Донедавна вважалося заледве не обов’язковим першови-
токи таланту шукати серед чинників, онтологічно друго­
рядних: у середовищі, з якого вийшов митець, мові, котру
він внутрішньо опанував і творчо засвоїв і, звісно ж, у добі,
що висувала теми, якими художньо обезсмерчувалась. У ви­
падку зі Стельмахом усе незмірно складніше: народжений у
подільському селі Дяківці 24 травня 1912 р., він дитинство
провів на одеському Привозі, де батько, колишній молодший
чин царської армії, працював вантажником і на опікування
сином ні часу, ні особливих можливостей не мав. Білоруска-
мати теж могла передати хлопцеві хіба що глибокопоетичну
свою вдачу, яку той далі огранював виключно самотужки.
Починав (та власне, й закінчував) творчий свій шлях
М. Стельмах у річищі традиції, родовід якої губиться у сивій
давнині, що дала світові самобутнє за змістом і поетичними
своїми барвами мистецтво віршованих славлень, плачів, ка­
зань, героїчних дум, у спілці з предковічно народним словом,
на образні багатства якого в письменника був чи не абсо­
лютний художній слух. Гострив і вдосконалював його Стель­
мах (свідомо й упродовж усього життя) записами й студію­
ванням уснопоетичних скарбів рідного Поділля та Київщи­
ни, де по закінченні Вінницького педінституту вчителював,
паралельно пробуючи сили також і в самостійній творчості.
Війна, яку М. Стельмах зустрів у лавах армії, видобула
з усіх наявних у поетичному голосі початківця регістрів
найбільш відповідні всенародному горю й усенародному по­
риванню до відсічі загарбникові настрої та образи.
Орати, сіять вийду перелоги,
Стрічать дощі ядерні та рясні.
1 серцю будуть мріятись дороги,
Де юність-щастя ходить уповні.
(«Коли задзвонить сон-трава в діброві.-.»)
Позначений 1941 роком цей вірш має примітку: «У шпи­
талі»— туди М. Стельмах потрапив через важке поранення
в голову та спину. Після тривалого лікування поет, у якого
на той час у Воронежі та Уфі вийшли за редакцією
М. Рильського дві збірочки фронтових віршів «Провесінь» і
«За ясні зорі» (1942), знову на фронті. Списаний
медкомісією зі служби в артилерійській частині, він працює
спецкором газети «За честь Батьківщини», а одужавши
після другого важкого поранення (липень 1944 р.), знову по­
вертається в діючу армію і закінчує війну на німецькій землі.
276
На час війни припадає й офіційне народження Стельма-
ха-прозаїка — в 1943 р. з’явилася надрукована в Уфі
книжка оповідань «Березовий сік», редактором якої був
Ю. Яновський. Автор, здавалося б, тільки переказував тра­
гічні окупаційні бувальщини. Проте й у компонуванні сюже­
тів, і в насиченні тексту реаліями воєнної дійсності він міцно
тримається здобутих практикою поета й фольклориста нави­
чок ліричного письма. Через це тут так багато прямих чи
опосередкованих ремінісценцій з історичних пісень і дум, для
яких і оспівування героїчних звитяг, і сум над жертвою зав­
ше були невіддільні од установки на звеличення людини,
всього найкращого в ній.
Рік виходу «Березового соку» збігся з початком роботи
нам вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Пра­
ця тривала вісім років; частини твору «На нашій землі»
(1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності
після кількох «проміжних» редакцій окремих частин роман-
хроніку під назвою «Велика рідня», відзначений Сталінсь­
кою премією. Саме цей твір утвердив автора серед провідних
українських прозаїків повоєнної доби.
На сьогодні це громіздке епічне полотно, крім захоплен:
ня живописним хистом прозаїка, сміливістю й свіжістю ба­
гатьох майстерно витворених підтекстів, може спричинити й
цілком зрозумілий опір. Насамперед — запозиченим із куль­
тівських соціальних програм сюжетним каркасом, згідно з
яким село і його люди мали за єдино можливий шлях
розвитку лише те, що їм пропонувала більшовицька влада.
