Василь Голобородько належить до поетичного покоління,
умовно названого «постшістдесятниками», яке досить
активно заявило про себе в середині 60-х років не деклара­
ціями, а відкриттям нових естетичних обріїв національного
мистецтва, спростуванням псевдохудожньої практики «со­
ціалістичного реалізму».
Перші добірки В. Голобородька, зокрема цикл «Золоті
глечики груш» (Жовтень. 1965. № 12), сприймалися як не­
ординарна подія, як явище, несподіване навіть у суцвітті не­
буденних дебютів (І. Калинець, М. Воробйов, В. Каліка,
В. Рубан та ін.). М. Ільницький спостеріг у поезії молодого
автора «психологічний прояв народності», позбавлений вто­
ринного стилізаторства під фольклор ‘. Стильову прикмету
Голобородькового живописання зауважував А. Макаров, зо­
крема «розширення комплексу ліричних емоцій» за рахунок
підсвідомих переживань2. Першою ґрунтовною спробою
висвітлити феномен В. Голобородька була стаття І. Дзюби
«У дивосвіті рідної хати…». Критик підкреслював незвичні для
тогочасного віршування аспекти відновлення анімістичних
уявлень, спрадавна відомих українському народові, «високо-
наївну натурфілософську діалектику», «стихію доброго бога
перевтілень і перероджень»3.
Здавалось би, перед поетом, який наважився повстати
проти соцреалістичного імітат-мистецтва, полемізувати з
романтизованим модернізмом, естетизованим неонародниц-
твом «шістдесятників», відкривалися широкі творчі обрії.
В. Рубан небезпідставно називає його найпомітнішим пред­
ставником «київської школи», переважно «метафористів»
(М. Саченко, С. Вишенський, М. Воробйов та ін.) 4. В. Го­
лобородько навчався тоді в Київському університеті ім.
Т. Шевченка (1964—1965), невдовзі перевівся в Донецький
* (1966—1967), звідки його професорське чиновництво виклю­
чило за те, що він приніс на кафедру працю І. Дзюби «Інтер­
націоналізм чи русифікація?». Тоді ж (1968) була «розсипа­
на» у видавництві «Молодь» його перша збірка «Летюче ві­
конце».
‘ Ільницький М. Барви і тони поетичного слова. К-, 1967. С. 99.
2
Макаров А. Розмаїття тенденцій. К-, 1969. С. 151.
3
Дзюба І. У дивосвіті рідної хати (Кілька слів про поета, який щойно
починається) // Дніпро. 1965. № 4. С. 145. –
4
Рубан В. Київська школа // Молодь України. 1990. 2 груд.
180
Унітарній комуністичній системі, опертій на деперсо-
налізовану маргінальну масу, були не потрібні, якщо не не­
безпечні, незалежні творчі особистості, та ще й з високою
національною свідомістю. Тому вони першими відчули на
собі її жорстокий удар. їх позбавляли права навчатися й
працювати. Репресивна хвиля (нібито) минула В. Голобо­
родька. Він потрапив у «добровільне заслання» до рідного
села Андріанополь (Перевальського району на Луганщині),
де. народився 17 квітня 1945 р. і де йому тепер випадало
відбувати різні роботи. З часом далася взнаки периферійна
атмосфера, на жаль, невідшкодовно та безкарно зросійщено-
го краю, відсутність творчого мікросередовища, продумано
розпорошеного сумнозвісною «політикою партії в галузі
літератури», котра навіть метафоричну поезію запідозрюва­
ла у неблагонадійності. Але В. Голобородько не писати не
міг, не тільки тому, що він поет, а й тому, що переймався
стражданням, коли
нелюдина насаджає дерева корінням угору,
птахів навчить повзати, а змія літати,
ріки поверне текти угору, а гори зробить проваллям.
(«Прикмети імітації»)
Світ абсурду, в якому омана й істина, взаємоототожнив-
шись, перетворювалися на аморальну фантасмагорію, не міг
знищити внутрішнього голосу сумління поета, котрий опи­
нився в ситуації «відсутньої присутності», як і чимало його
талановитих ровесників. Він ніби «випав» із художньої
свідомості своєї доби, але водночас існував у ній, існував у
глибинах літературного процесу, недосяжному безцеремон­
ному втручанню (кажучи словами М. Сріблянського) «ін­
структора з батогом»,— в тих глибинах, де і творилися
справжні ДУХОВНІ цінності. Це була не тільки особиста
проблема В. Голобородька, який повторював долю Я. Щого-
лева чи В. Свідзинського. Адже й Україна віками перебува­
ла в такому ж стані. Мотив «відсутньої присутності», зу­
мовлений життєзаперечною дійсністю, наклав гостродрама-
тичний карб на його лірику, покликану обстоювати людську
гідність у деформованому просторі зміщених понять і зна­
чень, здевальвованих цінностей («Той, хто йде у книгарню»,
«Скляна жінка», «Інтер’єр з годинником» та інші твори),
коли дане Богом людське життя втрачає будь-яку вартість
(«Загиблий за ідею»), а онтологічне поле етногенетичної
пам’яті поглинається прірвою небуття («Село у маю»). Тому
В. Голобородько — поет трагедійного світосприймання —
досить скептично ставиться до видимості, яка видається
за справжнє та сутнє («Провалля») і почасти замість на-
181 дійних реалій обертається «задзеркаллям», де «Птах крізь
птаха пролітає / оком крізь око / дзьобом крізь дзьоб / кри­
лом крізь крило»,— не лишаючи по собі ані сліду. Керуючись
моральним імперативом, поет не сприймає найменших про­
явів «теодіцеї» як виправдання зла, зокрема його носіїв —
катів і вбивць («Калина об Різдві»). Адже на грунті нео-
судженого злочину неодмінно завжди з’являвся лиховіс­
ний «він», «заходився гострити ножа / готувався перерізати
півневі горло / щоб не настало завтра».
