ДАТА І МІСЦЕ БИТВИ
29 січня 1918 року, район залізничної станції Крути, сіл Крути
(Ніжинський район, Чернігівська область) і Пам’ятне (Борз-
нянський район, Чернігівська область).
КОМАНДУВАЧІ
Загальне керівництво червоними військами здійснював ам
бітний авантюрист підполковник Михайло Артемович Му-
равйов*. Власне загоном, що наступав на Крути, командував
ветеран революції 1905 р. Петро Єгоров (?—? рр„ у березні
1919 р. командарм 1-ї, 2-ї та 3-ї радянських армій, що відсту
пали перед німцями в напрямку на Одесу), загоном замоскво-
рецької червоної гвардії командував Андрій Олександрович
Знаменський*.
Формальним начальником Бахмацької ділянки фронту був
сотник Дем’ян Косенко (?—? рр.). Власне боєм з боку військ
УНР керував сотник (капітан) Аверкій Гончаренко*, імпрові
зованим бронепотягом командував сотник (штабс-капітан)
Семен Лощенко*. Студентською сотнею командував сотник
(штабс-капітан) Олександр Омельченко* (?— 1918, помер від
ран, яких зазнав у бою).
ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА
Спогади А. Гончаренка, учасників бою І. Шарого, І. Лоського,
Л. Лукасевича, С. Цапа, з боку червоних — звіти М. Муравйо-
ва, спогади В. Антонова-Овсєєнка, комісара С. Мойсеева.
ПЕРЕДУМОВИ БИТВИ І СИДИ СТОРІН
У середині грудня 1917 р. почалася неоголошена війна між
УНР та Радянською Росією. У Харкові під контролем біль
шовиків провели Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, котрий
проголосив в Україні радянську владу. Головнокомандувачем
червоних в Україні призначили соратника Леніна В. Анто-
нова-Овсєєнко, його помічником став М. М уравйов. Спи
раючись на окремі збільшовизовані частини імперської армії
та флоту, а також загони добровольців-червоногвардійців
з російських та українських міст, червоні повели наступ на
захід залізницями Харків — Полтава — Київ і Курськ — Бах
мач — Київ, захопивш и Полтаву та Чернігів. Наступним
пунктом на шляху північного угруповання червоних мав
стати Бахмач, де було достатньо симпатиків більш овиків
з місцевих робітників і солдат. Керівництво УНР розуміло
важливість залізничного вузла Бахмача і спрямувало сюди
найбоєздатнішу частину — Гайдамацький кіш Слобідської
України на чолі з Симоном Петлюрою, проте через інформа
цію про підготовку більшовицького повстання в Києві гай
дамаків повернули назад — під час бою під Крутами вони
були на станції Бобрик.
Цифри щодо сил червоних під Крутами дискусійні (але во
чевидь усе 6-тисячне військо М уравйоватам зібратися не всти
гло). Найбільш зваженими видаються дані про 1 тисячу вояків
Петроградської та Виборзької червоної гвардії, 800 людей Мос
ковської та Замоскворецької, 125 людей Тверської, до 500 ма
тросів Балтфлоту, невідома невелика кількість солдат різних
полків при кількох десятках кулеметів. Зафіксована присут
ність у районі бою артбатареї (3 гармати) та підхід наприкінці
події бронепотяга. Сили армії УНР становили 480—500 курсан
тів (укр. «юнаків», рос. «юнкерів») Першої юнацької військової
школи імені Б. Хмельницького, 110—120 студентів та гімназис
тів Студентського куреня УСС, 5 артилеристів, 20 офіцерів,
кілька десятків людей з місцевого Вільного козацтва, один імп
ровізований бронепотяг із 75-мм гарматою, 16 кулеметів.
ОЗБРОЄННЯ І ТАКТИКА СТОРІН
Численні «українізовані» полки Центральної Ради, втомлені від
світової війни, часто не розуміючи цілей жодної сторони в но
вому конфлікті, проголошували нейтралітет. Основою сил УНР
були різноманітні добровольчі загони, а також окремі регуляр
ні частини. Війна у 1918 р. велася з обох боків малими силами
добровольців переважно вздовж залізниць («ешелонна війна»),
з застосуванням імпровізованих і справжніх бронепотягів, го
ловним резервом поповнення сил червоних були робітники ве
ликих міст сходу України та окремі військові частини, де вели
пропаганду більшовики та ліві есери, нерідко переграючи менш
вправних опонентів з представників українських партій. Вели
чезним недоліком УНР була недостатня увага, котру українські
соціалісти приділяли розбудові власних збройних сил, бо ба
чили в них «пережиток буржуазного ладу». Результатом був
безлад у цій життєво важливій сфері. Натомість більшовики,
широко залучаючи старі кадри, завдяки чіткішій організації
швидше подолали «революційну стихію» у справі творення
власних збройних сил. Арсенал обох сторін був найрізноманіт
нішим — російська, трофейна, передана Антантою зброя,
проте більшовики, утримуючи контроль над центральними
промисловими районами колишньої імперії, швидше віднови
ли виробництво зброї та боєприпасів.
