Олег Зуєвський належить до складних поетів. Ні
дійсність, ні почуття, ні раціональні ідеї не відображені в
його віршах безпосередньо. Навпаки, його поетична мова
твориться своєрідним шифром, езотеричним кодом. За нею,
однак, приховується окреслена естетика і творча філософія,
яку можна збагнути на фоні загальних тенденцій розвитку
європейської і північноамериканської поезії XX ст.
Олег Зуєвський народився 1920 р. в с. Хомутці Мирго­
родського повіту на Полтавщині. З 1936 р. навчався у
технікумі журналістики в Харкові, відомому в нашій куль­
турі ще й тим, що тоді ж там викладав Ю. Шевельов і
вчився О. Гончар. Потім цей заклад закрили, а Зуєвський
деякий час працював у редакції місцевої піонерської газети.
У 1939 р. було відкрито Інститут журналістики, де юнак і
проходив науку до початку війни.
Війна перервала розпочату літературну кар’єру, а після
її завершення Зуєвський опинився в таборі для переміщених
осіб у Аугсбурзі. Роки табірного життя складалися нелегко,
однак для творчості цей час виявився сприятливим і
плідним. Тут разом зі старшими колегами, літераторами-
емігрантами, Зуєвський брав участь у МУРІ, друкувався в
табірній періодиці. Тут поступово знайшов і вужче коло
співрозмовників зі схожими естетичними поглядами. Це бу­
ли члени групи «Світання» — літературознавець і перекла­
дач Володимир Державин і поет Михайло Орест (Зеров).
У Мюнхені’ 1947 р. виходить перша книжка Зуєвського
«Золоті ворота», де вже вчувається оригінальний голос, хоч і
помітно, що поет перебуває під впливом символізму і Павла
Тичини. В. Державин, щоправда, визначив зв’язок з Тичи­
ною за рудимент, а от символізм Зуєвського викликав у кри­
тика великий ентузіазм.
У творах, що ввійшли до збірки «Золоті ворота», є іде­
алізм і навіть містицизм, а також врівноважений, красивий
песимізм з часто повторюваними образами труни. «Золоті
ворота» — так само символ, однак без жодних історіо-
софічних пояснень і спільностей з реальними київськими Зо­
лотими Воротами. Це був знак віри, ідеал (золоті ворота до
щастя), те ж саме, що для Михайла Ореста — святий Гра-
аль.
Після першої книжки багато хто сприйняв О. Зуєвського
як продовжувача в поезії М. Ореста — і не безпідставно.
У них було багато спільного — елітаризм, підкреслене естет-
232
ство, підвищена увага до форми, особливий акцент на кла­
сику, семантична закоріненість в образах європейської куль­
тури, відсутність політичних закликів і громадянської пате­
тики. Однак, як і Михайло Орест, цілковито оригінальний
у своєму складному інтелектуалізмі, так і Олег Зуєвський
згодом показав свою цілковиту осібність у межах українсь­
ких естетичних традицій. Орест, між іншим, бачив і розумів
цю відмінність і підтримував молодшого поета в його ху­
дожньому пошуку.
Прогрес у такому пошуку серйозно засвідчила наступна
книжка Зуєвського «Під знаком Фенікса» (Мюнхен, 1958).
Вона так само мала символіч’ну назву. Фенікс, який згорав і
воскресав,— знак вічності ідеї, але символізм, притаманний
попередній збірці, переродився в нове бачення й письмо,
герметичне за своєю сутністю.
На той час автор перебуває уже в Америці, де навчається
у Пенсільванському університеті. Тут він згодом отримає
диплом і захистить докторську дисертацію з питань мистець­
кого перекладу. Пізніше переїде до Канади, де почне викла­
дати літературу в Університеті Альберти в місті Едмонтон.
Дисертація, викладацька робота й переклади, здається,
якийсь час поглинали його більше, ніж поезія. Тому наступні
поетичні цикли, які б можна вважати окремими книгами,
«Парафрази» і «Кассіопея», писалися в 70-ті й 80-ті роки,
уривками, друкуючись переважно в журналі «Сучасність».
У цих віршах не було вже й сліду від традиційного символіз­
му. Герметика стала всеохопним прийомом, домінантою сти­
лю, реальне життя — ще віддаленішим, а зіткнення його
несумісних деталей — ще очевиднішими й ефектнішими.
У передмові до книжки «Під знаком Фенікса» І. Костець-
кий писав про приналежність О. Зуєвського до «малларме-
анської» лінії в символізмі. Малларме — найбільш герме­
тичний із символістів і, відповідно, найскладніший для пе­
рекладу, тим цікавішою й сміливішою видається багаторічна
праця Зуєвського над перекладом поезії Малларме, котра
1991 р. увінчалась окремою книгою.
