Твори Юрія Мушкетика можуть правити за приклад то­
го, що і як українська література 60—80-х років шукала, які
мала набутки, де і в чому зазнавала втрат у своїх нама­
ганнях відобразити сучасне життя, відповісти на болючі пи­
тання суспільної свідомості.
Народився Юрій (Георгій) Михайлович Мушкетик 21 бе­
резня 1929 р. в селі Вертіївці на Чернігівщині в родині вчи­
теля. Дитинство минуло за початків колгоспного життя на
селі, тобто тоді, коли це нове життя ще не встигло деформу­
вати одвічну народну мораль, поважливе ставлення до при­
роди, землі. Недарма згодом у творах письменника норми й
погляди трудової моралі, віками вироблені українським
хліборобським селом, стануть оціночними критеріями і
нормою.
Далі була війна. Пережиті роки лихоліття, враження від
них з часом складуть основу дилогії повістей «Вогні серед
ночі» (1959) та «Чорний хліб» (1960).
1963 р. Ю. Мушкетик закінчує філологічний факультет
Київського університету, а тоді й аспірантуру при кафедрі
української літератури. Ще в студентські роки він всерйоз
береться за твір з давньої української історії. А 1954 р. ви­
ходить перша книжка — повість «Семен Палій», через два
роки — роман «Гайдамаки» (1956). Захопленість істо­
ричною тематикою — взагалі-то не дуже властива моло­
дим письменникам — у 50-ті роки була в українських умовах
акцією громадянськи мужньою. Хвиля переслідувань будь-
яких проявів національно-патріотичної гідності, розпочата
ще сталінським погромом «України в огні» О. Довженка,
продовжена антиукраїнськими партійними постановами по­
воєнних літ, самоїдським «антинаціоналістичним» пленумом
318
СРПУ (вересень, 1947), у 1951-му лунко заявила про неза-
тихаюче самодурство кампанією довкола вірша В. Сосюри
«Любіть Україну!». З особливою підозрою сприймалися
спроби історично правдивого зображення запорозького ко­
зацтва як вірних лицарів-захисників України, самовідданих
борців за її свободу.
Втім, то був час «хрущовської відлиги» і хоча система й
на гадці не мала щось принципово змінювати в своїй націо­
нальній політиці (імперській по суті, а демагогічно проголо­
шуваній інтернаціоналістською), однак, певні послаблення,
зокрема й щодо трактування національно-патріотичного в
історії, все ж намітились. І як наслідок — помітне
пожвавлення в історичній романістиці. Свідченням тому і
повість «Семен Палій» та роман «Гайдамаки» Ю. Мушкети­
ка. В них виявлено здатність не лише персоніфікувати істо­
ричну акцію, показавши, ким і як вона здійснювалась, а й
заглянувши у внутрішній світ героїв, спробувати докопатися
до її глибинних людських витоків.
Людське, гуманістичне стає основним об’єктом при­
страсних письменйикових зацікавлень і глибшого творчого
осмислення й від самих початків його виходу на сучасну те­
матику. Життя героя роману «Серце і камінь» (1962) скла­
лося драматично: був інженером-атомником, став інвалідом.
Втратив здоров’я, втратив віру в життя… Приїздить у рідне
село, плекаючи надію знайти тут «тиху заплаву», на пенсії
доживати віку. Та не зміг залишитись стороннім спостеріга­
чем… Отже, пошуки в художньому осмисленні гуманістичної
ідеї самоцінності людини, відкритті «внутрішніх» вимірів
особистості Ю. Мушкетик починає вести вже в першому
своєму романі про сучасне життя, Справді, Федора Куща —
обдаровану людину, фахівця високої кваліфікації, чесного
працівника, поки він був при силі, державна система викори­
стала цілком і повністю. Коли ж втратив здоров’я (таки ж
на роботі) — байдуже відкинула на околиці життя… Що ж
лишалося чекати від неї простим смертним?
