1957 року книжкою «Проміння землі» дебютувала Ліна
Костенко. Стривожена, імперативна, млосна жага гармоній
промінилася з молодих віршів і була отією всепроникною си­
лою, яка обдаровує речі іменами й узгоджує їхнє співбуття.
1957 року з’явилися «Троянди й виноград» М. Рильського,
котрий у соковиту довершеність форм переклав давно пошу­
куваний у затраченій реальності «знак терезів» — знак
доброї міри й рівноваги всього на світі сущого. У цей же час
криваві виразки радянської дійсності припалював словом
Д. Павличко, коли не істину, то доречність і лад прикликаю­
чи в цей світ сурмою правди («Правда кличе!»), хоча від
бачення «голого короля» до бачення Храму відстань вияви­
лася майже незмірною…
1957 року в Америці з’явилася перша збірка поезій
Богдана Бойчука^ «Час болю» і ясно засвідчила, що та га­
лузка української лірики, яка вибуяла за колючим дротом
СРСР, проросла крізь ренесансне мрево в інший духовний
простір. Не в кращий чи гірший — в інший: у бароковий ди-
восвіт, де немає остаточних відповідей і завершень, рушійної
енергії питань, «бо питання не становлять опертя», навіть
без магічної притягальності цілі, бо вона насправді неви-
словима. Він може бути гарним чи негарним, добрим або
злим,— яким завгодно, тільки не цілісним, єдиним, насад­
женим на вістря єдиної мети, бо людині не дано її пізнати,
і єдиним законом його впорядкування є безконечна полі-
морфність, метаморфічність, дискретність проявів. Не Храм
і навіть не дорога до Храму,— погляньте лишень, куди нас
218
завели проводирі малі й великі! — а просто дорога як випад­
кова (без гарантій!) можливість бачити, чути і мислити:
Десь суть була,
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти?
Мій шлях
неждано виковзнув
з-під ніг,
піском розлився
в безконечність.
Так:
десь дім стояв,
а може, не стояв;
була десь ціль,
а може, не було.
Я йшов кудись
і знав:
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав:
мій хід — життя.
Тому важко погодитися з думкою, що спалах української
поезії в далекому Нью-Йорку (мається на увазі творчість
нью-йоркської групи) «безперечно, був стимульований
творчістю «шістдесятників» ‘. І не тільки через хронологічну
безпідставність подібного твердження, а через рішучу відмін­
ність світоглядних начал цих двох струменів єдиного пое­
тичного плину України другої половини XX ст.
У того ж М. Вінграновського часів його «Атомних пре­
людів» (1962) майбутнє — сонячне, красиве, жадане — це
щонайвища реальність, творена сьогодні. У Богдана Бойчу-
ка майбутнє — це тільки неокреслене тріпотіння надії, химе-
рія сподівань, на які людина приречена самою природою і
здійснення яких — поза її волею й чином. А справжня, єди­
на, нічим і ніколи не відмінима реальність — це минуле, пе­
режите, відчуте в усій своїй предметній повноті. Досить пе­
речитати поему Б. Бойчука «Любов у трьох часах», аби по­
бачити, як з абстрактного прийдешнього, огорнутого том­
лінням і мріями, із запраного й душного сьогодення — сьо­
гочасності в кришталевій ясності дзвінко постає минуле —
скелясті береги Стрипи, холодні стіни монастиря, трепетне
дівоче тіло на зеленій траві… і війна, лють і шал, що розла­
мує цей скарб, та однак розламати не може. Любов під аком­
панемент смерті — це і є реальність, яку в поета ніхто не
одніме.
1
Бойчук Б. Третя осінь. К., 1991. С. 10.
219 Вирізнимо деякі характерні риси поезії Б. Бойчука:
скажімо, засадничу безпрограмність поетичного освоєння
світу, тихий гносеологічний скепсис і вельми сторожке
ставлення до всякої надто серйозної (певної себе!) ідейно-
філософської систематики. Будучи поетом виразно інте­
лектуального складу, Б. Бойчук водночас передовіряє себе
чуттю, емоції більше, як думці. Це — розумна довіра до бе­
зумовно сущого, дарованого людині природою. Звідси —
поетичний мінімалізм, розкошування натурою, яку ніхто не
вигадував — яку Бог дав. Чи не вся еротична лірика Б. Бой­
чука є рішучим порахунком зі святенництвом мистецтва, що
служить ідеї, а не людині, є осанною справдешності життя
(«дівчина як недоспіле яблуко кусаючи її уста ти мав оско-
мину торкаючи дівочі зелепуги осідав на груди спомин со­
сок»).
