Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 р. на До­
неччині. Дванадцятирічною емігрувала з матір’ю на Захід.
Жила і навчалась у Франції, Америці, Німеччині. Починаю­
чи з 50-х років систематично виступає з поетичними та про­
зовими книжками.
Дебют Е. Андієвської («Поезії», 1951) був дуже успіш­
ним: його порівнювали з появою в літературі Павла Тичи­
ни та Артюра Рембо. Тоді ж Е. Андієвська пише прозові
тексти, переважно ліричні мініатюри, так звану прозопое-
зію. У 1955 р. виходить збірочка новел під назвою «Подоро­
жі», пізніше книжки «Тигри» і «Джалапіта» (1962). Але ос­
новна частина літературної праці все ж належить поетичній
творчості, про що свідчать збірки «Народження ідола»
(1956), «Риба і розмір» (1961), «Кути опостінь» (1962),
«Первні» (1964), «Базар» та «Пісні без тексту» (1968).
У 60-х роках вона вже визнаний модерний поет, оригіналь­
ний експериментатор слова. Наступні десять років Е. Андієв­
ська віддає перевагу великій прозі, з’являються друком
«Герострати» (1970), «Роман про добру людину» (1973),
226
«Роман про людське призначення» (1982). У 70-х роках пи­
сьменниця видає лише одну поетичну збірку «Наука про
землю» (1975).
Велика проза Андієвської не знаходить такого захопле­
ного відгуку, як поезія. Видовжене речення, ускладнений
синтаксис сприймаються як застарілі явища. «Так робили
півстоліття тому»,— зауважує Б. Бойчук ‘. У 80-х роках,
видавши ряд поетичних збірок—«Кав’ярня» (1983), «Спо­
куси святого Антонія» (1985), «Вігілії» (1987), «Архітек­
турні ансамблі» (1988),—Е. Андієвська велику увагу при­
діляє малярству.
1993 р. вперше в Україні опубліковані її книжки — «Ро­
ман про добру людину» та «Роман про людське призначен­
ня», а також протягом останніх років — ряд поетичних та
прозових творів у періодиці. Художній доробок письменниці-
емігрантки поступово входить в український літературний
контекст.
У діаспорній критиці творчість Е. Андієвської була відне­
сена до нью-йоркської групи, яку об’єднало спільне праг­
нення «обнови в літературному вислові» (Віра Вовк). Сама
ж Андієвська заперечує приналежність до цього літератур­
ного угруповання 2. Очевидно, тому що її поетичні експери­
менти спрямовані не так на руйнацію узвичаєної поетичної
мови, як на означення українським словом різних світогляд­
них позицій. Експериментування її щільно дотикаються до
індійської духовної традиції, де Андієвську приваблює знан­
ня про багатовимірну множинність реальності. Зі східною
метафізикою пов’язуються інші уподобання, зокрема, захоп­
лення грецьким філософом Плотіном та сучасником, амери­
канським письменником-філософом К- Кастанедою. Естетич­
ним ідеалом у літературі стає для неї Стефан Малларме.
Вся сучасна поезія, вважає письменниця, проходить «у тих
залах», які відкрив французький символіст. Саме тому й
Е. Андієвська віддає перевагу герметичній, закодованій
поезії.
Значна частина поетичної творчості Е. Андієвської 50—
60-х років має виразний екзистенційний відтінок (як відомо,
філософія екзистенціалізму формувала тоді не одну творчу
індивідуальність). Ця поезія пройнята пошуком метафізич­
ної вічності: «Все смертне пробує у вічність зазирнути».
І лише буття Бога — бездоганне буття, його не можна осяг­
нути словом («Я співаю про Тебе… і Ти поруч — увесь не-
1
Бойчук Б. Декілька думок про НЙГ і декілька задніх думок // Су­
часність. 1971. № 1, С. 33.
2
Інтерв’ю /. Фізера з членами НЙГ // Сучасність. 1988. № 10. С. 32.
227 оспіваний»). На основі цих роздумів буде написано роман
«Герострати».
Уже рання поезія Е. Андієвської вражає багатоплощин-
ністю метафори. Спосіб зіставлення, поєднання того, що здо­
ровий глузд не здатний суміщати, потиснення розумності
світу, опертя на підсвідомі імпульси, творення чудесної ре­
альності вказують на сюрреалістичне світобачення з його
ірраціональною логікою. Поетесу цікавлять межові, пере­
хідні стани, коли деформується одна реальність, появляєть­
ся інша. Вона звертається до сновидного простору, адже
там світ тендітний, крихкий («Ось, здається, міст. А дмух­
нув, і міст уже море»), водночас семіотично засекречений,
безупинно оновлений новими й новими знаками. В. Держа-
вин називає Е. Андієвську першим сюрреалістом в українсь­
кій поезії1. Втім, інший дослідник — Б. Бойчук — заува­
жував, що, оскільки образна система твориться невимуше­
но, природно, то тут ми маємо справу з особливим сюрреа­
лізмом, «типово східним, українським» 2.