Ця, можна сказати, лишень у зародку намічена в романі
«Серце і камінь» проблема: людина, особистість — і система,
знайде і чіткіше визначення, і різнобічне освітлення в романі
«Крапля крові» (1964).
Якраз проблема «людина — суспільно-державна систе­
ма», авторове її витрактування і композиційно-сюжетно
організують образно-оповідний матеріал твору, і включають
його в широкий філософський контекст. Письменникова ж
пристрасть перевіряти людські риси на справжність,
утверджувати добротворчі якості людини наснажує
розповідь полемічно-емоційною напругою, по-своєму сприяє
чіткішому й різкішому окресленню основного конфлікту.
319 Так, розмежувальна грань між способом життя, філо­
софією, мораллю професорів медицини Холода й Білана
визначається врешті-решт в їхньому ставленні до людини,
розумінням свого професійного обов’язку, його гумані­
стичною «виповненістю». Холод усвідомлює свою невідділь­
ність від людей, свою залежність від них. Служити їм — для
нього глибинна внутрішня потреба. Білан теж майстерно
опанував фах хірурга. Проте головне для цього професора-
медика із «скрижанілим серцем» — оволодіти модними опе­
раціями на серці, піднятися «на вершини», а решта, зокрема
людське життя,— другорядні речі. Звідси випливає мораль­
на позиція Білана — заради своєї мети він піде потоптом по
людських серцях і долях.
Таке зображення цих двох антиподів — професорів-
хірургів Холода й Білана — несло в собі певний відкри-
вавчий момент, і полягав він у тому, що обидва художні ти­
пи, змальовані як породження уже радянської суспільної си­
стеми, по-різному, і вельми характерно, приймаються й ціну­
ються нею: кар’єристові, бездушному себелюбцю, амораль­
ному пристосуванцю Біланові почувається в ній краще, йому
вона віддає явну перевагу. Холод же зі своєю чесністю й
громадянською відповідальністю мусить постійно доводити,
що він саме такий.
Своєрідним продовженням розробки тої ж теми
взаємовідповідальності людської особистості й суспільства
став у творчості Мушкетика й роман «Останній острів»
(1969). У центрі розповіді — доля іхтіолога Андрія Кузь-
менка — молодої, проте вже досить пошарпаної життям лю­
дини, спеціаліста своєї справи, тепер оце списаного «за не­
потрібністю». Тож і мріє він прибитися до «тихого острова»,
віднайти там душевний спокій і рівновагу. Але — не знахо­
дить. Бо хоча й небагато людей було на острові, однак го­
стрих зіткнень вистачало, і більшість проблем виростало зі
спільного кореня — байдужості. Це й егоїстично-чиновниць­
ка байдужість начальника рибінспекції Притули, і зневага
до скарбів природи, річки, до краси довколишнього світу
браконьєрів, що разом з їхньою жадобою побільше урвати
для себе кваліфікуються в творі як явища, руйнівні для
людської особистості. Браконьєрство розглядається тут
(подібно до «Собору» О. Гончара) як духовне бра­
коньєрство, ув’язується тісно з безпам’ятством людей,
очужілих до свого родоводу, кореня.
Роман «Останній острів», можна сказати, завершував пе­
ріод творчого становлення Ю. Мушкетика, засвідчував, що
він посилює увагу до сюжету (питання, актуального для
української прози), дедалі успішніше розкриває психо-
320
логічний стан своїх героїв, динаміку його змін. В «Остан­
ньому острові» він шукає шляхи розширення часового просто­
ру роману, вводячи за допомогою невеликих розділів —«схо­
динок пам’яті» — і час минулий.
Це підтвердили і наступні його твори: воєнний роман
«Жорстоке милосердя» (1973) і повість «Старий у задумі»
(1974). До речі, повість, у якій ідеться про скульптора,
котрий, створивши визначну річ, що принесла йому
визнання, славу, матеріальне забезпечення, не зміг у на­
ступних своїх роботах перевершити її й звільнитися од її
впливу, від самоповторень, поки врешті не розбиває кращий
із своїх витворів,— це повість-притча. Звертаючись до цього
художнього різновиду, Ю. Мушкетик виявляв чутливість до
стильових тенденцій, які заявляли про себе в першій поло­
вині 70-х,— до умовності, інакомовлення, алегоризму.
