Володимир Забаштанський народився 5 жовтня 1940 р. в
с. Браїлові на Вінниччині в родині робітника. Після
закінчення семирічки навчався у будівельній школі на
Донбасі. Працював бутоломом у кар’єрі, помічником кочега­
ра на цукровому заводі, робітником у місцевому радгоспі.
На вісімнадцятому році життя внаслідок нещасного випадку
втратив зір і руки. Після лікування навчався у школі
робітничої молоді. З відзнакою закінчив (1969) філологічний
факультет Київського університету. Лауреат Державної
премії України ім. Т. Г. Шевченка (1986).
Поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, уважли­
вий наставник літературної молоді, В. Забаштанський нале­
жить до особистостей визначних, феноменальних, для
українства репрезентативних. Митець кобзарської долі на
рівні наукових вимог історичного мислення, культурології та
версифікації, В. Забаштанський, проте, цікавий не тільки як
самоцінне явище, а й у зв’язках з літературним процесом.
Сама історія прилучення знедоленого юнака з сільської гли­
бинки до київського культурного середовища, а відтак і
до творчості, виявляє ті добрі моральні засади кращих
172
письменників фронтового покоління, якими вони активно
прислужилися поколінню «шістдесятників». Волею випадку
сусідом В. Забаштанського по лікарняному ліжку виявився
у найтяжчу хвилину відомий гуморист, редактор газети
«Колгоспне село» Євген Кравченко. Він не обмежився слова­
ми розради й підтримки, а, зійшовшись ближче з юнаком,
розгорнув широку діяльність серед своїх колег, підключив,
зокрема, Степана Олійника та Михайла Стельмаха, щоб ви­
клопотати своєму протеже київську прописку, влаштувати
на навчання.
Водночас показовим є й те, що в оцінці власне літератур­
них спроб поета-початківця доброзичливість не переходила
у ведмежу послугу поблажливості. Є. Кравченко, П. До-
рошко у передмовах до газетних добірок, а трохи згодом
В. Мельник, В. Лисенко, Л. Мороз, І. Зуб, А. Таран у відгу­
ках на дебютну збірку «Наказ каменярів» (1967) поряд із
позитивними оцінками висловлюють ряд конкретних заува­
жень, побажань. Було то чи не найбільшою людською і
творчою перемогою В. Забаштанського: з ним говорили на
рівних; симпатизуючи йому, його не шкодували.
Попри кілька позначених початківством віршів, збірка
«Наказ каменярів» переконливо репрезентувала поета За­
баштанського як літературне явище. Тут уже звучала жи­
вотворна автоіронія («Наївся піїтів по саму зав’язку—і
юних, і модних, і мудрих надто»), встановлювалася та
мінімальна естетична дистанція між чуттям і життєвою ре­
алією, яку згодом І. Дзюба визначить як саморівність
ліричного «я». Нарешті, й у суто версифікаційних, жанрово-
стильових своїх уподобаннях молодий автор визначився
всерйоз і надовго: не зловживаючи сповіддю, автобіогра-
фізмом, він поруч і паралельно з І. Драчем почав культи­
вувати свій лаконічний, колоритний, подільським словом
переповіданий варіант «балад буднів», торувати свою стеж­
ку, обґрунтовувати власний варіант спроби «врешті-решт
таки докумекатись, намацать епохи своєї ребра». Шістде-
сятницьке «неонародництво» автор «Наказу каменярів» ін­
терпретує з максимально щирою безпосередністю. Його
«дядьки» й «тітки», «діди» й «баби» з їх безпросвітним по-
воєнням, штучно ускладненим авторитарною владою, мис-
ляться не тільки основним об’єктом, а й постійними адре­
сатами поетичних дум та візій, прикладами реальних пра­
ведників та великомучеників. І образ горьованих колгоспних
круторогих, що їм пропагандистський репродуктор над жо­
мовою ямою розказує «Про виплавки і прирости продукції,
Про міжнародні й внутрішні відносини» («Воли»), у цім
контексті максимально антропоморфізований. Ще б пак:
173 «Стоять рябі з сократівськими (!) чолами, Стоять і слуха­
ють, нічим не гребують…» Отак пронизливо заявлена тема
безсловесного «тягла», волячої роботи, волячої долі теж
стане однією із його постійних. Втім, як і заявка на цикл
візій історичних («Балада про вухналі. З народних
розповідей про Устима Кармелюка»), культурологічних
(«Колядники»).
