Біографія Павла Загребельного в основних своїх рисах
схожа на біографії багатьох інших письменників, що при­
йшли в літературу, маючи за плечима досвід участі в одній із
найстрашніших воєн. Але є в ній і сторінки, що їх перегорну­
ти довелося не всім.
305 Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня
1924 р. На суворий час, коли по селах тривало «знищення
куркульства як класу», закривалися й руйнувалися церкви,
засновувалися тсози, колгоспи й лікнепи, припало дитинство
письменника, який виріс в одному з мальовничих куточків
України, на перехресті трьох областей: Полтавської, Кіро­
воградської, Дніпропетровської — в придніпрянському селі
Солошиному на Полтавщині.
Щойно була закінчена десятирічка — налетіла війна, і
вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років,
пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київсько­
го артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні
1941 р. поранений. Після госпіталю — знову військове учи­
лище, фронт і тяжке поранення в груди 1942 р., після яко­
го — полон, і до лютого 1945 р.— фашистські концтабори
смерті.
У 1945 р. майбутній письменник працював у радянській
воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946 р.— він у рідних
краях, навчається на філологічному факультеті Дніпро­
петровського університету. По його закінченні (1951 р.) —
майже півтора десятиліття журналістської роботи (в об­
ласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в
Києві), поєднуваної з дедалі інтенсивнішою й помітні­
шою для загалу письменницькою працею. В 1961—1963 рр.
П. Загребельний —• головний редактор «Літературної газе­
ти» (яка тоді здобула і свою нову назву — «Літературна
Україна»), приблизно в той же час з’явилися і його три пер­
ші романи «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека».
Не меншою творчою й громадською активністю відзнача­
лися і наступні два десятиліття; протягом 60—70-х років
прозаїк написав більшу частину своїх романів, зокрема й
найвагоміші з них — «День для прийдешнього», «Диво»,
«З погляду вічності», «Розгін», «Левине серце», «Євпрак-
сія», виступив із кількома п’єсами, створеними на їх осно­
ві— «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»),
«І земля сказала мені навстріч» («З погляду вічності»), із
численними публіцистичними та літературно-критичними
статтями. За його сценаріями на Київській кіностудії
ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не по­
винні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966),
«Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).
У 1979—1986 рр. П. Загребельний очолював Спілку пи­
сьменників України, був головою Комітету по Державних
преміях ім. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних
Рад колишнього Союзу та України. В 90-х роках письменник
відходить від активного культурно-громадського життя, його
306
зрідка чути по радіо чи телебаченню, але й далі активно й
плідно працює.
Серед естетичних, художніх прикмет літературного про­
цесу другої половини 50-х та 60-х років — подолання описо­
вості, пожвавлення особистісного начала, активізація
авторської творчої позиції. Прикладом цього є і тодішня
проза П. Загребельного.
П. Загребельний — романіст. Однак починав з новел і
повістей, підходячи в них до своєї теми, жанру, стилю.
Опубліковані в другій половині 50-х років збірки оповідань
«Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958),
повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956),
«Долина довгих снів» (1957) багато в чому являють перші
спроби пера з властивими їм слабкощами. Але у збірках
оповідань «Учитель» та «Новели морського узбережжя» вга­
дувалося і щось свіжіше, ніж у численних книжках нове­
лістичного потоку.
Серйознішою творчою заявкою П. Загребельного стала
«Дума про невмирущого» (1957), присвячена молодому
солдатові, який загинув у фашистському концтаборі.
Життєвий матеріал, що послужив основою повісті, був
близький власному воєнному досвідові автора, і вже цим бу­
ли зумовлені позитивні якості твору. Лірична забарвленість
розповіді природно відтіняє тут пафос подвигу українського
сімнадцятилітнього юнака Андрія Коваленка, який з
гідністю пройшов через нелюдські випробування й боровся
навіть після своєї смерті: вмираючи, він помінявся з іншим
в’язнем, поляком Єжи Фурчаком, номерами, аби допомогти
тому втекти з концтабору.