Йдеться про сумнозвісне гасло знищення куркуля як класу
й отримання вимріяного селянського раю лише через
колгоспи. Однак зміст талановитого художнього твору зво­
диться не тільки до тих чи тих авторських позицій.
Якась інша внутрішня настанова, скажімо, дати ви­
черпну характеристику сталінській моделі соціалізму, зобра­
зивши цивілізовану її карикатурність і вандалізм, перебува­
ла як за межами легальних можливостей, так і дарованого
хисту. Хисту, нагадаємо, доволі специфічного, що подовжу­
вав на новітні часи дію художнього арсеналу поетичного
мислення, яке працювало на моральному пальному усталено
народних уявлень про добро та зло, красиве й потворне, на­
решті, про диявольське й Боже.
Віра у можливість зближення й навіть повного
узгодження цих уявлень з державною політикою щодо села
(котра після війни знову скочувалася до нічим не прикрива­
ного хлібоздирства), не вичахає у «Великій рідні» до
останньої сторінки. І тим роман, безперечно, соцреаліс-
тичний. І все ж хронікальний за фабульним принципом пе-
277 ребіг подій у подільській Новобугівці містить безліч мікро-
епізодів, де провідні герої Дмитро Горицвіт і сільський ко­
муніст Мірошниченко відчувають повне безсилля запобігти
тому, що спершу стоїть на шляху становлення колгоспу, а
опісля душить рядового колгоспника не гірше глитайської
клешні. І це при тому, що автор докладає чимало зусиль,
аби сумнівів у читача щодо сумлінної хазяйновитості всіх,
котрі пішли за новою владою й працюють на неї не лише ру­
ками, а й серцем, не могло виникнути, оскільки це означа­
ло б сумніватися в самому народові, який ніколи не грішив
проти землі.
Наступний роман письменника «Кров людська — не во­
диця» (1957) у зібраннях його творів завжди передує «Ве­
ликій рідні» як своєрідний пролог. Він повертає читача до
Новобугівки 20-х років, коли тіло України здригалось от
пристрастей, збурених 1917 р. «Нормою» тоді було почуте в
будь-якому селі з уст звичайнісінького дядька: «Земля у нас
тяжке діло: кров’ю пахне». Проте — й на цьому письменник
наголошує постійно — це був уже не той дядько, що ставав
на прю за землю з вилами чи косою в руках, не зазираючи
при цьому далі своєї околиці. Недавній пасинок землі, він
уже встиг звикнути до думки, що вона повинна стати його.
В цьому для нього полягав сенс ходу історії, котра доти на­
гадувала про себе лише нескінченними поборами.
Ні на мить не забуваючи, що для більшості селян
сподівання на щастя пов’язані передовсім із мріями про
власний шмат ниви, письменник із мистецькою щедрістю
виводить на авансцену розповіді тих, кому ця нива однині
належатиме: хитруватого й обережного Мирона Підіприго-
ру, котрий домагається тільки панської землі, воліючи пере­
кинути на інших лють «куркульні»; оглухлу до всього, крім
жадання стати заможною господинею, Марійку Бондар,
котра вимагає наділу навіть для ненародженого ще дитяти;
сільського п’яничку Кузьму Василенка, для котрого близька
випивка в багацькій хаті бажаніша від майбутнього хліба
з поля, за яке ще можна й накласти головою; одного з най-
заможніших новобугівських господарів Супруна Фесюка,
котрий у сліпій гонитві за землею провів більшу частину сво­
го життя й лише тепер зрозумів, що ця гонитва тільки тим і
завершилася, що внутрішньо його спустошила. Думка, що
закладена в назву роману, зринає в епізоді зустрічі
петлюрівського сотника Данила Підіпригори й підполковни­
ка Погиби, які перейшли кордон із метою організації
спільного виступу місцевих отаманів та «батьків» проти
більшовицької влади, з хлопцем-перевізником. На цей час
читач уже двічі ставав свідком жорстокої розправи учо-
278
рашніх багатіїв із братом сотника, комнезамівським
землеміром Василем та дітьми Мірошниченка Настечкою й
Левком. І обидва рази трагедійні висоти цих нелюдських
вчинків вивершувала голубино-чиста пісня: про великодню
василь-квітку, що її співає здитиніла від горя мати, сина
якої закатовано, а потім «Гуси-гусенята, візьміть мене на
крилята», що промайнула в свідомості Січкаря після розпач­
ливого крику Левка: «Дядю, не вбивайте мою сестричку.