Тоталітарна система, лицемірно проголошуючи за вищу
свою мету благо і щастя людини, народу, насправді трима­
лася на тотальному насильстві, нещадному економічному визи­
ску та повному безправ’ї (тої ж людини і народу). Однак,
щоб висловити це, літературі, надто в тій частині своїх
основних — гуманістичних — домагань, що стосувалася
співвідношення людського й системи, доводилося шукати
обхідних шляхів, вдаватися до умовно-алегоричних форм,
засобів.
Показово, що саме в атмосфері застійних (точніш, їх слід
було б назвати задушливими)’часів Мушкетик вдається до
незвичного для себе жанру фантастики і пригод,
звертається до юних читачів з повістю «З’їж серце лева»
(1972). В ній — за розповіддю про низку пригод, що трапля­
ються з нашими далекими пращурами десь у часи серед­
нього палеоліту,— досить прозоро поставала цілком сучасна
за своєю спрямованістю алегорія: тільки переборовши в собі
страх і покірність перед пануючими силами, зможеш «впо­
лювати лева», з’їсти його серце. А відтак — відчути себе лю­
диною — вільною, достойною, впевненою в своїх силах. Що­
далі урізноманітнюються й поглиблюються шляхи та засоби
художньої реалізації «стратегічних» настанов письменника.
Тонкий аналіз складного комплексу переживань і думок су­
часника, проникнення в таємниці життя його душі допомага­
ють прозаїкові виявляти істотне-, взаємозв’язок, органічну
взаємодію між рухом життя, взятим у його повсякденності,
історичним поступом і розвитком людини, а воднораз — і
здійснювати «просвічування на людяність», на гуманістич-
ність змісту всього відображуваного життево-історичного
матеріалу.
11 5-144 321 За приклад своєрідного втілення цих філософсько-есте­
тичних самонастанов Ю. Мушкетика може правити і його
роман «Жорстоке милосердя». В основі твору єдина воєнна
доля — Івана Півторака. Навіть локальніше — історія його
втечі з німецького полону. Знайомство з неймовірними
випробуваннями й стражданнями, крізь які довелося пройти
героєві, не може не викликати в душі читача емоційного
співпереживання та захоплення стійкістю, нездоланною си­
лою життя цієї людини. її моральна міцність, як і вірність
патріотичному та особието-інтимному обов’язку (вони
трактуються в творі як нерозривні), виявляються дужчими
за світові сили зла, гноблення, винищення людського.
Отже, сконцентрований на індивідуальних людських яко­
стях, «особистісний», «доцентровий» роман «Жорстоке мило­
сердя» разом з тим виводив Ю. Мушкетика на ширший
епічний простір, масштабні соціально-історичні узагаль­
нення. Всупереч панівній офіціозній версії про головні дже­
рела й витоки перемоги у війні він підводить читача до
думки, що країну було відстояно, а потім і здобуто перемогу
передовсім ціною надзвичайних народних страждань і
жертв, що виняткову роль у тому відіграла душевна міцність
людини-воїна.
До теми душевної міцності, цільності людини знову по­
вертається Ю. Мушкетик у повісті «Біль» (1978), даючи та­
кож на воєнному матеріалі багато в чому нове, «несподіва­
не» її трактування. В критичній ситуації —на грані життя і
смерті — Миколі забракло морально-психологічної надій­
ності, і він, не бажаючи того, став причиною загибелі това­
ришів по розвідці. Головна увага в творі приділена
розкриттю душевно-психологічних наслідків тієї зради, Скру­
пульозному (іноді, здається, аж тавтологічному) просте­
женню терзань героя, суду його власної совісті, який ви­
являється найсуворішим і невблаганним. Чим далі відходить
Микола від того «фатального дня», дізнається, що його
рідні, односельці — фронтовики чесно пройшли разом з на­
родом тяжкий шлях смертельних випробувань війною,— тим
тяжчі, без найменшої надії на виправдання, муки його
власного сумління. Це тонко відчула материнським серцем
Павлина (образ її — один із здобутків повісті). Інший, не
менш драматичний варіант цієї колізії, постає із розкриття
інтимної лінії повісті, взаємин Миколи і його коханої Галі.
