У гроно талановитих майстрів української прози по­
воєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно
й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося
на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті ро­
ки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману
298
«І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню –
«Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківсь­
кої премії.
Втім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше;
перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) були до­
сить популярними, хоча великої преси не мали.
На сьогодні доробок А. Дімарова вже хто зна чи й уміс­
тився б у добрий десяток томів. Загальномистецька їхня
вартість, звичайно, не в усьому однакова, оскільки мінявся
не лише час, а й художні смаки. Мінявся й сам автор, що
розпочав життєвий шлях в учительській сім’ї на Полтавщині
(народився 5 травня 1922 р.), встиг воювати, ковтнув повітря
окупації і навіть деякий час партизанив. І, напевно ж, не ба­
чив себе в майбутньому саме письменником.
Феномен дімарівського стилю має дві виразні ознаки:
глибоко народний психоколорит і пов’язану з ним
оповідність вираження через слово і в слові. Недарма най­
улюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості
стали ним у прозі узаконені «історії» — сільські, містечкові,
міські — себто художні структури, де авторство розчи­
няється в матеріалі, що виповідає себе «сам». Його внесок
у новітню українську прозу, можливо, тим значущий, що
майже адекватно виражає народне пережиття історії.
Стверджувати, що ця історія надто відрізняється од офіцій­
них чи наукових її версій, може, й не варто: події та «етапи»
і там, і там практично тотожні. А факти — різні. Так, рево­
люція, громадянська війна, сталінські й окупаційні жахи ма­
ли б народ, здавалося, коли не підкосити, то морально вто­
мити. Та й ближчі до нас часи вимивали в ньому багато з то­
го, що, подібно до гумусу, формувалося віками й так само,
як цей родючий шар, в лічені роки не відновлюється. Але ж і
не в лічені нищиться. Роман «І будуть люди», який з отого
шару увібрав добру третину, досить детально унаочнює, що
ж саме — коли не здобув, то з усіх сил беріг — і зберіг! —
наш проріджуваний революцією та громадянською війною,
сортований колективізацією й смертно вдарений голодомо­
ром українець у тому минулому, од якого найлегше було б
раз і назавжди відхреститися.
А ми ж тоді звідки? Та звідти ж, звідки десятки дімаровсь-
ких героїв, що, переживши голодомор, ходили залюбки на
лекції, які «читав» їхній же сільський комсомолець
Твердохліб, і, мов діти, скаржилися на нього районному на­
чальству за те, що «забороняє Володька танцювати в
сільбуді, каже, що то вже буржуйські пережитки. А співать
дозволяє тільки «Інтернаціонал»…
299 — А ви б, може, «Галю» хотіли? — ще з більшим запа­
лом Володя.
— А хоть би й «Галю»! Чим погана пісня?
— Тим, що її класові вороги співали!
— Почекай, Володю, почекай,— вирішив втрутитися
Гінзбург.— То це що ж виходить: відмовитись від усіх на­
родних пісень тільки тому, що їх співали наші класові воро­
ги? Так тоді давай і від повітря заодно відмовимося, бо ним
теж вороги наші дихали. Та й досі дишуть! Й од сонця, бо
воно ворогам нашим світить!
— От-от,— зрадів підтримці Приходько. Отак воно й ви­
ходить, товаришу секретар. Ані поспівати нашим дітям, ні
потанцювати у тому сільбуді… Та й нам було б веселіше!
А то вийдеш після Володьчиної лекції надвір, стоїш та й ду­
маєш: хоть би хто вмер чи справив весілля — все було б ве­
селіше…»
Сценка як сценка, а проте зроджує щемливу, аж до
гіркоти, печаль, адресовану не одному, а мільйонам отих,
кому хто що хотів, те й забороняв (або, повчаючи, дозво­
ляв), а вони терпіли, проте до останнього зберігаючи потре­
бу в гурті, нехитрій пісні й танці. Думку про людяність цих
людей автор виніс у заголовок свого роману не тому, що її
шукав серед них, а щоб явити її читачеві як сущу, якою во­
на є, була й пребуде там, де нею тільки й рятувались. Як са­
ме — уточнювати не треба: епопея Дімарова цю рятівну си­
лу передає навіть самою інтонаційною палітрою авторської
розповіді, щедрої на все, чим народ оберігав себе од ду­
шевної черствості та оглухлості, що мертвлять кожного, хто,
подібно до Твердохліба, не помітив, як за ідейною пильністю
втратив здатність розрізняти добре і зле.