Не все в повісті «Дума про невмирущого» було написано
впевненою і вправною рукою, але в українській воєнній прозі
другої половини 50-х років вона була досить помітною.
Кроком уперед став наступний роман П. Загребельного
«Спека» (1960). Виходячи з наміру, що стане постійним його
принципом,— класти в основу задуму полемічну настанову,
а часто й заперечення «типових», «середніх» взірців, пи­
сьменник у «Спеці» прагнув спростувати стереотип «вироб­
ничого» роману, позбавленого людинознавчої глибини, ду­
ховної проблематики.
Характерним для багатьох прозових творів 60-х років,
зокрема присвячених сучасності, було те, що вони ставили
в центр уваги проблеми особистості, її ролі в суспільстві, її
морально-духовного потенціалу. Це був найчастіше аналіти-
ко-психологічний, лірико-психологічний роман або повість
такого плану.
307 Опублікований 1964 р. роман П. Загребельного «День
для прийдешнього» наочно засвідчував ці позитивні прикме­
ти літературного процесу, так само, як і чимало ознак
індивідуального зростання письменника. Тут відтворено го­
стрий і цікавий конфлікт, привернуто увагу до наболілої со­
ціально-етичної проблеми, влучно ‘змальовано ряд ха­
рактерів, у тому числі й складних, суперечливих. Винахідли­
вою була й сама композиція роману, який, охоплюючи
великий життєвий матеріал, розповідав лише про один день,
одне засідання в Інституті житла («Вечір», «Ранок»,
«День» — так автор називає три частини твору).
Органічно й оригінально розкрився тут розповідний
хист П. Загребельного. Присутність автора постійно
відчутна в романі — він виступає як вельми темпераментний,
цікавий і ерудований коментатор. Така просякнута іронією
розповідь виступала активним стилетворчим чинником, поде­
куди потісняючи об’єктивний саморозвиток характерів, хоч
тут і велике місце посідають внутрішні монологи, спогади,
рефлексії героїв.
Головна колізія в романі — засідання журі і його вибір
серед багатьох поданих під девізом проектів найкращого.
Зробити це з професійного боку зовсім не важко, але стало
відомо, що директор інституту підтримує проект зовсім
інший, сірий і безбарвний. Розгортається, таким чином,
розмова про принциповість позиції вченого, самостійність
мислення, пристрасне відстоювання правоти і, з другого бо­
ку, спір з безпринципністю, демагогією, боязкістю власної
думки, байдужістю до загальної справи.
Влучно, з допомогою засобів тонкої іронії, гострої сатири
виписані образи директора Інституту житла Кукулика, вче­
ного секретаря Кошарного, заступника по господарчій ча­
стині Жеребила. Кукулик змальований докладно, з різних
боків. Це бездарна, обмежена, хоч зовні й імпозантна люди­
на, він володіє чіпким умінням пристосовуватися, триматись
на поверхні.
У кінцевому наслідку основним ідейним осердям роману
виступає розмова про почуття внутрішньої відповідальності
людини перед людьми, перед суспільством, про діяльну пози­
цію, а не змирення зі злом, і нещадна критика бездумно-ви­
конавської психології, механістичного, безликого, неоживле-
ного власною мислю думання, тактики перестрахування,
професійної, духовної та всілякої іншої інерції. П. Загре-
бельний обгрунтовано встановлює пряму залежність між по­
ширеними стереотипами «Я не можу взяти на себе
відповідальність» і розпливчастим, але магічним «ми» («ми
не дозволимо», «ми не маємо на це права») або «є така
308
думка». «…Чому вона є? Де вона взялася? — міркує Іван
Діжа.— Як вона могла виникнути поза моєю й твоєю голо­
вою, поза нашими головами, поза головами тих, хто покли­
каний створювати цю думку, формувати її, народжувати?..».
