та-
лалая можна вловити ноту глибокого прихованого болю за
понівечену молодість, за роки, викреслені з життя, за вкра­
дену радість. Та й саме відчуття часу у поета, котрий бук­
вально повернувся з того світу, особливе, позбавлене си­
туативної марноти.
Одужавши, Леонід Талалай «щабаював» по колгоспах
Харківщини й Полтавщини, себто — з весни до осені буду­
вав корівники та свинарники, а від осені до весни за ті
зарібки міг сидіти вдома й писати, а заманеться — то й по­
їхати до Києва. 1967 р. в Донецьку вийшла перша збірка
його творів «Журавлиний леміш». Тоді ж Л. Талалая прий­
няли до Спілки письменників та на Вищі літературні курси
в семінар О. Межирова, котрий з великою симпатією поста­
вився до молодого поета.
Після Москви, 1969 р., Талалай був запрошений до До­
нецька, де очолив обласне літоб’єднання, працюючи з
творчою молоддю. Незабаром нова хвиля арештів захопила
українську літературу: за ґратами опинилися В. Стус, В. За-
харченко, І. Дзюба, Ю. Бадзьо та багато інших. 1973 р. на
допитах у відповідних службах Донецька побував і Талалай,
167 на якого з подачі «новітніх чекістів» свої літстудійці —
діти! — понаписували наклепницькі свідчення, через це на
рік був затриманий вихід у світ нової збірки (з’явилася у
1974 під назвою «Не зупиняйся, мить!»).
Саме тоді він вирішив будь-що вирватися до Києва, де
було більше таких, як він. Це вдалося 1976 р. Відтоді Лео­
нід Талалай живе в Києві «на творчих хлібах», має близько
десятка ліричних збірок (зокрема й виданих російською мо­
вою у Москві), має світлий і добрий погляд на життя, дру­
зів і чисте сумління: він один із тих, хто «чесно йшов».
«Журавлиний леміш» мав два яскраво виражені плани.
Перший явив приналежність поета до художньо-філософсь­
кого бунтівництва «шістдесятників» з їхньою нездоланною
духовною енергією, яка неодмінно має порятувати світ: «Бу­
денщина! Одвічний ворог, Від тебе все життя втікаю вгору.
І я не відриваюсь від життя, Коли я піднімаюсь над тобою».
Вітер безмежжя рвав сорочку на грудях землянина, котрий,
за виразом Вінграновського, «встав з колін і небо взяв за
зорі». У Талалая це звучало так: «Ми одержимі, одержимі.
Нам він тісний, мов одежина…».
Це був порив не в холодні космічні простори, а духовний
всесвіт народу, настільки ж палкий, наскільки й ро­
мантичний, оторочений ілюзіями осягнутої справедливості
й близького добра. «Славлю руки, що стискають мітли,
Славлю спини зігнуті людські. Це без них не мали б стільки
світла, стільки сонця вулиці міські». Так, рядки молодого
Талалая повнилися повагою до людини праці, але разом з
тим і недомовленістю про її буття, замовчану скруху, яка бу­
де зворотним боком високого й по-своєму дуже чесного па­
фосу «шістдесятників». До цього ж плану можна віднести
нечисленні твори традиційної, точніше — нормативної гро­
мадянської тематики, з якої Талалай, як і інші талановиті
поети, намагався винести свій звук і барву, хоча вдавалося
це вельми почасти («Балада про азбуку», «Я був на війні»).
Другий план збірки явив читацтву іншого Талалая —
значно тихішого й складнішого, зосередженого на тонких
матеріях, із яких потім і зітчеться його поетичний світ. Пора
світоглядних одкровень і декларацій, гуманістичного пропо­
відництва (якими розвалювався мур бездумного одностай-
ництва, поверталася людині потоптана тоталітаризмом гід­
ність, у тому числі й національна) минала не тільки під тис­
ком нової реакції. Вона минала й тому, що надходив час
естетичної реалізації високих заяв.
Уміння бачити означає для Талалая здатність розуміти,
вслухатися в реальну долю, чим доброта й відрізняється
від поблажливості. Виняткова чуйність, психологічна про-
168
никливість позбавлять лірику Талалая афектаційності,
оглушливого емоційного надміру й витворять рідкісну пер­
спективу, духовний простір, у якому кожне явище матиме
свій розвиток, своє резонансне тривання (звернімо увагу на
постійний для Талалая образ відлуння, відгомону).