Помітною тенденцією поетичної творчості Е. Андієвської
є поступова герметизація тексту. Цьому передусім сприяє
усунення ліричного «я» з вірша. Уже в першій збірці яскра­
во оприсутниться відсторонена, відособлена реальність:
Засувами всі двері:
Більше нікого не впустять.
З пальців скапують звірі.
Палять — і потом постіль.
Відкидаючи, слідом за Малларме, вірш як вираження
емоційного «я», Е. Андієвська і далі, особливо в пізніх своїх
творах, означає реальність, позбавлену вітальної деформа­
ції. Поет виступає як «приймальна станція», що лише фік­
сує музичний ритм світотворення. З кожною новою збіркою
урізноманітнюються й нарощуються образно-звукові еле­
менти, згодом звукова орнаментація стане основним пое­
тичним засобом. Недбале ставлення до композиції, рими,
жанру (в останніх поетичних збірках Е. Андієвська послу­
говується лише сонетом) пояснюється абсолютизацією зву-
ку-образу, звуку-ідеї.
Дедалі більше закодовуючи поетичний текст, авторка
опускає дієслівні форми: улюблений пунктуаційний знак —
тире, що в структурі вірша виступає як художній прийом і є
одним з герметичних знаків, схованкою смислової загадки
тексту. Розгортаючи найнесподіваніші метафори, Е. Андієв-
‘ Державин В. Українська молода поезія насьогодні // Фенікс. 1959.
№ 9. С. 49.
2
Бойчук Б. Декілька думок про НЙГ- С. 25.
228
ська унеможливлює будь-які раціональні тлумачення своїх
поезій. Сфера підсвідомості декларується єдиним важливим
рушієм творчого процесу. Зрештою, більшість поезій зали­
шається замкненою структурою, що не піддається розкоду-
ванню і є незрозумілою не лише для пересічного читача.
З огляду на такий низький комунікативний рівень, є спро­
би розглядати творчість Е. Андієвської як «дегуманізоване
мистецтво» ‘.
Зате у прозі Е. Андієвська намагається порозумітися з
читачем, пояснити йому не лише найважливіші поетичні сим­
воли, а й свою творчу методу.
Вдаючись до короткого жанру притчі, параболи,
Е. Андієвська постає майстром влучного, афористичного
письма, творцем ірраціональної оповідки, що грунтується на
основі чудесної метафори. Центральною антиномією її малої
прози є раціональне та ірраціональне. Перше консервує за­
старілі поняття, замикає пізнання в певні рамки, обмежуючи
досвід; друге — знімаючи всілякі умовності, вивільняє, роз­
просторює дух. Власне, боротьба духу та розуму є визначаль­
ною для цієї прози, як і всієї творчості Е. Андієвської в
цілому.
Герой-оповідач, як правило, має незрозумілу для оточен­
ня^ пристрасть до позареальної дійсності, Що в повсякденно­
му житті не має особливого смислу й цілепокладання, а ли­
ше забавляє і звеселяє душу. Герої Е. Андієвської — при­
страсні мандрівники, вони здійснюють кругосвітні подорожі,
не виходячи з помешкання. Ключові слова «подорож», «від­
далі», «мандрівка», «простори» не відповідають природним,
а представляють істинну безконечність, поза конкретним ча-
сопростором. Отже, естетичним і духовним ідеалом стає без­
межна, глибинна просторовість. Туди ж спрямована «дія»
героя, яка не є фізичним прикладанням зусиль, а зосеред­
женням, спогляданням, це дія — метафізична.
Роман «Герострати» — перший великий прозовий твір
Е. Андієвської. Тут зроблено спробу об’єднати художній
текст з філософським трактатом. Основу філософського зміс­
ту становлять чотири чітко окреслених ідеї. Ідея людини,
ідея Бога, ідея вічності та ідея великої людини. Міф про
геростратів і велику людину становить основну мотивацію
сюжету. Суть його полягає в тому, що всі люди загалом па­
сивні або активні герострати: одні вірять у Бога і у Нього
домагаються вічності, інші, виходячи з того, що Бога немає,
домагаються вічності у людей. Історія з давнім греком, що
‘ Ревакович М. Елементи дегуманізації в поезії Е. Андієвської //
Світовид. 1992. Ч. III. С. 11 — 17.
229 прагнув увічнити своє ім’я, спаливши храм Артеміди в
Ефесі, знаменує еру активного геростратизму. Антична ре­
мінісценція, з якою пов’язана назва роману, становить части­
ну міфа. Людському бажанню вічності иротиставляється іс­
тинне бажання небуття: Бог дає шанс наблизитися до себе
людині у «виборі неіснування», людині, яка, маючи всі шан­
си на вічність, відмовляється од неї, позбавляючись, таким
чином, комплексу геростратизму. Християнські та буддистсь1-
кі ідеї становлять підтекст авторського міфа. Зокрема, у
полеміці з біблійними догмами Е. Андієвська намагається
дати свою відповідь на вічні питання буття.