ХІД БОЮ
Не бажаючи втягуватися в бій у Бахмачі і наражатися на небез
пеку удару з боку місцевих червоногвардійців і солдат, що спів
чували більшовикам, Гончаренко вирішив зайняти оборону бі
ля станції Крути. 28 січня бійці УНР почали копати окопи
обабіч залізничного насипу; лінія оборони сягала 3 км. Бій
29 січня з передовим червоним загоном реконструюють по-
різному. Невідомо, чи перші сутички почалися вночі чи о дев’ятій
ранку, проте зрозуміло, що бій був тривалий і без приголом
шливої переваги з «червоного» боку, інакше він швидко б скін
чився. У резерві УНРівців була якась частина необстріляних
студентів, велику роль відіграв імпровізований бронепотяг Ло
щенка, що з десятої години ранку своєю гарматою завдав біль
шовикам значних втрат (за схожим сценарієм відбувався бій
під Мотовилівкою). Скоріше за все, у цей час супротивниками
юнкерів та студентів були балтійські матроси Єгорова та Рем-
ньова, які залягли під обстрілом, чекаючи на потяги з підкрі
пленням. Вирішальна фаза бою настала о шістнадцятій годині,
коли в бій вступила червона батарея, до більшовиків прибули
поїзди з підкріпленням (червоною гвардією з різних міст) та
бронепотяг. На той момент Лощенко витратив усі снаряди,
і його бронепотяг вийшов з бою. Вони протрималися весь світ
ловий день (десь до сімнадцятої — вісімнадцятої години вечо
ра), відбивши кілька спроб багнетних атак і витративши май
же всі набої, коли Гончаренко дізнався про загрозу нападу
з тилу «українізованого полку ім. Т. Шевченка», котрий висту
пив із Ніжина, і наказав відступати. Юнкери та студенти не без
проблем завантажилися в вагони і від’їхали, прикриваючи від
ступ вогнем з кулеметів. Найтрагічнішою була доля однієї чоти
студентської сотні наприкінці бою — її бійці відстали, заблу
кали і вийшли з окопів прямо на зайняту червоними станцію
Крути, де й були взяті в полон і незабаром розстріляні або
вбиті багнетами. Розстріляних заборонили ховати, що було
традиційним для політики червоного терору цього часу (най
більш вражає приклад дикунства у ставленні до загиблих —
глум червоних з тілом генерала Корнілова). Загін Гончаренка
проїхав Ніжин, де вищезгаданий Шевченківський полк знову
не наважився стати на чийсь бік у війні, і з’єднався з гайдама
ками Петлюри під Броварами. Червоний наступ відновився
наступного дня.
ВТРАТИ СТОРІН І НАСЛІДКИ ПОДІЇ
Армія УНР втратила кілька десятків людей вбитими та поло
неними (з останніх 27 або 28, включно з 2 офіцерами, були роз
стріляні, 7 поранених вціліли), загальні втрати з пораненими,
на думку Я. Тинченка, могли складати до 250 людей, серед них
10 офіцерів. Більшовики втратили значно більше — за даними
розкопок цвинтаря під Крутами виявлено до 300 поховань, час
тину відвезли до інших міст, що дозволяє твердити про кілька
сот вбитих і поранених вояків Муравйова і Єгорова. Всі черво
ні мемуаристи твердили про запеклість бою (що призвело до
появи міфів про те, що під Крутами проти червоних воювала
«еліта Центральної Ради» на чолі з Петлюрою). Військове зна
чення бою було невеликим — червоних затримали на день-два
на шляху на Київ, проте моральний аспект вчинку молодих па-
сіонаріїв був потужнішим, що відзначали сучасники події.
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ
Майже одразу опинилася в центрі гучної піар-кампанії з боку
діячів УНР (перепоховання та вшанування загиблих на Асколь-
довій могилі в Києві, матеріали в пресі, кінострічка про похо
рон, вірш П. Тичини «Пам’яті тридцяти»). Чудово відображе
на в міжвоєнній західноукраїнській і повоєнній діаспорній
публіцистиці та художній літературі (події присвячені драми,
вірші, поеми, кілька піснеь, відоме есе Є. Маланюка тощо).
У сучасній Україні виразно помітні три основних підходи до
оцінки: 1) героїчний акт самопожертви молодих вояків — гід
ний приклад для нащадків, моральна або навіть військова
перемога над історичним ворогом; 2) трагедія і злочин з боку
тодішньої української влади, що кинула в бій дітей (нерідко ви
користовується разом з міфом про «зраду офіцерів, які пиячи
ли в вагоні і кинули студентів помирати»); 3) концепція «бра
товбивства, яке не варте вшанування» (загалом є російською
иерсією, має своїх симпатиків в Україні, стосується ще низки
подій українсько-російського військового минулого, напри
клад, Конотопа і Чуднова). Залежно від політичної кон’юнктури
сучасні вітчизняні автори підручників, преса, публіцисти ді
ють найчастіше в межах згаданих варіантів, іноді поєднуючи
їх. 2008 р. річницю бою відзначали на державному рівні, випу
щена ювілейна монета, подія увічнена в топоніміці українських
міст, на місці бою збудовано меморіал.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Брусиловський прорив
Наступна: Бій під Мотовилівкою