Переконаність у тому, що в кожній новій книжці письмен­
ник має виступати по-новому, не повторювати не тільки
інших, а й себе попереднього, штовхає П. Загребельного до
написання романів експериментальних, з надто широким
«розкидом» за матеріалом, і за темою, і за проблематикою, і
за композицією. Так, опубліковані підряд «Шепіт» (1966) та
«Добрий диявол» (1967) були присвячені нелегкій службі
прикордонників; це продовження пригодницької лінії, запо­
чаткованої П. Загребельним першими романами «Європа
45» і «Європа. Захід». Твори не позбавлені форсажу, довіль­
ності, поквапливих зовнішньо-сюжетних, а не грунтовно-пси-
хологічних розв’язань.
Значно змістовнішим і результативнішим творчим пошу­
ком позначений роман «Диво» (1968). Автор робив спробу
поєднати в одній розповіді далеку минувшину й сучасність.
Приклади зміщення часових площин до цього були вже в
«Дикому меді» Л. Первомайського, деяких інших творах
української прози, але здебільшого такі перехрещення часів
відбувалися або в межах тої самої історичної епохи, або
становили собою суто умовні «вкраплення». У «Диві» ж ста­
ло поруч: «1965 рік. Провесінь. Надмор’я».— «Рік 992. Вели­
кий сонцестій. Пуща».— «1941 рік. Осінь. Київ». Зіставляло­
ся те, що реально було розділене майже тисячоліттям. І ге­
роєм роману виступала Софія Київська — мистецький
витвір, що справді належав XI століттю, і такою ж мірою
століттю двадцятому,— незвичайне диво, що «ніколи не
кінчається й не переводиться».
Крім уже знайомих рис творчого почерку П. Загребель­
ного, тут виявилися й деякі інші: звернення до історичного
матеріалу зумовило більшу дисципліну художнього мислен­
ня, автор показав себе як майстер пластичних, бага-
тотональних, опуклих картин та характерів; у «Диві» значно
виразніша, цілісніша, ніж у попередніх романах П. Загре­
бельного, авторська художньо-філософська концепція.
Майстерно зображений у романі митець Сивоок, будівни­
чий Софії Київської. Його доля — це доля талановитого ро­
ба з древлянських земель, який багато блукав по тодішній
Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом, полоне­
ний, потрапив до Візантії, працював у константинопольсько­
го майстра як будівник і оздоблювач храмів і аж згодом,
дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до
Києва, на рідну землю… Доля героя розкрита змалку й до
смерті, особистість його показана у внутрішньому зростанні.
309 Відштовхуючись од запису в літописі Нестора про збуду­
вання собору Ярославом («…святей Софьи, юже созда сам…»),
полемізуючи з цим твердженням літописця вже епіграфом з
Брехта («Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена
королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння…»),
П. Загребельний створює образ русича Сивоока, талановито­
го митця древніх часів, і пристрасно переконує читача, що
в славнозвісному архітектурному шедеврі є відсвіт життєво­
го й творчого подвигу нашого далекого предка, вірного сина
своєї землі.
Складним, суперечливим постає образ князя Ярослава,
змальований багатовимірно, зі справжнім реалістичним хи­
стом, на широкому й різноманітному історичному тлі (того­
часне життя Києва, Новгорода, древлянсько-язичницька Ра-
догость, звичаї, обряди, мистецтво й архітектура, книжна
справа, характерні ремесла, особливості праці й життя тру­
дового низу і міжусобиці, війни, інтриги князів та їхніх
прибічників…). Але зображується Ярослав Мудрий пере­
довсім у психологічному плані, як людина і син свого часу,—
багато в яких рисах привабливий і водночас жорстокий, а
нерідко й підступний; далекоглядний, закоханий у книги,
прогресивний як розбудовувач Київської держави — і разом
з тим, звичайно ж, виразник інтересів свого стану, далекий
від турбот про життя бідного люду…
Внутрішньо масштабні і як типи, і як індивідуальності,
Ярослав і Сивоок дали авторові можливість розгортати
важливі роздуми узагальнено-філософського значення —
про владу та мистецтво, талант і державу, про тлінне й
нетлінне, творення й руйнування.
