Характерною рисою літературного процесу 50-х — початку
60-х років була певна «девальвація» художньої публіцисти­
ки, зокрема нарису. Але наприкінці 60-х стався справжній
«вибух» документальності в прозі багатьох літератур світу,
хвиля якого докотилася й до української літератури. Спри­
чинена вона була, з одного боку, надзвичайним зростанням
інформаційного потоку в період НТР, а з другого — певною
дискредитацією художнього вимислу і, сказати б, прагмати-
зацією читацького сприймання, його довірою передовсім до
фактів.
Тогочасна критика або ж поділяла захоплення доку­
менталізмом, вважаючи, що за ним майбутнє, або ж, в іншій
своїй частині, висловлювала своє занепокоєння тим, що
абсолютизація факту, принципова відмова од уяви, фантазії
«знищувала» художню літературу голою інформативністю,
браком яскравого індивідуального мислення, вагомих
образних узагальнень. Такі застереження були небезпід­
ставними, тим більше, що дуже швидко з’явилося й чимало
«підробок», викликаних новою літературною «модою».
Серед дослідників української публіцистики та й самих
літераторів тривалий час побутувала думка, що «в Україні
публіцистики немає», або ж вона слабка й немічна. Таку
думку висловлював, наприклад, В. Яворівський (і не лише
він). Вважаючи себе публіцистом «самодіяльним», він зая­
вив, що «публіцистів у нас немає… Принаймні я не можу
назвати жодного публіцистичного імені», й додав, що «це
характерно для кількох десятиріч життя української літера­
тури» .
Цим дошкульним закидам можна було б протиставити
«незаперечні факти» й навіть цифри про те, що в Україні
80 (!) лауреатів премії ім. Я. Галана «за визначні праці в
галузі публіцистики». А ще десятки лауреатів премії Спілки
журналістів та нагороди «Золоте перо». Можна назвати й
кілька відомих імен письменників, які зробили помітний вне-
1
Знамя. 1987. № 3. С. 212—213.
258
сок у розвиток української публіцистики із старшого й мо­
лодшого поколінь — І. Волошина, С. Жураховича, С. Пла-
чинду, Р. Федоріва, С. Колесника, В. Князюка, В. Маняка,
А. Москаленка, В. Качкана, того ж таки В. Яворівського,
Ф. Зубанича, О. Дмитренка, Я- Гояна… А ще конкретніше —
назвати кілька гостропроблемних книжок, статей і на­
рисів С. Колесника чи С. Плачинди («Окрадені села», «Глу­
хе село»), спрямовані проти злочинно-згубної теорії «не­
перспективних сіл», його ж цикл нарисів «Листи степів» та
деякі інші.
І все ж не можна не визнати, що в тих вищенаведених
докорах чимала частка правди. І в 60-ті, й особливо в роки
застою існувало, по суті, три види публіцистики і за змістом,
і за пафосом. Одна, найпоширеніша, домінантна — офіційна,
кон’юнктурно-«придворна», покликана всіляко захищати й
популяризувати «мудрість» компартійних та державних по­
станов центру, спрямованих на спорудження грандіозних
«комсомольських будов віку», штучних морів, каналів,
БАМу, атомних станцій тощо; Полиці книгарень заполонили
благополучно-парадні збірки типу «Український мільярд»,
десятки книжок серії «Земні зорі», «Наш сучасник», «З то­
бою, партіє!», «Наставники», «Енергодар».
На жаль, вустами не тільки чиновних партапаратчиків,
а й письменників-публіцистів творився міф про колишній
СРСР, а отже, й Україну, його «невід’ємну складову части­
ну», як про нібито «багату» й «щасливу» супердержаву.
