Василь Стус — один з найбільших українських поетів XX
століття. В новітній українській поезії його ім’я — на чільно­
му місці. І не тільки тому, що світлий образ цієї людини —
поета трагічної долі — став символом незламності духу,
людської і національної гідності, закономірним продовжен­
ням дорогої і життєво важливої для українського народу
традиції народолюбства й вірності потріотичному обов’язку.
Найголовніше те, що це органічний самобутній поет — на
рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філо­
софського заглиблення й самовираження, до герметичної са­
модостатності поетичного слова і водночас до синтезу гли­
бинних традиційних джерел українського художнього обра-
зотворення з поетичною мовою двадцятого століття.
Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінничині в с. Рахнів-
ка Гайсинського району. Дитинство і юність минули на
Донбасі. Після закінчення філологічного факультету До­
нецького (тоді ще Сталінського) педінституту вчителював,
відбув армію, працював у газеті. 1959 р. в «Літературній га­
зеті» було надруковано добірку його поезій з напутнім сло­
вом Андрія Малишка. 1963 р. вступив до аспірантури Інсти­
туту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР в Києві. Темою
дисертації обрав «Джерела емоційності поетичного твору».
З’являються перші журнальні публікації віршів, критичні
нариси про творчість молодих поетів у журналі «Дніпро»,
зокрема «На поетичному турнірі» (1964), «Най будем щирі»
(1965).
Належав до т. зв. шістдесятників — опозиційно настроєної
національно свідомої молодої інтелігенції, що одверто про­
тиставила себе тоталітарному режимові з його політикою
денаціоналізації і придушення прав людини, культивуван­
ням провінційності й меншвартості української культури.
1965 р. Стуса було відраховано з аспірантури «за систе­
матичне порушення норм поведінки аспірантів і співробіт­
ників наукових установ», а конкретно — за активний протест
проти серпневих арештів у середовищі української інтеліген­
ції. Почалися поневіряння в пошуках заробітку: був робіт-
184
ником будівельної бригади, кочегаром; півроку працював в
історичному архіві, пізніше — інженером з технічної
інформації. І всюди — постійна загроза звільнення або «за
власним бажанням», або за скороченням штатів. У друк не
проривалося нічого, хіба що кілька поетичних перекладів з
Гете й Гарсіа Лорки під псевдонімом Василь Петрик. Крім
поетичної творчості, багато й інтенсивно працював як кри­
тик і літературознавець: в його столі — статті про творчість
Бертольда Брехта, Генріха Белля, розвідка про поезію
Свідзинського — «Зникоме розцвітання особистості», фунда­
ментальна праця про Павла Тичину «Феномен доби», де
розкрито трагедію геніальної творчої особистості в автори­
тарному суспільстві, виродження таланту в атмосфері ідео­
логічного диктату. Залишилися в рукописах також два ве­
ликі прозові твори — «Поїздка у Счастьєвськ» та «Що­
денник Петра Шкоди».
Активно протестував проти реставрації культу особи, за­
тискування свободи думки. Відомі його листи до президії
СПУ з приводу опублікованої в «Літературній Україні»
наклепницької статті Ол. Полторацького «Ким опікуються
деякі гуманісти?» (1968), редакторові «Вітчизни» Л. Дми-
терку з гострою критикою його виступів проти Івана Дзюби
(1969), до ЦК КПУ й КДБ, до Верховної Ради УРСР
(1970), де пристрасно доводить згубність політики приду­
шення демократії і гласності, кричущих порушень прав лю­
дини.
1972 р. Стуса арештовано разом з іншими українськими
правозахисниками — І. Світличним, Є. Сверстюком, Ігорем
та Іриною Калинцями та ін. «Судові процеси 1972—
1973 років на Україні — то суди над людською думкою, над
самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проява­
ми синівської любові до свого народу»,— писав Стус 1975 р.
