— Що ви тепер вивчаєте з української літератури? —
спитав Ігор Петрович, коли вийшли з дому.
— Завтра починаємо творчість Марко Вовчок.
— Костю, не кажи ти Марко, правильно чоловіче ім’я
Марко звучить з наголосом на першому складі.
— А у нас усі кажуть Марко.
— Це не доказ, що всі: от почуєш, завтра Марія Семе-
нівна, як почне розповідати про письменницю, саме так,
на першому складі, наголошуватиме її ім’я. Тепер ще
одне: це ж ім’я чоловіче, то й відмінювати його треба так,
наче воно належить особі чоловічої статі, тобто в
родовому відмінку буде Марка Вовчка (творчість Марка
Вовчка).
— А чого буває так: жінка має гарне Ім’я, а прибирає
чоловіче? Чому письменниця вибрала саме такий
псевдонім? Ти не знаєш?
— Я про це ніде не читав,— сказав Ігор Петрович,—
мені лише відомо, що вона певний час жила під Неми-
ровом у селі з назвою Вовчок, а Марко, по-перше, має
спільний корінь з її ім’ям (Марія), по-друге,— з її
прізвищем по чоловікові — Маркович. Я над цим раніше не
думав, але мені здається, що так можна було б пояснити
походження її псевдоніма.
— Я розумію,— промовив Костя,— що колись було
багато причин для того, щоб не підписувати своїх творів
власним ім’ям: очевидно, кожна людина не була
впевнена в тому, що матиме успіх у читачів, і боялася ганьби.
Але чому ж жінки брали псевдоніми не жіночі, а саме
чоловічі? Адже можна було б сховатися і під жіночим
прізвищем.
— Правильно, багато жінок і ховалося під жіночими
іменами. Далеко ходити не треба — Леся Українка.
Проте, очевидно, людина почувала себе певніше, коли
виступала під чоловічим ім’ям: у буржуазному суспільстві
минулого століття вважалося, що жінці не личить
займатися літературною працею. Крім Марії Олександрівни
Вілінської (Маркович), яка відома під псевдонімом
Марко Вовчок, під чоловічим ім’ям Грицько Григоренко на
Україні виступала Олександра Євгенівна Косач-Судов-
щикова, дружина брата Лесі Українки. У світовій
літературі серед жінок, які виступали під чоловічим ім’ям,
найбільш відома французька письменниця Жорж Санд,
справжнє ім’я якої було Аврора Дюдеван.
Та бувало й так, що чоловіки брали собі жіноче ім’я.
Наприклад, серед численних псевдонімів Івана Франка
був і такий, як Раиіа 2., а Павло Михайлович Губенко —
згодом видатний український радянський сатирик, який
виступав під псевдонімом Остап Вишня, перший свій твір
підписав жіночим ім’ям Оксана. Це було в 1921 році.
Його фейлетон для газети’дуже сподобався завідуючій
відділом, яку звали Оксана. «За яким підписом дамо?» —
спитала вона молодого автора. На якусь мить юнак
розгубився, а потім узяв ручку й розбірливо написав:
Оксана.
— Між іншим, Гаращенко каже, що перед прізвищем
цього письменника треба обов’язково писати повністю
ім’я — Остап, а скорочено — О, — не можна. Це правда?
‘— А хто такий Гаращенко?
— Як хто? Юрка, мій однокласник.
— По-перше, чому ти називаєш товариша на
прізвище, а не на ім’я? По-друге, Юрка — неправильно
утворена форма. Треба казати Юра або Юрко, але не «Юрка».
Тепер по суті того, що він тобі говорив. Юрко каже
правду: якщо псевдонім письменника складається з імені й
прізвища, то цього словосполучення порушувати не
можна. Воно існує, наче своєрідне мовне кліше. Неправильно
роблять люди, які пишуть «Л. Українка», «П. Мирний»,
«О, Вишня»; треба тільки: Леся Українка, Панас
Мирний, Остап Вишня.
Ми говорили про те, що інколи чоловіки ховаються за
жіночими іменами. Так я наведу тобі ще один приклад.
Є відомий російський радянський поет Едуард Багриць-
кий — ти, звичайно, знаєш його вірш «Смерть піонерки»
й чудові рядки:
Нас водила молодость
В сабельннй поход,
Нар бросала молодость
На кронштадский лед,
Боевне лошади
Уносили нас,
На широкой площади
Убивали нас.
