Юрій Тарнавський, перша збірка якого «Життя в місті»
з’явилася за океаном 1956 р.,— чи не найдивніший поет уже
відомої ширшій громадськості нью-йоркської групи. «Я грю­
каю кулаком в свої груди, та тільки горбата самота відпо­
відає,, усміхаючись широко, пригадуючи, що вона теж жіно­
чого роду». Ця метафора з поеми Ю. Тарнавського «Опере­
не серце» почасти відображає творчу позицію автора, кот­
рий і в модерновому контексті нью-йоркської поетичної ко­
горти вирізняється абсолютно осібною манерою письма. Бу­
де неправильним твердити, що вона не має жодних’аналогів
у світовій художній практиці бодай у плані певних естетич­
них засад. У передньому слові до книжки «Без нічого»
(1991) М. Москаленко називає імена А. Рембо, П. Неруди,
Ж–П. Сартра, А. Камю та інших новаторів. Зрештою, і в
Україні знайдуться поети, чиє слово багато в чому суголосне
ліриці Ю. Тарнавського,— М. Григорів, М. Воробйов, О. Ли-
шега…
І все ж таки в головних рисах поетика Ю. Тарнавського
настільки відмінна од класичної традиції, що варто бодай
спробувати збагнути її внутрішню механіку, наблизитися до
індивідуального художнього методу, загадкового й, разом із
тим, у чомусь дуже простого, природного:
…о, місце відпочивання сухих, як горіх,
півкуль кучерявого мозку,
де можна, залишивши поле бою, оглядаючись,
перестати бути винним, дряпаним, ссаним всередині,
де можна майже заснути з ротом, повним смаку
молока жовтих грудей південних овочів…
Так у виконанні Ю. Тарнавського виглядає «тепла, яс­
на, освітлена місцинка» кав’ярні, розпросторювана в безко­
нечність настроєвих перепадів, чуттєвих сполохів, усамітне­
ної задуми притомленого бувальця:
222
…синім язиком співає цнотлива музика,
картини вже не снуються в черепі танцюючими,
лиш наростають тоді неясні хотіння
і знову цнотливо плаче теплою кров’ю серце
о, плач, кволе, боязливе серце:
я є усміхнено-задоволений болем,
плач, серце, в святині спокою,
де крізь сині вікна видно життя
(«Ода до кафе»)
Але чим більше вдивляємося в цей поетичний етюд, тим
ясніше розуміємо, що життя в його реальному щоденному
перебігу тут і не видно, що показ його автор і не вважав
своїм завданням, що він полишив його за межею усамітнен­
ня, «за вікном». Усю «життєву» масу реалій, форм і рухів
автор розійняв на шматки, перетворив на матеріал відання
одного-єдиного, пливкого й зникомого духовного стану. Зне­
важте цей стан як композиційне вістря твору, оминіть його
увагою — й уся картина розсиплеться на хаотичні друзки,
мозаїку випадкових деталей, словесну рінь.
Ясна річ, художній образ світу є суб’єктивним і в рисах
дійсності відбиває індивідуальні риси творця, змінюється
разом з його духовною еволюцією. Суб’єктивний образ об’єк­
тивної дійсності. В ліриці це світ крізь позитивне «я». Ці
загальні положення нагадуються тут тільки тому, що твор­
чість Юрія Тарнавського є чи не найчистішим прикладом
абсолютно протилежного. Все, написане митцем, є свідомим
прагненням дати об’єктивований образ суб’єкта, подати без-
оцінкове «я» крізь єдину матерію світу (що виявляється
всуціль службовою, в пізнавально-естетичному плані друго-
третьозначжда).
У поетиці Ю. Тарнавського відповідність слова (поняття)
й означуваного ним предмета необов’язкова, більше того,
зайва, обтяжлива. Важить тільки сенсорно-естетична відпо­
відність предмета й духовного стану як єдиного об’єкта ху­
дожнього освоєння. Митець «накладає» на себе дійсність
(а не навпаки, як за традицією!), мало турбуючись збере­
женням її природної цілісності. Більше того, несумірність
масштабів (з точки зору традиційної логіки) змушує його
розривати цю цілісність, позбавляти поняття жорсткої при­
в’язаності до предметів. Бо як інакше величезний часо-
простір буття накласти на зникому мить духовного існуван­
ня? Зверніть увагу, в яких невідповідних значеннях вжива­
ються в ліриці Ю. Тарнавського поняття, скажімо, «кров»
або «рот», рот, котрий ходить, спостерігає, викохує в собі
післясмак спожитого-пережитого:
223 Я проходжу вулицями життя,
як велетенський рот, відкритий і німий,
який не знає про своє існування,
який ковтає тільки тому,
щоб заповнити печеру темряви,
як безконечний голод,
який захлинається, як вир чи порожнеча,
втягаючи в себе тріски довкілля.
Ми звикли до того, що художник опредмечує себе в на­
вколишній дійсності — саме звідси пошуки точного слова,
порівняння, епітета. Ю. Тарнавський розпредмечує світ,
увільняє його від дисципліни природних зв’язків, робить
його аморфним, аби сягти самого джерела духовного про­
зріння, руху, істоти свідомості, приреченої на пізнання й са­
мопізнання. Звідси — буквально віддирання слова від пред­
мета, вимивання нагромадженого в ньому змісту потоком
раптових асоціацій, адже саме в цій раптовості закодована
індивідуальна неповторність людини. Зрештою, митець про
це не раз і сам говорить: «Я шукаю дверей, що ведуть із
моїх слів»,— невисловне безмежжя душі — це єдине, що
тільки й може бути за порогом тих «дверей».