у публіцистичному листі «Я обвинувачую». А 1976 р., звер­
таючись до президії Верховної Ради СРСР, так пояснював
свій «склад злочину»: «Я боровся за демократизацію — а це
оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою
любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом
української культури закваліфікували як націоналізм, моє
невизнання практики, на грунті якої виросли сталінізм, бе­
ріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злоб­
ний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні
звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до ін­
ших офіційних органів сприйняли як докази пропаганди та
агітації».
Стуса засудили до п’яти років таборів і трьох років за­
слання. Кару відбував у Мордовії, заслання—на Колимі.
185 1979 р. повернувся до Києва, але через 8 місяців його за­
арештували вдруге й засудили на 15 років позбавлення волі
(10 — таборів, п’ять — заслання). У жовтні 1980 р. з листом
на захист Стуса до учасників Мадридської наради для пе­
ревірки виконання Гельсінських угод звернувся академік
А. Сахаров.
Другий строк Стус відбував у спецтаборі в Пермській
області. Режим останні роки був нестерпним: позбавлення
побачень, безперервні утиски з боку адміністрації, хвороби.
Та головне — не мав змоги передати на волю жодного пое­
тичного рядка: листи з віршами конфісковували, все написа­
не в таборі відбирали. У стані крайнього нервового висна­
ження Стус помер під час голодівки у карцері 3 вересня
1985 р. Поховали його у безіменній могилі на табірному
цвинтарі. 19 листопада 1989 р. відбулося перепоховання
праху Василя Стуса та його побратимів Ю. Литвина й О. Ти­
хого у Києві на Байковому цвинтарі.
Ім’я Василя Стуса та його творчість ще за життя стали
широко відомі серед української діаспори. За кордоном у
70-і роки побачили світ дві збірки його поезій: «Зимові де­
рева» (Брюссель, 1970) і «Свіча в свічаді» (Сучасність,
1977), було опубліковано його публіцистичні заяви, відкриті
листи. Тим часом на батьківщині його вірші поширювалися
в списках, через самвидав. Загалові феномен Стуса відкрив­
ся вже після смерті поета — з розвитком гласності й демо­
кратії. Почали з’являтися добірки його віршів, спогади і
статті про нього. 1990 р. вийшла перша в Україні збірка
вибраних поезій «Дорога болю».
1994 р. у Львівському видавництві «Просвіта» побачив
світ перший том (у двох книгах) чотиритомного наукового
видання Стуса, що готується у відділі рукописів Інституту
літератури НАН України на основі багатого архіву поета —
з варіантами поетичних текстів і докладним коментарем.
Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай неспри­
ятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легше
було написати, аніж зберегти») — дуже великий. Першу
свою збірку «Зимові дерева» наприкінці 60-х років поет
запропонував видавництву «Радянський письменник». Тут
об’єднано ранні вірші, юнацьку романтичну лірику, написане
у війську, створене пізніше, в Києві, в роки активного ду­
ховного дозрівання, освоєння національного й світового
мистецького досвіду. Відтворено атмосферу 60-х років з її
пристрасним осмисленням болючих проблем національного
розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної
культури («Костомаров у Саратові», «Дума Сковороди»,
«Останній лист Довженка», «Сто років як сконала Січ…»).
186
У цих поезіях — неприйняття інтелектуальної задухи, про­
тест проти бездуховності, репресій, трагічне прозріння
«тьмущої тьми» завтрашнього дня, болісне шукання свого
місця в ситуації життєвого вибору. («Не можу я без посміш­
ки Івана», «Біля гірського вогнища», «Звіром вити, горіл­
ку пити», «Отак живу, як мавпа серед мавп»). Незважаючи
на схвальні рецензії (їв. Драча, Є. Адельгейма), збірка
так і не побачила світу. Вона була явно не на часі тоді, в
«епоху Реставрації» (І. Світличний) кінця 60-х —початку
70-х років. Та й саме ім’я Стуса було вже тоді під забо­
роною.
Ліричний герой уже ранніх віршів Стуса болісно шукає
втраченої гармонії зі світом, цілісності — не загальникової,
ситої й ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ці­
ною — пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе.