Багатий ідейно-психологічний зміст роману, різні розга­
луження основної його проблематики зосереджуються, зви­
чайно, не лише в образах Сивоока і Ярослава. Дід Родим,
молодий стрілець Лучук, підступний медовар Ситник —
суцільне втілення зла, щирий Сивооків товариш грузин
Гюргій, майстер, позбавлений мужності, яку дає справжній
талант, пристосуванець з одинадцятого століття Міщило (це
про нього Сивоок вигукує: «Бійся посередності, о княже!») і
чимало інших, зокрема майстерно виписані, не схожі між со­
бою жінки — острів’янка Ісса, лісовичка Шуйця-Забава,
Ягода із Радогості, дочка Шуйці Ярослава — багатолике ве­
лелюддя, що разом з рясним історико-суспільним тлом ство­
рюють широкий і своєрідний образ епохи.
Серед помітних героїв роману — і наші сучасники: вчені
Гордій Отава та його син Борис (історик Гордій Отава під
час війни рятує фрески Софії від вивезення до Німеччини,
хоча при цьому й гине; Борис Отава досліджує історію зна-
310
менитого собору, продовжує справу батька). Це все розви­
ток тої ж теми мистецтва —і як «дива», і як боротьби проти
несвободи й зла, і як співця всього життєтворчого. «Хотілося
показати нерозривність часів,— пише П. Загребельний у
літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря»,— по­
казати, що великий культурний спадок, полишений нам
історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя
щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас
відчуття краси й величі» ‘.
Після «Дива» виступи П. Загребельного в історичному
жанрі стають постійними — існує вже ціла серія його творів
про Київську Русь та інші періоди вітчизняної й світової
історії: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973),
«Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан»
1983).
Деякі з важливих і цікавих ідей «Дива» письменник
поглиблює в «Первомості», розмірковуючи про глибокі
коріння патріотичних почуттів, властивих простолюдові, в да­
ному разі смердам, розкритим тут у ряді цікавих і примітних
образів, а так само і про «родовід» бездуховного утиліта­
ризму та прагматизму (воєвода Мостовик, «попидло» Стри-
жак, «підслухайло» Шморгайлик та ін.).
По-різному реалізується дослідницький інтерес П. Загре­
бельного до минулого. В одних випадках він відштовхується
від одного-єдиного рядка в літописі і, спираючись на знання
епохи й певного історичного матеріалу, надає великі повно­
важення вимислові й фантазії. У «Первомості» йому таким
вихідним пунктом послужило речення з Іпатіївського літопи­
су (1115 рік): «Того ж літа устрої мост через Дніпр
Володимир», а в «Євпраксії»: «У літо 6617 (1109) переста-
вися Євьпраксі Всеволожа дщі місяца іюля в 9 день і поло­
жено бисть тіло ея в Печерском монастирі оу двері…»
В інших випадках прозаїк здійснює реставрацію шляхом
знімання різних нашарувань-трактовок, даваних як літо-
писцями-сучасниками, так і істориками інших епох, канонізо­
ваних у легендах, міфах, піснях, прагне домогтись нового і,
з його точки зору, точнішого, справедливішого «прочитання»
віддаленої доби і її постатей. Радикально переосмислений,
наприклад, Юрій Долгорукий, якого автор виправдовує й
захищає від ущипливих оцінок тогочасних літописців; є
неприхована полемічність у висвітленні письменником по­
статі Роксолани.
Загребельний П. Неложними устами. К-, 1981. С. 444.
311 Важливо, що кожний із історичних романів П. Загре-
бельного містить бодай кілька цікавих, добре розроблених і
соціально, і психологічно, змістовних характерів. Це, зокре­
ма, внутрішньо зболена Євпраксія, яка зовсім юною
потрапляє в Саксонію як дружина маркграфа і там, серед
духовного блуду і бруду, втрачає ціле життя, не втрачає
тільки до самого повернення додому, до старості й смерті
несхитного потягу до землі «чеберяйчиків», любові до рідно­
го краю. Це Роксолана — Анастасія Лісовська, донька
українського священика із Рогатина, яку п’ятнадця­
тилітньою продали в ясир і яка, потрапивши до гарему ту­
рецького султана Сулеймана, стала незабаром його улюбле­
ною жоною, баш-кадуною і «майже сорок років потрясала
безмежну Османську імперію і всю Європу». Але зосталася
лише «тінню й легендою»,— пише автор у післямові до рома­
ну й запитує: чи варто воскрешати «тіні минулого»?.. «А, мо­
же, слід нарешті поєднати історію цієї жінки з історією її на­
роду, з’єднати те, що було так жорстоко й несправедливо
роз’єднано…» «Досі Роксолана належала переважно ле­
генді, міфології — в романі зроблено спробу повернути її
психології» ‘,— уточнює свій задум автор.