Щоправда, Дімаров (і це теж істинно народна риса його
прози) не поспішає з остаточним присудом навіть щодо цієї
жертви класового дальтонізму, яка серед максималістських
своїх вибриків мала й такий: в губернській газеті з’явилася
замітка «Геть куркульку від бідняцьких дітей!». В ній гово­
рилось: «Куди дивиться повітнаросвіта?.. Хто дозволив
куркульській вовчиці калічити бідняцьких дітей? Чого, окрім
ненависті до Радянської влади, до світової революції, може
навчити вона? Не потрібно бідняцьким дітям таких
сумнівних учителів!» Автором цієї замітки був той-таки Во-
лодька, а спрямував він її проти Тетяни Світличної, що, вий­
шовши з волі помираючого батька за літнього багатія
Оксена Васюту, залюбки навчала сусідських дітей грамоти.
Розлючена Ганна Мартиненко, чиїми саме малими Тетяна
добровільно опікувалася, прилюдно віддухопелила дописува­
ча, за що відсиділа добу в холодній, але на Володьку це не
300
вплинуло. Він і далі розважав, злив, а то й ображав одно­
сельців своїм нерозумним лівацтвом, аж поки війна не підве­
ла його, вчорашнього голову колгоспу, а потім командира
закинутої в рідні краї групи розвідників, до самісінького
підніжжя стіни, якою він був відгороджений довгі роки від
народу і за якою в скрутну хвилину не бачив нікого, кому
можна було б довіритися. «Бо, перебираючи в думках своїх
земляків, бачив, які вони на роботі.., а що в них у душах, що
вони роблять зараз, як поводяться у важку цю годину, як
зустрінуть його, коли серед ночі постукає у вікно,— цього не
міг сказати не тільки майорові, а самому собі». Це його й по­
губило, бо постукав він до одного з тих, що улесливо до­
годжали колись йому, а тепер іншій силі — окупантам. Він
загинув героєм, іще раз повернувши читача до так і не
розв’язаного, але чітко поставленого романом «І будуть лю­
ди» запитання: а хіба конче треба було опинятися в
безвихідних і трагічних ситуаціях, аби знайти шлях до свого
народу? Народу, який і в горі залишався добрішим, чуй­
нішим і навіть жертовнішим од багатьох із них, хто, як і
Твердохліб, вважали життя під дулами завойовників не
бідою, а провиною: «Чому на місці лишилися, не евакуюва­
лися на схід? Німців чекали, піддалися пропаганді во­
рожій?..».
Чоловік, якому належали ці слова (а то був керівник
жменьки «на сто відсотків перевірених», що відлежувались
у бур’янах), на запитання: «І багатьох ви фашистів знищи­
ли?» — строго відповів: «Німців ми поки що не чіпаємо… Від
того, що вб’ємо якогось фашиста, німецька армія не стане
слабшою, а ризикувати загоном я не збираюсь. От наші збе­
руться із силами, поженуть фашистів на захід, отоді ми на­
род і поведемо за собою».
Війну перемогло саме народне життя. «Болем і гнівом»
письменник стверджує це пристрасно, доконано, завершую­
чи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом,
що найбільш виразно оголює полемічний нерв усієї епопеї.
Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко
відтягла з подвір’я мертвого німця, намила картоплі, зна­
йшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім не­
хитру селянську їжу.
«Отой шолом і привернув увагу військових.
Військові в’їхали у спалене село вантажною машиною:
двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка
сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової
газети, і один.із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо
вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж поду­
мав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він скла-
301 дав уже ггодумки фрази, красиві й гучні: про війну, про зви­
тягу наших солдатів, про безсмертя народу.
А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила
картоплю».
. У цьому «просто варила картоплю» і є весь Дімаров, як
мислитель і як художник. Другий відмовляється живописати
будь-що інше, крім буденного обличчя війни, а перший… ро­
бить переможцем у ній разом з Ганною кожного, хто
внутрішньо вцілів.