У «Великій статті про малий вірш» (1952) Шевельов
назвав поезію Зуєвського «чистою або абсолютною» і по­
яснював далі: «Наша мова обтяжена зв’язками з фактами,
з дійсністю щоденного існування. Чиста або абсолютна пое­
зія саме хотіла б вирвати мову з цих обтяжливих зв’язків».
Він чи не вперше провів паралелі з сюрреалізмом, хоча го­
ловне для критика полягало не в навішуванні нового ярлика,
а в наголошенні сучасності цієї поезії, її адекватності ча­
сові. І все ж у «Парафразах» і «Кассіопеї» сюрреалізм був
233 уже неприкритим і безперечним. Те ж саме можна сказати і
про збірку поета «Голуб серед ательє» (1991).
Дивна назва цієї книжки і однойменного вірша (1986)
навіяна картиною Магрітта «Складний перехід». На по­
лотні — майстерня художника. На задньому плані до стіни
приперта картина, яка зображує морський шторм (це ніби
парафраз картини іншого художника, а саме Джорджо де
Кіріко), з боків — інші полотна, на яких тільки різної форми
вирізані квадрати, попереду — столик з однією ніжкою, у
формі живої ноги, на ньому — штучна пластикова рука, що
затискає голуба, а праворуч — чи то перекладина сходових
перил, чи то шахова фігура з застиглим оком, яке дивиться
в бік столика. Різнорідні, несумісні деталі, прийом картини
в картині, нарешті голуб у дивному обрубку фальшивої руки
створюють атмосферу загрози, бентежного передчуття
незнаного майбутнього.
Немає голуба в руці твоїй:
Грозою він наляканий до краю,
І ось тобі я щиро простягаю
У розпалі його своїх надій.
Таким, як вився в далі голубій,
Для побратимів збільшуючи зграю
Над простором безмежного розмаю,
Де корабель зринає в буревій…
У вірші є й цей голуб Магрітта, і рука, і картина бурі на
морі, і моторошна ніжка столика. Власне, перед нами ко­
лаж— набір предметів, не пов’язаних зовнішнім зв’язком. І
життя, побачене зором поета, може бути таким колажем.
А воно присутнє тут у тяжко приховуваній емоційній розба-
лансованості самого автора, що існує у вірші немовби у двох
іпостасях. Його роздвоєна душа з подивом застигла на по­
розі «чужого» чи «нового» дому, власне того місця, куди їй
самій немає дороги.
Інтелектуальний, емоційний і предметний колаж визначає
не лише манеру одного з ключових віршів «Парафразів»
(ідеться про «інтерпретований колаж»), техніка колажу най­
більше відповідає тій філософії, котру послідовно сповідує
автор. її основу становить агностицизм, зневіра у знанні й
пізнанні. Олег Зуєвський виводив свою художню манеру з
феноменологічного стану сучасної думки.
Сучасна, модерна література, хоч і схиляється не раз до
страшних пророцтв, у цілому не знає шляхів майбутнього.
Такою поетові бачиться філософська основа сюрреалізму,
того художнього напряму в літературі й мистецтві XX ст., до
якого він себе сам зараховує. Але сюрреалізм, звичайно, ду­
же широке й багатозначне явище. І місце в ньому українсь­
кого поета потребує подальших пояснень і зіставлень.
234
О. Зуєвський не сприйняв ні автоматичного письма, ні
жорсткого, навіть жорстокого ставлення до світу, ані
надмірного епатажу, притаманного «чистим» представникам
цієї школи. А крім того, для українського поета світ сюрре­
алістичного живопису значно ближчий за світ сюрреа­
лістичної поезії Бретона чи Лотреамона. Хоча його улюбле­
нець Магрітт надихався саме їхньою, поезією.
Серед улюблених митців О. Зуєвського, після Магріт­
та,— Сальвадор Далі, Поль Гоген, Едвард Мунк, Пабло
Пікассо, Марк Шагал, Анрі Матісс. Із художників минуло­
го найбільше імпонує Ієронім Босх. Аналізом малярських
творів митців поет цікавиться більше за літературознавство.
Сам знавець і викладач літератури, Зуєвський схиляється
до думки про банкрутство літературознавства й шукає істи­
ну про мистецтво загалом у живописі та в працях про жи­
вопис.
З живопису Магрітта часто постає страшний, мото­
рошний світ, у живописі Далі він навіть огидний. Для естета
Зуєвського світ, принаймні виплеканий його уявою, ніколи
не може бути потворним. Однак він дещо жахний іншою
своєю прикметою — непевністю. Людина-митець безсила пе­
ред тотальною дегуманізацією і загрозою глобальної ката­
строфи. І сюрреалізм французів, і герметична поезія італій­
ців (за власним зізнанням Зуєвського, найближча йому
світовідчуттям) були породженням цієї глобальної ката­
строфи, її відблиск, помножений на українську національну
трагедію, лежить на поезії Зуєвського.
