Ім’я Василя Барки — видатного українського письменни­
ка, що мешкає далеко за межами рідної землі, у США, про
твори якого в діаспорі написано багато критичних та літера­
турознавчих досліджень, в Україні щойно відкривається.
Емігрувавши за кордон-під час війни, Барка від 1943 по
1950 рік жив у Німеччині, а потім переїхав до Нью-Йорка.
Його життєва доля складна, оригінальна, багата неорди­
нарними, часом досить драматичними колізіями.
Народився Василь Барка на Полтавщині 1909 р. Після
закінчення вчительського технікуму працював за фахом на
Донбасі, а згодом на Північному Кавказі, де водночас здо­
бував вищу освіту. 1940 р. він у Москві захистив канди­
датську дисертацію про стиль «Божественої комедії» Данте.
Після цього читав курс історії західноєвропейської літерату­
ри на філологічному факультеті Ростовського університету.
Такий перший період його життя. О цій порі — в 1930 та
1932 рр.—Василь Барка у Харкові видає поетичні збірки
«Шляхи» і «Цехи». Другий, на який припадає вихід поетич­
них збірок «Апостоли» (1946) та «Білий світ» (1947) —це
період, пережитий у Німеччині; третій — американський,
що є творчо найбільш інтенсивним, означений виходом
книжок віршів «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан»
(1959), «Лірник» (1968), прози — «Рай» (1953), «Жовтий
князь» (1963), літературознавчих досліджень та есе — «Хлі­
боробський Орфей або клярнетизм» (1961), «Правда Коб­
заря» (1961), «Жайворонкові джерела» (1956), «Вершник
неба» (1965).
Цей перелік не охоплює всіх кнцжок В. Барки: він автор
близько двадцяти поетичних збірок; роман у віршах «Свідок
для сонця шестикрилих» (1986) обіймає чотири великих
томи, що складають дві тисячі сторінок; тисячоліттю хри­
стиянства в Україні він присвятив велику поему «Судний
степ». Твори письменника виходять англійською та фран­
цузькою мовами.
Молодий Барка засвоював досвід українських поетів-
символістів, але він так само засвоював досвід німецького
та французького символізму, який мало кого обійшов із
тих, хто в 20-ті роки цікавився цим художнім напрямом.
Втім, поетична палітра В. Барки якраз не засвідчує
якоїсь виразної формальної автономії. Навпаки, у ній схре­
щується неоднаковість стильових шкіл та напрямків. Тут
можна бачити виразні впливи молодого Тичини, символістич-
205 ної та футуристичної російської поезії, італійського Рене­
сансу, барокової поезії. Такий сплав стилів значною мірою
й пояснює трудність сприйняття барківського вірша.
«Свідок для сонця шестикрилих» — річ особливо склад­
на. Монументалізм твору, звичайно, легше долався б, якби
тут була виразно окреслена сюжетність. Натомість є своєрід­
на імпресіоністичність, де образ, фраза, навіть окреме сло­
во мають свою індивідуальну художню мову — натяк, під­
текст тощо.
Ідея твору: суперечність, сум’яття, складність внутріш­
ньої боротьби людини кінця XX ст. між вірою та сумнівом.
Тільки ця боротьба, як влучно зазначає В. Кейс,— «не роз­
двоєння Достоєвського, ані відчуження Камю. Звичайно,
такі аналогії можна провести лише коштом справжнього
значення твору. Радше герой Барки, так як герой Данте, має
глибші заміри: не гармонію між внутрішнім «я» та космосом,
а гармонію між людиною та Творцем» ‘,
Релігійність мотивів для Барки значить багато. Вкажемо
хоча б на його монографію «Правда Кобзаря». «Шевченкова
віра в благодатність правди,— пише він,— висловлена через
весь «Кобзар» метафорою «сонця правди» (з поеми «Єре­
тик» та інших творів). Це — вираз чудесності походження і
дії самої правди як джерела духовного сяйва, джерела,
утвердженого Вищою Силою.