І справді, «Роксолана» — роман історико-психологічний.
Прозаїк прагне проникнути у внутрішній світ непересічної
особистості XVI століття, збагнути поведінку, почуття, інте­
лект Роксолани-Хуррем, посперечатися з польським,
фінським, німецьким та іншими авторами, що довільно
інтерпретували її біографію, вважаючи за найголовніше в
ній — фактологію інтимного життя, присмачену східною
екзотикою. П. Загребельного передовсім цікавить, як і чому
Роксолана, котра, здається, не зробила нічого виняткового
чи видатного в історії, «не загубилася і не згубилася в вік
титанів» епохи Відродження. Вона зуміла відстояти свою
людську й жіночу гідність у суспільстві, де зробити це було
практично неможливо. Боротьбу Роксолани і Євпраксії жи­
вила пам’ять про рідну землю, вона була тим «порогом»,
який уберігав їхні особистості, не давав їм бути поглинутими
чужорідним оточенням.
Два начала — народне й особистісне, дві сфери — істо­
рію і психологію, два крила — людини-державця, творця
подій і людини з усім своїм неповторним, сокровенним
індивідуальним світом П. Загребельний поєднав в історично­
му романі «Я, Богдан», що має підзаголовок «Сповідь у
славі».
1
Загребельний П. Неложними устами. С. 460.
312
Виразно особистісний, монологічний, психологічний ха­
рактер роману П. Загребельного мав би поменшувати його
«панорамні» можливості. І все ж сам предмет зображення —
національно-визвольна війна українського народу — задає
творові необхідний масштаб і епічність. При всій полемічній
загостреності, підкресленій суб’єктивності (це обумовило і
ряд втрат роману, послабило подекуди реалістичну
ґрунтовність — назвемо, зокрема, відзначуване критиками
перебільшення місця і мотивувальної ролі інтимно-любовних
колізій), тут і калейдоскоп виразних людських фізіономій, і
глибина проникнення в суть подій і людей, і виразне ви­
явлення національно-історичних прикмет життя народу.
Важлива роль у цьому історико-психологічному романі ви­
падає не тільки документальному матеріалу, а й документам
фольклорним чи напівфольклорним — народним переказам,
думам, пісням, легендам, бувальщинам.
Богдан Хмельницький, який охоплює поглядом не тільки
свої дії і вчинки, не тільки свій час і боротьбу за національ­
не визволення українського народу, а й їхні історичні
наслідки, підтверджуючи чи заперечуючи судження істориків
і літераторів — мудрий політик, освічена, талановита люди­
на, непересічна особистість з неабиякими суперечностями,
внутрішніми драмами — такий був задум автора, таким було
його завдання, цікаве й надзвичайно складне.
Твори П. Загребельного з минулого, безумовно, відіграли
«пожвавлюючу» роль в українському історичному романі
70-х років, вони ніби зруйновували «межові стовпи» між
історією і сучасністю, що відчувалося передусім у їхньому
моральному пафосові, аналітично-дослідницькому прицілі,
полемічності проблем, філософській наснаженості. Енергій­
ність у творенні нових історичних версій і концепцій ішла в
парі з енергійністю формальних пошуків, про що свідчать
оригінальні композиційні нововведення, вільність і іроніч­
ність розповіді, різноманітні прийоми вмонтування в розпо­
відь документів (дійсних і вигаданих) тощо.
