Це потім з’являться сам по собі прекрасний «Соняшник»
1. Драча, сто складених в Україні поезій М. Вінграновсько-
го і «Молитва» Д. Павличка, не призначена для чужих вуст.
Але першим марність соціальних позовів і зводин літератури
з суспільною дійсністю усвідомили митці вільного світу, які
впритул мали змогу спостерігати його байдужо-іронічний
примруг — що йому до наших лементацій і скарг? Але що
і ми як народ без нього — всепланетного, розмаїтого, силь­
ного? В цьому конечному діалозі єдиним аргументом могла
бути тільки краса — безумовна естетична вартість, краса
неповторна, народжувана з глибин національного духу.
214
Звідси, на мій погляд, загальна орієнтація поетики Б. Руб­
чака, що зближує модернову поезію 20—40-х років В. Свід-
зинського, Б.-І. Антонича, П. Тичини, Є. Плужника із
сучасним поетичним модерном в особі І. Римарука, В. Гера-
сим’юка, І. Малковича, О. Лишеги та інших представників
нової генерації.
«Тіло піску м’якогрудої жертви шукає, що дощ в зіницях
несе, що має зелені руки», «округлі спогади висять на га­
лузках тиші, дозріваючи, як сливи», «цей день такий осінній,
немов триденна сльота. Немов забуті листи. Немов мати
солдата»,— образна тканина Рубчака витворюється з психо­
логічно достеменних сполучень суто естетичних вражень:
сипкої спраги піску й вологої тимчасовості зела; безкрай­
ності спогаду (що єбезкрайнішим за кулю?) і межею ду­
ховної змоги, тоскним передзим’ям, у порожнечу якого
втиснуто спогад про літо, й незворотністю долі, про яку нам
повсякчас нагадують предмети й лиця…
Так, можна почути тут відгомін європейського імажи­
нізму, але, сказати б, екзистентно конвертованого, переве­
деного з палітри в буття. Тепер це — в арсеналі поетично­
го мистецтва, але в 1956-му, коли з’явилася перша книжка
Б. Рубчака «Камінний сад», така художня самодостатність,
із точки зору суспільної майже безужиткова, була принципо­
вим кроком у розвиткові мистецтва як мистецтва.
У своєму розумінні творчості Б. Рубчак пішов далі дуа­
лістичної формули «красивого й корисного» М. Рильського,
взагалі відкидаючи користь як таку, визнаючи «корисним»
не поживне, а красиве, корисним на ту журну міру, на яку
прагматичний світ взагалі годен гуманістично скористатися
з краси. Ця відтінена іронією жура (усвідомлена ідеалістич­
ність позиції) розлита в усій поезії Б. Рубчака, органічно
єднаючи її з життям — від протилежного, від ясного бачен­
ня їхньої інакшості. Скажімо, як у вірші «Поетові»:
ч СЬОГОДНІ
я поклав на долоню листок
і подумав про тебе, Богдане Ігоре Антоничу:
не було б затісно в листку,
хрущем
було б не страшно.
Утрачена, ба й недосяжна ймовірність.
Лише зрідка, на самоті, без жодних сподівань когось пе­
реконати або щось змінити, поет переступає через оцю журу
розбіжності мистецтва і дійсності, їх різноплощинності,
визнаючи й вищість, і первинність Слова. Попри все, що
підказує дійсність і велить здоровий глузд «старих
садівників»:
215 і
Досвідченим старим садівникам
безглуздою здаватиметься грою
хвилина неповторна і струнка,
як одчайдушно станеш над собою
і білу яблуню тверда рука
посадить в сніг грудневою порою.
Риси індивідуальної поетики Б. Рубчака вдало висвітлив
у передмові до книжки «Крило Ікара» (1991) М. Рябчук.
Відчуженість од рідного світу й неможливість цілковитого
прийняття іншого, роздвоєність між мовно-культурними сти­
хіями України й Америки, між різним простором і часом з
усіма їхніми реаліями — все це виразилося в пливкій, не-
опредмеченій, майже позбавленій земної конкретики сти­
лістиці Б. Рубчака. Вона вся статична, зіткана з умовно­
стей значень і форм, переносності понять, абстрагованості
символів та емоційних обертонів.
Нечисленні епізоди американського життя постають тут
в особливій кам’яній застиглості факту, настільки очевидно­
го, що творча уява його оминає. Український всесвіт, навпа­
ки, розмитий, коливкий, нематеріальний, явлений не в сумі
предметів і явищ, а в множині духовних станів, у ставленні
уяви до самої себе — в ментальності. Та й що тут дивного,
коли поетові судилося відлученим од своєї землі міряти на­
осліп іншу, коли і в сивих літах він чується «неначе тонкий
березневий хлопчина з тих дуже власних весен», чий прихо­
ваний плач звучить — не перезвучить в його поетичному
міфі? «Трудно висіти вічно, як міст, між двома далекими
берегами»,— сказано ним іще 1956 р.
