Творчий доробок Ігоря Калинця (народився 9 липня
1939 р. в м. Ходорів на Львівщині) за 1966—1981 роки ста_-
новить 17 поетичних книжок, які згруповані автором у два
цикли: «Пробуджена муза» (9 збірок, створених до суду і
ув’язнення) й «Невольнича муза» (8 збірок, 1972—1981 рр.).
Два ошатні томи під цими назвами видані 1991 р., перший
у Варшаві, місце видання другого — Балтимор—Торонто.
Заходами зарубіжних українців, таким чином, виданий весь
корпус творів поета зі змістовними вступними статтями та
цінними додатками. Окремі збірки й раніше виходили за
кордоном, проникаючи туди через самвидав — це знайшло
свого часу належне місце й потрактування в «Обвинувачу-
вальному висновку».
Того ж 1991 р. в Україні вийшла книжка поета «Три­
надцять алогій» — саме за неї І. Калинець здобув Державну
премію ім. Т. Г. Шевченка. Між першою збіркою «Вогонь
Купала», виданою в Києві 1966 р., й цією пролягло рівно
25 років. Такими є факти, що підтверджують незвичайність
творчої долі поета. А втім, творча доля має ще інший,
внутрішній вимір +~ як саморозвиток таланту в річищі ду­
ховної традиції й сучасного митцеві письменства. Проте
1
Сучасність. 1989. С. 34.
7 5-144
193 спочатку варто навести ще деякі факти біографії «зовніш­
ньої». 1961 р. І. Калинець закінчив філологічний факультет
Львівського університету, до 1972 р. працював у обласному
архіві. Того року (року сумнозвісних репресій проти націо­
нально свідомої української інтелігенції) закритий суд над
дружиною поета засудив її на 6 років ув’язнення й 3 роки
заслання «за антирадянську агітацію і пропаганду». За
кілька місяців на такий же термін засуджено І. Калинця. До
Львова обоє повернулися в серпні 1981 р. В «Автобіогра­
фічній примітці» про 9 літ на Північному Уралі й Забайкаллі
сказано лише кілька слів: «…Працював токарем і кочегаром.
Мучився, але не каявся — і радий з того, бо чую, що лишив­
ся людиною. Поезія допомогла вистояти…» ‘.
Що ж становить собою поезія І. Калинця в її визивному
модерновому «єретизмі», в її настійному, тривалому й ці­
леспрямованому культивуванні духовних заповідей «шіст­
десятників»? Хоч як парадоксально, це — найперше потуж­
ний синтез попередньої поетичної традиції, але осмисленої
підкреслено нетрадиційно і до того ж — без евфемізмів,
«фігур замовчування», внутрішньої самоцензури та звичної
протягом тривалого часу неповноти, відсутності багатьох
імен і творів. Дослідники вже відзначили спорідненість
поезії Калинця як із сучасниками (В. Голобородьком, Г. Чу-
баєм), так і з поезією 20-х років; сам поет у кількох інтерв’ю
також назвав багато своїх учителів, серед яких чільне місце
відвів Б.-І. Антоничу.
Кожна нова збірка І. Калинця динамічно продовжувала
попередні, несла в собі й елемент новизни, і часточку захо­
ваного самозаперечення, коли меншу, а коли більшу. Але те,
що проникливі критики могли з’ясувати важливі риси поето­
вої світобудови, навіть не маючи ще перед собою повного
корпусу творів, промовисто свідчить про цілісність його
поетичного світу. Так, Д. Гусар-Струк саме на підставі лише
частини текстів визначив головні течії в поезії І. Калинця
як «оспівування культури, любовно-еротичне прагнення та
суспільний протест». Згодом підтвердилося, що ці головні
течії «охоплюють всю його поезію і до, і після арешту, а
міняються в «Невольничій музі» хіба що їхні пропорції» .
Для поезії Калинця надзвичайно посутнім є поняття па­
м’яті — родової, історичної, генетичної. Сприймаючи сучас-
1 Автобіографічна примітка // Калинець І. Пробуджена муза: Поезії.
Варшава, 1991. С. 460.
2 Гусар-Струк Д. Невольнича муза, або як «орати метеликами» // Ка­
линець І. Невольнича муза: Вірші 1973—1981 років. Балтимор; Торонто,
1991. С. 9.