Якщо й з’являється бажання «утекти від сабе геть світ за
очі», то відразу чітко й нещадно усвідомлює, що тоді б він
жив «безоко і безсердо». «Біля гірського вогнища» із «Зи­
мових дерев», «У цьому полі, синьому, як льон» з «Веселого
цвинтаря» — то Стусове «бути чи не бути». «Як вибухнути,
щоб горіть?! — так звучить у нього вічне гамлетівське запи­
тання: р
Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти.
1970 р. без будь-якої надії на опублікування Стус підго­
тував другу збірку під промовистою назвою «Веселий цвин­
тар» — цікавий поетичний документ протесту проти інтелек­
туального застою, параду абсурдів і порожніх слів:
Боже —
життя на гріш, а так багато слів,
і всі вони— чужі і незнайомі.
(«Ця п’єса почалася вже давно…»),
імітації живого життя, якої органічно не приймав його
дух,— своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря роз­
стріляних ілюзій», кажучи словами Василя Симоненка. По­
езії, об’єднані у «Веселому цвинтарі», сповнені авторського
передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою
наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой
його вірша «Еволюція поета». Перед нами своєрідне аііег
е§о автора на певному етапі його становлення і водночас —
об’єктивний у своїй поетичній суб’єктивності портрет доби.
Сама назва знаменна: у парадоксальному поєднанні по­
нять — ключ до розуміння основного смислу збірки. Цвин-
187 тар душ, цвинтар ідей і сподівань, які доводиться ховати
зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися
в недовгі роки Ренесансу 60-х. Та водночас у тональності
збірки прочитується спротив цвинтарному настрою, кпини з
нього, адже абсурдність — то вже знак нетривкості, мину­
щості. Одне слово, «веселий цвинтар»…
Вершинна частина Стусового доробку — збірка «Палімп-
сести». Назвою цією (палімпсестами в давнину називали
пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб напи­
сати по ньому новий) об’єднано все створене поетом у не­
волі зі вкрапленнями більш ранніх поезій (зокрема зі збірки
«Веселий цвинтар», що її поет вважав утраченою), особливо
дорогих йому. Збірка не має стабільного змісту, вона відома
в різних списках, існують різні варіанти окремих віршів, час­
то вельми відмінні один від одного. В основі виданої за кор­
доном збірки «Палімпсести» (Сучасність. 1986) ліг авторсь­
кий список, надісланий поетом Н. Світличній і згодом нею ж
підготований до друку. Відомі й інші не ідентичні списки —
як авторські, так і зроблені друзями поета. Всі вони потребу­
ють осмислення, текстологічних досліджень, докладного ко­
ментування, щоб відновити якомога повнішу і об’єктивнішу
картину невільничої поезії Стуса. «Горить мені в душі така
збірка «Страсті по Вітчизні»… Може, я помилився, назвав­
ши колимську збірку інакше. її треба було назвати саме
так»,— писав він у листі до рідних. Та для нас вона існує
під назвою «Палімпсести», і образ, що лежить в її основі,
надзвичайно місткий, змістовний і багатозначний.
Це один з магістральних образів у поезії Стуса. Образ-
айсберг, що росте вглиб. Уперше поет звернув на нього ува­
гу, знайомлячись з поезією Гарсіа Лорки, якого перекладав
у 60-ті роки. Вабила незглибимість цього образу, можливість
бути присудком до нових підметів, реалізувати все нові й
нові асоціації ідей. Передусім — момент суто технічний. По­
езії ці творилися у вкрай несприятливих умовах, рукописи
забирали, виникала загроза, що їх спалено. Пам’ять збе­
рігала багато, але не все. «Починати завжди все спочатку,—
писав він,— то Сізіфова праця, яку я маю доконувати». Звід­
си — різні варіанти, так би мовити, нові узори по старій кан­
ві, коли давнішні тексти проступають крізь написане пізні­
ше. Та й сама доля Стуса, його «дорога болю» має в собі
щось від палімпсестів. Мав мужність стерти звичну, таку,
«як у всіх», життєву дорогу й «написати» собі нову, яка ве­
ла (і він це розумів) на Голгофу.
