Він був духовним рушієм багатьох важливих ідей і зма­
гань «шістдесятників», непомітно й ненав’язливо опинявся в
центрі кожної культурної акції. Був натхненником самвида-
ву, вмів робити надбанням інших те, що відкривалося йому.
Мали-таки рацію тюремники, вважаючи його носієм «не­
безпечного знання», інакодумства, поширення крамольної
літератури.
Невеличке помешкання Світличного в Києві стало не­
офіційним Клубом творчої молоді, базою інтенсивного ду­
ховного життя. А його фонотека ввібрала голоси тодішніх
початківців, не одного із яких згодом спіткала доля господа­
ря. Творився тут і неформальний зв’язок між літературно-
дисидентськими колами Східної та Західної України, а та­
кож — всупереч офіційній ідеології — налагоджувалися
дружні стосунки з діаспорою.
Народився Іван Світличний 20 вересня 1929 р. в с. Поло-
винкиному Старобільського району на Луганщині, в родині
колгоспників. У голодні роки мати, рятуючи дітей, наймиту­
вала на Донбасі. До школи пішов у рідному селі 1937 р., а
1943-го, намагаючись разом з іншими підлітками підірвати
німецьку техніку, лишився без пальців на руках. Після
закінчення 1947 р. Старобільської середньої школи вступив
на філологічний факультет Харківського університету. Мав
дозвіл на вільне відвідування лекцій, успішно брався до нау­
кової роботи, мріяв про аспірантуру. Закінчив університет
з відзнакою, але через незалежну поведінку на кафедрі не
лишили. 1952 р. він стає аспірантом Інституту літератури
ім. Тараса Шевченка АН УРСР (відділ теорії літератури;
керівник—академік О. Білецький). Якийсь час був відпо­
відальним секретарем журналу «Рад. літературознавство»,
завідував відділом критики журналу «Дніпро»; з 1957 по
1963 р.— молодший науковий працівник Інституту літерату­
ри, ще рік — на такій же посаді в Інституті філософії Ака­
демії наук. Далі — робота в Товаристві охорони природи і
198
вже й зовсім вимушений перехід на «творчий хліб», переби­
вання випадковими заробітками, публікаціями в пресі під
псевдонімом або чужим прізвищем.
Уперше Світличного заарештовано 1965 р., через вісім
місяців одпущено на волю. Після цього ні про яку роботу за
фахом не могло бути й мови. У січні 1972 р.— другий арешт,
засудження на 7 років таборів і 5 років заслання. Табір
відбував у Пермській області (ВС 385/35, 36), заслання —
в Алтайському краї (Усть-Кан, Майма). На засланні працю­
вав нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. Незважаю­
чи на те, що 1981 р. внаслідок тяжкого інсульту став інва­
лідом 1-ї групи, термін відбув увесь. Прожив іще понад
10 років, але до нормальної творчої праці повернутися вже
не зміг. Помер 25 жовтня 1992 р. Похований на Байковому
кладовищі.
Як критик і літературознавець Іван Світличний був
носієм і продовжувачем традицій «харківської філологічної
школи», з її виразним теоретичним спрямуванням. Перші
його статті, як і незакінчена дисертація з теорії художнього
образу, були, природно, продуктом реальної літературознав­
чої ситуації 50-х років, проте навіть тоді він висловив
низку свіжих думок, зокрема щодо недопустимості ігнору­
вання неповторного, своєрідного в літературних явищах,
зведення їх до блідих тіней і схем, бодай і «чисто» філо­
софських. Молодий критик наголошує на проблемі люди­
ни — магістральній у літературі, обстоює суверенність персо­
нажів художнього твору. На тлі тотальної соціологізації
послідовно підкреслює значення в інструментарії критики
категорії естетичного.
З величезним інтересом ставився Іван Світличний до
справді філологічних спроб наукового аналізу літературного
твору як тексту, цікавився знаковими системами, семіоти­
кою, намагався стежити за ними навіть у неволі. Та себе ре­
алізувати встиг насамперед у критичній публіцистиці, до то­
го ж підцензурній, яка диктує свої правила інакомовності,
підтексту тощо, виборював незалежну, не прислужницьку
щодо певних літературних величин і авторитетів роль крити­
ка, його націленість на узагальнення «такої ж ваги, як і
письменник».
