Першим літературним учителем Івана Чендея була на­
родна творчість — казка, легенда, пісня-коломийка. їх він
чув від матері, потім вичитував у журналі «Наш рідний
край», головним чином в його додатку «Віночок для
підкарпатських діточок». Були ще різдвяні вертепи з ко-
лядками-лицедіями, народні весняні забави, похоронні го­
лосіння, ворожіння й заклинання, верховинські весілля… Все
це збагачувало уяву, захоплювало, вражало…
На час визволення Запарпаття 1944 р. від фашистів Іван
Чендей був учасником літературного збірника хустських
гімназистів під назвою «Будет день», організованого їхнім
учителем, етнографом Петром Лінтуром, де й надрукував
перші оповідання, писані російською мовою. Головною шко­
лою для майбутнього письменника стала праця в обласній
газеті «Закарпатська правда», до редакції якої він прийшов
у березні 1945 р. У цій газеті він працював протягом десяти
років, тут було надруковано багато його кореспонденцій про
нове життя Закарпатського краю, чимало нарисів, публіци­
стичних статей, оповідань…
Іван Чендей закінчує Ужгородський університет, Вищі
літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горь-
кого. Вчився і писав, писав проте, що найбільше хвилювало,
про верховинця, що майже впродовж дев’ятисот років неми­
лосердно тяжкої історії виборював свою волю. Він, у якого
тільки неба над полониною не змогли відібрати, водночас
приваблював і непокоїв молодого письменника — своєю пра­
давньою непогамовною жадобою землі, забобонною ску­
пістю й підсвідомою недовірливістю, що їх прищепив
віковічний визиск. Але передусім приваблював душевною
чулістю, благородством, суворою гідністю, скромністю,
працьовитістю, мудрістю й справедливістю, шанобливою по­
вагою до природи…
Новела «Чайки летять на Схід» дала назву першій, у
1955 р. виданій книжечці оповідань Івана Чендея. Назва ця
сконденсувала високу символіку віками очікуваного й вибо­
рюваного закарпатцями єднання з братами на Сході. У но­
велі через трагедійну велич самопожертви батька й сина
розкривається незламність народного духу. Зворушливо й
правдиво, духовно сильними й благородними зображує своїх
земляків письменник і в інших оповіданнях, нарисах, по­
вістях.
327 Після збірки «Чайки летять на Схід» з’являються нові:
«Вітер з полонин» (1958), «Ватри не згасають» (1960),
«Чорнокнижник» (1961), «Поєдинок» (1962), «Терен цвіте»
(1967), «Коли на ранок благословлялось» (1967), «Зелена
Верховина» (1975), «Свалявські зустрічі» (1977), «Теплий
дощ» (1979), «Казка білого інею» (1979), «Кринична вода»
(1980) та ін. У 1965 р. виходить друком роман «Птахи поли­
шають гнізда…», у 1989 — «Скрип колиски». Іван Чендей пи­
сав кіносценарії, перекладав з угорської мови. І заселяв свої
твори новими героями, а частіше — начеб обережно перево­
див їх із уже написаних у нові — і тих, привабливих своєю
моральною чистотою, красою духовного світу, і тих, чию не­
погамовну зажерливість, скупість і моральну ницість хотів
висвітлити правдою сучасності. Історія й сучасність не-
роз’ємно переплелися в творчості письменника.
«Наше небо… земля — панська і ґаздівська. Полонини
лихварські. Ліси державні, води державні!… А ти прострися
на землі і помирай. Ніякої ради добі не даш. Добре, що руки
тобі служать, то й можеш ними щось замозолити…»,— так
думає Василь Порадюк, герой повісті «Терен цвіте».
І. Чендей зумів психологічно тонко передати напружений стан
Василя напередодні поділу землі. Огорнуті таємницею
панські земельні списки тривожать сумнівами, доводять до
безсоння, змушують принижуватися, носити хабарі.
Правду життя непросто перетворити на художню істину.