Прагнення прозирнути дійсність «аж до дна», відтворити
її «по живому» — в природі таланту Талалая. Воно змушує
поета до пошуку найточнішого штриха, образної ясності.
Починаючи від самої назви «Вітрила тривог» (1969),
друга збірка Талалая ще зберігає нетерплячий молодий по­
дих «шістдесятництва». Однак це — останні репліки в
прямій полеміці з епохою «приморозків».
Леонід Талалай буде одним із тих українських поетів,
котрі за неможливості чесних громадянських суджень не
висловлюватимуть жодних, не осквернять свої вуста возве­
личенням суспільної фальші. Зібгана ідеологічно, тогочасна
поезія, принаймні частина її, з особливим викликом і за­
повзяттям напружила свій естетичний зір, образну уяву.
Уникаючи конформізму й кон’юнктурництва, вона повернула­
ся до «чистої» роботи, по суті — до ідеї власної мистецької
чистоти, яку почала не обстоювати, а реалізувати. В цьому
розумінні поетичне малярство Талалая, засвідчуване дедалі
багатшим рядом картин і образів, перетворювалося на осно­
ву не лише поетики, а й етики, форму звільнення і від щирих
ілюзій, і від цинічної брехні.
«Тиха» поезія 70-х: коли це визначення (як і кожне інше
в чомусь безумовно ущербне) й має свою позитивну
вартість, то насамперед завдяки творчості Леоніда Талалая.
«Тиха» — то не означає млява чи боязка, чи байдужа до
страждань упосліджуваного народу. Вже в поемі «Відлуння
вирію» (збірка «Осінні гнізда», 1971) Талалай недвозначно
скаже: «І не посмієш власні рани Нести між люди у світи
В новітній час, коли султанам ще не написано листи». Ні, в
тих листах, які безправні художники стагнації до власної
честі таки надішлють «новітнім султанам», буде і Талалаєве
їдке, знущальне слово.
Коли методом безкінечних перекручень і вилучень писа­
лася зоресяйна історія «нової єдності» — імперським умом
вигаданого народу, Талалай мовою зрозумілих символів
стверджував: «Коріння моє не всохло, зміцніло і розросло­
ся!», не в плакатах і бронзі, а в знаках біди і болю відкри­
вав минуле своєї вітчизни: «В тяжких снопах мовчало літо,
війна — в порожнім рукаві».
У поезії Талалая «тиха» означає замислена і зірка, зі­
брана в увазі до реальної дійсності і людини з її мінливими
настроями й почуттями. Як добрий і мудрий спостерігач,
169 ця лірика бачить і знає більше, ніж «каже»,— її зображаль­
ний план завше передує виражальному. її емоційні струми
працюють на чіткість і ясність художнього зображення.
Крізь знервованість і бедлам віку поет продирається до вро­
чистої гармонії форм і кольорів, маючи в тому насолоду
вільного творення. Окрім вроджених властивостей уяви,
схильної до завершених природних значень, предметності
втілень, є тут і цілком свідома письменницька орієнтація на
первинне, непідробне, необбріхане.
Сумлінність поетичного письма, яким вирізнилися з пото­
ку 70-х збірки Талалая («Осінні гнізда», 1971, «Не зупиняй­
ся, мить!», «Допоки твій час», 1979), підносила гідність ми­
стецтва, була чи не головною на той час формою запере­
чення настирливого ідеологічного бурмотіння «верхів»:
І мокнуть кури в лопушинні,
І сіра стріха намока.
Моя надія в безгомінні
На що схилитися шука.
Мові застою, зіпертій на котурни декларованих чеснот,
вікопомних діянь та всесвітньо-історичних значень, Талалай
протиставив мову натури, яку зірваний з рідного кореня су­
часник уже переставав розуміти. До речі, в цьому причина
суголосності поезії Л. Талалая та М. Вінграновського.
Більше того, прагнення до неспростованих, як сама природа,
образних значень нерідко стирає в творчості обох поетів
грань між лірикою «дорослою» й «дитячою». Світосприй­
мання художників послідовно очищується від штампів і сте­
реотипів суспільної свідомості й повертає собі первісну
свіжість.
Упродовж XX ст., охопленого боротьбою класів та ідей,
суспільна й, зокрема, художня думка витворили масу аб­
страктних символів, понять і метафор, що так чи інакше руй­
нувала зв’язок між людиною й природою: причетна до зірок,
вона ставала непричетною до зела, води й чорнозему, з яких
жила. Тонкі, писані природними барвами поетичні картини
Талалая (Вінграновського, Підпалого, Воробйова, Осадчо­
го…) повертали людині слух і зір, здатність розуміти затю-
кану цивілізацією мову природи, і в цьому також незапе­
речний гуманістичний сенс «тихої» поезії:
Не чути цвіркуна у бур’яні,
^ Як павутина тягнеться хвилина.