Надруковані 1961 р. у «Вітчизні» дві статті «Людина
приїздить на село» та «Боги і наволоч» знаменували на­
родження нової «натуральної» критики, що базувалася^ не
на умоглядних схемах, а виходила з реальної ситуації в
житті й мистецтві, з життєвої правди як критерію і мети ху­
дожньої творчості. Це, справді, соціально-фізіологічні нари­
си: через літературне зображення — до болючих проблем
199 реальної дійсності. Переконливо руйнує критик схему всемо­
гутнього рятівного «позитивного героя» — без життєвого
грунту, реальних прототипів і саморозвитку характеру. Від­
кидає риторику, фразу, поляризацію персонажів на «богів»
і «наволоч» тощо. Незвичним було тут, як і в іншій статті —
«Письменник і критик… А читач?» (1962),— й розважливе
слово, мовлене про творчість загальновизнаних живих «кла­
сиків», яка перебувала «поза межами будь-якої серйозної
розмови».
Працюючи «без знижки на бідність» (назва статті-ре-
цензії на книжку О. Білецького «Від давнини до су­
часності»), Іван Світличний нерідко вдається до засобів
іронії, сарказму, надто ж у своїх відгуках на деякі псевдо-
мудровані опуси науковців («Розгортання фраз, тез і абза­
ців у наукові трактати»), на виступи критиків-недоуків
(«Своєрідні взаємофактори, або висхідний кінець фантазії
М. Равлюка»), на примітивно-бадьорі співи бездумних та
кон’юнктурних поетів («Я просто йду і мрію на ходу…»). Як
вельми дошкульний і дотепний спалах такої життєдайної
іронії було сприйнято статтю «Гармонія і алгебра», опублі­
ковану 1965 р. у «Дніпрі». Це, власне, сатирична публіцисти­
ка у формі рецензії на кілька близьких своєю недолугою
методикою праць про мову Т. Шевченка.
І навпаки, всіляко підтримував критик свіже талановите
слово, як у науці, так і в художній творчості. Наприклад,
вітає поетичні дебюти «шістдесятників» («У поетичнім кос­
мосі», 1962), серед яких особливо виділяє І. Драча, захи­
щаючи його новаторські шукання, як і художні здобутки
Ліни Костенко, М. Вінграновського, від невіглаських звину­
вачень у нескромності, формалізмі та абстракціонізмі, «над­
мірному» трагізмі, песимізмі, нігілізмі й інших «ізмах».
1 робить це, знову ж таки, легко, аргументовано, з тонким
інтелігентним гумором. Войовниче невігластво такого не
прощало… Не дивно, що не всі з його статей та рецензій
пробивалися в друк. Так, понад два десятиліття (до 1990 р.)
лишалися неопублікованими рецензії на видання нью-йорк-
ської групи «Нова поезія» та на невидану збірку І. Калинця
«Відчинення вертепу». Ця збірка згодом фігурувала в обви­
нувальному висновку суду щодо «націоналістичних, антира-
дянських поглядів» її автора ‘. Що ж до рецензії («На ка­
лині клином світ зійшовся», 1968), то вона досі лишається
одним з найглибших літературознавчих проникнень в особли­
вості міфопоетичного світу митця.
‘ Див.: Калинець 1. Пробуджена муза: Поезії. Варшава, 1991. С. 440.
200
Остання з друкованих у журналах критичних студій Іва­
на Світличного побачила світ (під прізвищем А. Перепаді)
1970 р. в «Жовтні». Це фахово компетентна докладна ре­
цензія на тритомний «Російсько-український словник» (у
першому варіанті ремінісцентно названа «Словникові холо­
дний»). Тут намацано больові точки панівної словникової
політики, що відбивали невеселу реальну картину розвитку
й функціонування нашої мови,— непоправне звуження сфер
уживання, потворні наслідки торжества принципу «мінімаль­
ної розбіжності» з російською мовою, абсолютизація спіль­
ності й нехтування відмінностей, недостатня увага до пито­
мо українських слів, невижиті покручі, одверті русизми
тощо.
Звертався І. Світличний і до творчості Т. Шевченка.
В одній з ранніх статей «Художні скарби «Великого льоху»
(1962) він досить-таки повно наводить (удаючись до спро­
стування) версію символіки цього твору, запропоновану
Смаль-Стоцьким ‘. У «коментарі критичному до коментаря
наукового» (1965) вельми прискіпливо, з цікавими й слуш­
ними зауваженнями та доповненнями прорецензовано «Ко­
ментар до «Кобзаря» Шевченка, здійснений Ю. Івакіним.