Чи не це ж саме після кожної напасті робив і робить
уособлений цією жінкою народ, тисячожила витривалість
якого, звичайно ж, не безконечна? Але допоки вона в нього
є, доти й існує надія, що колись та не треба буде таким, як
Ганна, кілька разів на життя усе починати спочатку: нагоду­
вавши сяк-так себе, братися годувати державу, щоб та ста­
ла на ноги й знову почала вгніджуватися в селянському
єстві, де проклюнутись добру стає вже важче й важче. Над
тим, чому і в якій мірі важче, письменник з дедалі більшою
тривогою (а останнім часом — і неприхованим сарказмом)
розмірковує в сільських, містечкових і міських «історіях»,
кількість яких зростає, а зміст соціально ширшає й
поглиблюється.
Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969),
що народжувалась у полтавському хуторі Малий Тікач,
мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних
сільських громадах, «породичалися» з більшістю людських
цнот і вад, зогріваючи й караючи ними не лише сусідів, а й
самих себе. Відлюдькуватість, грубість, захланність і затяте
навертання до завше безборонного, але живучого, як спо­
риш, добра,— для кожної з цих рис знайшлися в Тікачі чо­
ловік, а то й жінка. Утім, до відомого протиставлення хуто­
рян за принципом «моральний злочинець — доброчинець»
письменник не вдається — бодай через те, що одержане та­
ким побитом унаочнення, як та чи та людина живе, анітрохи
не наближає до розуміння того, чому вона так живе. .
Традиційна цивілізація села довго давала значно більше
простору для самоствердження хоча б тому, що цим просто­
ром може стати власний город, хата, господарство, по якому
добре видно хист і вдачу її господаря. Залишувана доне­
давна майже недоторканою адекватність громадських (ро­
бота на фермі чи в полі) і приватногосподарських функцій
була, умовно кажучи, природоохоронницькою: село і його
жителі зберегли поміж себе цілий праліс реліктово чистих
натур найрізноманітнішого гатунку — од вродженого лайда­
ка, забіяки чи скупердяя до невтомного правдошукача,
безсеребреника, доброчинця…
302
У нього, в цей праліс, де побувала війна, похазяйнували
повоєнні нестатки та нехлюйство, і заводить читача сільськи­
ми своїми історіями А. Дімаров. Роблячи це не для пей-
занських захоплень і не для ілюстрації сумнозвісної
сільської «дикості», а для того, щоб вникнути в таїну
життєстійкості одних і самознищення інших. І тих і тих на
хуторі ніби й порівну. Одні, як Карпо Лобко («Хата скраю»)
чи герой однойменної розповіді Федотович, зазнають повно­
го краху через те, що вгризались лише у власний зиск, аж
поки той не помстився їм непоправним горем з дітьми.
А решта, маючи за плечима кожен своє, незрідка ніби й про­
жите життя, уперто ліплять душу, якій, коли придивитись
пильніше, теж перепочинку катма, хоч од її клопотів багат­
ства довкола не більшає. Проте більшає світла. А з ним ра­
зом і турбот, що про них автор читачеві лише натякає, як-от
у розмові баби з онуком («Якимівна»). На запитання, ким
він буде, як виросте, малий відповідає, що льотчиком, аби
кидати на Америку бомби:
«— Так там же, в Америці тій, не самі тільки бандити
живуть. А й діти, отакі маленькі, як ти, і жінки, як матуся
твоя, і отакі, як я. То за що ж ти їх убиватимеш?
— Я на них бомби кидати не буду,— подумавши, каже
Костик.— На американців кидати буду…
— Бомба, вона, дитино, не розбирає: убиває підряд… І
старих, і малих.
Мовчить онук. Набурмосився, як бичок, на бабу й не гля­
не. А Якимівна йому лагідненько:
— Ти краще людей вози, а не бомби. Хай їм пек, бомбам
отим! То великий грішник їх видумав: йому, мабуть, і своїх
діток не жалко було.
Умовляла, умовляла, поки Костик пообіцяв:
— Я людей буду возити… І бомбу одну…»
І розмова, і багато з того, що їй передувало і що змусило
врешті-решт Якимівну доживати віку не в місті з сином, а в
Тікачі,— звичайні із звичайних; вбачати за ними якусь там
символіку чи узагальнення не слід. Дімарову значно важли­
віше підкреслити в київському житті Якимівни його повне —
навіть поруч із синовим — осиротіння, та ще — важкі випро­
бування. Випробування добра, яке ця сільська жінка в собі
носить і якого не розуміє поки що онук, і не схильна чути
вольовита невістка. Перестав багато в чому розуміти й син:
дивується, що мати так рано встає, постійно шукає роботи
для рук. Нащо це все, коли можна просто вийти у двір, з ки­
мось там посидіти, погомоніти? Але погомоніти про що? І
хіба можна просто так, не думаючи про роботу, цілими дня­
ми в тому дворі сидіти?..