Я вам за це дурно гуси пастиму». Утретє письменник вдаряє
в читацьке серце «прекрасним самотнім голосом, що невідо­
мо для кого з кобзарською тугою» підноситься над битою
подільською дорогою, невідомо кого благаючи не проливати
людську кров, бо
‘ Людська кров — не водиця —
Проливати не годиться.
Прийом зіштовхування фольклорно-поетичного й «реаль­
ного» життєвих планів присутній і в обох згадуваних, і в
процитованому уривкові, де пісня дарує додатковий вимір
спочатку діям і «летючим почуттям» героїв, а опісля й
ставленню до цих дій читача, якщо тільки той володіє до­
статнім слухом, що не лише вловити, а й осягнути характе­
рологічну насиченість нехитрого дитячого звертання до гусей
чи кобзаревого — до сумління сучасників. Ось подальший
діалог Погиби й Данила Підіпригори з перевізником:
«— Сліпий Андрійко співає. Дасть же бог такий голос,—
з сумовитим захопленням промовив парубок.
— Хто ж він? — різко обернувся до нього Підіпригора.
— Чоловік,— ухильно відповів парубок.
— Сліпий від роду?
— Де там, осліпили.
— Хто?
— А хто ж його знає? — нахмурившись, подумав хло­
пець, а потім не витримав: — Одні кажуть — гетьманці, інші
на вашого брата кивають…
— А ти знаєш, хто ми? — скипів підполковник і різко
обернувся до перевізника.
•—- Заробітчани,— спокійно відповів той, але це підпол­
ковникові здалося в’їдливим натяком.
— Помовч, паскудо, бо я тобі вкорочу і другу ногу!..—
засичав, підводячи зброю на каліку.
— Спасибі й за це,— натягнувся голос у парубка.— Ба­
чу, недарма перевозив.— Хлопець плигнув у човен, мовчки
відштовхнувся од берега. Вода захвилювалася і понесла па­
рубка до того берега, де і його хтось ждав з добрим словом».
279 Як бачимо, волання сліпого Андрійка, хоч і вразило всіх,
хто його заціпеніло слухав, тільки ковзнуло по озленному
нутру Погиби, який одразу згадав про зброю, відчувши в пе­
ревізникові свого антипода. Глибше торкнулася ця пісня
вчителя Підіпригори, який пішов за Петлюрою, повіривши
йому. Й тільки один перевізник, мов соняшник, тягнувся за
піснею закривавленої своєї землі й був сам її часткою. На
одміну від очерствілого в громадянській бійні Погиби, який,
відпустивши парубка з миром, тільки й спромігся визнати:
«А голос в цього Андрійка прямо з серця жили вимотує.
Тільки в імператорському театрі співати. Але з нашим
варварством…»
Варварство, підкреслює цим надзвичайно виразним
епізодом письменник, ховається за спинами всіх, хто при­
четний до осліплення Андрійка, кого не зупинило наївне во­
лання Левка і хто й далі головним аргументом у проти­
борстві класових інтересів та ідей хоче залишати безне­
винну, як стало врешті-решт зрозумілим, кров жертви всіх
дотеперішніх революцій і воєн — народу.
Не випадає зупинятися при ^трактуванні кожного з
образів роману тільки на трагічних наслідках їхньої вписа-
ності в час, про який ідеться: трагедії ж бо вивершують ли­
ше окремі людські долі, але історія завжди далі йде крізь
них. Через що й письменник, володіючи значно більшим її
фактажем, аніж це відбито в романі, знаючи, наприклад,
чим загрожуватиме селу волюнтаристське ставлення держа­
ви до його потреб, не поспішає перерозподілом землі ставити
в розв’язанні одвічного мужицького вузла крапку. Крапка
ця, як, скажімо, й непідробна мука Фесюкових зітхань: «Зе­
мелько, земелько», коли він, «наче сліпець, обмацував її ру­
ками, виривав з стернею та зіллям і клав у кишеню свитини»,
винесені за дужки романного сюжету, де концептуально
важливішим є сенс зроненого тут Горицвітом:
«— Не вбивайся, Супруне. Більше твого люди терпіли,
більше твого мучиЛтссь.