У роки тоталітарного пригнічення особистості і нації таке
художнє оголення і осуд зради (самого себе, товаришів,
своєї родини, народу) набувало підкреслено злободенного
звучання. Прагнення до якнайпильнішого художнього
просвічування внутрішнього світу персонажа не могло ре-
322
алізуватися без диференційованого підходу до людини, ро­
зуміння її неоднозначності, багатовимірності, без тонкого
психологічного розкриття її мотивів, імпульсів і спонукань.
По виході роману «Біла тінь» (1977) критика хоча й по-
різному відгукнулась на твір, однак відзначала, що самим
зображенням головного героя роману професора-біолога
Марченка Ю. Мушкетик зробив новий крок в оволодінні
аналітико-художнім зображенням людського характеру. Тут
письменник органічно пов’язує відтворення картини психо­
логічного стану, духовного світу особи в її нерозривних
зв’язках з макросвітом — найважливішими суспільно-со­
ціальними процесами часу, його моральними домаганнями,
нуртуваннями людських пристрастей, зіткненням інтересів.
Це прагнення, що проглядало в романах «Серце і
камінь», «Крапля крові», виразніше реалізувалося в
«Останньому острові», у творах Ю. Мушкетика 70—80-х
років уже доволі чітко виступає як авторове «надзавдання».
Так, у трактуванні образу Марченка з «Білої тіні» неви­
падково саме категорія совісті постає як надзвичайно
важливий, навіть, можна сказати, універсальний вимір осо­
бистості, як головний ціннісний критерій, що ним керується
герой на шляху самоочищення й самовдосконалення, об­
стоюючи свої людські позиції. Перевірку на відповідність
між «словом» і «ділом» влаштовують наші молоді сучасники
уславленому давньому філософові Сенеці, намагаючись ви­
яснити, наскільки проповідуване ним у своєму вченні
відповідало тому, як сам Сенека жив, що і в ім’я чого чинив
(повість «Суд над Сенекою»).
У розробці Ю. Мушкетиком морально-етичної проблема­
тики, різноманітних аспектів духовності, совісливості людини
явно простежується своєрідна циклічність, повторюваність:
у нових творах прозаїк нерідко мовби знову звертається до
вже порушуваних проблем, але прагне провести їх
дослідження глибше, всебічніше. Хоча досягти бажаного ре­
зультату йому вдається не скрізь і не однаковою мірою.
Приклад — романи «Позиція» (1979) та «Вернися в дім
свій» (1981). Ніби ж і писано їх у ту саму «застійну» пору і
авторський підхід у них здебільш той самий (через
аналітичне проникнення у внутрішній світ особистості, через
перевірку мірою людяності її помислів, діянь, стосунків з
навколишнім світом,— висвітлити як її саму, так і ха­
рактерні особливості суспільного буття). Однак результатів
досягнуто далеко не тотожних.
Головний герой «Позиції» Василь Грек виписаний з
акцентованою авторською симпатією, як мало не ідеальний
голова великого колгоспного господарства, як людина висо-
11* 323 ких моральних, ділових, громадянських достоїнств, керівник
«нового типу». Він веде щоденник, і в ньому, зокрема, зано­
товує, що найвищими цінностями є хліб, праця, любов, віра
в людину, вміння поважати чужі страждання і совість.