В. Голобородько усвідомлює себе спадкоємцем українсь­
ких письменників, які обрали собі на свій страх і ризик
тернистий шлях свого народу («Молитва про нездійснене»,
«Побачення з Косинкою», «Калина об Різдві», «Криваві со­
лов’ї», «По слідах», «Шукачі могил»).
…З жахом наближаємося до прикиданої землею
ями, виповненої вапном:
— де могили наших поетів?
(«Шукачі могил»)
І то зовсім не риторичне запитання. Йдеться про долю
українського письменства, яке спізнавало суть шевченківсь­
ких слів «караюсь, мучусь, але не каюсь», переконаного у пра­
вильності свого вибору та відповіді на виклик історії, сильного
вірою у неодмінне повернення після вимушеного, незрідка
трагічного відходу. Непомильне чуття історичної правди
сприяло В. Голобородьку в утвердженні позиції духовної
незнищенності, у вірності тому птахові, що й досі «сидить на
дереві / де ти його вперше бачив». Через двадцять літ після
«розсипаного» «Летючого віконця» з’явилася його збірка
«Зелен день» (1988), а невдовзі «На метеликових крилах»
(1990), «Калина об Різдві» (1992), засвідчивши неви­
черпний творчий потенціал поета.
Соціальні та національні переживання В. Голобородька
завжди поставали із його внутрішнього переконання, не пе­
ретворюючись на обтяжливий обов’язок. До речі, до
публіцистичного прийому в поезії він ніколи не був схиль­
ним. На погляд поета, який володіє справжнім чуттям есте­
тичної міри, в поезії не повинно бути публіцистики чи
політики. Вона має достатні можливості для висвітлення
будь-якої теми. «Художня література за своєю природою
орієнтована «на художній вираз» — це її мета, сутнісна
екзистенціональна ознака»,— небезпідставно наголошує
він ‘.
1
Голобородько В. Сейчас все бегут за политикой… // Кома знамя.
1990. 19 окт.
182
Правда і Краса — рівновеликі поняття для В. Голобо­
родька — поета гармонії та взаєморозуміння, творчий світ
якого витікає з незамуленого Дунаю, що тримає ЖИТТЯ «сво­
їми чистими джерелами» («Дунай, що згорнувся у крини­
цю»). «Криниця» (як і «калина») у словнику його лірики —
один з домінантних образів («Чисті криниці», «Іди, доню, по
воду» та ін.)^ але не єдиний. Таким є «глечик», ним поет не
просто милується як досконалим витвором національного ге­
нія, а й розглядає його з різних площин («Маляр таємниці
глечика довіку не розгадає»), змішуючи просторові та часові
аспекти, вбачаючи у малому велике і, навпаки, поєднуючи
непоєднуване, що взагалі притаманно стилевій манері В. Го­
лобородька. Принаймні, у вірші «Зозуля при перуці» побу­
товий сюжет драматизується крізь призму маргінальної
свідомості, втрати здорових етичних цінностей; дочка
виллє молоко з глечика в ямку —
сама влізе в порожнього глечика —
так мати й віднесе доньку на базар
тією ж утоптаною стежкою.
(«Зозуля при перуці»)
Віднесе, щоб назавжди її втратити.
Національні джерела струменять у ліриці В. Голобородь­
ка у своїй первозданній чистоті, як-от «пакіл неба цвіте гле­
чиками хмар» або «вийдеш до дверей / і на порозі зустрінеш
Сагайдачного» та ін. Його мовленню притаманне точне, мов
«припечатане», як у запорозьких козаків, слово, на кшталт
«бийкувалденко» чи «хапайкліщенко» для характеристики
аморальних людських покручів. Водночас поет не байдужий
до віршованої техніки авангардизму, симпатизуючи навіть
М. Семенку, незважаючи на його національний нігілізм
(«Понеділок»); подає зразок цікавого центону («вхід забо­
ронено») чи словотворення тощо. Він живе архетипами на­
ціонального мислення та світосприймання (напр., «Яворовий
лист»). Але найбільше його полонить магія слова, у скон­
центрованому вигляді представлена в збірці «Калина об
Різдві» (розділ «Стежка солодких півників»), як, принаймні,
у мініатюрі, зітканій з тонкого серпанку граційних аліте-
рацій:
усе літо вирвано з календаря
і осінь почалася з весни
і я летів літаком
і обминув боком те біле місто.
Лаконічний верлібр В. Голобородька, де кожне слово, не­
наче міцно вбитий цвях, попри велику традицію версифіка­
ційної вітчизняної практики, став органічно українським,
183 органічно голобородьківським, поєднуючи в собі як націо­
нальні, так і модерні традиції, виводячи поета, котрий
прорвав оболонку «відсутньої присутності», у потужний
струмінь української лірики..