— Так земелька ж, земелька,— тримав з коріннями
чорний пил її у болюче зведених пальцях.
— Вона не дорожче людей,— відповів Тимофій.— Ти ж,
Супруне, толковий чоловік, зрозумій усе».
Зрозуміти все в цьому ключовому епізоді роману нале­
жить і читачеві, котрий не може не почути за останніми сло­
вами Тимофія голосу автора, що не поспішає остаточно
осуджувати оглухлого від горя Фесюка хоча б тому, що той
любить землю. Любить, щоправда, далеко не так просвітле­
но, як Горицвіт, але ж недарма саме з його вуст пролунало
оте запитання: «Чи розуміє нова власть землю?» В гума-
280
ністичній програмі Стельмахового твору позитивна відповідь
на нього також важить досить багато. її лише накреслено
в передсмертних Тимофієвих мріях («Виоремо тебе, ниво,
обсіємо. Не зерно, а серце вкладемо в тебе, щоб зродила ти
нам щастя…»). Але й самого сердечного грунту цієї мрії до­
статньо, щоб до кінця стала ясною альтернативна щодо
зображуваних «революційних» подій ідея такої світобудови,
де найвищою буттєвою цінністю буде життя, з якого час до­
конче мусить вимести не лише тіні кривавого минулого, а й
усі межі, якими відгороджувано людські душі одну від одної.
Ще далі, вглиб тектонічних зрушень у житті й свідомості
селянина напередодні революції 1905 р., провадить читача
роман «Хліб і сіль» (1959), яким автор продемонстрував
особливо органічне злиття манери письма з багатющим ма­
теріалом новітньої вітчизняної історії. Народну історію він
відтворює в єдності головних її аспектів і рівнів: соціально­
го, коли уважно вдивляється у перебіг подій на селі зобра­
жуваного періоду; побутового, коли вимальовує хай часом
дрібні, але характерні, художньо місткі деталі повсякденного
плину життя героїв; духовно-поетичного, коли послідовно
видобуває з цього плину поклади рукотворної й неруко­
творної краси, що розлита довкола і є в самій людині. Але
тільки в тій людині, яка не втікає в нетрі егоїзму, в праліс
власницької дикості. В цьому плані особливо вирізняється
волелюбний характер одного з головних героїв «Хліба і
солі» — діда Дуная, який, наче віковий дуб, підноситься над
обставинами безправного існування своєю бунтарською на­
турою.
Цікаво, що в натурі діда Дуная, якщо поглянути на неї
уважніше, закладено кілька неоднозначних соціально типо­
логічних пластів. Із шевським своїм ножем, приготовленим
для покарання пана Стадницького, він — гайдамака, з
власними волами — колишній чумак, а з теперішнім своїм
буттям — лише номінально вільний селянин. Але селянин
епічний, який, оглядаючи минуле своє й собі подібних, що
теж до сивого волосу чекали на щастя, гірко підсумовує:
«Не принесли його за увесь вік ні люди, ні боги». Стоять за
цим, сповненим не так безнадії, як сумовитої мудрості
висновком, котрий і народив рішення індивідуальної помсти
кривдникові, цілі віки народних поневірянь, які, проте, не
вбили в старому ні співчуття чужому горю (інакше він не по­
їхав би шукати управи на пана до Петербурга), ні жадання
краси («В оселі діда Дуная чисто, як у вінку. В сухий настій
лісових трав і квітів вплітається вологий повів нещодавно
внесених з льоху яблук і ярого меду, на покутті красується
сніп жита, затуляючи одежу сивих святих»). Цими рисами
281 предковічної селянської вдачі він продовжується в молодих
героях твору — Романові Волошині, Юркові Дзвонареві, Да­
видові Левенцю, які теж, окрім справедливого соціального
гніву, носять у собі зачудованість довколишнім світом, го­
товність іти до нього з добром і навзамін одержувати тільки
добро.