Публіцистика в ті роки спрямовувала свій пафос на вихо­
вання «радянської гордості» за «найкращий, найдемокра-
тичніший і найсправедливіщий у світі лад», «найдосконаліші
в світі» космічні станції та супутники, криголами-атомоходи,
за наймогутніші в світі домни й прокатні стани, найміцніші
в світі штучні алмази, найбезпечніші в світі атомні станції…
Саме суспільство, по суті, зупинилося в своєму розвитку, а
«літописці епохи» захлиналися від славослів’я, вихваляючи
мудрість компартії та її керівництва, закликали до вико­
нання й перевиконання планів — вседержавного окозамилю­
вання, привселюдного обману. І водночас замовчувались
нужденність і вбогість переважної маси народу. Така політи­
ка та її «публіцистичне втілення» узаконювали лицемірство,
іцодвійну мораль.
У так званій «контрпропаганді» так само панувало сла­
вослів’я на адресу «миролюбної зовнішньої політики
К.ПРС», яка буцімто демонструвала народам світу небачені
здобутки й перемоги «реального соціалізму», боролася за
мир проти американського імперіалізму (правда ж про події
в Чехо-Словаччині 1968 року, Афганістані всіляко замовчу­
валась) .
259 Певна річ, невтішний стан тогочасної публіцистики по­
яснюється явищами письменницького пристосуванства,
кон’юнктурництва, а також іще й тим, що проблемні статті
й нариси і писати, й особливо друкувати було куди важче,
ніж портретні нариси про «маяків». Трудність і складність
були ще і в тому, що проблема вимагала докладного й гли­
бокого вивчення, перевірок, експертиз, що все це неодмінно
треба було узгоджувати в «компетентних» органах тощо.
Мав рацію Ю. Мушкетик, самокритично докоряючи собі
й. колегам по перу на VIII з’їзді письменників колишнього
Союзу, що й вони винуваті та відповідальні за тисячі
гектарів засоленого чорнозему в Україні, за спорудження
каналу Дунай-Дніпро, за байдужість до землі хлібороба, бо
замість того, щоб бити на сполох, безпорадно споглядали
злочинну вакханалію та описували «малинові заходи» й «ро­
сяні ранки».
Звісно, були спроби і в підцензурній пресі сказати прав­
ду — гірку й непригладжену. їх було небагато, а все ж бу­
ли. Та коли мужньому слову щастило пробитися крізь редак­
торські рогатки, над авторами чинилася жорстока розправа.
1964 року С. Колесник — тоді кореспондент «Радянської
України» — надрукував саркастичну статтю «Верблюд і ка­
пуста», де з болем і гнівом розповів про занехаяні річки й
ставки в багатьох колгоспах. Партійні можновладці України
звинуватили автора в тому, що нібито він виступив проти
державної програми малого зрошення, в «наклепі на ра­
дянську дійсність» та інших гріхах. Статтю було визнано
«шкідливою», С. Колесника звільнили з роботи й заборонили
працювати в пресі. У 1970 р. С. Колесника виключено з
партії, а це означало «громадянську смерть».
Доробок талановитого публіциста, який творився в таких
труднощах, зібрано в низці документальних книжок: «Ме­
дозбір» (1967), «Яблуневі кордони» (1968), «Доброкут»
(1975), «Живу після смерті» та «За Десною жито половіє»
(1982), «На Севере жарко» (1983), «Довга кладка через
літа» (1990), «Бунт середняків» (1991). Незламна віра пи­
сьменника в торжество справедливості врешті-решт належно
оцінена: 1992 р. його публіцистика удостоєна Державної
премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Можна було б навести ще не один такий чи подібний
драматичний приклад. Досить згадати невтішну долю
книжки С. Плачинди «Хліб і совість» (1983), яка до
невпізнаний спотвореною вийшла в світ, або написаної ним у
співавторстві з Ю. Колісниченком патріотичної «Неопалимої
купини» (1968), підданої нищівній критиці.