Звернення до образу Павла Корчагіна («Відвертість»)
теж було цілком щирим, зрештою, неминучим. Закінчува­
лось рядками кредоносними: «Йду з людьми, забуваючи го­
ре і муки, і жага до життя пломеніє й кипить: В них
мільйони є рук — з ними я не безрукий. В них мільйони
очей — з ними я не сліпий!» Але епоха 70-х, що вже заступа­
ла на свою довгу зміну, була зовсім не від того, аби із
корчагінця долею й характером штампувати псевдокорча-
гінського, барабанно комсомольського поета. Якоюсь мірою
В. Забаштанський сплатив їй данину у цих її домаганнях
(окремі вірші збірок «Віра в людину», 1971; «Моя вузько­
колійка», 1973; «Крицею рядка», 1977). Але — тільки яко­
юсь. Бо, по-перше, основною, змістово й естетично незрівнян­
но потужнішою залишалась для нього його «дядьківська»,
«воляча», гранітно-браїлівська творча лінія. По-друге, і в
підході до тем, як на когось іншого, кон’юнктурних, йому не
зраджувало внутрішнє чуття совістливості, незнищенного
демократизму. Навіть вірш про БАМ, а радше — про від­
відини БАМу (що, безумовно, не одне й те саме), дихає у
нього живим життям, позначається мотивом власної мимо­
вільної провини: «Тут за вірші, що ми надробили про БАМ,
Ну, немов за обман, було соромно нам. Врешті, їхав на БАМ
я із думою, Що прощаюся з болем і стумою. Та від болю,
мабуть, у житті не втекти: Після БАМу взялось іще дужче
пекти. Я тим болем живу і все згадую, Як були ми на БАМі
з бригадою. Лиш не можу добуть слів такої снаги, Щоб у
скипень зігріть хлопців серед тайги».
Накопичуючись від збірки до збірки, доробок його вже
на початку 80-х років складає п’ять вагомих циклів: образки
з народного життя — «балади буднів» («Про каменотеса»,
«Капуста», «Любов», «Повоєнні зими», «Хата», «Ноги»,
«Пастух», «Весільна балада»); історичні візи («Балада про
вухналі», «Поєдинок», «Дві притчі за східними мотивами»);
культурологічні етюди та письменницькі портрети («Коляд­
ники», «Сковорода», «Завдяки любові», «Дума Шевченка за
столом між панами», «Лесин вогонь», «І це записано в книгу
життя»); сповнені сумнівів, самокпинів, а разом з тим і ак­
тивних полемічних випадів медитації про власну поетичну
творчість («Світе мій», «Поетичний жарт», «Круглі вірші»,
174
«Відповідь», «Все-таки спішу», «Снага слова», «Струмки та
ріки», «Сонячні пісні»); ряд перекладів з російської, біло­
руської та болгарської, з-поміж яких вирізняється добірка
Дам’яна Дам’янова.
У 80-ті роки еволюція художнього мислення В. Забаш-
танського відбувається у бік стилістичної врівноваженості,
поглиблення психологізму. Етапними щодо цього стають
збірки «Треба стояти» (1986), «Браїлівські балади» (1989).
Кращим зразком такої еволюції може слугувати коротка,
всього на 24 рядки, оповідка-замальовка «Тугі вузлятка».
Банальна історія раннього одруження чесного сільського па­
рубка («Просто так провести взяв нелюбу з клубу Повз
обійстя та й почвалом ген аж у ліс…»), а відтак і раннього
його батьківства та всепоглинаючих господарських клопотів
тут підноситься до виразу фундаментальних засад народно­
го буття. Колізія між гедоністичними схильностями натури
та моральними регуляторами поведінки розв’язується на ко­
ристь останніх: «Врешті, думав не раз, мо’, й собі у Тинду чи
на атомну десь — і трава не рости. Тільки ж глянь, до візка
прив’язавши бинду, он вузлятка тугі возять мамці тріски».
Цей вірш закарбовує унікальний в українській поезії процес
зародження батьківського почуття в душі не вельми розви­
нутій, психологічно розкриває момент взаємодії побутової
свідомості індивіда з етичною традицією народу.
Стремління увіч зазирнути в ті глибини, про які П. Тичи­
на афористично (хоч і дещо риторично) мовив: «наш на­
род — океан»,—приводить В. Забаштанського до таких да­
леких від програми романтизованого «шістдесятницького»
народництва художніх результатів, як «Балада покари» та
«Балада про самосуд». Темна безодня колективного гніву —
неправедного в одному і праведного в іншому випадку, стра­
хітлива «технологія» розправи відтворюються автором з
неабиякою художньою проникливістю. Зачин «Балади про
самосуд» («Що?! Знов безладдя у міжвладді?! А тут який
у кого сприт, То вже такий із того спит. Тож не стовбич,
пак, на заваді») дає підстави говорити про певну публіцис­
тичну адресацію сюжету з літ громадянської війни людям
другої половини 80-х. Йдеться про те, що навіть у принципі
справедливе відомщення злочину веде до нових моральних
втрат, надто в умовах, коли «Старого люд зрікався: «Годі!»
Проте свого ще не воздвиг».
Поет виразного історико-публіцистичного мислення та
безпосереднього полемічного реагування, В. Забаштанський
зустрів 90-ті роки у розповні творчих сил. І якщо медитатив­
ні його схильності до ретроспекцій утвердились давно, то
звернення до жанру злободенного вірша-репліки, вірша-за-
175 литу, вірша-оскарження переконливо реалізувалося саме
на порозі останнього десятиліття XX ст.
В одному з віршів-посвят традиційний для нашої поезії
образ коріння інтерпретовано як «коріння болю» («Коріння
болю всохло у поета. Нема поета, але є Зоїл»). Коріння бо­
лю самого ж В. Забаштанського розростається. При тому
його усно творена, по-кобзарськи в пам’яті шліфована й
утримувана поезія активно протистоїть літерацькій стихії
швидкописання..