Багатство, за давнім народним прислів’ям, тулиться до
багатих. А до багатих душею — пісня, що постійно, але й не
нав’язливо підкреслюється в десятках епізодів роману, де
вона зринає немовби сама по собі, зріднюючи людей, близь­
ких внутрішнім своїм єством. Об’єднує їх духовна краса, яку
не слід витлумачувати однозначно, бо включає вона всі
добрі людські порухи, розмаїття яких — невичерпне. Відпо­
відно до цього й стельмахівська картина народного життя
відбиває щоденність настільки ж важку й многотрудну, на­
скільки й поетичну.
«Хліб і сіль» — твір, де об’єктивна поезія народного
буття рухає авторську розповідь нарівні з зображуваними
подіями. Досягається це передусім постійним звертанням
письменника до невичерпних ресурсів образного фонду
фольклору, художня енергія якого циркулює в тексті роману
Стельмаха повсюдно. При цьому багатства українського
фольклору митець ніколи не розглядав з дистанції, що про­
лягла між часом їх творення і звертання до них. Ці багат­
ства не переставали для Стельмаха лишатися соціально жи­
вими, психологічно зарядженими на те, щоб од найменшого
доторку до них (мається на увазі відповідний настрій героя
чи оповідача) перелитись у текст, віддаючи йому змістові
барви, характерологічна чинність яких не підлягає, принай­
мні для письменника, девальвації.
Особливо яскраво це засвідчив найбільш «відкритий» і
чи не найменш адекватно досі витлумачений твір Стельмаха
«Правда і кривда» (І961), довкола жанру, тематики й
змісту якого точилися свого часу гострі дискусії, лунали
навіть критичні голоси, що відмовляли йому в праві назива­
тись романом. Призвідцем подібних категоричних суджень
був, безперечно, сам автор, який надану хрущовською
«відлигою» можливість виговоритися з питань, які найбіль­
ше йому боліли, використав, на перший погляд, надто пря­
молінійно: унаочнив утверджувану ним правду й засуджува­
ну кривду більш як десятком персонажів і пристрасними
їхніми суперечками висловив усе, що хотів. Проте коли б, як
письменник, він обмежився тільки цим, хтозна, чи роман
одержав би широкий розголос, а головне — зробив читачів,
що буквально засипали автора схвильованими листами, ду­
ховними його спільниками. Причина цього, гадаємо, не обме-
282
жувалась одвертістю, з якою головний герой твору Марко
Безсмертний судить про державні негаразди, що — всім тоді
вірилось — не мали жодного права на історичне про­
довження. Чимало важив при цьому запропонований Стель­
махом метод порахунків із недавнім минулим, що був
ним «позичений», звичайно ж, не в тодішніх газетах, а в на­
роду. Точніше — у тих форм художнього мислення, де за-
гальнофольклорний канон домінує над усім, що зобра­
жується, насамперед для морального присуду.
Розпочинаючи роботу над цим гостропубліцистичним
твором, митець чітко усвідомлював, яку спресовану в віках
силу має відпрацьована тисячолітнім уживанням багатова-
ріативна форма сказання про боротьбу правди й кривди, де
неминуче перемагає перша, хоч би які випробування випада­
ли на долю тих, хто її втілює й захищає. Знав при цьому
автор і те, що читацьке співчуття цій перемозі не потребує
аж надто детальної психологічної підготовки: достатньо зая­
вити свого героя до неї здатним (на це вистачило фронтової
глави, де Марко перемагає смерть) і поставити перед ним
надалі таких самих смертоносних супротивників, щоб читач
запрагнув їхньої поразки так само гаряче, як і оповідач.
У цілковитій злагоді з цим законом співпережиття й
розгортається романна дія; з поверненням Безсмертного до
рідного села, в якому владу захопила зграя негідників, сили
правди там миттєво зростають: з’являється сіно для геть
охлялих коней, зазнає прилюдного покарання голова
колгоспу Безбородько, коли на вимогу озброєного пістоле­
том Марка лізе в конопляну яму з крижаною водою, де з
його наказу мали б клякнути жінки. Нарешті (чим не казко­
вий розвиток подій), коли Безсмертного після скарги Безбо-
родька викликають на бюро райкому, він там не лише бере
гору над своїм антиподом (для цього досить було показати
зібранню Золоту Зірку Героя, про яку читач, до речі, допіру
не знав), а й повертається додому колгоспним ватажком. 1
все це, як і в легендах, казках, думах, відбувається раптово.
