Журавльов Д. В. Визначні битви та полководці української історії

Бій під Крутами

ДАТА І МІСЦЕ БИТВИ
29 січня 1918 року, район залізничної станції Крути, сіл Крути
(Ніжинський район, Чернігівська область) і Пам’ятне (Борз-
нянський район, Чернігівська область).
КОМАНДУВАЧІ
Загальне керівництво червоними військами здійснював ам
бітний авантюрист підполковник Михайло Артемович Му-
равйов*. Власне загоном, що наступав на Крути, командував
ветеран революції 1905 р. Петро Єгоров (?—? рр„ у березні
1919 р. командарм 1-ї, 2-ї та 3-ї радянських армій, що відсту­
пали перед німцями в напрямку на Одесу), загоном замоскво-
рецької червоної гвардії командував Андрій Олександрович
Знаменський*.
Формальним начальником Бахмацької ділянки фронту був
сотник Дем’ян Косенко (?—? рр.). Власне боєм з боку військ
УНР керував сотник (капітан) Аверкій Гончаренко*, імпрові­
зованим бронепотягом командував сотник (штабс-капітан)
Семен Лощенко*. Студентською сотнею командував сотник
(штабс-капітан) Олександр Омельченко* (?— 1918, помер від
ран, яких зазнав у бою).
ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА
Спогади А. Гончаренка, учасників бою І. Шарого, І. Лоського,
Л. Лукасевича, С. Цапа, з боку червоних — звіти М. Муравйо-
ва, спогади В. Антонова-Овсєєнка, комісара С. Мойсеева.
ПЕРЕДУМОВИ БИТВИ І СИДИ СТОРІН
У середині грудня 1917 р. почалася неоголошена війна між
УНР та Радянською Росією. У Харкові під контролем біль­
шовиків провели Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, котрий
проголосив в Україні радянську владу. Головнокомандувачем
червоних в Україні призначили соратника Леніна В. Анто-
нова-Овсєєнко, його помічником став М. М уравйов. Спи­
раючись на окремі збільшовизовані частини імперської армії
та флоту, а також загони добровольців-червоногвардійців
з російських та українських міст, червоні повели наступ на
захід залізницями Харків — Полтава — Київ і Курськ — Бах­
мач — Київ, захопивш и Полтаву та Чернігів. Наступним
пунктом на шляху північного угруповання червоних мав
стати Бахмач, де було достатньо симпатиків більш овиків
з місцевих робітників і солдат. Керівництво УНР розуміло
важливість залізничного вузла Бахмача і спрямувало сюди
найбоєздатнішу частину — Гайдамацький кіш Слобідської
України на чолі з Симоном Петлюрою, проте через інформа­
цію про підготовку більшовицького повстання в Києві гай­
дамаків повернули назад — під час бою під Крутами вони
були на станції Бобрик.
Цифри щодо сил червоних під Крутами дискусійні (але во­
чевидь усе 6-тисячне військо М уравйоватам зібратися не всти­
гло). Найбільш зваженими видаються дані про 1 тисячу вояків
Петроградської та Виборзької червоної гвардії, 800 людей Мос­
ковської та Замоскворецької, 125 людей Тверської, до 500 ма­
тросів Балтфлоту, невідома невелика кількість солдат різних
полків при кількох десятках кулеметів. Зафіксована присут
ність у районі бою артбатареї (3 гармати) та підхід наприкінці
події бронепотяга. Сили армії УНР становили 480—500 курсан­
тів (укр. «юнаків», рос. «юнкерів») Першої юнацької військової
школи імені Б. Хмельницького, 110—120 студентів та гімназис­
тів Студентського куреня УСС, 5 артилеристів, 20 офіцерів,
кілька десятків людей з місцевого Вільного козацтва, один імп­
ровізований бронепотяг із 75-мм гарматою, 16 кулеметів.
ОЗБРОЄННЯ І ТАКТИКА СТОРІН
Численні «українізовані» полки Центральної Ради, втомлені від
світової війни, часто не розуміючи цілей жодної сторони в но­
вому конфлікті, проголошували нейтралітет. Основою сил УНР
були різноманітні добровольчі загони, а також окремі регуляр­
ні частини. Війна у 1918 р. велася з обох боків малими силами
добровольців переважно вздовж залізниць («ешелонна війна»),
з застосуванням імпровізованих і справжніх бронепотягів, го­
ловним резервом поповнення сил червоних були робітники ве­
ликих міст сходу України та окремі військові частини, де вели
пропаганду більшовики та ліві есери, нерідко переграючи менш
вправних опонентів з представників українських партій. Вели­
чезним недоліком УНР була недостатня увага, котру українські
соціалісти приділяли розбудові власних збройних сил, бо ба­
чили в них «пережиток буржуазного ладу». Результатом був
безлад у цій життєво важливій сфері. Натомість більшовики,
широко залучаючи старі кадри, завдяки чіткішій організації
швидше подолали «революційну стихію» у справі творення
власних збройних сил. Арсенал обох сторін був найрізноманіт­
нішим — російська, трофейна, передана Антантою зброя,
проте більшовики, утримуючи контроль над центральними
промисловими районами колишньої імперії, швидше віднови­
ли виробництво зброї та боєприпасів.