260
іч У похмурі десятиліття щербицько-маланчуківської стаг­
нації чесні й наймужніші публіцисти творили свою — диси­
дентську — публіцистику. Під загрозою жорстоких репресій,
психлікарень і концтаборів, ризикуючи не тільки своїм та
своїх близьких благополуччям, а й жертвуючи власним жит­
тям, дисиденти-шістдесятники свою творчу енергію спряму­
вали на боротьбу з тоталітарною системою. Скориставшись
нетривкою хрущовською відлигою, вони створили рух опору,
сміливо, незважаючи на всі перешкоди, викривали й
розвінчували комуністичний міф, демагогічні доктрини, сва­
волю й самодурство республіканських та обласних компар­
тійних князьків і чиновників з яничарською психологією, а
в їхній особі й саму тоталітарну систему, яка своєю анти­
народною політикою привела український народ до насиль­
ницької асиміляції й занепаду.
Серед творів дисидентської публіцистики цього періоду
слід назвати бодай найяскравіші з них. Передусім — це пра­
ця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
(Лондон, 1968), «Економічні монологи» Миколи Руденка,
твори Вячеслава Чорновола, надруковані в редагованому
ним нелегальному часописі «Український вісник» (Львів), а
згодом зібрані в книжці «Горе з розуму»; «Я звинувачую»
Василя Стуса, праці Левка Лук’яненка «Акт про неза­
лежність України», «Зупиніть кривосуддя!», «Рік свободи»,
«Проблеми інакодумства в СРСР», «Маніфест українського
правозахисного руху» та ін.; книжка Валентина Мороза
«Есеї, листи й документи» (1975), зокрема вміщена в ній
стаття «Оргія на руїнах особистості»; літературознавча, чи
ширше, суспільствознавча публіцистика Івана Світличного,
Юрія Бадзя, Євгена Сверстюка, Олекси Тихого, Юрія
Литвина «Правозахисний рух на Україні, його засади і
перспективи» (зб. «Кафедра», 1979). Назви книжок і статей
промовляють самі за себе. Що ж до авторів, то кожен з
них — особистість.
Спочатку значна частина інакодумної публіцистики була
адресована керівникам КПУ, КПРС та іншим можновлад­
ним структурам. Та вкотре переконавшись у марності своїх
зусиль і сподівань пробити глуху стіну, мужні борці за
правду й справедливість змушені були апелювати до світо­
вої громадськості, відтак передавати свої твори до за­
кордонних часописів та радіостанцій: журналу «Сучасність»
(Мюнхен, Нью-Йорк), «Визвольний шлях» (Лондон), на ра­
діо «Свобода» та «Німецька хвиля».
Серед розмаїття жанрових різновидів цієї публіцистики
переважали заяви, правозахисні петиції, протести, тракта­
ти, звернення, декларації, відкриті листи до керівних персон
261 та інстанцій, маніфести, меморандуми, соціально-політична
есеїстика. Вся вона спрямована на захист демократичних
свобод та прав людини, лицемірно й демагогічно проголоше­
них у Конституції й віроломно розтоптаних «вірними ле­
нінцями» в центрі й на місцях, проти сваволі КДБ, політич­
ної цензури, а також проти конформізму окремих осіб, котрі
проявляли слабкість у нерівній боротьбі, проти змирення з
рабським становищем. Побудована на вражаючих за своєю
суттю фактах і цифрах, насичена правдивою інформацією
про насильницьку русифікацію України під личиною псевдо-
інтернаціоналізму, написана кров’ю серця, «захалявна» і
«самвидавівська» публіцистика була, наскільки можливо за
тих умов, дієвою й плідною; вона була спрямована на про­
будження в людей національної свідомості й гідності,
усвідомлення співвітчизниками свого залежного підневільно­
го становища, в якому вони жили ніби й «на нашій», та все
ж «не своїй землі»; закликала до рішучого опору імперсько­
му монстрові й звільнення України з колоніального рабства.
Чорнобильське лихо ніби підвело риску під цим періодом:
далі лакувати «героїчну радянську дійсність» було вже не­
можливо. І з’явилися, прорвалися до читача (щоправда,
знову через публікації поза межами України — в «Литера-
турной газете» та «Дружбе народов») спершу публіцистичні
статті Ю. Щербака, В. Яворівського, інших авторів, а далі
й художньо-документальна повість Ю. Щербака «Чорно­
биль», національна кінодокументалістика. І з’ясувалося, що
є в Україні й талановиті літератори-полемісти, й публіцисти­
ка, яка — внаслідок унікальності, безпрецедентності осмис­
люваних апокаліптичних реалій — посідає в цій темі гірке
перше місце в світовій публіцистиці й документалістиці.