Інтерес, який П. Загребельний виявив у «Спеці» та «Дні
для прийдешнього» до зображення робітничого життя, проя­
вився і в трьох невеликих романах: «З погляду вічності»
(1970), «Переходимо до любові» (1971) та «Намилена тра­
ва» (1974), об’єднаних спільними героями і передусім —
образом молодого трубопрокатника, щирого, чесного,
наділеного фантазією та почуттям гумору, схильного до
«філософствування» й здорового скептицизму, іронічного
Дмитра Череди. А проте не все в трилогії виписане на
доброму художньому рівні, на’ багатьох сторінках відчу­
вається наліт белетризму; в «Намиленій траві» — надмір
313 «викривальної» публіцистики (це — репортаж про перебу­
вання героя в США).
Те, що в трилогії «З погляду вічності» ніби розподілялося
по окремих романах («виробничому», «психологічно-драма­
тичному», «політичному»), автор, видимо, прагнув синтезу­
вати, сполучивши «простір і інтимність» (вислів М.
Слуцкіса), у романі «Розгін» (Державна премія СРСР,
1980).
Герой «Розгону» — учений Петро Карналь. Академік-
кібернетик, людина багатьох службових і громадських
обов’язків, ветеран війни із тяжкою воєнною долею, він вно­
сить у твір важливу філософсько-моральну проблематику,
задає йому певний інтелектуальний рівень. До «Розгону» ба­
гатогранно ввійшли і наука, і політика, і мораль, і ви­
робництво, і кохання, і родинні стосунки. В ньому перетина­
ються різні часові площини і площини просторові, ге­
ографічні, утворюючи романну будову з чотирьох книг
(«Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси»,
«Персоносфера»).
Основне місце дії в «Розгоні» — місто, міське життя,
Київ, Одеса, Придніпровськ, але є і далекий кінний завод у
туркменському степу, є і українські Озера — рідне село
Карналя, до якого його прикликає телеграма про смерть
батька («Матір його везли колись кіньми. Коні били копита­
ми по його маленькому серцю. Тепер журчав мотор. Прити­
шено, сумирно, винувато»). Є Париж, куди Карналь
приїздить для участі в міжнародному «круглому столі» на
тему «Людина в стихії науково-технічної революції» і виго­
лошує публіцистично пристрасну й гостру промову.
Головний герой «Розгону» постає як особистість
внутрішньо багата й цікава, що живе інтенсивним духовним
життям. Це відчувається, зокрема, і в його роздумах про
рідний край з його безмежною розкішшю природи, про істо­
рію рідного народу та її духовне значення для формування
сучасної особистості.
Втім, розкриваючи характер Карналя, автор нарощує ве­
лику кількість різних граней, і ця широта спричинює іноді
«розпливання» образу. Загальнотипове переважає над
індивідуально-особистісним і в зображенні постаті заступни­
ка Карналя і його антипода Кучмієнка, пристосуванця й ко­
ристолюбця. Тут знаходить висвітлення сьогочасний варіант
постійно досліджуваної в прозі П. Загребельного пробле­
ми — конфлікт таланту й посередності, людей обдарованих і
людей духовно вбогих. Вона постає тим гострішою, що автор
трактує Кучмієнка і Карналя як єдність протилежностей
(«А може, Кучмієнко — це твоя антиособистість… живий
314
докір власній недосконалості?» — запитує себе герой
«Розгону») і взагалі не відділяє категорично його риси від
рис цілком, здавалося б, позитивних персонажів.
Пожвавлення в другій половині 70-х років на ниві тієї
прози, яку називали то «вільною» і «умовною», то «хи­
мерною» і «фольклорною», не могло не зачепити і П. Загре­
бельного. Більше того, він виступив тут одним із перших, на­
писавши веселий, іскристий, заснований на бурхливій
фантазії і примхливій грі уяви роман «Левине серце» (1978),
вдало поєднавши стильові ресурси гумору, зокрема народно­
го, іронії, лірики й публіцистичності, навіть подекуди доку­
менталізму.
Оригінальний у романі образ оповідача, яким виступає
сам автор, письменник Павло Загребельний; вдаючись
нерідко й до самоіронії, він гумористично висвітлює деякі
факти своєї біографії, шаржує певні слабкості своєї прози.