194
ність як руїну національного етносу, а опір цій руйнації як
свій моральний і мистецький обов’язок, поет заходився пле­
кати зацілілі рештки національної свідомості, лікувати її по­
езією. Це надало його творчості в цілому сумовитої, тужли­
вої тональності, часом — того особливого сцієнтизму, що ро­
бив її своєрідним «віршованим українознавством», та
водночас і дієвих, активних імпульсів — непримиренність є
акція, вчинок:
…Чи не останній
я
зі шляхетного родоводу
з гербом
де на щиті блакиту
осінній листок калини.
Звичайно, Калинець належить до того відгалуження
ліричної поезії, що витворює особливу образну мову, тобто,
кажучи його власним рядком зі збірки «Підсумовуючи мов­
чання» (1970),— «ключем метафори відчиняє вуста». До
органічного дистанціювання від «прози», від «непоезії» до­
лучається потреба говорити з людьми рідними по духу — че­
рез голови решти. І це не «елітарність» (що саме по собі та­
кож не є гріх, а для культури вимушено дефензивної — ще
й цілком нагальна потреба), а хіба що рішуче відкидання
фіктивної «масовості», «народності» та інших еталонних
приписів доби зрілого соцреалізму.
«Очима духа окинувши світ благий» (як мовлено у вірші
про Шевченка зі збірки «Вогонь Купала»), поет бачить у
світі передусім духовне, тривке, непроминальне, безвідносне.
Серед цих підставових цінностей — рідна земля, її мова,
історія, культура, подані в своєму неушкодженому й необтя-
тому, в своєму правдивому сенсі та обсязі. Звідси такий не­
здоланний, незборимий потяг «до нашого первопочатку», ся­
гаючи якнайглибше, аж до міфології дохристиянської, аж до
того «колективного підсвідомого», в якому закодовано саму
ментальність етносу і в яке так глибоко сягнув, може, лише
один поет — Володимир Свідзинський. Але в цьому порівнян­
ні вияскравлюється й відмінність двох видатних українсь­
ких поетів: лагідна споглядальність В. Свідзинського з
висот «замиреної колізії» (за висловом І. Дзюби) — і від-
порність, наступальність поезії Калинця, її нездоланна не­
покора.
У поетичному світорозумінні Калинця, в етичному його
кодексі вирізняється, ба навіть домінує, лицарське начало.
«Лицарія» — як самозобов’язаність до шляхетності, до не­
втомного ушляхетнення духу з обов’язку перед предками й
нащадками. Лицарі в нього і Шевченко, і Сковорода, і
7* 195 майстри пензля, і музики, й українські правозахисники, ди­
сиденти, політв’язні. А що надовкола хижий і захланний світ
антилицарського штибу, то й дістають самі реалії лицарства
сенсу магічних оберегів.
Одну зі своїх збірок поет і назвав «Реалії», заклавши в
тім дуже суттєвий зміст. Що більше набувала його поезія
ознак «церебральної лірики» у її відмінності од багато
більш звичної для українців лірики «душевної» (Д. Гусар-
Струк), що більше ставала інтелектуально-поетичним роз­
мислом,— то вагоміші в ній «реалії» як образна плоть цьо­
го «думання віршем». Саме в такому сенсі висловився й
І. Світличний про осмисленість почуттів поета. Надалі в
Калинця «осмислення» — одне з ключових заголовних слів:
осмислення як шлях до осягнення.
Але в поетиці І. Калинця функцію «реалій» перебирає
на себе не лише предметно-відчуттєва дійсність. Виразно
здекларувавши свою прихильність до «мистецтва для мис­
тецтва», поет надав мистецтву повноважень достеменної ре­
альності. Вже в першій «Інтермедії» зі збірки «Відчинення
вертепу» («Мій давній голос») виразно постала виняткова
здатність автора до потужного поетичного синтезу. Так
«сильвета» собору святого Юра в усьому його символічному
національно-історичному значенні подана тут у своїх живо­
писних відбитках на картинах художників М. Сосенка та
О. Новаківського: вся «знакова система» національної куль­
тури у світобудові поета є знову ж таки питомою частиною
життя.