І доки грію руки на вогні
Охолоня під зорями долина.
Все зоряне й високе, «всі думки, народжені в тривозі»,
«всі обиди та образи» не зникли й не розчинилися в спогля­
дальному заціпенінні, а прийняли в цій ліриці свою земну,
170
прозору,— «ніби видих на морозі»,— форму. І, найцікавіше,
не тільки духовний простір, а й час. Тут ми наближаємося до
того, що є суто талалаївським внеском в естетику 70—80-х
років.
Йдеться про те, що вичерпність образного «зняття»
дійсності передбачає не тільки просторову, а й психологічну
глибінь,- що міниться всіма почуваннями, а вимірюється
одним — особистісним відчуттям часу (миті, доби, епохи,
вічності). Ми ще до решти не усвідомили, наскільки всебічно
тоталітарна естетика прагнула уніфікувати особистість:
відкидалася етнічна самість («радянський народ»), індивіду­
альний простір («все наше»), самовияв («незамінних не­
має»). Так, але заперечувався й індивідуальний час, до нуля
зводилася значущість вділеного кожному природою хроно­
логічного відтинку між народженням і смертю, індивідуаль­
ний час беззастережно розчинявся в загальносуспільному.
Скасування останньої власності — своєї неповторної хвили­
ни — завершило процес тотальної історичної детермінова­
ності особистості, її соціального уярмлення.
Вже «Осінні гнізда» освітилися поетовою жагою відтво­
рити непохопну гармонію життєвого проминання, втілити в
образі й повернути людині невагомий і безцінний скарб —
власний час, без якого все інше нічого не важить. Все, чого
торкатиметься тонкий пензель поета, враз оживатиме, ви­
хоплюватиметься зі своєї форми й перетворюватиметься на
світло життя, в якому замкнено час: «Висока тополя над
сонцем горить. І важко душі одвернутись од правди, що все
це не вічне, що все — тільки мить», «тихий дим підіймається
вгору і покинуту згадує плоть».
Лірика Талалая наскрізь освіжена нестримним часовим
потоком. Сам нематеріальний, він здобуває колір, звук і
форму в особистісному світосприйманні ліричного персона­
жа, у світозміні, яку цей персонаж спостерігає з жаским за­
хопленням як танок на вогнищі або сонячне бездно з-над
краю урвища. Навіть коли поет пригадує, здається, ніби він
дивиться вперед, так швидко злітає з-перед його очей і
мчить у непроглядну далеч колишня гармонія форм і на­
строїв, неповторний стан світу й душі. Це — вічна тимча­
совість, форма осмисленого духовного буття особистості,
котра додає свою пережиту мить до вічності, бо іншої
вічності просто не існує: «з нічого — нічого», як казали
древні. «І тільки тим багата вічність, що наша пам’ять бере­
же»,— наголошує Талалай. І тому це — істотна тимчасо­
вість, філософський стрижень даного поетичного світу.
Аби сягти вічності, не треба тягтися до зірок — треба
лишень «розщепити» власну мить і в її блакитних розколи­
ні ках побачити бажане. Поезія Талалая від початку 80-х років
(«Високе багаття», 1981; «Глибокий сад», 1983) і є таким
захоплюючим творчим актом, дивовижним у своїй цілісності
й художній красі. Людина й вічність, що зустрічаються «на
рівних», бо однаково завдячують собі існуванням,— більш ні
в кого з сучасних українських поетів ми не бачимо цього в
такій достовірній ясності, як у Талалая. Відтак стає цілком
зрозумілим, наскільки позірною є «тихість» його слова:
вивільняючи неймовірну енергію, атом також розщеплюється
беззвучно!
Поет наділений рідкісною здатністю відчувати порухи
душі. Цими зблисками спостережень випрозорена вся його
лірика, і тоді, коли він малює свого поламаного, роздвоєного
сучасника («Фотографія страху»), і коли просто відтворює
вечірні сутінки: «І зазвучало над землею, Але не музика
одначе, А вже оте, що після неї в людській душі тремтить і
плаче».
Талалай завжди прагнув бути земним і чесним — і як ху­
дожник, і як мислитель. Таким він лишається нині «наодинці
зі світом» (а насправді — разом зі світом!)..