Круг найвищих моральних понять, принципів, уявлень
будується в «Кобзарі» навколо свого єдиного центру—Бо­
жого провиду, сили всетворчої і всевизначальної.
Від цього осередку і всього круга перших вартостей, який
від нього виходить, будуючись його джерельністю і міццю,—
далі в повній послідовності відкриваються інші цінності
людського життя і також життя природи в «Кобзарі»: кра­
са, злагода, чистота, щирість, радісність тощо» 2.
У цих словах не тільки погляд Барки на Шевченкову
поезію, а й власні творчі постулати як поета. Гармонія
між людиною і світом, людиною і космосом, творцем світу і
джерельністю й міцністю духу віршів базується якраз на
біблійному грунті, на виразній релігійності.
Біблія в поезії Барки — одна площина; інша — це ви­
разна фольклорна стихія, казковість. Ці два елементи чут­
тєвої любові до світу, як пишуть Б. Бойчук та Б. Рубчак,
«утворюють гармонію земного і надземного утворах Барки,
‘ Кейс В. Малий вступ до великої поеми // Барка В. Свідок для
сонця шестикрилих: Строфічний роман. Мюнхен: Сучасність, 1981. Кн. 1.
С. VII.
2
Барка В. Правда Кобзаря. Пролог, 1961. С. 266.
206
нагадують філософію Григорія Сковороди та інших ідеа­
лістів» ‘.
Стихія народомовна з особливою чутливістю її синтак­
сичних фігур, зменшувальної лексики, фольклорних тавтоло-
гій виповнює Барчину поезію незвичайною вродою, особли-
вом чаром:
Стань, ясна ясочко, стань, квітко вишні,
бо спогади страждання будять,
бо океан, гірку біду надпивши,
мережку розлива на грудях.
А найчастіше його мова урочиста, по-народному образна,
барвиста. Власне, така мовна барвистість допомагає йому
творити зримий малюнок, як у даному випадку — малюнок
листопадового пейзажу:
Розсіяли гілки ридання: тонуть,
а сонце, мов чернець, стоїть.
І не власкавить ластовиння брів
твоїх — ні серця, з літом ближча.
До тихого згорання сліз: болів
і квітам холодок в обличчя.
Традиції фольклору не тільки в плані мовному, а й в ін­
ших площинах, скажімо, в алегоричності мислення, оказков-
ленні сюжетів — для Барки дуже важливі, але не самоціль.
Не меншою мірою його влаштовує і бароковість пое­
тичних конструкцій. Теоретики літератури в поетиці В. Бар­
ки, очевидно, могли б помітити внутрішні процеси руху від
барокових прикмет до ознак гонгоризму та маринізму. Бар­
ка в цьому плані — поет просто унікальний. Він послідовний
учень Сковороди у найширшому значенні цього слова, в ба­
гатьох моментах притчевий, але не вдається до нав’язливого
моралізування.
Слід наголосити на особливій дикції барокової стро­
фи В. Барки. Йдеться насамперед про такі інтонаційні пау­
зи, з допомогою яких завжди можна визначити, чи, вірніше,
відчути в тексті твору основне слово, на якому автор акцен­
тує. Барка уриває фразу, переносить її в наступний рядок,
в інших випадках видовжує — і все це завжди доречно.
Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть,
отут за дверцятами залізними!
І вони стоять… Коралові разки перебирають…
Прошу: берези в мережаних мантіях, отам —
під фарбованими хмарами — ждіть!
І вони стоять, зелені оповіді шепчуть…
1
Бойчук Б., Рубчак Б. Василь Барка // Координати. Мюнхен: Сучас­
ність, 1969. С. 62.
207 Прошу: безгрішні трави, музики в кольористих
діамантах, почніть запашний концерт
коло вікна!
Земля посилає пахощі, як кадильниця…
Прошу: сонечко в золотій сорочці, постій за
дубами — на далекій дорозі!
— Одну часиночку! — одказує.
Звертаюся: мій світечку, на недовгий вік судився
ти, а таки весь той вік шукатиму щастя!
День одцвітає, хмарніє червоноокий вечір.
