Після другої світової війни за межами України знову
опинилася чимала когорта поетично обдарованих митців.
Кажучи «знову», маємо на увазі «празьку школу», ціле гро­
но видатних поетів старшої й середньої генерації, які з
різних (головним чином політичних) причин стали пред­
ставниками української літературної думки у великому світі
й, попри свою географічну відірваність від материзни,
відіграли значну роль у розвитку її красного письменства.
Є. Маланюк, Б. Кравців, Т. Осьмачка, М. Орест,
В. Барка, трохи згодом О. Зуєвський, О. Тарнавський, І. Ка-
чуровський, Г. Мазуренко, О. Ізарський, Л. Палій — без цих
та інших імен історія української поезії XX ст. буде не­
повною. Особливої уваги набуває корекція дотеперішньої
хрестоматійної картини віршованого слова у зв’язку з
розвитком модерних ідейно-естетичних тенденцій, що вий­
шли з надр «мурівських» полемік і означили собою нові обрії
жанру. Йдеться, насамперед, про рішучий поворот до власне
естетичних критеріїв творчості, тим дивовижніший, що
відбувся він в умовах духовно-інтелектуального протисто­
яння радянській естетичній моделі в чужині, цілком бай­
дужій по проблем власне національного мистецтва. Тобто,
в умовах, які, здавалося, мали б якнайбільше актуалізувати
соціально-публіцистичні й пропагандистські акценти літера­
турної творчості.
«Вежа з слонової кості», яка в просторі «партійного ми­
стецтва» мала могутній протестаційний сенс (навіть попри
наміри її творців), у вільному чужомовному світі могла вия­
витися просто непоміченою,— такою собі декоративною спо­
рудою без прихожан. Однак цього не сталося, бо тільки влас­
не художня якість є першим і неспростовним аргументом
самоутвердження кожного національного мистецтва в єди­
ному історичному контексті, а відтак і гарантом його потріб-
ності як рідному народові, так і байдужому щодо його суто
національних потерпань світові.
Це виразно відчули молоді поети, відкинуті за межі Віт­
чизни, і, склавши уклін дефензивній традиції, обрали інший
212
шлях — шлях творення власне поетичних цінностей, неза­
лежних від сюхвилинних завдань суспільного життя. Зреш­
тою, й суспільне життя в його національному розумінні є
тут поняттям вельми умовним, оскільки і в підрадянській
Україні, й за її межами воно навряд чи може бути визнаним
за повноцінне.
Ч У кожному разі актуалізація естетичних начал поетичної
творчості на противагу яким завгодно благородним, але
службовим його функціям і мотивам, є новим кроком у роз­
витку української поезії, як у зіставленні з літературними
програмами Муру, так і з пригніченим літературним проце­
сом в Україні 50-х років. Себто, крок цей, здійснений плея­
дою талановитих митців, належить усій вітчизняній літера­
турі. Інша річ, що означені тенденції на повну силу заявили
про себе в Україні приблизно за десятиріччя, з появою
«шістдесятників», а ще більше — їхньої «тіньової» есте­
тичної іпостасі, що знайшла відбиття у маловідомій на той
час і замовчуваній творчості І. Калинця, В. Стуса, поетів
«київської школи» та багатьох інших утікачів із «соціаліс­
тичного мистецтва».
Окреслюючи цей новий етап у розвитку української пое­
зії як цілісності, мовимо, передусім, про творчість поетів
так званої «нью-йоркської групи», колективний малярський
портрет якої (роботи художника Юрія Соловія) мав нагоду
бачити й описати М. Жулинський: «Кожна з «дійових осіб»
творчого ансамблю під назвою «нью-йоркська група» була
тим цікавою, що вела в цьому ансамблі власну партію…
Зліва — Віра Вовк, над головою якої своєрідний німб як
символ домінанти в її творчості релігійних мотивів; виви­
щується іронічний мислитель і скупий на похвалу Богдан
Рубчак; в профіль зображена Женя Васильківська; порушує
традиційну систему композиційної будови таких «групових
портретів» Патриція Килина — поетка, не українка за по­
ходженням, яка виявила великий дар образного мислення
мовою українською, а тепер лише романи пише англійською,
їй рідною. Ось і відвертий до епатажного демонстрування
незалежності мистецького самовираження Юрко Тарнавсь­
кий зорить одним оком, яке нагадує збільшувальне скло —
під його зором світ набуває нових, невидимих для нас,
грішних, форм і виражень. А це жінка в масці — Емма
Андієвська, чи не найзагадковіша і не найскладніша для
сприйняття сучасна українська поетеса. Внизу картини, в
куточку загорнутий у сутінкові тони бородатий Богдан Бой-
чук, який завжди любив сидіти дещо збоку, і цим жестом ви­
казуючи свою незалежність» ‘.
1
Жулинський М. «І в серце врізалося слово» // Бойчук Б. Третя
осінь. К-, 1991. С. 9—10.
213 Наводимо цей опис, аби підкреслити, що йдеться про гро­
но яскраво індивідуальних особистостей, творчість яких ра­
зом із певними спільними філософсько-естетичними засада­
ми в стильовому плані є вельми відмінною й потребує окре­
мої розмови. Зрештою, й суто географічно «нью-йоркська
група» не є нині власне нью-йоркською: Віра Вовк живе й
працює в Аргентині, Емма Андієвська — в Німеччині, отож
назва ця є більше символічною й відбиває один історичний
момент, коли різні долі перехрестилися на терені творення
нового поетичного слова. Кілька десятиліть життя присвятив
останньому й лікар за фахом Роман Бабовал з Бельгії,
0. Лапський із Польщі, С. Погутяк із Пряшівщини…
Докладне вивчення яскравих пагонів єдиного древа
української поезії у світі — це борг вітчизняного літерату­
рознавства, який, одначе, не так легко сплатити. Адже
йдеться про явища на межах національної й світової пое­
тичної традиції, несподівані ефекти поєднання й дифузії
різних напрямів і стилів. І коли, приміром, до ліри­
ки Б. Рубчака можна з певними застереженнями застосува­
ти вироблені досі критерії аналізу поетичного тексту, то вже
лірику Ю. Тарнавського, Емми Андієвської чи Р. Бабовала
поза новітніми тенденціями іспанської, американської й
французької поезій годі збагнути. Першою спробою
висвітлити цей пагін української літератури є подані нижче
«малі» портрети деяких найвідоміших українських поетів у
світі. Поглиблене вивчення всієї твореної за межами
вітчизни української поезії — завдання на майбутнє. А поки
варто відчути й зрозуміти її органічну й знаменну при­
сутність у єдиному національному художньому контексті..