І, нарешті, стаття «Духовна драма Шевченка», написана
в таборі (1976) і опублікована лише незадовго до смерті у
збірці «Серце для куль і для рим» (1990). Тут літерату­
рознавець рішуче виступає проти ретушування «Кобзаря» за
простолінійною схемою: «добрі люди» — «лихі пани». Пока­
зує, як підневільне життя здеморалізувало найширші верст­
ви людності, розкриває постійну Шевченкову антитезу: лю­
дини як образу Божого, лицаря, сміливця, козака — і «міль­
йона свинопасів», юродивих, «злих людей», які «осудять»,
«одурять», «найдуть тебе всюди». Ця стаття засвідчує ду­
ховну драму не тільки Шевченка (після горезвісного періоду
«Трьох літ»), а й Світличного, якому судилося повторити той
страдницький шлях.
Ці ж мотиви знаходимо і в поетичній творчості І. Світ­
личного з її інвективами проти «посполитих», інертної маси
«салоїдів», зі сповідуванням лицарського кодексу честі
(«Яремі Світличному»), зрештою, навіть із декларуванням,
як;от у вірші «Шевченко», тяжкої (чи, за Лєрмонтовим,
«странной») любові до Вітчизни:
1
її розвивають і сучасні шевченкознавці діаспори. Див.: Павлів О.
Поема-містерія «Великий льох» Тараса Шевченка // Слово і час. 1991.
№6.
201 Я знав: ся чаша не мине,
Та доля в мене,
Жорстока, вибравши мене,—
Благословенна.
Кажу до побратимів я:
—• Всього ще буде.
Та чисте збережіть ім’я:
Ми — люди! люди! —
А вам, раби, кажу: — Раби!
Вас мало били.
Люблю Вітчизну я… Якби
Ми всі любили!
Поезія стала для Світличного духовним прихистком, ря-
тунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним що­
денником є цикл «Гратовані сонети», що привертає увагу на­
самперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднаних сти­
хій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетично­
го» змісту. Прийом цей в українській ліриці не новий: досить
згадати «Тюремні сонети» Івана Франка чи збірку Богдана
Кравціва «Сонети і строфи» (1933), яка постала у тій-таки
львівській в’язниці, що й Франків цикл ‘.
«Ми тут живемо в клоаці, то й де нам взяти кращих деко­
рацій»,— писав Франко. «Декорації» і в сонетах Світлично­
го далекі від вишуканості. Вишукано-художня форма, висо­
кий архаїзм — і брутальний вульгаризм: «лицар» і «шпана»,
«судії» і «шмональники»,— це своєрідна словесна шокова
терапія, побудована на свідомих дисонансах. .
Ця поезія одверто ангажована, з чіткою соціальною
адресою. Поезія логізована — в ній розвивається задана те­
за; вона, безперечно, дидактична—тяжіє до формули-ви-
сновку, формули-гасла, заклику. Але в українській літера­
турі протягом усього її розвитку — від Шевченка до Сту-
са — така поезія завжди лишалась актуальною. То її пито­
ма характеристика, її доля, «прокляття», а водночас і своє­
рідність, а то й сила… Тим-то й Світличний, маючи значно
ширші й вільніші погляди на суть і роль поезії, гаряче
обстоюючи право на складність і самодостатність асоціа­
тивного мислення (наприклад, у статті «У поетичному кос­
мосі»), наголошуючи «згубність публіцистики для поезії»
(неопублікований начерк статті про нью-йоркську групу пое­
тів), захоплюючись паростками нової, авангардової та мо­
дерністської лірики (ставлення до творчості В. Голобородь-
1
Див.-. Салига Т. З євшаном крізь долю // Дзвін. 1991. № 12. (До­
слідник, зокрема, висловлює думку, з якою можна і погодитись, і поспере­
чатись: «Тюремна невольничість, сувора нормативність буднів, «заквадра-
тованість ґратами вікон, звичайно, найкраще відповідала сонетній формі
вірша». А як же тоді у випадку з В. Стусом?).