Вибір форми у В. Барки щоразу свідомий, його пое­
тичний артистизм послідовно підпорядкований читачеві. До
того ж він поет авангарду й усвідомлює, яке перед собою
завдання ставить. Скажімо, метафоричної рясноти вірша
«Ріка» не могло б з’явитись, якби на мову образів-символів,
образів-алегорій він не покладав таких важливих художніх
функцій:
Біліє голос, вищий від планет.
. — І я спішу, ріка,
ні райдуга не наріка —
через грозу біжу,
первоцвіт променів, громів межу.
Ні срібний мак не наріка:
крізь смерть — ріка.
Біліє голос, дужчий від скорбот…
— птахи в вікні веселок
пісні з огнів прядуть —
Барка — майстер контрастів, з допомогою яких досягає
особливого художнього ефекту — зорової відчутності опису­
ваного та його часом аж вражаючого драматизму. Він часто
протиставляє асоціативне біополе одного образу такому ж
біополю іншого образу. Але це, так би мовити, один варіант
його художнього мислення; інший, складніший і значно
ефективніший,— коли протиставляються окремі ситуації —
ідилічне трагічному, як-от у вірші «Рай»:
Моляться соняшники.
Грім на хмарі Біблію читає…
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісаіє!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває…
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!
Тема голоду, того реального голоду на Україні 1932—
1933 рр.,— найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім
поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи
«Жовтий князь» і «Рай».
Дослідник української літератури в діаспорі Леонід
Плющ, аналізуючи «Жовтого князя», підкреслював певний
208
контакт цього твору з поемою П. Тичини «Сковорода». Біс­
нуватий з поеми, пише він,— «саме породив жахний образ
Барчиного причинного з його божевільною піснею абрака­
даброю «Заразар-заказар», яку причинний співає біля мли­
на, що несе селянам голодну смерть. Млин цей — по­
родження 34-го розділу Дантового пекла, в якому Данте
прийняв крила Люцифера, загрузлого в кригу, за крила
вітряка. Це оксюморонне зближення донкіхотівських віт­
ряків «золотої мрії» Туркот-Семидзвонника з млином —
Люцифером Барка робить уже в другому розділі «Жовтого
князя» ‘.
Як бачимо, письменник не ігнорує досвіду попередників.
Дані «відлітературні» сюжети, які він переносить з творів
Тичини, Данте, а часом і Блока,— лише певні прийоми, що
допомагають охопити повну картину всенародної драми —
в її політичних, соціальних і психологічних ознаках. Барка
також щедро використовує фантастику, себто міфологічні
образи, апелює до фольклору. Наприклад, згадуваний уже
оксюморонний млин, який виконує у творі важливу худож­
ню функцію — дає не муку, а муку; він — своєрідна
грань між смертю і життям. Це образ реальний, але водно­
час на ньому засновуються певні міфологічні колізії.
Міфологізм узагалі дуже суттєвий як для прози, так і для
лірики В. Барки. Велика збірка віршів «Океан», що стала
етапною у творчості письменника, без міфологічної різноли-
кості образів була б далеко біднішою. «Океан», як уже не­
одноразово висловлювались авторитетні критики (Юрій Ше­
рех, Оксана Лятуринська, Вадим Лесич),— виняткова з’ява
в українській літературі.
«Океану», пишуть Б. Бойчук і Б. Рубчак, за одним духом
прочитати не можна, в цій книзі треба довго побути, освоїти­
ся, вжитись у кожний вірш, який є водночас і самостійним
твором, і частиною цілого. Почуття, переживання тут не зу­
пиняються в останньому рядку попереднього вірша, а пере­
ходять з твору в твір. Протяжність цих почуттів через усю
книжку створює враження безперервності людського життя,
його діалектики.
«На своєрідну монолітність «Океану» складаються два
чинники: суцільність теми і суцільність стилю. Ця книга —
безконечно субтильні варіювання однієї теми: земного кохан­
ня в конфронтації з духовним світом. Поет розповідає про
,’ Плющ Л. Від «Княгині» Шевченка до «Жовтого князя» В. Барки //
Сучасність, Мюнхен. 1988. Ч. 7—8. С. 75.