І уточнить: «Недарма цим словом, поруч двох інших, рівних
йому, великий Ленін нарік нашу партію…» Відповідно й ро­
маном автор намагався переконати, що робити все з
уболіванням за справу і за людей, завжди і скрізь чинити по
совісті — то позиція комуніста-керівника Василя Грека. На
вихід роману дружно відгукнулась критика, його було
відзначено Шевченківською премією.
Втім, після «соцреалістичної» «Позиції» письменник ви­
рішив повернутися «в дім свій»: тобто до властивої йому ма­
нери заглибленого проникнення у внутрішній світ сучасника,
розкриття складних його співвідношень із світом зовніш­
нім — передусім із суспільно-політичною системою, котра
в більшості творів письменника постає так чи інакше не­
сприятливою для людини, її нормального розвитку й само­
вияву. У різних ракурсах, але в основному критико-
аналітично ті співвідношення висвітлюються в романах
«Вернися в дім свій» (1981), «Віхола» (1983) та «Рубіж»
(1984), повістях «Обвал» (1985) і «Літній лебідь иа зимово­
му березі» (1989).
Візьмімо хоч би перший з названих романів. Чому так не-
комфортно почувається талановитий, одержимий і людяний
головний інженер проектно-будівельного інституту Тищенко?
І чому, врешті-решт, добивається службового успіху Сергій
Ірша? Правда, цей молодий архітектор теж обдарований,
по-своєму беручкий. Але ж самолюбство, невтримні
кар’єристські жадання роз’їдають його душу, мов іржа. Він
таки зрадив свого вчителя і захисника — порадника Тищенка,
до того ще й підло спокусив його дружину… Його іржа, його
гандж — це і гандж_ суспільства, в якому він живе, це
наслідок гучних, але вихолощених, знедуховлених норм
цього суспільства.
Присуд їй, чи, принаймні, її повноважним репре­
зентантам, за вищим людським моральним кодексом, просту­
пає і в романі «Рубіж», де помінялися ролі представників
молодшого й старшого поколінь. Моральне зіткнення між
ними (Парокінь — Орест Шостак) й становить конфліктну
основу твору. Правда, те зіткнення своєрідне. Уславлений,
щедро відзначений всілякими почестями й нагородами голо­
ва колгоспу Парокінь уже помер. Але живе й процвітає його
стиль керівництва — командно-зверхній, пробивний, позна­
чений угодовством і виконавською запобігливістю перед на­
чальством і свавільною вседозволеністю щодо інших, в
основному залежних від нього людей.
324
Нехай той суспільний процес безкомпромісного запере­
чення антилюдяних і антинародних породжень компартійно-
адміністративної системи інтенсивно розгорнеться дещо зго­
дом — у другій половині 80-х років. Але вже й на час напи­
сання роману «Рубіж» Ю. Мушкетику вдалося підмітити
й викрити деякі з сутнісних (головним чином антилюдяних,
антиморальних) пороків її на рівні колгоспно-районної
ланки.
Та сильніше пафос критики тоталітарної системи звучить
у повісті «Літній лебідь на зимовому березі». Взагалі цей
твір дещо несподіваний для Мушкетика. Повість побудована
на маловідомому авторові табірно-колимському. матеріалі.
Та, певне, він і в гадці не мав творчо змагатися (в колори­
стиці, влучності деталей, реалістичній соковитості описів) з
тими, кому довелось пережити страхіття Гулагу. Він поста­
вив собі на меті інше: дати синтез, узагальнене викриття ко­
реневого зла імперсько-тоталітарного режиму — його воро­
жості всьому людяному, талановитому, національно-
своєрідному.
Справді, чого варта суспільна система, яка, вигадавши
безглузде звинувачення («гріх» поета в тому, що він пе­
реклав українською мовою вірші Овідія Назона), засуджує
людину на неймовірні муки і смерть, засилаючи на страшну
Колиму. Тобто, знищує її тільки за те, що вона — інтелігент,
людина талановита, духовна. І ще — українець!
Так, у 30-ті роки таке нищення йшло на мільйони.
