І знов про дефіс. Відомо, що частки бо, по, то, от
пишуться завжди через дефіс. А от уже щодо частки таки
цього сказати не можна: вона то виступає з дефісом, то
відкидає його. Якщо таки стоїть після слова, з яким
граматично й логічно пов’язане, дефіс ставиться.
Прощай, убогий Кос-Арале.
Нудьгу заклятую мою
Ти розважав-таки два літа,—
читаємо в Т, Г, Шевченка. Розважав-таки пишеться
через дефіс.
А от у реченні «Таки розважав нас культпрацівник у
будинку відпочинку» після таки дефіса ставити не треба,
бо це слово стоїть перед тим, якого стосується. А ще
дефіс не ставиться, коли таки хоч і стоїть після того слова,
якого стосується, але не безпосередньо, а коли між ними
є частки ж, же. Наприклад, все-таки пишеться через
дефіс, а все ж таки — окремо, бо перед таки стоїть
частка ж.
Правда, в реченні часом нелегко буває визначити,
з яким саме словом пов’язана частка таки. Припустимо,
перед нами речення: «Він таки приніс книжку». Чи
правильно воно написане? Відразу сказати не можна. Чому?
Безперечно, не треба ставити дефіса після слова таки, бо
воно стоїть перед дієсловом приніс. Але невідомо, чи
слово таки стосується дієслова, чи займенника він. Усе
залежить від того, що саме хочуть наголосити в реченні.
Якщо перед цим ішлося про те, принесе хтось
книжку чи ні, то таки стосується дієслова; коли ж мають
намір підкреслити, що саме ця особа, а не інша,
принесла книжку, то частка таки стосується займенника.
І оскільки вона стоїть після нього, між ними ставиться
дефіс. Якби це речення було з диктанту, ніяких труднощів не
виникало б, оскільки людина, говорячи або читаючи,
крім того, що наголошує кожне слово, вимовляючи його,
за допомогою інтонації виділяє слово, на яке падає
логічний наголос. Цим уточнюється думка, що її виражає
речення.
У нашому прикладі виділяють інтонацією дієслово, ко.
ли за змістом важливо підкреслити, що дія відбулася
(таки приніс), і логічний наголос ставлять на займенни-
ку, якщо треба підкреслити особу виконавця дії (вік
таки).
Виникає питання: а як же знати, на чому хотів наго
лосити автор книжки? Це важливо не тільки тоді, коли
читаєш для когось уголос, а й коли пробігаєш очима
текст мовчки. Тут усе визначає контекст — те, що було
сказано перед нашим реченням (інколи багато важить
і те, що говориться далі). Контекст з’ясовує ситуацію,
і нам стає ясно, де слід робити логічний наголос і як бу-
ти з дефісом.
Пригадаймо рядки Павла Тичини:
Не той тепер Миргород,
Хорол-річка не та.
Чому Хорол-річка пишемо через дефіс? Адже річка Хо-
рол пишеться окремо. Сапун-гора і гора Сапун, Москва-
ріка і ріка Москва, назва роману українського
письменника Олекси Десняка «Удай-ріка», російського прозаїка
Вячеслава Шишкова «Угрюм-ріка» і водночас ріка Удай,
ріка Угрюм.
Неважко помітити, що тут маємо справу з
прикладкою, яка виражає власне назву (Хорол, Сапун, Удай),
що уточнює означуваний іменник — загальну назву
(річка, ріка, гора), І коли така загальна назва стоїть перед
власною назвою, то дефіс між ними не ставиться; якщо
після власної назви,— дефіс обов’язковий.
Цю закономірність можна простежити й ширше: якщо
раніше стоїть родове поняття (наприклад, трава спориш,
риба молот), то дефіс не ставиться; коли зворотний
порядок, між словами, що означають видове і родове
поняття, дефіс обов’язковий (спориш-трава, молот-риба).
Отже, із зміною місць дещо і змінюється.