Своє поетичне кредо Володимир Базилевський мимохідь
висловив у статті «Урочистий лад душі» (в підзаголовку —
«Відкритий лист поету Арсенію Тарковському»): «…Там, де
порушується гармонійне співвідношення «земного» і «не­
бесного», неминуче руйнується щось істотно важливе, слова
втрачають свою безпосередню функцію, перетворюються у
щось якісно інше […]. Треба оцінювати і судити поезію за
її власними законами, виходячи з головного — наскільки
вона розширює наші уявлення про галактику внутрішнього
світу людини» ‘.
Запам’ятаймо, зокрема, слова про співвідношення
«земного» й «небесного», предметної конкретики і того, що
її одухотворює,—і вони дуже характерні для системи ху­
дожніх настанов і критеріїв цього поета.
Володимир Базилевський народився 14 серпня 1937 р. в
селі Павлиші на Кіровоградщині. За віком належить до по­
коління «шістдесятників», хоч у літературі його ім’я набуло
розголосу вже пізніше — в кінці 70-х — на початку 80-х
років, коли вийшли збірки його віршів «Побачення з тобою»
(1978), «Допоки музика звучить» (1982), «Чуття землі не­
бесне» (1983), «Труди і дні» (1984) та ін. А до того були” —
навчання в Одеському університеті (закінчив у 1962 р.),
праця в газетах Одеси й Кіровограда, редакторська — в
міжобласному видавництві, траплялася й фізична — робіт­
ником на будові. Були й «метеликові» збірочки («Ятрань»,
«Світлиця»), в яких власний голос автора ще тільки проби­
вався крізь поетичну усередненість. Виходили з-під його
пера й книжки нарисів, документальних повістей («Делегат
1
Базилевський В. Зав’язь дум і вільний лет пера. Літ.-критич. статті,
есе, студія одного вірша. К-, 1990. С. 135—136.
176
конгресу», «Земля двох морів» тощо), які, однак, не стали
домінуючими у творчості. (Хоч сьогодні він, можна гадати,
успішно виступав би і у «великій» есеїстичній прозі).
Зіставлення цих попередніх книжок різних жанрів з пое­
тичним «Вибраним» 1987 р. та вже цитованою збіркою літе­
ратурно-критичних есе, свідчить, завдяки якій невтомній ро­
боті душі, справді багатій внутрішній біографії В. Бази­
левський зміг досягти рівня, що поставив його в коло відо­
мих майстрів сучасної української поезії.
Поет художньої культури, виробленої у творчому спіл­
куванні передусім з такими митцями, як М. Рильський,
Є. Плужник, А. Ахматова, а в історичній глибині — з вдум­
ливо прочитаною вітчизняною й світовою поетичною класи­
кою, Базилевський — прибічник тієї стильової лінії, якій при­
таманна ясність і точність форми, ощадливість вислову, кон-
центрованість образної думки, схильність до антиномічно-
гострої психологічної рефлексії. Самі назви деяких його
критичних статей, а інколи й збірок віршів досить чітко ви­
являють його поетичні смаки й прагнення: «Лікування кла­
сикою», «Спрага духовності», «Поезія як мислення», «Чар
точного слова», «Чуття землі небесне».
Поезія В. Базилевського переважно сповідальна, сповне­
на інтимної довіри до читача і разом з тим мужньо стрима­
на, аж до свідомої недомовленості у своєму словесному ви­
разі. Його лірична стихія — це замисленість, майже прити­
шена розмова з собою, що проявляється, однак, не в про­
сторій розповіді (класичний жанр медитації), а в рапто­
вих — начебто раптових — спалахах думки, оповитої таким
же гострим, по-різному забарвленим почуттям.
Пізнаємо Базилевського за цим його глибинним, гіркува­
то-іронічним лаконізмом, де, справді, словам тісно, зате про­
сторо душі, уяві, емоції (маємо на увазі, мабуть, одвідання
поетом — чи, може, взагалі, людиною нашого віку?! — ко­
лишнього батьківського подвір’я): «Усе, як і було, усе, як і
було. От тільки лободою, як лісом, поросло. Усе, як і було,
усе, як і було. От тільки рідні лиця з водою понесло. Під ко­
согором сядь — і руку до чола. Шумить, шумить, шумить би­
линна ковила».
Ліричне переживання в поезії Базилевського не раз
позначене глибоким і яскравим психологізмом з не завжди
звичним «благополучним» забарвленням. «Просвітлений
вершник і книжник», він знає — і вміє передати — й темні,
«нічні» моменти сокровенного стану людської душі. «Є ніч
душі,— пише він в іншому вірші,— і я її боюсь. її я зро­
зуміти не берусь. Та доки я крізь неї продерусь, не раз, не­
мов од смерті, відсахнусь». Це надто достеменне і, з усього
177 видно, вистраждане для того, щоб бути тільки літературою.