У поезії Стуса весь час накладаються різні стани душі,
які, на перший погляд, заперечують, «стирають» один одно­
го. Але ж ні, той попередній стан прочитується як давніший
188
текст у палімпсестах, зумовлюючи особливу природну його
глибину й багатовимірність. І, нарешті, образ палімпсестів
розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених Стусових
дієслів) на долю, історичний шлях України. То своєрідна
«Книга битія» українського народу, в якій стерто стільки
важливих «текстів»:
Це, Господи, сяєво. Це торжество:
надій, проминань, і наближень,
і навертань у своє, у забуте й дочасне
(«Гойдається вечора зламана віть…») —
їх треба терпляче відновлювати, повертаючи народові
пам’ять.
Стусів Бог далекий від канонічної церковної атрибутики.
Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потуги
духу. Складно переплітаються в нього різні духовні площи­
ни. В одному з найглибших філософських віршів «За чи­
танням Ясунарі Кавабати» виразні відгомони східної філо­
софії. Водночас у таких специфічно японських «чотирьох та­
тамі», на яких «розпросторюється» душа поета, вгадується
знак хреста. Дорога до Бога для Стуса — «вседорога». Не
раз зринають в його поезії символіка «високого вогню», мо­
тиви богообраності й жертовності. «Бог» і «Україна» в його
душі і в поезії творять двоєдине ціле, то його головне Зас-
гит.
Поезія Стуса не екстенсивного, а інтенсивного типу. Ви­
мушене, зумовлене обставинами життя «самособоюнапов-
нення» (його термін), обмеженість і повторюваність тема­
тичного матеріалу компенсуються експресивною вичерпа-
ністю. «Біда так тяжко пише мною»,— і справді, його вір­
ші — мовби поетична іпостась, поетичне друге втілення
тієї «біди», в якій жив і яку окреслив як «смертеіснуван-
ня — життєсмерть».
Поетичне слово Стуса — в кращих своїх проявах —
енергійне, м’язисте, гранично виразне попри безперечну
ускладненість і рафінованість його словника, сповнене
внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути. Це поезія,
так би мовити, чоловіча, чужа сентиментальній розслабле­
ності. «Мужній і сам себе помножуй» — тільки так можна
вистояти.
Найкращі здобутки поета, як це часто буває в мистецт­
ві, постають на гребені зіткнення, єдності протилежностей:
з одного боку, несамовита пристрасність, нагнітання, злет
(«Ярій, душе»), з другого—філософська заглибленість,
розважливість, десь у глибині нуртують бурі, а на поверх­
ні — прозорість, «ваговита дозрілість речей», «лагідна
189 округлість форми». Саме цим, мабуть, передусім близький
поетові його улюблений Рільке, якого він перекладав у най­
тяжчі хвилини життя, Рільке, що розглядав поезію не як по­
чуття, а як досвід.
Стусове «самособоюнаповнення» — значною мірою виму­
шене, зумовлене життєвими обставинами, та водночас у
ньому головна опора поета, запорука інтенсивного духовно­
го життя, що дає змогу будувати свій «сталий світ на збіглій
хвилі», не дати загасити свою свічу. Образ свічі не раз зри­
нає, символізуючи незгасне світло душі. Свіча, що відби­
вається у свічаді,— проекція цієї душі на реальну дійсність.
Внутрішнє світло осяває зовнішній морок. Недаремно одна
із збірок Стуса, що вийшли на Заході, має назву «Свіча в
свічаді».
Стус — поет інтелектуальний, поет читаючий, що свідомо,
цілеспрямовано й критично опанував досвід світової поезії,
та й не тільки поезії. Досить значний його перекладацький
доробок. Передусім — переклади з Рільке (більшість елегій,
майже повний корпус «Сонетів до Орфея», поодинокі вірші).
