Три сучасні мови — російська, українська,
білоруська — три сестри, а мати їх — спільна для всіх східних
слов’ян давньоруська, мова Київської Русі. Є в них
і більш далекі родичі, та не про них зараз ідеться.
Звичайно, мова весь час вбирає в себе нові слова:
сама називає поняття й предмети, що з’являються на світ,
запозичає з інших мов, але основний кістяк лишається —
це ті слова, що здавна існують у цій мові. Проте не всі
вони збереглися в тій самій формі, що колись. На те
багато причин. Спинимося на одній, на зміні, що сталася
в мові дуже давно й відома в науці під назвою «занепад
редукованих».
Що ж воно таке і до чого спричинилося?
У нашій сучасній мові є голосні звуки: а, о, є та інші.
Вони вимовляються «на повний голос». А колись, крім
них, були ще «напівголосні», «глухі», «вкорочені»
голосні, редуковані, які на письмі позначалися літерами г, ь.
І ось згодом вони занепали: за певних умов одні з них
зникли зовсім, інші перетворилися на голосні повного
творення — звук і> (він називався ер) перейшов в о, ь
(єрчик) — в є. На згадку про ті давні часи в нас
лишилася літера ь (м’який знак), яка ніякого звука не
позначає, а тільки вказує на м’якість попереднього приголос-
ногр.
Які ж звуки зникли, а які стали справжніми
голосними? Зникли ті, що були в слабкій позиції — стояли в
кінці слова або перед голосним повного творення.
Тепер ми можемо підійти до розв’язання дуже
парадоксального питання: чому іменники швець, жнець у ро-
довому відмінку однини мають
форму шевця, женця, а
прізвище Швець у тому ж відмінку —
Колись слово швець
писалося так: шьвьць. Кінцевий ь
занепав (сучасний ь
вживається для позначення м’якості
приголосного ц)\ у передостан-
ьому ^складі ь, опинившись у —<Фї
сильній позиції (перед складом
з ь у слабкій позиції),
перейшов у голосний повного
творення е\ у складі, що передував ~~
йому, ь знову був у слабкій позиції (бо далі був склад
У сильній позиції) і занепав. Таким чином, замість
колишнього шьвьць утворилося швець.
У родовому відмінку однини кінцевий голосний а (піс-
27
Таким чином звук ь першого складу потрапляє в
сильну позицію і переходить в є. На місці форми родового
відмінка шьвьця виникає шевця.
Інакше складається доля цього іменника, коли він
означає не професію, а власну назву—прізвище. Хоча в
нашому правописі цілком точно зазначено, що
українські прізвища передаються на письмі за загальними
нормами правопису українських слів, практика дає безліч
прикладів порушення цього правила щодо прізвища
Швець, дуже поширеного на Україні.
Оскільки сам носій прізвища й навколишні намагаються
відрізняти особову назву від назви професії, то
фонетичні зміни в корені прізвища Швець при відмінюванні не
відбуваються: Швеця, Швецеві і т. д.
Уявімо собі, що хлопець Анатолій Швець шевцює.
І, збираючись до майстерні, людина може сказати:
«Я йду до шевця Анатолія Швеця». Парадоксально, але
гак буває в житті.
У слові жьньць сталися аналогічні зміни: жнець,
женця, женцем і т. д. Пам’ятаєте, як співається в народній
пісні в обробці відомого українського композитора
Миколи Дмитровича Леонтовича: «Женчичок, бренчичок»
або у відомій народній пісні «Ой, на горі та й женці
жнуть»? Женчичок, женці, хоча — жнець. І в прізвищі
корінь не зазнав змін: Женченко — син женця, а не «Жне-
ченко».
Ідемо далі слідами історії. В українській мові є
чимало слів, до складу яких входить приголосний звук дж
(один звук, що на письмі позначається двома літерами):
ходжу, раджу, стверджую. Чим же пояснити, що у вірші
Павла Тичини «Я утверждаюсь» в останньому слові
вжито сполучення приголосних жд саме в такому порядку,
а не у зворотному — дж, як у словах ходжу, раджу,
стверджую?
РДч у тім, що слово утверджуюсь успадковане від
старослов’янської мови, сформованої в IX ст. на основі
живих македонських говорів давньоболгарської мови.
Майже всі слов’янські народи певний час користувалися ста-
зослов’янською мовою як літературною.
Звукосполучення жд — одна з фонетичних
особливостей старослов’янізмів. Деякі слова старослов’янського
юходження поширені в усіх жанрах сучасної
української літературної мови: учитель, буква, істина, трудящий
га ін. Вони стилістично нейтральні, не мають ніякого за-
Зарвлення. Але дуже часто в сучасній мові
старослов’янізми виконують певну функцію. В творах художників
:лова — дореволюційних і радянських — із стилістичною
кетою вони вживаються переважно в двох планах: у
позитивному (щоб надати відтінку урочистості тому, що
шальрвується, щоб підкреслити позитивність якихось
вчинків, в описах картин природи) і в негативному (щоб
:творити відтінок іронії, сарказму).
Наприклад, піднесено, урочисто звучать рядки з твору
Г. Г. Шевченка, в яких є старослов’янізми:
«І на оновленій землі врага н§ буде, супостата,
А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».
\бо в Івана Франка:
«Гримить! Благодатна пора наступає».
Гіркої іронії сповнені слова Шевченка в поемі
«Кавказ»:
«Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!»
У творі Пзвла Тичини слово утверждаюсь виступає
у високому, врочистому плані. Вживання його післгі
звичайного для сучасної української мови, однакового з ним
за значенням слова стверджуюсь («Я стверджуюсь, я
утверждаюсь») сприяє посиленню емоційності, створенню
піднесеності. Недаремно автор виніс слово утверждаюсь
у заголовок. Це патріотично-оптимістичний лейтмотив
твору,