І наявність цих нот у загальному просвітленому, життєбе-
ручкому звучанні лірики В. Базилевського тільки додає їй
більшої правдивості й душевної щирості. Переважно це
лірика «про себе», хоча зрідка трапляється в ній і чітко
окреслені (й теж, зрозуміло, забарвлені «собою») начерки
постатей чи портретів тих або тих поетових сучасників («Чу­
же життя», «З поля повертаються батьки», «Бабуня Сера-
финка»).
Лірика Базилевського заснована на постійних перетво­
реннях і піднесеннях: звичайного факту — в драму духу чи
його торжество, пейзажу — в метафору психологічного ста­
ну поета, життєвого дисонансу — в пристрасне жадання
гармонії, а моменту осягнутої гармонії — в передчуття дисо­
нансу. Це, мабуть, і є та постійна взаємодія побутового й
буттєвого, «земного» й «небесного», про яку говорив поет.
Природне людське життєлюбство змагається в цій ліриці
з болем незамовчуваних утрат і поразок, широкий культур­
ний світ сучасної людини — з ностальгією за ще вчора кві­
тучою, здоровою природою, прагнення точно схопити, за­
кріпити якийсь прикметний момент — з надзвичайно гост­
рим відчуттям шаленого «темпоритму» нинішнього часу.
У Базилевського це відчуття, знайоме, зрештою, кожному,
переростає в своєрідну філософську драму, відбиту в бага­
тьох віршах: «О Господи! Якихось тридцять літ, а рідної
оселі не пізнаю […]. Кує зозуля, та не та кує, цвіте ромаш­
ка, та не та ромашка». Але якщо тут маємо справу з «віч­
ним» індивідуально-психологічним відчуттям дорослої, або
й старіючої людини, то у вірші «Там вибирали плоскінь…»—
це вже історична драма всієї епохи. Підростав хлопець у
світі, де «вибирали плоскінь, брали льон», «смолили дратву,
клепали косу», «устеляли травами долівку»,— а тепер він
часом не в силі навіть повірити, що це колись було: «Той
хлопчик — я. Хоч і повірить важко, що то насправді я, а не
хтось інший, бо, власне, й світ отой напівзабутий, химерний,
дивовижний, таємничий, здається нині зітканим з туману.
Легенда. Казка. Вигадка. Кіно».
Серед поетичних збірок В. Базилевського, що побачили
світ в останнє десятиріччя («Світлом єдиним», «Труди і дні»
та ін.), найбільший інтерес являє, без сумніву, «Вертеп»
(1992).
Давня художня колізія — світ як вертеп (на протилеж­
ність храмові, яким мав би бути) і поет у ньому як страдник
і пророк — вирішується автором в такому особистісірму, на­
віяному сучасними переживаннями плані, який не залишає
178
місця для будь-яких «підозр» щодо стилізаторства, літера­
турної пози взагалі.
«Вертеп», що породжує такі болісні переживання пое­
та,— це світ, змучений і опоганений сталінщиною, всім
гнітом тоталітаризму («Минуле — воно ж не минуло, Ми­
нає— і все ж не мина»), світ знівеченої великими й малими
чорнобилями природи і приречених на уніфікацію і розчи­
нення в різних «історичних спільностях» народів, буцімто не
призначених на «вищу місію». Пекуча гіркота, часом не без
домішки сарказму, становить емоційну атмосферу мало не
всієї збірки.
В. Базилевський не боїться торкатися не завжди ніжни­
ми руками наших національних ран, шукаючи причини їх не
тільки назовні — в нападах, поневоленнях, колонізаціях, але
й у внутрішньому житті нації. Тут він не те що антиро-
мантичний, але без сумніву неромантичний і несенти-
ментальний. Залюблений у поетичну душу свого народу,
його творчий мистецький хист, Базилевський однак із сумом
помічає невисокий рівень його державотворчої свідомості,
схильність до «дрібнопарцельованого», хуторянського
індивідуалізму і політичну апатію. Наша доля, мовиться в
одному з його віршів, «Сама пила й сідала до лемішки. Плю­
вала у колодязь теж сама. Сама гетьманам ставила
підніжку. А жебрала вже потім з усіма». З особливою триво­
гою говорить поет про небезпеки й загрози, які чигають над
рідною мовою українського народу, і в цьому тематичному
ряду справді вражає вірш «Плач по загиблому Шумеру»:
«Ми — шумери, шумери, шумери. Ми — померли, померли,
померли…»
Але Базилевський — аж ніяк не песиміст і завинутий у
тогу своєї туги нудьгар… Вміщена в цій же збірці поема
«Під флейтою ангела» красномовно засвідчує, на які шпилі
радісного вітання світові і урочистого, «божественного»
злиття з природою може здійматися цей поет: «Занадто ти
довго хилив свою голову долу, оголена шия — спокуса для
ката і хама. Випростуй поставу і слухай під Києвом соло у
травні, коли в небесах відчиняється брама».
Відомий В. Базилевський і як талановитий, проникливий
критик-есеїст, літератор блискучого стилю і в цій жанровій
галузі (книжка 1990 р. «Зав’язь дум і вільний лет пера»)..