Відомі також його переклади з Гарсіа Лорки, з Гете, зокре­
ма віршовані тексти до «Вільгельма Мейстера» та інших
німецьких поетів (Б. Брехта, П. Целяна), з Малларме, Рай-
ніса, Цвєтаєвої. Збирався перекладати Пастернака й Ахма-
тову, Камінгса.
У процесі творчої еволюції смаки й уподобання поета
мінялися. Так, була «епоха Пастернака», потім прийшли
інші зацікавлення — Свідзинський, Бажан, італійці — Унга-
ретті, Квазімодо. Від кожного, «випивши» його до дна, в
якийсь момент відштовхувався у високому художньому ро­
зумінні — в нових шуканнях взірця (хіба що Гете — величи­
на стала, любов на все життя), навіть від Рільке, творче
спілкування з яким допомогло вижити в неволі й зберегти
себе як поета. І захоплення й відштовхування — то все були
процеси, закономірні для творчого пізнання, то була фахова
школа. Так освоювалося, трансформувалося у Стусовій по­
езії своєрідне тичинівське «соняшнокларнетівське» начало,
що відчувається не тільки в ранніх віршах, а й у «Палімпсе-
стах». Безперечні настроєво-інтонаційні перегуки з раннім
Бажаном періоду «Гофманової ночі».
Та особливе місце у поезії Стуса належить досвідові
Т. Шевченка. Це щось незмірно вагоміше від суто літератур­
ного впливу. Поезія його вся пройнята більш або менш від­
чутними, очевидно, підсвідомими ремінісценціями з Шевчен­
ка, вони проступають, як «пратекст» у палімпсестах. У перед­
мові до збірки «Палімпсести» Ю. Шевельов писав: «Шевчен­
ко для нього — як українська мова. Він нею пише, він нею
190
дихає, він кує й перековує її, як йому велить творчий дух.
Не можна собі уявити Стуса поза українською мовою, не
можна його уявити поза Шевченковою стихією» ‘.
То, справді, глибоко внутрішня єдність, генетичний ду­
ховний зв’язок (при гострому запереченні наслідування
шевченківських форм, інерції «Шевченкового кожуха»).
Зокрема, Стусову поетику, його «образ вірша» єднає з
Шевченком своєрідний кругообіг образів, глобальна повто­
рюваність певних мотивів і форм. Поезія Стуса — цілісний
поетичний організм зі своїми сталими образно-смисловими
комплексами. Тут своя улюблена лексика, свої поетизми —
неологізми й напівнеологізми, в основі яких актуалізація
архаїчних або маловживаних словоформ (голубиня, спога­
дування, протобажання, сніння). Експресивно-смислове
повторення певних значущих для поета дієслів (проривати­
ся, яріти), улюблених настроєво-експресивних епітетів. Ціле
гніздо новотворів із «само» — самобіль, самозамкнений, са-
мопочезання тощо. Дуже специфічний для поета повтор-гра-
дація, повтор-вичерпання одного або близьких за значенням
слів («ти ж тіні тінь») —ті «бароково екстатичні нагнітан­
ня… близькознавчих слів» (Ю. Шевельов). Специфічно Сту-
сова префіксація — з тією ж метою нагнітання, емоційного
вичерпання, доведення до крайньої міри збільшення або
зменшення: («до найменшого панігтя», «цей паверх болю»),
улюблене ним «все» перед дією, ознакою («всепроривайся»,
«на цих всебідах», «усевитончуваний зойк» — типово Стусо-
ва емфатично наснажена словоформа). Клична форма, за­
стосована до понять, абстрактних категорій, неживих
предметів («Здрастуй, бідо моя чорна»).
Іноді висловлюється думка, що вся сила поезії Стуса —
у тих ідеях, які вона несе в собі, в образі автора, що постає
в ній, тоді як суто поетичних відкриттів тут небагато. На
цій підставі його подекуди навіть протиставляють таким,
безперечно, непересічним постатям у нашій поезії, як Ва­
силь Голобородько або Ігор Калинець, як традиціоналіста —
новаторам. Таке протиставлення поверхове й далеке від істи­
ни. «Секрети поетичної творчості» Стуса не лежать на по­
верхні, не заявляють голосно про себе. Вони — у майстерно­
му опануванні того, що О. Потебня називав «внутрішньою
формою слова», в умінні віднайти різні смислові шари й гли­
боко заховані асоціативні зв’язки, символічне підґрунтя сло­
ва й образу. Така «традиційність» не суперечить новаторст­
ву, а передбачає його.