ХІД БОЮ
Не бажаючи втягуватися в бій у Бахмачі і наражатися на небез­
пеку удару з боку місцевих червоногвардійців і солдат, що спів­
чували більшовикам, Гончаренко вирішив зайняти оборону бі­
ля станції Крути. 28 січня бійці УНР почали копати окопи
обабіч залізничного насипу; лінія оборони сягала 3 км. Бій
29 січня з передовим червоним загоном реконструюють по-
різному. Невідомо, чи перші сутички почалися вночі чи о дев’ятій
ранку, проте зрозуміло, що бій був тривалий і без приголом­
шливої переваги з «червоного» боку, інакше він швидко б скін­
чився. У резерві УНРівців була якась частина необстріляних
студентів, велику роль відіграв імпровізований бронепотяг Ло­
щенка, що з десятої години ранку своєю гарматою завдав біль­
шовикам значних втрат (за схожим сценарієм відбувався бій
під Мотовилівкою). Скоріше за все, у цей час супротивниками
юнкерів та студентів були балтійські матроси Єгорова та Рем-
ньова, які залягли під обстрілом, чекаючи на потяги з підкрі­
пленням. Вирішальна фаза бою настала о шістнадцятій годині,
коли в бій вступила червона батарея, до більшовиків прибули
поїзди з підкріпленням (червоною гвардією з різних міст) та
бронепотяг. На той момент Лощенко витратив усі снаряди,
і його бронепотяг вийшов з бою. Вони протрималися весь світ­
ловий день (десь до сімнадцятої — вісімнадцятої години вечо­
ра), відбивши кілька спроб багнетних атак і витративши май­
же всі набої, коли Гончаренко дізнався про загрозу нападу
з тилу «українізованого полку ім. Т. Шевченка», котрий висту­
пив із Ніжина, і наказав відступати. Юнкери та студенти не без
проблем завантажилися в вагони і від’їхали, прикриваючи від­
ступ вогнем з кулеметів. Найтрагічнішою була доля однієї чоти
студентської сотні наприкінці бою — її бійці відстали, заблу­
кали і вийшли з окопів прямо на зайняту червоними станцію
Крути, де й були взяті в полон і незабаром розстріляні або
вбиті багнетами. Розстріляних заборонили ховати, що було
традиційним для політики червоного терору цього часу (най­
більш вражає приклад дикунства у ставленні до загиблих —
глум червоних з тілом генерала Корнілова). Загін Гончаренка
проїхав Ніжин, де вищезгаданий Шевченківський полк знову
не наважився стати на чийсь бік у війні, і з’єднався з гайдама­
ками Петлюри під Броварами. Червоний наступ відновився
наступного дня.
ВТРАТИ СТОРІН І НАСЛІДКИ ПОДІЇ
Армія УНР втратила кілька десятків людей вбитими та поло­
неними (з останніх 27 або 28, включно з 2 офіцерами, були роз­
стріляні, 7 поранених вціліли), загальні втрати з пораненими,
на думку Я. Тинченка, могли складати до 250 людей, серед них
10 офіцерів. Більшовики втратили значно більше — за даними
розкопок цвинтаря під Крутами виявлено до 300 поховань, час­
тину відвезли до інших міст, що дозволяє твердити про кілька­
сот вбитих і поранених вояків Муравйова і Єгорова. Всі черво­
ні мемуаристи твердили про запеклість бою (що призвело до
появи міфів про те, що під Крутами проти червоних воювала
«еліта Центральної Ради» на чолі з Петлюрою). Військове зна­
чення бою було невеликим — червоних затримали на день-два
на шляху на Київ, проте моральний аспект вчинку молодих па-
сіонаріїв був потужнішим, що відзначали сучасники події.
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ
Майже одразу опинилася в центрі гучної піар-кампанії з боку
діячів УНР (перепоховання та вшанування загиблих на Асколь-
довій могилі в Києві, матеріали в пресі, кінострічка про похо­
рон, вірш П. Тичини «Пам’яті тридцяти»). Чудово відображе­
на в міжвоєнній західноукраїнській і повоєнній діаспорній
публіцистиці та художній літературі (події присвячені драми,
вірші, поеми, кілька піснеь, відоме есе Є. Маланюка тощо).
У сучасній Україні виразно помітні три основних підходи до
оцінки: 1) героїчний акт самопожертви молодих вояків — гід­
ний приклад для нащадків, моральна або навіть військова
перемога над історичним ворогом; 2) трагедія і злочин з боку
тодішньої української влади, що кинула в бій дітей (нерідко ви­
користовується разом з міфом про «зраду офіцерів, які пиячи­
ли в вагоні і кинули студентів помирати»); 3) концепція «бра­
товбивства, яке не варте вшанування» (загалом є російською
иерсією, має своїх симпатиків в Україні, стосується ще низки
подій українсько-російського військового минулого, напри­
клад, Конотопа і Чуднова). Залежно від політичної кон’юнктури
сучасні вітчизняні автори підручників, преса, публіцисти ді­
ють найчастіше в межах згаданих варіантів, іноді поєднуючи
їх. 2008 р. річницю бою відзначали на державному рівні, випу­
щена ювілейна монета, подія увічнена в топоніміці українських
міст, на місці бою збудовано меморіал.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.