Но в крови горячечной
Подьшались ми,
Но глаза незрячие
Открьівали мьі.
Так цей поет (між іншим, справжнє його прізвище —
Дзюбин) мав ще й жіночий псевдонім — Ніна Воскресен-
ська.
Цікавою є історія виникнення псевдоніма
українського письменника І вина Ле. У 1913 році Іван Леонтійович
Мойся свою першу кореспонденцію в газету написав про
непривабливі дії волосного старшини. Звичайно,
підписати замітку своїм прізвищем він не міг, тому назвався
Іван Левченко (тобто син Левка, або інакше — Леонтія).
В редакції не зуміли прочитати підпису і, розібравши
тільки, що він починається з «Ле», надрукували: Іван
Ле… Це й стало літературним ім’ям письменника.
Багато псевдонімів до Великої Жовтневої
соціалістичної революції виникло в зв’язку з необхідністю діячів
нашої партії приховувати своє справжнє ім’я від поліції,
жандармерії.
У 1901—1909 роках В. І. Ленін підписував свої статті
й листи псевдонімом Старик або скорочено Ст. Чому ж
«Старик», адже Володимиру Іллічу тоді не було ще й
сорока років? Річ у тім, що «стариками» називали себе
керівники петербурзького «Союзу боротьби за визволення
робітничого класу», заснованого В. І. Леніним у 1895
році.
У В. І. Леніна було понад сто псевдонімів.
— А от цікаво, коли Володимир Ілліч уперше
підписався прізвищем Леніні
— Його перша легально видана праця була написана
від імені К. Туліна. Це було 1895 року. Підпис Ленін
Володимир Ілліч уперше вжив у січні 1901 року під листом
До Г. В. Плеханова. Оскільки лист міг бути
перехоплений охранкою (царською таємною поліцією), підпис
зроблено рукою Н. К. Крупської. У грудні того ж року
цей псевдонім з’явився в пресі. Спочатку прізвище Ленін
Володимир Ілліч підписував з ініціалом Я., очевидно,
через те, що конспіративним прізвиськом його було ім’я
Ніколай, і тільки після Великої Жовтневої
соціалістичної революції він підписувався справленім прізвищем,
але в дужках додавав свій головний псевдонім: В. Улья-
нов (Ленін).
Часто до псевдонімів доводилося вдаватись авторам
творів, спрямованих проти політики правлячих кіл
буржуазних країн, релігійної верхівки. І хоч багато книжок
видавалося анонімно, без зазначення прізвища їх автора,
письменника нерідко знаходили, і тоді його чекало
суворе покарання.
У 1702 році майбутній автор «Робінзона Крузо» видав
у Лондоні памфлет, який був не до вподоби англійському
духівництву. Хоч прізвище автора не було зазначене, Да-
нієлю Дефо не вдалося уникнути покарання — штрафу,
ув’язнення й триденного стояння під ганебним стовпом.
На стовпі було зроблено колодку, в яку просовували
голову й підняті руки покараного. Та даремно «отці
церкви» сподівалися на те, що письменник буде принижений.
Навпаки: саме в ці дні на вулицях англійської столиці
продавали його новий твір — сатиру під назвою «Гімн
ганебному стовпу». Навколо стовпа зібралися
прихильники й однодумці памфлетиста й вітали його. Один з них
заліз на поміст і надів на голову Дефо лавровий вінок.
Перша книга, яка викривала страхіття й варварство
кріпосництва в Росії — «Подорож з Петербурга в
Москву» О. М. Радіщева — була видана в 1790 році без
зазначення прізвища автора. Описуючи гірку долю
кріпаків, жорстоке, нелюдське ставлення до них, письменник
попереджав панство, що йому не уникнути розправи,
нагадував про випадки, коли доведені до відчаю селяни
вбивали своїх тиранів.
Цариця Катерина II, прочитавши книжку Радіщева,
страшенно обурилася й наказала негайно розшукати
автора. Коли поліція звернулася до книгопродавця, він
одразу назвав Радіщева. Письменник був засуджений до
страти, але це покарання було замінене засланням до
Сибіру. Коли Катерина померла, автор «Подорожі з
Петербурга в Москву» був звільнений, але кріпосники й
далі цькували його й довели до смерті.
