Письменник народився у селі Шилівка Зіньківського ра­
йону Полтавської області, де, як і молодший його брат
Григір, провів тільки дитинство, якого, проте, вистачило, аби
мати з чим братися згодом до слова. Університетський і
фронтовий досвід та вчителювання, праця в редакції журна­
лу «Жовтень» — це слово хіба що шліфували. А, бува, й
збивали на ідейно «непомильні» манівці, про що досить ви­
разно свідчать назви перших публікацій майбутнього май­
стра: вірш «Комсомолець» у газеті «Більшовик Зіньківщи-
ни» (1936), збірка оповідань «Зорані межі» (Львів, 1950),
повість «Хмарка сонця не заступить» (Львів, 1957). Незга-
даними тут лишилися фронтові поезії прозаїка, що увійшли
до посмертної збірки «Журавлині ключі» (Львів, 1963), та
розпочатий 1947 р. і не закінчений роман про соціалістичні
перетворення на Західній Україні «Буг шумить», щодо при­
чин невдачі з яким Тютюнник-молодший у спогадах про бра­
та писав: «Мабуть, кожний серйозний письменник… не може
написати справжній художній твір без «моделі». Не писав
без неї і Григорій Тютюнник. Спробував раз, коли заходив­
ся над романом про Західну Україну («Буг шумить»), поба­
чив, що без «моделі» його гне на вже вторований шлях, до
«Поднятой целиньї», — і покинув. У «Вирі» ж що не пейзаж,
що не характер, що не репліка — то й Шилівка, по-худож-
294
ницьки, безумовно, осмислена й узагальнена — як образ
цілого народу» ‘. Та сила й значущість роману самою лише
життєвою достеменністю всього в нім зображеного не ви­
черпується.
Зрозуміло, що багато чого в ідейних риштуваннях «Ви­
ру» (1960, 1962) мало бути зорієнтоване на уявлення й ви­
моги часу його написання. Особливо — у потрактуванні
зламних моментів історії рідного народу: серед авторських
коментарів є й ті, що ставали чи не обов’язковим ідеологіч­
ним загальником, якому автор додавав хіба що власного
стильового «шарму», на кшталт: «Радянську владу хуторяни
прийняли неохоче. Молодь і ще не старі дядьки повалили
всім гамузом до Махна на здобутки гарячого коня і награ­
бованих коштовностей. Під час колективізації від колгоспу
відпиралися. Коли ж побачили, що викруту нема, заявили
в один голос, щоб їм дозволили організувати степову кому­
ну, яка, проте, довго не проіснувала, бо була розікрадена са­
мими ж хуторянами. Пізніше їх приєднали до троянівської
«Перебудови», але толку з того було мало: вишнівчани пра­
цювали нехотя, по неділях і по релігійних святах на роботу
не виходили, а, позодягавши розшиті квітчастими манишка­
ми сорочки, бродили хутором, дудлили самогон, билися так,
що кров цебеніла, як з биків, чи, позалазивши в холодок,
грали в «хвильки», в «гарби», в «дурня» та точили різні
побрехеньки».
Та сама скрадлива обережність (а може, й щира переко­
наність— хтозна…) вчувається у змістовому навантаженні
багатьох інших персонажів твору. Особливо — пред­
ставників «авангардної сили суспільства», комуністів Доро-
ша, Оксена Гамалії, Гната Реви, лише останній з яких зали­
шається людиною аж ніяк не взірцевою. Однак і це чиниться
з певним прицілом: щоб гнучкішою виглядала теза, котру
задля її переконливості письменник вкладає в уста метику­
ватого парубка Сергія Золотаренка: «Воно Радянська влада
за народ стоїть, але в нашому селі з цим ділом нерозбериха
виходить. З такою владою, яку ми маємо в особі Гната, лю­
ди не погоджуються. Сесії проводить для форми, грубіянить,
ображає людей, одним словом, хазяйнує, як хоче… Кажу
вам як комсомолець, є в нашому селі хлопець, змовились ми:
не прикрутять Гната місцеві товариші, поїдемо вище правди
шукати». Де саме «вище», письменник не вказує, вдовольня-
ючись голослівно заявленим фактом присутності соціальної
правди в країні, що, зрештою, робили всі: хто з вірою в не-
1
Тютюнник Гр. Коріння: Спогади про автора роману «Вир» Григорія
Михайловича Тютюнника // Твори. Кн. 2. С. 247.