1
Стус В. Палімпсести: Вірші: 1971 — 1979 років // Сучасність. 1986.
191 Чимало віршів Стуса можна віднести до так званої
герметичної поезії — і «Молочною рікою довго плив», і
«Змагай, знеможений життям» та й такий шедевр, як «Гой­
дається вечора зламана віть» тощо. Ступінь герметичності
в кожному конкретному випадку різний, та загалом то поезія
складна й рафінована, поезія для втаємничених — «хай свя­
титься ця маячня…».
Стус як поет — різний. Поруч сусідують і своєрідно
підтримують одне одного різні за стилістикою, за характером
образності вірші. Глибока філософська ускладненість «Гой­
дається вечора зламана віть» — і фольклорні інтонації «Два
вогні горять», своєрідний символічний примітив «Синіє сніг
по краю серця» — і прозора розважливість, і тамований біль
«За читанням Ясунарі Кавабати»:
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую!
Як мені небеса болять,
ж . коли їх я не чую.
Як постав ув очах мій край,
наче стовп осіянний.
Каже: сина бери, карай,
він для мене коханий.
Завдяки інтонаційній насиченості зовні спокійно-тра­
диційний вірш Стуса позбавлений канонічності. Інтонаційна
свобода трансформує (подекуди до невпізнанності) метрич­
ний малюнок. Є в його доробку (зокрема у збірці «Веселий
цвинтар») чимало поезій, написаних вільним неримованим
прозовіршем. Маємо підстави гадати, що у своїх останніх
поезіях, об’єднаних у збірці «Птах душі», яка лишилася за
ґратами (її не віддали рідним після смерті поета), він по­
вернувся — на якісно новому рівні — до такої стилістики.
Стусового «Птаха душі» — майже повністю списаний зошит
у голубій обкладинці, зроблений з кількох учнівських,— ба­
чив і читав його друг і співв’язень Василь Овсієнко. Він зга­
дує, що вірші були написані переважно верлібром, відрізня­
лися характером від попередніх, декотрі сюжетні, досить
довгі. «…Стихія Уїтмена — вільного прозо-вірша, геть
вільна, геть чутна до найменших модуляцій настрою — те­
перішня стихія»,— писав Стус у 1983 р. Свого «Птаха душі»
характеризував як збірку «відчайдушно-прозову», майже
без пафосу, неримовану, сумно-спокійну без надриву, стоїч­
ну. Поет не дозволяє собі диктату, заданості форми. Вірш
виростає саме з такого зерна, саме на такому грунті, саме
з такого кореня. Поет не владний по-волюнтаристсь^ому
нав’язувати йому форму існування. У листі, до Віри Вовк
192
(1975), яка радила йому спробувати сили у верлібрі, писав,
що верлібр йому не чужий, але ставити перед собою завдан­
ня писати верлібром не може. Адже вірш живе в темі, а теми
в нього йдуть «неверліброві»: «верлібр це й більша відстань
між матеріалом і автором, ніж та, на якій я перебуваю: у
ньому ранг буття геть чисто переконструйовується в мистець­
кій структурі і набуває в ній смислу тільки як протоматеріал,
а все це — завелика розкіш для мене, задальній план мого
себепочування» .
Ім’я Стуса увійшло в життя українського народу як
важливий чинник пробудження й самоусвідомлення, набуло
значною мірою символічного значення. Та широкому зага­
лові близький передусім гранично політизований образ муче­
ника й протестанта — без осягнення його поетичного світу.
На часі глибоке пізнання поетичного доробку цього само­
бутнього митця, і не лише в українському літературному
контексті, включення його в контекст світової літератури..