Відомий радянський дитячий письменник, автор
«Містера Твістера», «Розповіді про невідомого героя»,
«Пошти», «Казки про нерозумне мишеня» та інших чудових
творів, С. Я. Маршак, перебуваючи в роки громадянської
війни на території, захопленій білими, друкувався в
періодичній пресі під псевдонімом Доктор Фрікен. У
фейлетонах і віршах, написаних езопівською мовою,
завуальовано, він викривав заведені білогвардійцями порядки,
показував політичну приреченість контрреволюції,
висміював генералів-самодурів. Лише псевдонім, що його
редакція не розкривала нікому, допоміг Маршакові
уникнути розправи.
Форма маскування письменників перед своїми
сучасниками за допомогою вигаданих імен була відома
давно — ще в Стародавній Греції в V—IV ст. до нашої ери.
Епоха Відродження залишила нам імена видатних
художників, скульпторів, поетів, але імена ці — псевдоніми,
і мало хто знає, що Мікеланджело — вигадане прізвище/
під яким виступав Буонарроті, що насправді Рафаеля
звали Санті, а Дайте — не прізвище, а ім’я-псевдонім,
що його взяв собі на честь діда по матері Дуранте
великий італійський поет, автор «Божественної комедії» Алі-
г’єрі.
У римлян своєрідним псевдонімом було прізвисько, яке
давали відразу після народження, і воно вживалося
разом з прізвищем. Давньоримський поет Овідій, автор
поеми «Метаморфози» («Перетворення»), що являє собою
обробку грецьких і римських міфів, мав особисте
прізвисько Назон, тобто «Носатий» (повне ім’я: Публій
Овідій Назон), а його сучасник поет Горацій — прізвисько
Флакк — «Капловухий» (повне ім’я: Квінт Горацій
Флакк)»
А Ціцерона — давньоримського оратора, письменника
і державного діяча, який жив у І ст. до нашої ери,— ми
знаємо за прізвиськом, що його він дістав за бородавку
на обличчі: латинською мовою сісего — горошинка.
Повне ім’я його: Марк Туллій Ціцерон.
Батько видатного французького драматурга XVII ст.
Мольєра, придворний оббивач і камердинер Поклен,
хотів свою посаду передати синові, але той з юнацьких
років полюбив театр. Всупереч волі батька Жан-Батіст
вступив до акторської трупи, проте не під своїм
прізвищем, щоб не ганьбити батька, оскільки професія актора
в буржуазному суспільстві вважалася принизливою.
Чому саме Поклен-молодший узяв псевдонім Мольєр, точно
не відомо. Щодо цього є кілька версій: можливо,
майбутній автор «Тартюфа», «Міщанина у дворянстві» та
інших комедій прибрав це ім’я після того, як трупа
побувала в містечку Мольєр; можливо, він запозичив його
в одного маловідомого письменника, який помер, коли
Жан-Батісту не було ще й року; можливо, це був
«мандрівний» псевдонім у театральних і музичних колах.
— А бувало так, що справжнє ім’я автора, який писав
під псевдонімом, не було розкрите за його життя? —
поцікавився Костя.
— Недавно була одна історія. Понад сорок років
таємницею для всіх був Бруно Травен. Його твори мали
великий успіх, перекладалися багатьма мовами, але
справжнього прізвища письменника за його життя нікому
встановити не пощастило. Дехто вважав, що розкрити
таємницю можна на основі псевдоніма. Були спроби
щось з’ясувати, прочитавши його прізвище в зворотному
порядку. Вийшло Мехюагі, що англійською мовою
означало «нове мистецтво», але й це нічого не дало.
Лише після смерті письменника — в 1969 році —
з’ясувалося, що серед багатьох імен, якими користувався
Травен, було і його власне — Торсван, під яким він вів
ділові переговори начебто як довірена особа Травена.
Тепер уже відомо, що юність і початок творчості
Травена пов’язані з Німеччиною, що в 1917—1920 роках під
ім’ям Рет Марут він видавав у Мюнхені прогресивний
журнал. Після розгрому Баварської Радянської
Республіки Торсван був арештований і засуджений до смертної
кари, але втік і оселився в Мексіцї, де зайнявся
археологією. Зібрані під час експедицій матеріали були
використані в його книжках. Багато творів Травена присвячено
його другій батьківщині й долі мексіканських індіанців,
над якими чинили насильство колонізатори.