Як розкрити віковічне прагнення селянина мати бодай
клаптик власної землі, як передати силу всепоглинаючої
надії, муку щоденної, щохвилинної турботи про кусень
хліба, про жменьку кукурудзяної муки на пісний токан?
Важко уявити сьогодні безпросвітну злиденність верхо­
винців у роки панування австро-угорської монархії і буржу­
азної Чехословаччини.
Відомий український фольклорист і етнограф Володимир
Гнатюк у передмові до книжки Е. Егана «Економічне поло-
женнє руських селян в Угорщині», що з’явилася друком
1922 р. у Празі, писав: «Угро-руські селяни бідніють безна­
станно і виходять зі своєї батьківщини цілими масами, щоби
найти собі ліпшу долю за морем, в Америці… Може прийти,
отже, до того, що за якийсь час вони винесуться зовсім, а
коли яка їх частина й лишиться, то пропаде для нас, бо по­
тоне в мадярськім морі, винародиться цілковито».
З тих літ народжувалися сумні історії про безробіття в
період буржуазної Чехословаччини («На заробіток»),
розповідь про бездушність сина, якого жадоба до землі й
рабська залежність від неї призвели до наруги над умираю­
чою матір’ю («Тестамент»), про долю хворого Василька,
328
приреченого на смерть, бо лікар з цинічною байдужістю
відкладає свій візит до бідняцької родини («Василько»). Та
не такий вже темний, забитий і безпорадний закарпатець.
Письменник щиро, просто, життєво розповідає про те, як по­
ступово розкриваються бідацькі очі на зло й неправду, як
наливається рішучістю воля уярмлених людей.
Своєрідність творчої індивідуальності Івана Чендея поля­
гає в максималістській увазі до найвищих категорій людсь­
кої моральності, що, зрозуміло, передбачає загострену
правдивість художнього відображення життя. Це зумовило
ідейно-тематичну та стильову оригінальність Чендея-проза-
їка, яку переконливо засвідчив роман «Птахи полишають
гнізда…».
На схилі з неширокою долиною серед хащі пращур роди­
ни Пригар заснував осередок. Випалив ділянку лісу і на
цьому згарі збудував хату, хлів… Тому осередок спершу
звався Згарицею, а згодом, коли рід Пригар примножився,
коли Згариця наповнилася толоками, кісницею, смугами нив,
садами, до старої назви прищепилася нова, від родового ко­
реня узята,— Пригариця. От і поглядала на білий світ Зга-
риця-Пригариця віконцями хати ґазди Михайла Пригари,
який і не відав, що змушений буде покинути рідну, обжиту
дідами землю. Втрата землі в умовах буржуазної сваволі
означала голод, далеку дорогу за океан або розпач, який га­
сився паленкою в шинку. Старий Пригара також розгублено
апелює до закону, коли голова сільської Ради Дмитро Сла-
винець повідомляє його про будівництво електростанції в до­
лині ріки Бистрої, вода якої затопить його садибу: «Я би
хотів видіти того закона… Того палаграфа я би хотів, хотів
видіти…— раптом вибухнув Михайло Пригара в ту мить, ко­
ли вже, здавалося, все-все з’ясоване і зрозуміле». На що
терпеливий Дмитро Славинець спокійно відповідає: «Той за­
кон, вуйку, життя!»
Славинець з таких же, як і він, трударів, з широкими,
розплесканими тяжкою роботою, мозолястими руками, добре
розуміє душевний стан старого верховинця: «То би і мені бу­
ло нелегко, то би і моїй жінці було гірко, то би і моїм дітям
було не солодко залишати своє тепле обійстя… Там ви наро­
дилися, там спливли ваші дитинські літа, там ви посадили
деревце та й прищепили його. Там ви пустили корінь, бо там
ваша Василина — честую її голову — до колиски клала та
співала вашим дітям…».
Згодом колгосп вибудує Пригарі нову, з широкими вікна­
ми, з великими сінями світлицю. Та у думках, тривожними
ночами, Михайло буде повертатися в рідну хату, буде чути,
як скрипить у ній колиска, буде бачити «стіл у кутку і лави­
цю, що її з клена витесав прадід…».