«Невольнича муза» явила Калинця ще більш зосередже­
ного й самозаглибленого: чужина, самотність і ностальгія
схиляли творити в поезіях свій «схрон», прихистити ними
свій світ, зігрівати душу, як мовив Василь Стус, «в кубель­
ці спогаду» — або в молитві. Як зауважив Т. Салига, «мо­
литва як поетичний жанр завдяки Калинцеві в українській
поезії другої половини XX століття переживає свою рене­
сансну пору» ‘.
Деяка раціональність, захована в Калинцевому інте­
лектуалізмі як потенційна, а іноді й цілком приявна небезпе­
ка («барокова» частина циклів із «Тринадцяти алогій»:
«Зільник», «Знаки Зодіаку», «Лапідарій», «Числа», «Мій
азбуковник») — врівноважена дивосвітом його дитячих по­
езій, які лише штучно й умовно можна виокремити з його
творчості, ризикуючи при цьому «згубити» якісь із них серед
«дорослих» — і то, може, найбільш безпосередні, наївні й
1
Салига Т. Його терновий огонь: Спроба літературної сильвети Іго­
ря Калинця // За вільну Україну. 1992. 17 берез.
196
мудрі. Серед наших поетів, либонь, лише М. Вінграновський
з такою ж цілковитою підставою може не ділити свої поезії
за віковим цензом їхніх адресатів.
Поетика І. Калинця — органічний наслідок і вияв його
мистецького єства. Стрижневу якість цієї поетики влучно
охарактеризував Д. Гусар-Струк: «…Його субтильна мета­
фора сягає глибоко у підсвідомість, у підсвідомість ко­
лективну, і майже праісторично українську. Його слова
торкаються цієї підсвідомості, мов струни, творячи при тому
знайомий, але не зовсім зрозумілий відгомін» ‘. Відповідни­
ком поетичного світовідчування є й строфіка: максимальне
вивільнення строфічної побудови від «канону» супровод­
жується, однак, спорадичними поверненнями до класичного
вірша, яким поет володіє бездоганно, коли має в тому по­
требу. Таким чином катрени, терцини й навіть вінок сонетів
сусідують із ваговитим, як повні щільники, верлібром, особ­
ливість якого ще й у тому, що він також зазнав щеплення
фольклорними мотивами та ремінісценціями:
Ой не той то місяченько,
що решетом дзвонить,
а що дорогу випитує
через півнеба до тебе
по грузьких снігах.
Фольклор тут —самісінький грунт і підмурівок тієї вели­
кої традиції, яка для поета надто багато важить, аби вша­
новувати її навиклим репродукуванням. Ігор Калинець мо­
же сам визначати деякі свої поезії як «стилізації» («Про
білі і тернові міста. Десять стилізацій для матері» із «Два­
надцятої сумної книжки») — а проте маємо тут цілком інше:
це твори конгеніальні своїм фольклорним взірцям, вони ви­
даються належними до того ж масиву, лише невідомими до­
тепер. І водночас вони — Калинцеві, десь замарковано у
їхньому золотому плетиві авторський знак:
Жала дівчина скраю поля,
заросила вишиване подолля,
прискочили татари ордою,
сполонили дівчину зі собою.
А де ж ми були?..
Рання поезія Ігоря Калинця свого часу була талановито
прочитана І. Світличним у критичному есе «На калині кли­
ном світ зійшовся». Як і поезія Калинця, стаття Світличного
йшла до читача надто довгим і кружним шляхом, зате тепер
чіткіше бачимо, як точно тут визначено найпосутніші риси
цілого поетичного світу Калинця, де «минуле… постає етало-
1
Гусар-Струк Д. Невольнича муза, або як «орати метеликами». С. 12>
197 ном тривкості й глибинності», де це минуле не є захистом
для втечі, а освоюване саме для сучасності. Ігор Кали-
нець — поет індивідуальних духовних зусиль, затятої надії,
подвижництва й стоїцизму. «Вершім самотньо храм…» — пе­
редусім самонастанова, а тоді вже і заклик, і прохання, й
порада:
Здвигаймо над словами бані титлів,
Вершім самотньо храм (ще буде повен!).