Натхнені свіжим вітром оновлення кінця 80-х — початку
90-х років і письменники-«непубліцисти», усвідомивши, що
перебудова всього економічного й духовного життя набуває
глибинного й невідворотного характеру, віддають своє перо
публіцистиці. Зацікавлено придивляючись до того, як за
умов гласності ведеться боротьба проти бюрократично-ко­
мандних методів керівництва не тільки в господарюванні, а й
в ідеології та духовній сфері, поети й прозаїки спрямовують
свій хист і запал на перебудову політичної системи суспіль­
ства, на створення правової держави, де б запанували де­
мократичні закони. Дедалі ширше заволодіває публіцисти­
кою національна — сучасна й історична — проблематика:
триває викриття облудності «союза нерушимого республик
свободньїх», імперської — царсько-російської й більшовиць­
ко-російської — політики, дедалі сміливіше й переконливіше
утверджується історичне право українського народу на са-
262
мостійність (саме це призначене лише для негативного кон­
тексту слово оживає в своїй суті), незалежність, свободу.
В усій Україні й поза нею пролунало тривожне слово
Олеся Гончара «То звідки ж взялася «Звізда Полин»,
надруковане в «Літературній Україні» та «Литературной
газете». Вистраждані письменником «заповітні думки про
неподільність екології природи й екології культури та мови,
про грізні ознаки морального занепаду, спричиненого рока­
ми стагнації, нікого не залишили байдужим, примусили
ще й ще раз замислитись над корінням наших бід»
(Ю. Щербак). Великий резонанс мала й низка інших пуб­
ліцистичних – виступів майстра слова, зібраних згодом у
книжці «Чим живемо. На шляхах до українського Відрод­
ження» (1991).
Гострі й наболілі проблеми внутрішньої, духовної пере­
будови порушував у своїх статтях В. Яворівський («Право
власного імені», «З ким ви, Іване та Мар’є?» та інших),
з пристрасним публіцистичним словом до читачів часто
звертались поети І. Драч, Д. Павличко, П. Мовчан, В. Бази-
левський, прозаїки Ю. Мушкетик, П. Загребельний, В. Дрозд;
Вал. Шевчук, Б. Харчук, І. Чендей, Ю. Стадниченко та інші,
згодом кращі з їхніх статей побачили світ у збірнику «Ви­
пробування істиною» (1989).
До «чистої» публіцистики часто-густо в ці роки вдавали­
ся й критики та літературознавці І. Дзюба, Є. Сверстюк,
А. Погрібний, С. Гречанюк, П. Кононенко, М. Жулинський,
В. Панченко, В. Плющ… Так, І. Дзюба в книзі публіци­
стичних роздумів «Бо то не просто мова, звуки…» (1990) по­
рушив одне з найскладніших питань — про становище, в
якому опинилась в Україні українська мова, про стосунки
людей на мовному грунті. Помітною подією стала й
книжка Є. Сверстюка «Блудні сини України» (1993) —
збірка есеїв, літературно-критичних статей і виступів відомо­
го дисидента-шістдесятника, присвячених відродженню ду­
ховності й морально-етичним проблемам.
Помітною й неоднозначною в «перебудовне» семиріччя
була й публіцистична діяльність Б. Олійника, яка, попри всі
свої суперечності й дивну, несподівану для колишнього
«шістдесятника» ортодоксію у відстоюванні «компартійних
ідеалів», теж стало неординарним документом доби.
Немає сумніву, що, здобувши творчу свободу, українська
публіцистика часу змагань за незалежність України та її
утвердження, збагатившись ідейно-проблемно, а також ху­
дожньо, поповнившись новими іменами й творами, відіграла
помітну роль в суспільному й літературному процесі цього
періоду..