Український народ зазнав тоді геноциду життєвого (голодо­
мор) і духовного (винищення його інтелектуальної еліти).
Тож і природно, коли над Україною дедалі сильніше почали
повівати вітри національного оновлення, інтелігенція й ви­
ступила їх рушійною динамічною силою.
Одним із активних учасників того процесу національного
відродження виступає Ю. Мушкетик. Як керівник СПУ, він
сприяє пробудженню письменницької маси, сприяє організа­
ції та налагодженню діяльності Товариства української мови
ім. Тараса Шевченка та Руху. Сам часто виступає з патріо­
тичними статтями. Довгорічна робота над історичними тво­
рами, відповідно — й добра обізнаність з історичним мате­
ріалом дають йому змогу висвітлювати глибоко й переконли­
во порушувані проблеми (напр., «Українці донині, нині,
прісно і вовіки віків…» — Літ. Україна, 1990, 21 черв.).
Але хоч би якою яскравою була письменникова публіци­
стика чи й громадська діяльність, головним для нього зали­
шаються художні твори. Показово, що ще на початку 70-х
років (перший варіант твору датовано: 1970—1974), коли в
325 Україні розгортався масований антинаціонально-репресивний
наступ, Ю. Мушкетик береться за роботу над найзначнішим
із своїх історико-патріотичних романів — «Яса». Звісно, за
тодішніх умов такий твір не міг з’явитися друком. Він був
опублікований уперше аж 1987 р. А за три роки видавництво
«Дніпро» випустило його друге, значно дороблене, видання.
Винесене в заголовок роману старовинне українське сло­
во «яса» має не лише свій аромат, а й кілька смислово-
образних відтінків, 11-томний «Словник української мови»
подає їх аж шість: «сигнал, знак; чутка, поголос; гучні зву­
ки, гуркіт, грім; вітання гарматними залпами, салют; дани­
на; світло, сяйво». Така багатозначність, різновідтінковість
назви твору відповідає його історично вагомому змісту і його
складнопереплетеній сюжетно-композиційній структурі. А та­
кими вони склалися по-своєму закономірно: бо мали переда­
ти, донести в собі неабияку складність, багатоликість і
надзвичайну суперечливість одного з найдраматичніших пе­
ріодів історії України, який недарма був названий видатни­
ми нашими істориками Великою Руїною.
Роман «Яса» відтворює колоритну, олюднену, зіткану з
переплетінь різнорідних інтересів і пристрастей картину, що
вражає і своєю реальною повнотою та різнолюдністю, і
аналітичним відображенням основних протиборствуючих
сил, зіткнення яких, зрештою, й визначили історичну долю
України. І сил зовнішніх. Адже тодішнє протиборство поміж
Росією, Польщею і Туреччиною з її васальним кримським
ханом так боляче і так тяжко позначалось на Україні. Як і
сил внутрішніх. Бо ж недостатня об’єднаність українського
народу, недостатня згуртованість перед лицем загарбниць­
ких нападів на нього користолюбних сусідів, як і той
розбрат, гетьманська чехарда, що почались після смерті
Богдана Хмельницького,— стали за тих історичних умов чи
не найбільш згубними для долі України. Справді, якби не
запорозьке козацтво, не такі його безкорисливі, самовіддані
лицарі-патріоти, як Мокій Сироватка, Лаврін Перехрест,
Шевчик, якби не легендарний кошовий отаман Іван Сірко,
чиї образи майстерно виписані в романі,— то хто зна, чи
встояла б у ту надзвичайно складну, трагічну годину Укра­
їна, чи зберігся б її народ…
Роман «Яса» і художньо звеличує тих рятівників Укра­
їни, і образно-аналітично розкриває, філософськи осмислює
історичну значимість їхньої боротьби, життя-подвигу, підно­
сить їхній істинний (не замішаний ні на меркантильності, ні
на марнославстві) патріотизм, їхню справжню любов до
України… І попереджує, закликає вчитися в історії..