Але не тільки з волі автора, а й за ідеальними спонуками
життя, від імені якого Стельмах писав свій «роман-поба-
жання», обравши головним героєм ідеальну постать
з народу.
Подальше розгортання подій теж не відступає від загаль-
нофольклорного сюжету: навколо Марка гуртуються всі чесні
односельці, справи в колгоспі відразу повертаються на кра­
ще. А сили зла, як їм і належить, щільніше гуртують ряди,
готуючись ужалити в будь-яке слабке місце своїх пере­
можців. І це їм почасти вдається — зброєю анонімок, до­
носів, а то й прямого адміністративного тиску, перед яким
навіть Безсмертний почувається безсилим.
283 Але всі ці й інші сюжетні лінії роману вивершуються бла­
гополучно: викрито зрадника Поцілуйка, а жінка, яку він ви­
дав гестапо, з’являється на його допит живою. Живою по­
вертається з німецького полону й Маркова донька Тетяна.
А сам Марко зустрічається нарешті з першим своїм ко­
ханням — Степанидою, яка виявилася названою сестрою
його побратима Задніпровського.
Фінал роману засвідчує, що кривда переможена оста­
точно. І якщо насправді так не буває, то так мусить бути
щодо чесної людини завжди і скрізь, каже і цим фіналом, і
всім своїм, у багатьох місцях лише позірно наївним твором
Стельмах, що формою народного за всіма родовими ознака­
ми роману збунтувався як проти невикорінюваних бездуш­
ності й безголів’я в ставленні держави до села, так і проти
«державної» літератури, яка все ще дотримувалася принци­
пу дозованого підходу до кричущих суспільних бід.
Романами «Дума про тебе» (1962) й «Чотири броди»
(1979) М. Стельмах знову повертається у найбільш дражливі
не тільки для нього 30-ті роки. Останній, якому судилося
стати творчим заповітом видатного епіка, повторив майже
всі з колізій (доноси, чиновницькі утиски, переслідування з
боку назирацьких відомств), що тривожили дух і сумління
провідного героя «Думи про тебе» Богдана Романишина.
Окрім найпекучішої — голоду 33-го, про який Стельмах у
«Чотирьох бродах» заговорив одним із перших, поклавши в
ідейні підвалини цього твору переконання молодого
колгоспного голови з учорашніх учителів Данила Бонда­
ренка, що «в кожної порядної людини повинно боліти серце
за людей». Проте, як епічне полотно, роман за змістом, без­
умовно, набагато об’ємніший од усіх разом узятих ідейних
переконань позитивних його героїв: художня думка від прос­
то думки тим і відрізняється, що на її увиразнення йде не-
зрідка все письменницьке життя.
Ключем до неї в підсумковому творі М. Стельмаха може
слугувати епізод приїзду до Бондаренка районних керівників
Мусульбаса й Сагайдака. Червоні козаки, обидва вони вою­
вали разом з Даниловим батьком, який геройськи загинув,
одразу повірили запальному й уперто правдивому його си­
нові і без зайвих зволікань запропонували їхати головувати
в рідне село:
«— А як переберетесь тепер до мене і себе через броди?
— Коли проскочимо козацький, то, повертаючись, про­
скочимо й татарський, броди — не журба! — І щось своє
згадав Сагайдак.— А от є інші в людин броди: блакитний,
як досвіт, дитинства, потім, наче сон, хмільний брід кохання,
далі — безмірної роботи і турботи, а зрештою — онуків і
284
прощання. Мій дід, бувало, казав: чотирма бродами стіка­
ють води життя, а назад не повертаються…
— Людей треба рятувати,— обірвав Сагайдака Мусуль-
бас.
— То й по конях!