29* погрішимість «відновлюваних» ленінських заповітів, а хто й
так, про пильне цензорське та критичне око.
І все ж не ці ідейні загальники (є такі «правильні» наго­
лоси і в зображенні окупаційного лихоліття) зробили «Вир»
не просто помітним твором, а явищем, хоча у роки його поя­
ви друком і широкого розголосу українська проза бідною на
здобутки не була; варто назвати бодай романи «Людина і
зброя» (1960) О. Гончара та «Дикий мед» (1963) Л. Перво-
майського. І хай передчасна смерть письменника ніби поста­
вила крапку на його активному входженні в літературний
процес, проте є всі підстави твердити, що саме «Виром» за­
явила про себе принципово нова лінія в українській прозі
трьох десятиліть, котра дала такі значні зразки наро­
дознавчого письма, як романне чотирикнижжя А. Дімарова
«І будуть люди», дилогія В. Міняйла «Зорі й оселедці» та
«На ясні зорі» і його ж прозовий цикл «Посланець до жи­
вих», «Кров мого сина», «Про цей бік правди», широковідомі
«Лебедина зграя» і «Зелені Млини» В. Земляка, не кажучи
вже про класичний за значущістю доробок Григора Тю­
тюнника, який камертонним для себе, і небезпідставно, вва­
жав художнє слово брата.
Чим же конкретно «Вир» і досі претендує на визнання як
твір воістину зламний, такий, що навіть із вразливими сто­
ронами не підлягає історико-літературному забуттю? Ча­
стково на це відповів ще у рік смерті Г. Тютюнника Василь
Земляк, зазначивши: «Українська проза з появою «Виру»
придбала ще одну якусь окрасу — може, ту безпосередність,
котру приніс художник»1. Надто докладного розшифруван­
ня ця проста формула не потребує: найбільш живі й ху­
дожньо вражаючі сторінки роману справді позбавлені ози­
рання на сюжетні стереотипи в підході до «теми колгоспного
села» (зокрема — до нав’язливого орадянювання буквально
кожного кроку й душевного поруху героїв, котрим належало
засвідчувати або перемогу всього нового, або крах усього
старого). Але ж — запитує своїм романом письменник —
хіба, скажімо, у спалахові першого кохання все повинно бу­
ти новим? Для його носія — так. Проте й тоді треба неабия­
кого мистецького хисту, аби донести до читача це почуття
таким самим свіжим, яким воно побутувало в серцях Тимка
й Орисі — чи не єдиних на всю тодішню прозу молодят,
котрі разом з автором абсолютно не дбали про те, аби ду­
шевна їхня позитивність підкреслювалася позитивністю
конкретно-суспільною. Скажімо, ставленням до справ
1
Земляк В. Герой «Виру» // Літ. газ. 1961. 1 верес.
296
колгоспу чи колгоспної праці, хоча, власне, господарські та
хліборобські клопоти їх стороною не обходять.
«Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну,
дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив
небо, і на поля бризнуло сонце. Запарувала рілля, тьмяно
заблищали на сонці одвернуті лемешами скиби землі. З до­
щової мряки виринув Вишневий хутір — з два десятки маза­
нок із зеленими від моху стріхами. Сонце пригрівало силь­
ніше, земля дихала вільготніше, із голубого неба долітав
повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнів, то
завмирав, танучи в голубій безвісти. Тимко, налягаючи ру­
ками на чепіги, часто задирав голову, проводжав даленіючі
косинці журавлів, і тихий смуток облягав його серце. Він ча­
сто курив і майже не розмовляв з Марком, який, проте, не
зважав на замрію свого товариша, а витриндикував та вина-
шувався біля бичків, як на весіллі або якому грищі. Тимко,
журливо посміхаючись, з любов’ю дивився на свого веселого
товариша, підганяв його незлостиво:
— Давай, давай, а то прийде дядько Прокіп, він нам за
таку оранку наламає хвоста».