Поезія є вічним наближенням до мети, яка вічно відда­
ляється. 1 водночас для Зуєвського існує певний ідеал, ті
самі «золоті ворота», які поет бачить і нині. Шлях до ідеалу
й сумнів у його досяжності становлять ще одну засаду дра­
матизму його поезії. Присутністю цього ідеалу, а також його
декадентським естетизмом сюрреалізм Зуєвського «м’якший»,
менш трагічний за свої першоджерела. І трагізм Зуєвського
ближче стоїть до більш романтичного й естетичного трагізму
межі віків, «освяченого» фатальним еротизмом Саломеї Іро-
діади Малларме і Оскара Вайлда.
О. Зуєвський не прагне прояснити якийсь сенс,
висловлює свою думку або почуття непрямо, езотерично, в
обхід, парафразою. Парафрази, як правило,— варіанти
думки, вже висловленої іншим автором, художником або по­
етом, або навіть людиною, котра просто сказала щось
значне й вагоме для поета. В історії літератури давно існує
подібна герметична традиція, і Зуєвський вивчає її, плекаю­
чи власну езотеричну мову. Він пише «шифром», залишаючи
своїм читачам тільки натяки-сліди.
235 Попри його особливий інтерес до культури рубежу віків,
епохи декадансу, символізму й перелому в естетичній свідо­
мості, Зуєвський все ж не звучить старомодно. Як Т. С. Еліот
чи В. Б. Єйтс, він вийшов з тієї вже безповоротно заверше­
ної і прекрасної епохи, але цілком належить епосі наступній,
нинішній, в якій вже немає жодного місця для ілюзій.
Українська класика для Зуєвського — цікавий, але інший
світ. Тут згадка про двох авторів видається важливою —
про Василя Барку, котрого Зуєвський шанує за мовні експе­
рименти, і Емму Андієвську, привабливу для нього експери­
ментами семантичними.
Інтелектуальний сюрреалізм Зуєвського відбився на
формі його віршів хіба що в десятках інверсій і в любові до
синтаксичних вигадок. Але парадокс полягає в тому, що,
зберігаючи традиційну форму, його слово не будує лад, а
руйнує його. Приблизно таку деструктивну роботу слова
спостерігаємо в Поля Валері чи в Осипа Мандельштама.
Перекладам у творчості Зуєвського належить особливе
місце. Він ніколи нічого не перекладав просто так, добір
авторів має свою логіку. Чи не першим із зарубіжних поетів,
яким іще в Харкові зацікавився Зуєвський, був Оскар Вайлд.
Цього поета з його особливим чуттям слова і форми Зуєвсь­
кий вважає близьким до символізму. Значно пізніше він за­
цікавиться і Вільямом Батлером Єйтсом, який сам багато
чому навчився від Вайлда.
Кожен український перекладач іще від Франка сприймав
сонети Шекспіра як свого роду школу, етап перекладацької
майстерності. Що ж до герметика Зуєвського, то можна при­
пустити, що шекспірівський сонет міг особливо імпонувати
йому своїми загадковими «темними місцями», своїми недо­
мовленими таємницями. Наприкінці 50-х Америка відкрила
для себе Емілі Дікінсон. Інтерес Зуєвського до її віршів та
біографії закономірний, однак і тут є дещо глибше. В ко­
ротких драматичних мініатюрах Дікінсон — та ж сама імпо­
нуюча недомовленість, другий, внутрішній текст, розшифру­
вання якого вимагає глибшої внутрішньої роботи.
Стефан Георге і Райнер Марія Рільке — найоригіналь-
ніші німецькі майстри нашого століття — зацікавили поета
ще в табірний період. Вони справді найближчі йому інте­
лектуально й емоційно. Символістові Артюру Рембо, а також
Пйому Аполлінеру і Полю Валері, творцям нової поетичної
мови нашого століття, притаманне езотеричне письмо, де з
«темряви» образів і химерних словесних конструкцій просту­
пає «світло» інтелектуального відкриття, прозріння.
236
Що ж до Малларме, то він став супутником цілого
життя, а його вірші, як власне й вірші інших поетів, котрих
перекладав Зуєвський, були не просто матеріалом для пе­
рекладу, а мали підтверджувати і його власний стиль та ба­
чення.
Один з улюблених мотивів Рене Магрітта — вікно, а пе­
ред ним мольберт з картиною. Картина ця або ж дивно
контрастує з дійсністю за вікном, або зливається з нею.
Віршам Олега Зуєвського притаманне щось подібне. Текст,
який контрастує, полемізує, випливає або зливається з
іншою артистичною субстанцією — реальністю, твореною
мистецтвом. Його значення і сенс можна зрозуміти тільки на
тлі, тільки в поєднанні, тільки, включившись у цю складну
й екстравагантну гру..