329 Традиційні уявлення про фаталістичну визначеність долі
людини на землі, про необхідність щоденного, щохвилинного
спілкування з природою, про невичерпність гармонійної
послідовності й змінності поколінь, пір року, буднів і свят,
людських обов’язків, радощів і печалей настільки органічні
для Михайла Пригари, що з порушенням цих норм і форм
буття починають хитатися і розвалюватися його духовні й
моральні основи.
І ось Пригара, сидячи в клубі, на мить захоплений співа­
ми й танцями молоді, забуває (не без волі автора) «і про по-
вечеріє в церкві, і про великий піст, і про можливе гріхо­
падіння^ з сумом і образою згадує батькову заборону співа­
ти в хорі, гірко шкодує, що «пісні так і залишилися ним не
доспівані, танки не дотанцьовані», «що й казка його залиши­
лася не доказана…». А ось Михайло (знову ж таки спонуку­
ваний автором) сміється над «паном межовиком» — межовим
каменем, що десятки років відділяв поле Пригар від сусід­
ського, символізуючи непорушність .законів приватної
власності. У романі образ межовика персоніфікується,
уподібнюється дивному потаємному чоловічкові, «якому
скрізь треба подавати честь».
Письменник майстерно володіє діалогом, який у нього
активно творить характери героїв, завжди доречно, у межах
естетичної доцільності, вводить діалектизми. Він наполегливо
добивається гармонії між звучанням окремої фрази й
внутрішнім ритмом всієї оповіді, між ліричністю інтонації й
суворою реалістичністю зображення. Надзвичайно експре­
сивно, з елементами сатири, іронічного гротеску, навіть
шаржу, змальовані в романі негативні персонажі — от хоч
би Куглицький, ділок і цинік, з його прагматичним,
утилітарним, суто споживацьким підходом до всього того,
що сповнює життя селян Нижнього Бистрого високим
змістом.
Мине понад десять років після написання «Птахів…», і
російський прозаїк Валентин Распутін у повісті «Прощание
с Матерой» звернеться до цих проблем і виступить проти
утилітаризму, ігнорування прадавніх святинь, які духовно
єднають людину з її минулим, із землею. Чендей одним із
перших в українській прозі 60-х років художньо переконливо
розкрив внутрішній людський зміст єдності людини з ду­
ховним материком свого народу, з моральними цінностями,
набутими у віках.
У творчості І. Чендея перехрещуються важливі соціальні,
духовні й моральні координати історії Закарпаття. Впевнено
наближався письменник до народного характеру-типу, не­
нав’язливо, але послідовно, від твору до твору, проводячи
330
ідею добротворення, високого призначення людського буття
на землі.
Доброї слави по багатьох селах і далеких околицях за­
жив майстер-тесляр Іван (повість «Іванові журавлі»). Коли
поминали його люди, згадували мости, які Іван збудував,
хати, які він зводив, дороги, його руками прокладені… Зга­
даймо, як у романі хвалить свою доньку Марічку старий
Мізун: «Має роботящі руки, бо своїх дітей я не привчав ані
лінуватися, ані боятися спеки, ані лякатися холоду. Я за іко­
ну її не клав, як баби кладуть зілля, а вчив робити і на ниві,
і коло коси, і коло худоби…» А мамині невтомні руки, підне­
сено оспівані в повісті «Кринична вода». А у батька (авто­
біографічна повість «Луна блакитного овиду») — широка,
тверда, мозоляста долоня як свідчення порядності й цноти. І
слова батька, які значною мірою визначають властиві
творчості Івана Чендея морально-етичні принципи характе-
ротворення: «Чесно робити тяжко, але від чесної роботи
легко на душі…»
«Все минається. Залишається тільки людське добро… От
вчинив ти добре чоловіку, залишиться воно, те добре, і
довго-довго буде гріти!» — заповідає старий Яків Катрич
своєму дорослому синові — інженерові Данилу (оповідання
«Син»). Данило приїздить на одну лише ніч провідати са­
мотнього батька, який так пишається своїм ученим сином.