303 Цей ряд соціально та психологічно болючих питань зро­
статиме. Як і той, що зринає після знайомства з книжкою
«Постріли Уляни Кащук» (1978),— вона разом з попе­
редньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова
«Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів — теж
люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому ли­
хові — насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легко
косила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше, одержу­
ючи, бува, облизня. І часто через те, що боялись вони перед­
усім не її, а осуду власної совісті. Саме так треба розуміти
молоду рогозівську жінку Химку, що виходила потайки по­
раненого заврайвно Данила Микитовича і втекла після
цього з дітьми із села, оскільки під тортурами виказала
місце і час наступної зустрічі з ним. І хоч знала, що той, не
зустрівши її в лісі, до хати не піде, все одно пройшла по за­
метених снігом дорогах сорок три кілометри назад, аби пере­
конатися в цьому, після чого ті самі кілометри подолала за
ніч знову.
Такі ж самі, як Химка, полтавські жінки, нехтуючи не­
безпекою, рятували, інколи й ціною власного життя,
єврейських дітей («Діти»). Мотивування цієї, геть наче б
безрефлекторної, а насправді — глибоко вкоріненої в людині
жертовності у Дімарова послідовно навертається до вже
знайомої з «тікачанського» циклу основи основ людського
характеру — вдачі. Вдачі в повному розумінні цього слова
вродженої, яку народ камінчик до камінчика викладав у
своєму генотипі тисячоліттями.
Посутньо про таке, як у війні, але безкровне вже
прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє посту­
пове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в ду­
ховно пісному грунті сучасних мегаполісів розмірковує
А. Дімаров у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги
на продаж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо насе­
лені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про
явну кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за
моральний абсолют, а з другого — чи не щодень ігнорувала.
Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижились,
аби врешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не
потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними, як це ста­
лося з молодим робітником («Термінальна історія»): бороть­
бою з приписками він тільки того й добився, що судової
справи проти себе. Таку ж неможливість пробитися бодай до
здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіцій­
них установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної
до самогубства школярки («Дітям до шістнадцяти»), котрій
її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зя-
394
тя, що прийшов у сім’ю нареченої з крилами, але під тиском
міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати («Крила»).
Звична для дімаровського стилю де зболена, а де й
навдивовижу терпляча (од самої ж бо людини у цім світі за­
лежить далеко не все) просвітленість інтонаційної палітри
письма у згаданих і подібних до них творах («До сина»,
«Жизнь є жизнь», «Медалі», «Білі троянди, червоні тро­
янди», «Дзвони») з часом відчутно загасає, поступаючись
місцем дедалі важче стримуваному сарказму. Особливо у
творах «Попіл Клааса», «В тіні Сталіна», де на авансцену
виходять раніш недосяжні для художнього заглиблення
зловісні тіні минулого. Робити з цього висновок щодо яки­
хось докорінних змін манери письма, звісно, не варто: вона
коли й робить якісь поступки, то лише матеріалові чергової
оповіді. Це засвідчує й коротка повість «Самосуд» (1990),
якою автор вигорнув із себе випадок, знаний ще з часів
війни, коли жіноцтво накинулось на арештованого німцями
енкаведиста, що морив їхній район голодом, і самочинно
його скатувало.
Слід гадати, що схожі з цією повістю твори, які або ви­
йшли вже друком (скажімо, «Притча про хліб» — вилучені
колись із роману «І будуть люди» глави про 33-й рік), або
тільки автором замислюються, ставлять метою доповнити
картину всенародного життя од революції до наших днів.
їхню вартість для майбутнього важко переоцінити, йдеться
ж бо про високохудожній доробок, яким многостраждальному
нашому народові не тільки співчували, а цим народом горди­
лися. Не гучно і без оскомних ідейних узагальнень. На цім
у Анатолія Дімарова грунтується все — од наскрізного па­
фосу малих і великих епічних полотен до найдрібніших еле­
ментів змісту й стилю, що в єдності своїй творять художній
світ, куди олжі шлях був заказаний. Як офіційній, так і літе­
ратурній..