Деструкція усталеного, звичного, розпочата на словесно-
предметному рівні, триває і на проблемно-тематичному.
Скільки прекрасних етюдів написано на тему весняного про­
будження чи осіннього спустіння простору з відповідною їм
гармонією птахів, дерев і висі. Ю. Тарнавський картину
дійсності «прокручує» назад, до передпочатків теми, до того
моменту, коли теми ще не було, а художник вже був! Тобто,
відміняючи в творчому акті об’єкт, він наближається до
суб’єкта — душі, що відчуває і пізнає:
Птах не сидить на гілці
Не прилетів птах
до гілки, видно
на ній тільки місце
для його ніг, довкруги
неї порожнечу, подібну
до саду, купи білого
повітря, ширші вгорі, балянсуються
на її кожній бруньці.
Принципова переорієнтованість творчого акту з реальної
дійсності на суб’єкт її пізнання виявляється й у самому по­
трактуванні мистецької мети, завдання, що його ставить
собі художник. Високим пафосом вітчизняної й світової лі­
рики було і є прагнення відбити всю гармонію світу, пойняти
словом його складну етично-суспільну та естетичну пульса­
цію. Ю. Тарнавський пише книжку «Поезії про ніщо і інші
поезії на цю саму тему», відтворюючи в них не «все» й на­
віть не «щось», а даність «чогось» особистості, не життя
224
яїі таке, а Індивідуальну адаптацію життя, його поепізодич-
не освоєння.
Не менш промовистим прикладом того, як послідовно
й свідомо Ю. Тарнавський змушує художню думку з уре­
чевленої матерії світу рухатися вглиб самої себе, є розділ
«Без Еспанії» (збірка під такою назвою вийшла в Америці
1969 р.). Калейдоскопічні фрагменти, штрихи, відлуння со­
нячної землі, полишеної в цілому за «поетичним кадром»,
є тільки віддзеркаленням вражень, пливких чуттєвих станів,
матеріалом утривалення особистісної екзистенції, яка є од­
ним наскрізним змістом усіх картин: «Затока, з якої я
від’їхав, набирає розмірів океану, і моє обличчя з нею, і я
набираю швидкість корабля, і стаю рівночасно дуже високо
над і далеко під собою, і сльози, великі, як кораблі, пливуть
по моїх щоках, освітлені зорями і світлами міста, змішаного
з небом». Ця лірика в прозі, сказати б, обернена щодо не-
рудівської чи лорківської — не «Іспанія в серці», а, по суті,
«серце в Іспанії» — велике, чуйне, тремтливе й до болю не­
вічне. Уречевлення його відбувається на очах, позірна сти­
льова складність письма не може приховати простого й зро­
зумілого принципу відтворення екзистенційних моментів
низкою підрядних асоціацій та рефлексій, кожна з яких до­
дає свого відтінку до цілісного відчування життя. «Від’їзд»
утривалюється в тому, що зникає з очей і вивітрюється зі
слуху, у відійманні деталей світу від свідомості — приймен­
ник «від» служить єдиним рушійним стрижнем абсолютно
статичного поетичного змісту. Взагалі статичність — осново­
положна риса поезій Ю. Тарнавського. І це цілком природ­
но, бо стани, які пережив і утривалює в образах поет, роз­
витку не мають — вони навіки лишаються такими, якими бу­
ли. Час над ними влади не має.
Важко не помітити в цьому школи екзистенціалізму, хоча
разом із тим не випадає тільки до неї зводити самобутню по­
етику Ю. Тарнавського. Так, долаючи диктат матеріального
світу, семантику будня, він часом надто багато лексичної
матерії використовує для вивільнення внутрішньої енергії
слова, його духовних потенцій: Зрештою, це здебільшого
компенсується блискучими образними спалахами, неповтор­
ним баченням речей «у собі». В цьому передовсім і вияв­
ляється вроджений художній талант Ю. Тарнавського («ніч
нервово гнула тонкий і білий місяць в своїх плескатих чор­
них пальцях», «внизу був біль, як таксі з усіма дверима,
відчиненими навстіж», «після обіду небо пливло крізь про­
стір, як довга срібна риба», «обличчя, заховане в долоні,
тверде та холодне, як відкритий фотографічний апарат»).
8 5 144 225 Поети всіх часів, засвідчивши невичерпні можливості
жанру, поклали безліч сил на те, щоби прояснити, осмислити
дійсність крізь призму власного «я». Чи треба дивуватися,
що хтось нарешті спробував протилежний шлях, як це спро­
бував Юрій Тарнавський? І хіба суперечить цей шлях
внутрішнім законам мистецтва як образного пізнання
дійсності, коли включати в це поняття людське «я»?
Щодо класичної традиції поетична система Ю. Тарнавсь-
кого вочевидь полярна і вже тим, як не дивно, з традицією
пов’язана. Суто умовно її можна віднести до негативного
полюсу, як то й робить художник, називаючи свій доробок
«Без нічого». Але ж єдине поле буття не може бути ані одно­
полюсним, ані Однозарядним. Це ще раз потверджує ліри­
ка Ю.. Тарнавського, котрий демонтує звичний порядок ре­
чей і явищ, нормативний образ світобудови (визнаймо,— да­
лекий від досконалості!), прагнучи сягти першопоштовху,
першопричини її возведення. Бо що, зрештою, лишається
після того, як розпредметити особистість, одійняти її від ма­
теріально-історичного, соціально-побутового тла, в яке вона
впосаджена так незрушно, кабально, трагічно? Божа іскра.
Душа. А більш нічого..