І вони при місяці проскакували співучі й хмільні води,
кілька разів полохали на лугах сонних качок, а коли зупини­
лися перед будинком правління, Мусульбас вийняв з кишені
чи то торбинку, чи то кисет і подав Данилові,
— Ось тобі влада в руки,— печатка, тільки більше ору­
дуй головою, а не печаткою.— Він простягнув Данилові ру­
ку.— То й бувай».
До надтекстових змістових величин цього уривка слід
віднести первісність вже самого звучання слів — козацький і
татарський броди. Автор укладає ці слова в уста людини,
яка для Бондаренка сама є згустком історії. Навіть прізви­
ща обох Данилових гостей гублять свій родовід ген у гли­
бині століть, що теж «працює» на поступове переведення
авторської розповіді в інший, поетичний план, де «співучі й
хмільні води», наполохані кіньми в лугах сонні качки почи­
нають сприйматися як деталі пейзажу не ситуативно мину­
щого, а вмонтованого в епічну реальність народного буття.
Воно, це буття, не має ні початку, ні кінця. І цю його про-
леглість в історичному часі Стельмах підкреслює постійно:
в думних заспівах до більшості глав, ліричних відступах, у
звичній для романів письменника взаєморозчиненості
авторського й героєвого «я».
З огляду на сказане можна зробити висновок про жанрову
своєрідність «Чотирьох бродів»: у цьому романі, на відміну
од попередніх творів, де письменник ішов до епічних уза­
гальнень відповідних періодів життя українського села (ре­
волюція 1905—1907 рр./ 1920 р., колективізація, війна) через
широке залучення в романний текст структури й духу на­
родних дум, переказів, фольклорно-пісенних сюжетів, ліро-
епічна його природа грунтується на близькому до поемного
мисленні, якому притаманна більша — порівняно з розлоги­
ми рецитаціями тих же дум, широким використанням тра­
диційно-пісенних прийомів характеротворення — міра відриву
од безпосередніх народнопоетичних джерел, їх якісно інша,
глибинніша образна трансформація й переробка.
Така естетична запрограмованість Стельмаха на змістов­
но-образні родовища фольклору, підкреслює найістотніше в
його романі: моральний та художній присуди в ньому вер­
шаться виключно на основі ідеалів, що їх через фольклор
і — ширше-—родову пам’ять народу заповіла всім до неї
причетним мирна хліборобська праця.
285 У 1957 р. вийшла друком п’єса М. Стельмаха «Золота ме­
телиця», що поклала початок низці драматичних творів
письменника: «Кров людська — не водиця» (1958); «Правда
і кривда» (1965); «Зачарований вітряк» (1966); «На Івана
Купала (Дума про Морозенка)» (1966); «Кум королю»
(1967); «Дума про любов» (1971). Ідейно-художній світ
Стельмаха-драматурга той же, що й у Стельмаха-прозаїка.
В його центрі —- село і люди села, подані, звичайно, згідно
з природою драматичного жанру. Точність зображення ха­
рактерів, як правило, романтизованих, і водночас барвис­
тість реплік, діалогів, усього мовного тла Стельмахових
п’єс — то найвиразніша їхня особливість. Сюжетно біль­
шість із них орієнтована на зміст тих чи тих романів пись­
менника, хоча вони й мають свої відмінності. Ближче від
інших до свого прозового «двійника» стоїть народна драма
«Правда і кривда», де лише в пролозі з’являються відсутні
в тексті роману персонажі.
Тематично незалежні од прозового доробку письменника,
отже, самостійні за сюжетом і образами комедії Стельмаха
«Золота метелиця» та «Кум королю». Проте комедійна
жвавість низки сцен та епізодів не веде до тої психологічної
густоти й характерологічної рельєфності, що необхідні для
цього, загалом не опанованого письменником жанру.
Найбільш органічним для Стельмаха був героїко-ро-
мантичний стиль народної драми, що й засвідчила собою
одна з найкращих і найсамобутніших п’єс автора — «Зача­
рований вітряк».
Трагедія-гімн — так визначив жанр твору письменник, де
од дії до дії набирає життєствердного повноголосся особли­
во близька Стельмахові думка про невичерпність духовних
багатств рідного народу, плоть од плоті якого був і сам
автор, чиє неповторно барвисте, означене рисами видатного
поетичного таланту слово залишило в українській літературі
глибокий слід..