Роман «Герострати» написано від першої особи, це ро-
ман-диспут, герой його постійно намагається вихопитися з
химерної, безперервно змінної площини існування. Е. Анді­
євська знову концентрує увагу на конфлікті між раціональ­
ним мисленням та ірраціональною суттю людського світу:
«Розум ніколи не годен вйкристалізувати з амебного туману
підсвідомого, справжнього рушія наших вчинків…». Концеп­
ція змінної людини, через яку постійно протікають найрізно­
манітніші світи, зумовлює ірреальну сюжетність у романах
письменниці. Вихід, який пропонує Е. Андієвська у «Геро-
стратах», відображає екзистенціалістський погляд на люди­
ну. Хаос, у якому перебуває людський світ, коригується
вибором. Герой роману мусить вирішити, хто він: Герострат
чи той, хто покликаний втілити міф про велику людину? Інди­
відуальний вибір проектується на долю всього світу («Бо
той хлопчик, що продає на розі газети, може зупинити апо­
каліпсис»).
У «Геростратах» «пояснюється» часто вживаний у пое­
зії Е: Андієвської образ круглого часу. Кругла тривалість,
або позачасова картина світу, виражається делінеарною
оповідністю, що й показує Е. Андієвська в наступних своїх
творах — «Романі про добру людину» та «Романі про людсь­
ке призначення». Тут ідея круглого часу стає домінантним
стильотворчим фактом. Ці романи характерні синтаксичною
ускладненістю тексту, речення розростається, воно стає ро­
маном у мініатюрі: тієї миті, як зустрічаються персонажі, по­
дається все про одного з них, наступне речення пронизує
життєвий шлях іншого героя і т. п. Все існує одночасно, де­
централізовано: відсутні головний герой, головний сюжет.
Але дамокловим мечем нависає головна ідея, виражена у
пристрасному авторському слові. Задум написати антиімпер-
ську книгу (що вже само собою вимагає чітко вираженої
позиції) вступає в суперечність із модерністською естети­
кою, з її характерними ознаками письма: грою, антифор-
мою, деконструкцією сюжету, що позбавляє текст оцінково-
го сенсу.
230
Якщо попередня проза Е. Андієвської була відсторонена
од української проблематики, то останні романи наскрізь
пронизані патріотичними мотивами, виспівано осанну Украї­
ні, українському народові, українській людині. У «Романі
про добру людину» міфологізується матеріал з життя україн­
ців, занесених воєнним лихоліттям у міттенвальдський табір
для переміщених осіб. Екзистенційність українця вира­
жається в таких характерних рисах, як доброта, талано­
витість, схильність до потойбічного знання. Характеристична
ознака завжди подається з надлишком. Герої, як правило,
виявляють себе у неймовірних чудесних історіях. Вони
самі — потенційні носії чуда. Світ розчахнутий глобальною
опозиційністю (Україна — імперія, Бог — диявол, світло —
тьма, буття — небуття, добро — зло), яка вирішується через
віру. У романі час від часу звучить пророчий голос, сповнені
пристрасного бажання й вольової напруги слова про немину­
чу перемогу добра і світла. Ясновидінням та пророцтва­
ми Е. Андієвська перегукується з Шевченковим вічним сло­
вом: «Смертоносний Батіг, який пахолки зла проголосили
єдиним Богом, зм’якне смердючою ганчіркою й розсиплеться
на попіл, щойно люди подолають у собі страх, бо під ріками
крові визріває світло, покликане знищити всю мерзенну
гидь…».
«Роман про людське призначення» продовжує попередній
твір, підносячи поняття України до загальнолюдського сим­
волу. Епіграфом до цього роману взяті Шевченкові слова
«Возвеличу малих отих рабів німих», що прямо вказують на
задум твору. Е. Андієвська вибудовує космологічний міф: у
центрі світобудови розміщує українську землю, на якій роз-
гортається божественна містерія. Наголошується ідея вибра­
ної, обітованої землі: Київ — «столиця всього людства»,
місце «найінтенсивнішого випромінювання землі», тому тут,
«поклавши під ноги сонце і місяць», Господь вершитиме пра­
ведний суд. У романі оприсутнюється тотальна українська
експансія, вся планета, по суті, називається українськими
іменами. Давні міфи, легенди, біблійні сюжети переосмислю­
ються стосовно української ідеї. У цілому романний текст
має виступати так званим силовим полем супроти кадебів-
ців, великодержавних імперіалістів, супроти мертвої реаль­
ності, що замахнулася на живе, Шевченкове «возвеличу»
в Андієвської набуває справді магічного звучання. З кожно­
го свого героя письменниця намагається видобути могутню
захисну силу.
Понад сорокалітня літературна творчість Емми Андієвсь­
кої відкриває українському читачеві нову мистецьку дій­
сність, вражає незвичним естетичним мисленням, яскраво
представляє модерне спрямування сучасної української
літератури..