Як завжди, в романі багато інформації, здебільшого,
ясна річ, поданої сміховинно,— від відомостей про Гомерову
«Іліаду», козаків Запорозької Січі і до з’ясувань, що таке
«українські виреники», або «фуражна корова», або «ди­
сертація»…
У ході цієї весело-іронічної, вільно побудованої
розповіді, насиченої влучними афоризмами й репліками, до­
тепними коментарями, парадоксами й пародіями, словами-
новотворами, однак, порушується чимало більших і менших
питань — приміром, про безпам’ятність, «сверблячку все пе­
рейменовувати», про НТР і природу, чи про пристрасть до
створення комісій («по охороні, по боротьбі, по стриму­
ванню, по освоєнню, по роботі з жінками, по роботі з мо­
лоддю, у справах пенсіонерів…»), про міграцію молоді з се­
ла…
Бачимо в романі також чимало цікавих персонажів фей­
летонного характеру, котрі критика визначила як «називні».
Це і дядько Обеліск, для якого не було в житті проблем, за­
те були гасла, згідно з якими все можна «знищити як клас» і
на честь перемоги «водрузить обеліск» («Відчуваєте, як нове
перемагає?» — доскіпувався він у автора, впіймавши за пе­
тельки. «Відчуваю.— Отож-бо! А чого не вистачає? — Ма­
буть, ще мало техніки? — Техніки? Чоловіче, побійтеся бога!
Обеліска не вистачає!.. На честь перемоги над відсталі­
стю»). І найдошкульніше зображений «передовик ви­
робництва» Самусь, який заявляє агрономові: «Моє діло по­
сіяти, а вже зійде чи не зійде, то ваша турбота».
З доброю усмішкою (в окремих випадках — і любовне-
лірично і серйозно) окреслені тут позитивні образи, пере­
дусім головного «призвідця» розповіді — чесного й тямкови-
315
/ того, але сором’язливого й «не пробивного» хлопця-комбай-
нера Гриші Левенця, який одержав при народженні ім’я
Річард, далі вже став Грішардом і Гришею «з левиним
серцем»…
Роман «Левине серце» має своєрідний вступ «від авто­
ра», в ньому письменник говорить про свій намір зіпертися
на слово, в якому «промовляють до тебе народ, історія, куль­
тура, честь, гідність, майбуття», скористатися з цього слова,
вловити й передати поезію думки, «високу свободу розкутого
сміху, іронії, дотепу, жарту». В цілому цей задум успішне*
втілився.
Це ж можна сказати й про продовження «Левиного
серця» — роман «Вигнання з раю» (1985), хоча критика й
сприйняла його стриманіше, зауважуючи пряміші, більш ло­
бові й менш «грайливі» художні розв’язання в творі.
Вступне слово чи передмову й післяслово зустрічаємо і в
інших романах П. Загребельного — «Первоміст», «Смерть у
Києві», «Роксолана» та ін. Іноді це свого роду невеликі літе­
ратурознавчі, а то й історіографічні етюди. Взагалі П. Загре-
бельний часто виступав у 70—80-х роках з критичними й
літературознавчими статтями в пресі, доповідями, промова­
ми й інтерв’ю, виявляючи в них уже відомі з його романів
темпераментність, полемічність, гнучкість думки й стилю,
ерудованість. Ці виступи письменника зібрані в книжці ста­
тей, есе і портретів «Неложними устами» (1981), хоч, зви­
чайно, не все тут рівноцінне й повноцінне. До неї ввійшла й
невелика, перейнята непідробним ліризмом повість-
дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.
І критика та публіцистика, і драматургія (п’єси «Хто за?