Дивно інше: як за такої неконкретності письма, віддале­
ності слова від його земного предмету Б. Рубчакові вдалося
не бути порожнистим, загальниковим (не кажемо вже про
прірву ностальгічної монотонності — то справа етики й ек-
страверсійності характеру) ? Певно, найперше важить те, що
предметом відображення в поезії Б. Рубчака є духовні ста­
ни, епізоди внутрішнього життя, які й не мають предметних
відповідників і найточніше уречевлюються в плетиві алюзій і
відлітних рефлексій. За тонким серпанком земної матерії
у Б. Рубчака завжди постає жива, пульсуюча душа — пси­
хологічна непомильність і спостережливість — у природі
самого таланту поета. Пливкий предмет оживає в пливкій
стилістиці.
Від початку лірика Б. Рубчака мала безумовно новатор­
ський характер, що виразилося й у заміні великої («епохаль­
ної») проблематики естетичними студіями малих речей та не­
помітних світові явищ (т. зв. мінімалізм), у вільних віршо­
вих формах як альтернативи канону. Та від книги до книги
216
(«Промениста зрада», 1960; «Дівчині без країни», 1963;
«Особиста Кліо», 1967; «Марену топити», 1980), не втрачаю­
чи художньо здобутого, його лірика випрозорюється й дис­
циплінується. Образна зіркість і тонка рефлексійність де­
далі більше виявляються не в миттєвому екзистентному зрі­
зі, а в площині вічної проблематики й класичних тем. Фа-
уст, Іліада, «Слово о полку Ігоревім», духовні світи Міке-
ланджело, Святого Августина, Моцарта, стародавні епоси,
одкровення богів і титанів, феноменологія культури стають
тим простором, в який вростає поетична думка Б. Рубчака
й де вона знаходить собі надійне опертя навіть тоді, коли він
пише наскрізь земні, пристрасні «пісні для Мар’яни» — чу­
дову, трепетну інтимну лірику («Ескізи», «Драматургія» та
ін.). Нові його вірші — це взагалі майже виключно сонети
з усією притаманною цьому жанрові формально-змістовою
строгістю. І це не формальний, а філософсько-естетичний
вибір. Себто рух поетичної свідомості Б. Рубчака в напрямі
до класичної традиції навзагал не викликає сумніву. Ви­
нахідливе, ба навіть грайливе (а, значить, непряме) викори­
стання класичних прийомів, скажімо, того ж таки асонансу
в майже композиційній функції, це тільки потверджує («До
Кліо»).
Два чинники видаються тут найважливішими. По-перше,
кожна модерністична поетика з бігом часу переходить у кла­
сичну якість і так чи так пов’язується з живою у свідомості
людства культурною дійсністю. Бути «ні в чому», в по­
рожнечі (або самою в собі, що те ж саме) вона не може.
Згадаймо українських неокласиків, для яких важливими бу­
ли первинність Слова і Духу, незнищимість і самоцінність
Мистецтва, здатного підноситися над історичною тимчасо­
вістю й суспільним абсурдом. ФеІомен творчості й краси, в
яких реалізується сумління, вселюдський культурний мате­
рик, який кожен побільшує своїм скарбом, вибраним із на­
ціонального грунту,— ось той берег, який свідомо обрали
собі й на якому лишилися назавжди вільними українські не­
окласики. Ось той третій берег, на якому знайшов собі
щасливий притулок Б. Рубчак. Так, він поза простором і ча­
сом—цих «перекупних умовностей». Він безумовний, як
краса, що твориться не навіщось, а просто так, з Божої ла­
ски, з незбагненної й рятівної потреби душі. У вірші «Мо-
царт» про це найкраще сказав сам поет:
То не пташині непритомні трелі
і не кларнет лісів чи бур сурма,—
то музики душа собі сама
проводить кришталеві паралелі.
2І7 Там, де душа і шириться, і росте,— нікому й ніколи не бу­
де тісно і ніхто нікому не завинить. Звідси інтимна, радісна
нота Рубчакової лірики, прихована від суєтності мелодія
віри і надії, яка не змовкає навіть тоді, коли поет розуміє:
так, місця вистачить усім. Може не вистачити тільки часу.
Принаймні тут, де підростають сторожкі вишні, й старіють
люди:
На аркуш грядки, де слова вінком,
наводить небо нечіткі цитати.
Я і маленька вишня за вікном
читаєм. Боїмося відчитати.
Але, зрештою, не страшно й це. Хоч би тому, що «читан­
ня» триває..