209 найінтимнішу тайну двох, про зв’язок, який ніколи не мож­
на висловити, а можна тільки якнайглибше відчути і пе­
режити» ‘.
Кохання, як його трактує В. Барка,— це святість людсь­
кої душі, витонченість гармонії світу, його вивершеність і
краса. Чистота високої любові стає найвищим життєвим
сенсом людини, запереченням земного зла. У сфері таких по­
чувань ліричний герой мовби проходить складну еволюцію
«вимудрення» своєї поведінки. В першому розділі книжки
він поривний, нестримний, навіть легковажний у своїх при­
страстях, у другому — вже самоконтролюється, піднімаєть­
ся, сказати б, на вищий рівень. Тепер ті самі речі, які ще
вчора були для нього звичайною буденністю, він сприймає
у філософському сенсі, без спрощення.
Природа в «Океані», як і в усій поезії В. Барки,— це світ,
де розвивається і вдосконалюється людина. Людина й при­
рода виступають в органічній цілісності, у взаємодоповненні.
Природа поза людською душею — мертва субстанція, тому
герой Барки не просто споглядає її, він її осягає, осмислює,
вона — суть його самого:
Прокричить розбитий дзвін, зірвавшись,
так мій жаль! думки стомив.
А завіса з моря: сніг найстарший
станув пилом мостовим.
Скоро, зірковистим димом сива,
кинеться завія з кручі.
Над тропу вінечністю сповився
розсвіт, від скорботи дужчий.
Вийдеш, ланцюги біди забувши
і гілки образи чорні —
все, що під обвали гір майбутні
в попіл сполох похоронить.
Вийдем: від бурунності в пориві
безлічі снігів голосять.
На дорозі, через міст, примірні,
ми для моря — чайки в гостях.
Настрій людини і картина сумного зимового пейзажу
мовби однопланові, сказати б, збігаються. Правда, най­
частіше Барка вміє оминути ту грань, де можна побачити,
що людина від природи залежна, він не хоче цієї залежності
констатувати, показувати її — він воліє говорити про єдність
людини й природи, про їхню гармонію, про цілість світу,
в якому людина не повинна і не може претендувати на панів­
ну роль.
‘ Бойчук Б., Рубчак Б. Василь Барка // Координати. Мюнхен: Су­
часність, 1969. Т. 2. С. 67.
210
Поезія Василя Барки — явище унікальне, воно заповнює
собою чималу «білу пляму» в царині розвитку українського
авангарду. Слід говорити про цілковиту оригінальність його
версифікаційної будови. Уже цитований Віталій Кейс пише
з цього приводу: «Барка винайшов свій власний ритм і
строфіку, сполучені з Дантовими так, як увертюра «1812
рік» сполучена з «Марсельєзою». Барка назвав цю строфіку
двотернарною. Свою строфу поет склав з двох тернарних
строф: ааб, ббв, ввг, ггд і так далі. Він продовжив течію
першої рими на три тернарні частини. Для четвертої він
ужив нової рими, яка входить до наступної двотернарної
строфи, до її трьох складників. У першій строфі Барка збе­
ріг одну-єдину риму для всіх третіх рядків кожної з чоти­
рьох тернарних частин. Треті рядки в кожній групі поет ско­
ротив. Традиційні чоловічі рими він замінив на жіночі й
навпаки. Самі рими здебільшого спираються на один голос­
ний, а деякі з них суто зорові. Двотернарна строфіка, як
бачимо, багато складніша за Дантову терцину» ‘.
Це не перший випадок, коли українці у світі дивували
всіх великістю своїх творінь, залишаючись невідомими на
Батьківщині. Якщо ми вміли відмовитись навіть від худож­
ника всесвітньої слави Олександра Архипенка, то зараз
мусимо вміти робити протилежне — повертати Україні славу
її синів. Мусимо повернути на рідну землю й велику, різно­
манітну і значущу творчість Василя Барки.
‘ Кейс В. Малий вступ до великої поеми… Кн. І. С. IX..