Особа цього письменника викликала великий Інтерес:
точилися суперечки, дискусії, в багатьох країнах світу
друкувалися статті, де літературознавці висловлювали
свої здогади про те, хто це міг би бути. Тільки вдова
Торсвана розповіла про нього правду.
— А Марк Твен — справжнє ім’я письменника чи
вигадане?

– Це псевдонім. Не раз, пливучи на судні по
Міссісіпі, Самуель Клеменс чув, як матроси, що міряли
фарватер, вигукували «марк — твен», тобто «позначка — два
(фути)». Цей вигук він і взяв собі за псевдонім.
— А от цікаво, чи точно вже встановлено, якого
походження псевдонім Аркадія Петровича Голікова — Гай-
дар? Я чув, що це якоюсь мовою означає «той, хто йде
попереду».
— Так, дехто з тих, хто знав особисто письменника,
пов’язує прізвище Гайдар з монгольським гай-дар, що
означає «вершник, який мчить попереду». Але є ще одна
версія: вважають, що Гайдар слід розшифровувати так:
Г — початкова літера справжнього прізвища
письменника, ай — перша й остання букви імені Аркадій, а д’ар
начебто скорочено означає «арзамаський» (Гайдар був
родом з цього міста).
Якщо ми вже згадали про письменників, які писали для
дітей, то поговоримо про Корнія Івановича Чуковського.
Мабуть, у всьому Радянському Союзі немає такої
дитини, яка б ще малюком не читала напам’ять у дитсадку
і вдома віршів Чуковського. А чи знаєш ти, як його
насправді звати?
— А хіба Корній Чуковський — псевдонім?
— Уяви собі, що так. Звати його Микола Васильович,
а прізвище Корнійчук.
— А от був колись дитячий письменник Микола Труб-
лаїні. Я знаю його книжки «Шхуна «Колумб», «Лахтак».
Дуже гарні пригодницькі повісті, читаються з великим
інтересом, та, шкода, не так багато він встиг написати —
загинув ще молодим під час Великої Вітчизняної війни.
Якесь у нього дивне прізвище -— Трублаїні,— наче
італійське, чи що? Може, це теж псевдонім?
— Ніякий він не італієць: народився на Вінниччині,
поблизу Крижополя, а це Микола Петрович так
переробив своє прізвище Трублаєвський.
Є кілька українських радянських письменників, які
«скоротили» своє прізвище: Яків Башмак став Башем,
Петро Панченко — Панчем, Микола Шпаківський —
Шпаком.
— Що ж виходить: в українській класичній літературі
під псевдонімами писали Марко Вовчок (Костя тепер най
голосив слово Марко правильно й усміхнувся до батька),
Леся Українка «^Лариса Петрівна Косач, Панас Шр*
ний — Панас Якович Рудченко? А всі інші письменники
виступали під своїм власним прізвищем?
— По-перше, ти пропустив Івана Семеновича Левиць*
кого, автора «Кайдашевої сім’ї», «Миколи Джері», «Бур.
лачки» та інших творів, який виступав у літературі під
псевдонімом /. Нечуй-Левицький; по-друге, Григорія Фе-
доровича Квітку\ який жив в Основі (біля Харкова) і
писав під псевдонімами Г. Ф. Квітка-Основ’ яненко, Гриць-
ко Основ’яненко та іншими; по-третє, Івана Юрійовича
Семанюка, відомого в літературі як Марко Черемшина,
А щодо інших дожовтневих письменників, то,
виступаючи в основному під своїм прізвищем, час від часу вони
використовували псевдоніми. Навіть Тарас Григорович
Шевченко інколи користувався псевдонімом. Ти ж знаєш,
Костю, що протягом десяти років перебування на
засланні поет не мав права друкуватися, йому було самим
царем суворо заборонено писати й малювати. І коли
всупереч наказу він написав ряд повістей російською мовою
й надіслав їх друзям у Москву й Петербург, редакція
журналу «Отечественнне записки» утрималася від
опублікування, хоч вони були підписані не справжнім ім’ям
поета, а псевдонімом — К. (очевидно, кобзар) Дармо-
грай. Лише через два десятиліття після смерті Т> Г.
Шевченка ці твори були надруковані.
Чимало різноманітних псевдонімів мав Іван Франко:
Мирон, Іван Живий, Джеджалик, жіночий, уже згаданий
нами сьогодні,— Раиіа І.; були й запозичені з
літературних творів інших письменників — Хома Брут, з повісті
М. В. Гоголя «Вій», жартівливі — Віршороб Голопупен-
ко та інші.