Хто проти?», «І земля скакала мені навстріч», «Межі спо­
кою»), і передовсім, звичайно, романістика П. Загребельного
виявляють індивідуально самобутній письменницький стиль,
своєрідний творчий світ. Ми впізнаємо його по гострій
проблемності більшості його книжок, полемічності, що
завжди виступає як антитеза інерції думки, описовості,
в’язкості фрази, по гостро критичній спрямованості проти
негативних явищ життя, по добре відчутній, крім життєвої, і
книжній основі, особливому нахилі до пошуків, експери­
ментів, частому відштовхуванні від звичного й усталеного,
іноді сперечання з ним чи й пародіювання. Його творам вла­
стиві природні й успішні переходи від животрепетної су­
часності до історії, публіцистична наснаженість, постійне
прагнення до багатотональної розповіді, охоче використання
різноманітних засобів умовності — гротеску, гіперболи,
сміливі композиційні нововведення й зіткнення різних сти­
лістичних планів (іронії, патетики, лірики, документальної
діловитості) тощо.
316
Бурхливий і спонтанний, нерідко стихійний творчий метод
обумовив і відповідний до нього оригінальний стиль: за про­
зовою манерою П. Загребельного закріпилося визначення
вільної, розкутої, а то й «ексцентричної»; серед її
інгредієнтів — і насиченість розповіді найрізноманітнішою
інформацією, парадоксами, коментарями з тою чи іншою
емоційною барвою, винахідливість літературного вимислу,
фантазії і взагалі схильність до згущення фарб, нерідко мо­
заїчний, екстенсивний спосіб художніх мотивувань та інше.
Стильовою ж домінантою в усьому цьому слід вважати
авторську настанову на розповідність, постійне намагання
зробити її цікавою і неодмінний її супровід — іронічність.
Певна річ, романістика П. Загребельного не вільна від
уже згадуваних елементів белетристичності, полегшеного
імпровізаторства, похибок чуття міри й самоконтролю, але
справедливо й те, що мистецький неспокій автора, нова­
торський порив не дають цій рухливій прозі канонізуватися:
майже кожний новий роман П. Загребельного ще різкіше
окреслює й доводить її оригінальність, заперечує будь-яку
застиглість у тематиці, характерології, поетиці.
«Горбачовську перебудову» П. Загребельний зустрів із
випередженням, опублікувавши 1984 р. у журналі «Вітчизна»
(№ 1—2) роман «Південний комфорт», просякнутий пафо­
сом гострого сатиричного викриття прокурорсько-суддівсь­
кого корпусу, його закулісного життя, корупції, безпринцип­
ності, прихованих за демагогією зловживань; впізнаваними
тут були не лише самі явища, а подекуди й конкретні особи,
що, внаслідку, й перепинило шлях творові до видавництва
й до читача на кілька років. Збірка нових оповідань П.
Загребельного («Неймовірні оповідання», 1987) також
засвідчила, що проявлюване ще з перших літературних
спроб прагнення прозаїка до новизни проблематики й
форми, небанального й передовсім гострокритичного підходу
до життя не згасає.
Твори П. Загребельного кінця 80-х — початку 90-х
повісті «В-ван» (1988), «Гола душа» (1992) відзначаються
навзагал значно похмурішим, менш оптимістичним поглядом
на світ, на саму людську істоту: у першому творі перед нами
кат, сліпий виконавець ухвалюваних «нагорі» праведних, а
переважно неправедних репресивних рішень; у другому —
жінка, яка «пішла вгору», пробила собі дорогу всіма доступ­
ними їй і в принципі досить відомими й невибагливими засоба­
ми. Письменник не пом’якшує висновків, не приглушує різ­
кості зображення аморального, аномального, відворотного, із
саркастичною втіхою домагається і ширшої, соціально-типо­
логічної, і вужчої, кснкретно-«поіменної» адресності. Це —
317 цілковита психологізована сатира, «кінці» якої ведуть до
Щедріна чи й пізнього Свіфта.
20 романів, своєрідних, цікавих (найновіший —• «Тися­
чолітній Миколай», 1994) —такий творчий доробок Павла
Загребельного. Не всі з них стали непересічним художнім
надбанням української прози, але всі позначені неспокійним,
зарядженим на новаторство темпераментом їхнього автора,
всі активно читалися читачем, обговорювалися критикою,
всі тою чи іншою мірою справляли відчутний — каталізую­
чий—вплив на літературний процес..