Рельєфна метафора, сумлінний прорисунок конкретної
деталі, окремого епізоду, поетичне малярство — одна з
підвалин його лірики, її самоцінна матерія, карб жанру:
«Мідь мускулів нап’ята на косах і серпах», «вузькогруді ву­
лиці, як кабальєрос, лежать на струнах кам’яних гітар і
плачуть», «гарячка спалила землю, яка лежить, натягнувши
на очі присмерк, і тяжко дихає» та ін. Йдеться про тужаву
предметність поетичної образності, володіння якою І. Драч
уповні явив у «Баладах буднів», М. Вінграновський — у
«Ста поезіях», Д. Павличко — в «Гранослові», об яку так
звана «середня» українська лірика перечепилася в 70-ті роки
й простяглася безконечними морально-філософськими варіа­
ціями на задану тему з нікуди в нікуди. З іншого боку, по­
треба доброго поетичного мінімалізму підживила на грунті
шістдесятництва той вельми цікавий пагін, який ми нази­
ваємо «київською школою»,—творчість М. Григоріва, В. Го-
лобородька, М. Воробйова, В. Кордуна, та й, зрештою, не
тільки їх (коли поглянути далі, у 80-ті).
Йдеться також про барокову поліфонію стилю, живлену
любов’ю і довірою до культурної дійсності як здійсненого і
разом з тим постійно незавершеного факту. Лірика Б. Бой­
чука дає безліч прикладів, як імажиністський жест продов­
жується суто фольклорним зойком, а сувора епіка реалістич­
ного гатунку огортається містерією вертепу і містифікується
химерною метафорикою.
Пошанування дійсності,— а воно в істоті самої худож­
ньої свідомості Б. Бойчука,— зумовлює й психологічну гли-
бинність, зачаєну емоційність його тонально прохолодних
картин. Точність відтворення духовних станів — нагорода,
яка дістається митцеві за порогом ідейних остаточностей.
Скажімо, закоханість, несамовитість чуттєвого пориву пере-
220
даються кількома лаконічними штрихами: «Живу, немов
відсутній, мов у чиємусь домі. Не відчуваю вітру, щоб обду­
вав свідомість».
Надреальність минулого для Бойчука-лірика — це й осно­
ва епічного освоєння історії, про що свідчить поема «Подо­
рож з учителем» (1976). Вона зроджує в пам’яті «Попіл
імперій» Ю. Клена, що пояснюється однорідністю матеріалу
й дантівською суголосністю композиції. Та важливо інше:
«обернений» погляд, домінування здійсненого над сподіва­
ним (чи то в особистому житті, чи в долі народу) не є від­
мовою від перспективи, гнітючою ошуканістю землянина під
небом вічності. Це є утвердженням й апофеозом буття в карі
й щедроті його переживання, у свободі відчування того, над
чим ніхто й ніщо не має влади:
Оце мій люд, оце моя земля,
Колодязь сорому, і болю, і надії.
Цямринням западається в поля,
то наповняється, то знову порожніє.
І хоч би скільки разів повторювався в ліриці поета мотив
небуття, смерть щезання (в останній книжці — цілий розділ
«Дозрівання в небуття»), це не так загіпнотизованість по-
тойбіччям, як розсудливе нагадування про живу, солону,
зволожену даність буття. Сам акцент отут — на дозріванні
що вочевиднюється опісля. Так, поезія Б. Бойчука безілю-
зійна, опоетизована даність буття, позбавлена тут міфу про
порядок і гармонію. Але, власне, тому позбавлена, що три­
ває, нарощується в людських почуваннях, дозріває: «ти поді­
лений усім, що зустрічаєш, ти роззичений усім, що любиш».
«Останньої інстанції» немає й не буде,— ще й цим поясню­
ється тонально стримана (поштива!), але по суті надривна
розмова з Богом, котрий дав людині те, що дав, у тому числі
й «вічний недохоп буття» — частковість, фрагментарність:
і так
обмежений своєю формою в нутрі
і знерухомлений страхом
ти усвідомлюєш
що вже не вийдеш поза себе
що будеш ,
незакінчений
час
тинний.
Так, будеш, збудешся частинами, і в цьому висока прав­
да барокової метаморфічності, що виникає, як свідчать знав­
ці, в історичному міжчассі. Б. Бойчукові, синові України,
в далекій Америці судилося відчути його раніше, нам —
тепер, коли розв’язалися вузли однієї історії й починають
в’язати вузли нової. І в цій дискретності світовідчування
221 немає трагедії, а лише рух. Бо навіть «відсутність» — один
із кореневих образів лірики В. Бойчука — в художньому
всесвіті поета можна розуміти не просто як скорботну по­
рожнечу, відійнятість чогось од людини, а як вільне місце,
простір для створення того, що можеш тільки ти — надія,
закладена в барокову розбудову світу на громадді розвале­
них ілюзій..