У Павла Грабовського були псевдоніми Харько Воля,
Панас Гайда, Павло Журба, Українець і ще кілька.
Архип Тесленко часом під своїми творами ставив
підпис Селянин.
Михайло Старицький серед багатьох псевдонімів мав
і жартівливий — Старий Чортяка. Між іншим, у
назвиськах такого типу всі повнозначні слова пишуться з
великої літери.
— Ще забули,— сказав Костя,— Карпенко-Карий —
Іван Карпович Тобілевич, драматург і актор. Ну, правду
кажучи, звідки в нього такий псевдонім, зрозуміло:
батько Карно, син — Карпенко, а от Карий чому — не знаю,
Може, в нього були карі очі..,
— Здається, я десь читав,— повільно, ніби пригадуючи
щось, промовив Ігор Петрович,— що другу частину його
псевдоніма пов’язують з прізвищем літературного
героя — одного з персонажів п’єси Т. Г. Шевченка «Назар
Стодоля» — Гната Карого.
Рідні два брати-актори І. К. Тобілевича теж мали
псевдоніми: Микола — Садовський, а Панас — Саксагансь-
кий (за назвою річки Саксагань). А видатна українська
актриса Марія Костянтинівна Адасовська ввійшла в
історію нашої культури як Заньковецька. Сценічне ім’я її
прозоре —вона народилася в селі Заньках на
Чернігівщині.
— А буває, що під одним псевдонімом виступає
кілька людей?
— Ще й нерідко. Ось, наприклад, визначні радянські
художники-карикатуристи Купріянов, Крилов, Микола
(російською мовою — Ніколай) Соколов виставляють
свої праці під псевдонімом Кукринікси (Ку — Купріянов,
кри — Крилов, нікс — Ніколай Соколов), а в минулому
столітті в петербурзькому журналі «Современник», у
додатку до нього, що мав назву «Литературннй ералаш»,
з’явилися сатирико-пародійні твори за підписом Козьма
Прутков. Під цим колективним псевдонімом
виступали Олексій Костянтинович Толстой і брати Жемчужни-
кови.
А бувало так, що твори підписували окремими
літерами, зірочками, позначками й навіть цифрами. Один із
підписів О. С. Пушкіна складався з трьох чисел: 1… 16—
14, де під 1 зашифрована літера Л, під 16 — Я (в
тодішньому російському алфавіті було дві літери на
позначення звука и — и та і), під 14 — літера Н, а разом
виходило: Л… Я-я, тобто Александр Пушкин. У Г. Ф. Квітки-
Основ’яненка серед інших був і такий підпис: « »;
в І. Франка — «***», «н » і подібні.
Взагалі про псевдоніми говорити можна десять годин
підряд, а всього не скажеш. Багато цікавого є. Ось,
наприклад, білоруський драматург-сатирик має псевдонім
Кіндрат Крапива. Відразу можна догадатися про напрям
його творчості — адже кропива жалить, кусає. Таке
символічне прізвище вибрав собі Кіндрат Кіндратович Ат-
рахович. А коли спитати тебе, хто такий Євген Скурко$
знаєш? Отож, а хто такий Максим Танк?
— Відомий білоруський поет,
— Правильно, тільки річ у тім, що йдеться тут про од.
ну людину: Максим Танк — псевдонім Євгена Скурка.
Сучасний азербайджанський поет Самед Вакілов узяв
собі псевдонім Вургун, що означає «закоханий». Ім’я Са-
ломея Бачинскайте-Бучене ні про що українському
читачеві не говорить, а Саломею Неріс — видатну литовську
поетесу — знають усі. Неріс — литовська назва річки
Білії, правої притоки Німана.
А ще є багато жартівливих псевдонімів. Наприклад,
у 1943—1944 роках, під час Великої Вітчизняної війни,
в журналі «Перець» виступав автор, в якого були дуже
смішні псевдоніми:Фр/ц Дайбогногензон, фельдшер гео-
драпічних наук; Зоотехнік історичних наук Фріц Мазня-
Арійчук та інші.
— Це, справді, придумано дотепно.
— Ну, на сьогодні досить, повертаймося додому.
— Ходімо, — прискорив ходу Костя.