202
ка, І. Калинця та ін.), сам усе ж таки лишався поетом раціо­
нального типу. Перед нами — одверте конструювання пое­
тичної споруди, відштовхування од фразеологізму, літера­
турної ремінісценції, афоризму тощо і — поетичне розгор­
тання їх. У рецензії на «Гратовані сонети», видані в Мюнхе­
ні 1977 р., Ю. Бойко-Блохін підкреслював, що Світличний
«стримить до мовної формули». Зерном поетичного розвитку
думки слугує то відома сентенція, приказка (напр., про си­
ницю, яка спалила море, або про ліс і тріски), то цитата —
прихована чи явна («Нам тільки сакля очі коле» — з Шев­
ченка; «На рівні Божих ‘ партитур», «Не будьте самовбив­
цями дарма» — з Драча; «Ти чуєш, синку?» — з Гоголя).
В основі багатьох поезій — розгорнуте осмислення мораль­
них максим — «Відчай», «Жалісний сонет», «Голова на
палі», «Моя свобода» та ін.
Поет творить собі свій тюремний Парнас, розмовляючи
з музами, з літературними вчителями й побратимами, влива­
ючись, наперекір обставинам, у літературний процес:
І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,
Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.
Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію, дрібнішу тлі.
Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога
І Боже слово на землі.
Переростають рамки поетичної публіцистики такі сонети,
як «Панасові Заливасі», «Ти всім, чим лиш могла, була
мені…», вірш посвята «Г. Севрук», «Рондель» (цей вірш
цікавий ще й «схрещенням» форм сонета і ронделі). Своє­
рідними віршованими «літературознавчими розвідками»
є поезії «Класичний вірш» та «Верлібр», теж написані со­
нетною строфою (у випадку з «Верлібром» це дає несподіва­
ний ефект).
Чи не найсильнішою в поетичному доробку Івана Світлич­
ного є написана в таборі поема «Курбас». Не в усьому до­
вершена, вона привертає потужністю та спонтанністю чут­
тєвого самовиверження, що походить від повноти злиття
з матеріалом, од внутрішньої ідентифікації автора з лірич­
ним персонажем.
1
Цитуємо доцензурний варіант. У опублікованому тексті цей рядок
звучить так: «На рівні вічних партитур» («Протуберанці серця»).
203 Досить значним і професійно найдосконалішим є пе­
рекладацький доробок І. Світличного. Перекладав пере­
важно зі слов’янських мов та французької. Незвал, Сло­
вацький, Десанка Максимович; Лафонтен і Ронсар, Бодлер,
Елюар, Сюперв’єль, Мішо/ Верлен… Переклад-переспів
«Слова про Ігорів похід» з оригінальним тлумаченням
«темних місць» — останнє, що встиг зробити на засланні.
Найліпше серед перекладацької спадщини — поетична
інтерпретація Беранже, що 1970 р. чудом побачила світ з
‘незміненим прізвищем перекладача у видавництві «Дніпро».
Тут досягнуто того ступеня поетичної адекватності, коли
твір сприймається як органічний здобуток української по­
езії, водночас не втрачаючи свого питомого єства. Очевид­
но, тут можна говорити про певну конгеніальність поета й
перекладача — демократизм і дисципліна форми, нахил до
сатиричних портретів, «смачних» деталей і прозорих алю-
зій. З одного боку, це український Беранже, з другого —
аііег е§о самого перекладача, з його тривогами й болями,
іронією, інвективами й сатиричними пересторогами, з такими
впізнаваними на той час підтекстами («Нескінченно малі ве­
личини, або ж Дідократія», «Цензура», «Імпровізований до­
нос», «Стій, або ж Система тлумачення» та ін).
Поет, перекладач, філолог ‘, він мав талант вчування й
передчуття. І робив усе для того, аби не справдились його
тривожні побоювання з поеми «Архімед»:
Прикро буде, коли в заповітний час
Скажуть мудрі, скажуть красиві
Нам рокованим всім:
— А вас не просили.
Буде гірко, як дужі й здорові,
Спритні лицарі ширпотребу
Скажуть:
— Раю із сліз і крові
Нам не треба.
Скажуть, двоногі брати,
Дуром-кайфом блаженні,—
— А ідіть ви під три чорти!
Навіжені!
1
Див.-. Соловей Е. Поет // Слово і час. 1992. № 3. С. 69—72; Моска­
ленко М. Перекладач // Там само. С. 72—75; Ткаченко А. Філолог // Там
само. С. 75—-79..