Час, що нуртує в надрах цього уривка і в натурах Тимка
й Марка, за внутрішнім його наповненням не є соціально
автентичним, як і Тимків сум — сумом приземлено «при­
чинним», піддатним аналізу, який не заторкував би в ньому
найголовнішого: фольклорно-поетичних його джерел і ре­
сурсів. Тому й домінантною рисою творчого методу Григорія
Тютюнника слід, очевидно, вважати не «реалістично-епічні»
(Ю. Бадзьо), а ліро-епічні прозирки у макрокосм селянського
світу, котрий зі сторінок «Виру» постає гранично самодо­
статнім і цілісним. «Гранично», зрозуміло, з огляду на обме­
ження, що їх накладала догматична критика й цензура на
живе авторське співчуття своїм героям, авторську схвильо­
ваність їхньою душевною красою, яку письменник рішуче
й послідовно вивільняє од рабства в ідеології та політики.
Його Тимко, Орися, Марко — передовсім гарні селянські
діти, а вже потім, завдяки природньо міцним зв’язкам із мо­
ральністю хлібороба,— добрі орачі, воїни і т. ін. Так само й
щодо решти сільського загалу, з-поміж якого найбільшим
для прози відкриттям (і прикриттям!) височіє Йонька Ви­
хор, маразматично, без жодних ідеологічних підкладок, ску­
пий і звичайнісінький сільський дядько. Таку ж «визвольну»
загальнолітературну місію виконав Кузь, вигукуючи, де тре­
ба й не треба, своє «Інтересно. Бож-же ж мій, як інте­
ресно!»; а ще мовчкуватий і, як віл, роботящий Павло Гре­
чаний, прив’ялена чоловіковими присікуваннями й саме то­
му, видно, незламна мати Тимка Уляна, байдужий до всього,
297 крім їжі й жінок, Денис Кошара. Вони стали на сторінках
«Виру» народом не «ідейно потрібним», а сущим, якому
відтоді повелось у слові набагато вільніше й легше, хоч на
реальну його долю це не вельми вплинуло. Вони допомагали
зрозуміти, що ніякого первородного гріха революція за
уособлюваним ними народом не закріпила, а навпаки — за­
винила перед ним у тому, що почала вихитувати його з
господарки, відривати од землі, нищити в нім хлібороба, ха­
зяїна власного життя, а не прохача жебрацьких платні й
пенсій в освинілої серед узаконеного здирства влади. Слід
додати й те, що художнє слово про цей народ уже теж не
трималося самого колгоспного двору чи контори. Воістину
пророчий епізод, коли Бовдюг гримає на трохи підпилого у
Вихорів Кузя:
«— Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в
політику лізеш? Спитав, почому сало на базарі,— і сиди
нишком. Так ні! Йому поясни, куди хліб дівається, чого ма­
терії не вистачає. Яке твоє діло?
— Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно! Подивися у
вікно — і то скільки видно! А як поїздити та з розумними
людьми поговорити. Скільки ж тоді в моїй голові розуму
прибавиться?
— А навіщо він тобі здався, той розум? Дурнішому
легше на світі жити.
— Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловік на те й ро­
дився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися. Оце є в
мене ще трохи тютюну в кисеті, прийду додому, куритиму та
все над людським життям міркуватиму».
Саме над життям, а не лише над обов’язками перед май­
бутнім, штучне світло якого могло зробити, та все-таки не
зробило, сільський наш люд незрячим. Бо мав він чимало
світла в собі, про що одним із перших заговорив автор «Ви­
ру», обстоюючи право зображати людей, якими вони є, і у
високості своїй, і в ницості..