У домашньому призабутому затишку син поринає почуттями
в хвилюючий плин спогадів дитинства, гостро засуджує
власну байдужість до батька («Як мало тепла! як мало
тепла! як мало тепла я віддав йому!»).
«Дороги… Дороги починаються, і дороги кінчаються…
А потім знову дороги… Коли уже не наші, все одно, дороги
на землі…». Так роздумує дід Василь (оповідання «Криниця
діда Василя»), втішаючись приїздом синів, а сам
лаштується в останню путь.
Символ дороги — життєвої долі — в оповіданні не єди­
ний. Символічне значення має й криниця, яку на схилі життя
старий батько оберігає від замулення. Для кого ж беріг дід
Василь старого горіха, криницю? Адже він знав, передчував,
що сини не повернуться, і годі себе втішати марними
сподіванками на те, що їхні життєві дороги приведуть їх до
рідної хати. Але все ж надіється, з надією й помирає.
Не треба шукати в оповіданні абсолютизації традиційних
форм і принципів сільського життя. Письменник не поспішає
звинувачувати синів діда Василя в бездушності й черствості,
намагається пояснити об’єктивні причини цього «відсторо­
нення» від села. Письменник роздумує, запитує… Чи не
втрачає людина, коли пориває внутрішні зв’язки з своєю
«родовою пам’яттю»?
МІ У цьому символі чистоти й невичерпності народних дже­
рел честі, совісті, вірності своїй землі, моральним, етичним
заповітам народу зосередилися головні ідейно-смислові
домінанти творчості Івана Чендея. Не випадково й повість
«Сестри» одержала нову назву — «Кринична вода».
Наступні збірки Івана Чендея—«Теплий дощ», «Казка
білого інею», «Кринична вода» — засвідчують зосе­
редженість письменника на дослідженні соціально-психо­
логічної природи людських характерів, їхніх морально-філо­
софських першооснов.
Незмінно в центрі уваги письменника — віками витворю­
вані народом духовні цінності. Як розуміти духовність? Де,
коли, в якій ситуації втратив визначальні критерії
інтелігентності, елементарну самокритичність письменник
Гаман (оповідання «Комаха в бурштині»)? Чому його так
навально захопила жадоба наживи, пихата вдоволеність
своїми писаннями?.. Прийшла старість, огорнула самотність,
і тепер Гаман з гіркотою згадує слова покійної дружини:
«Ти ціле життя брів на гору, а дійсно всього вибирався на
утлі пригірки…».
Оповідання «Комаха в бурштині» написано не в тра­
диційній для Івана Чендея манері. Засобами іронії,
сарказму, впевненими переходами від монологічної розповіді
до «відстороненої» констатації подій, вмонтуванням у текст
оповідання невеличкої п’єси про «боротьбу» Гамана з ви­
давництвом Іван Чендей досягає значного ефекту в сати­
ричному розвінчанні новітніх форм суспільної мімікрії.
У повісті «Кринична вода» стара мати оповідача година­
ми просиджує біля дверей лікаря, терпляче очікуючи тієї
хвилини, коли він запросить її до кабінету. Врешті-решт,
після того, як вона поклала на стіл червону асигнацію, лікар
приступив до діла. Оповідаючи згодом про це своїй сестрі,
хвора жінка намагатиметься виправдати хабарника («не­
легкий і його хлібець»), та й сестра співчутливо підтримає:
«Може, сарака, не так і багато заробляє, а може, й елементи
якась з нього дере…» Іван Чендей уважний до чистих дже­
рел народної мудрості, етики, звеличує благородність
сумлінної праці, творить гімн рукам Матері, людській
доброті, чесності, порядності, «причетності до вічного на
землі добротворення й животворення».
Історія його краю — в його творах. Вона відлунює в них
гомоном блакитних овидів дитинства, світить чарівним
світлом народних казок і легенд….