Творчість Василя Земляка практично з перших його
серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а
після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро.
1971. №№1—3) письменник на тривалий час став об’єктом
дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу кри­
тика була не вельми одностайною в оцінці цього роману.
Дехто категорично не сприйняв у ньому поєднання «рево­
люційного» змісту з химерно-іронічним стилем. Декому зда­
лася непереконливою життєствердна ідея, мовляв, не втілена
у чітко окреслені позитивні образи. Закиди такого типу були,
однак, поодинокими. Справжня сутність «Лебединої зграї»,
її художнє новаторство все ж дістали належну оцінку. Ра­
зом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був
відзначений 1978 р. Державною премією України ім. Т. Шев­
ченка, став перекладатися іноземними мовами, витримав
упродовж небагатьох років кілька видань.
Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов
іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в
українську літературу 50-х років. За плечима, в минулому —
юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й
він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіа-
училища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість,
тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драма­
тизм боротьби з окупантами в їхньому тилу). Пізніше, вже
як письменник, чимдалі глибше осмислюватиме бачене, чуте
й пережите, багато розповість про це, починаючи з ранніх
оповідань і нарисів («Родина Сосніних», «Вони залишились
невідомими», «Дочка лісника»), створених у 1950—1955 рр. і
закінчуючи «Зеленими Млинами», де автор розгортає широ­
ку картину воєнного лихоліття в окупованій фашистами
Україні.
Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після по­
яви друком двох його повістей— «Рідна сторона» (1956) та
«Кам’яний Брід» (1957). Присвячені темі українського по­
воєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя
колізії, давали начерки колоритних характерів, розширюва­
ли «географію» образно освоюваної дійсності. У літера­
турному контексті середини 50-х років вони поставали і як
твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «ти­
повими» рисами так званої колгоспної прози.
Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що
вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два на-
333 ступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і
«Підполковник Шиманський» (1966), які тематично поверта­
ли автора до ранніх оповідань про війну, а ідейно й ху­
дожньо явили читачеві вже досвідченішого й сформованішо-
го автора. Оперті в своїй основі на факти, що справді мали
місце в житті (а їх письменник часто брав із особистого
досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, май­
стерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом
із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний
їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асо­
ціюються з творчою особистістю цього письменника.
Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка
вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській
кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв,
названих, утім, кіноповістями,— «Олесь Чоботар», «Новели
Красного дому», «Останній патрон» (1956—1963). Пись­
менник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вира­
женого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але
при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не
міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зобра­
жуваний світ.
«Гнівний Стратіон»— реалістична й водночас романтич­
на розповідь про партизанську боротьбу, її героїзм та її
героїв, аще- про драматичне кохання Стратіонової дочки
Галинки, в якому несумісними виявилися почуття і
обов’язок, а любов мусила стати ненавистю. Розповідь ве­
деться від першої особи. Це — ніби сам автор згадує про
гнівного месника, партизанського ватажка Стратіона, про
підступність фашистів, які не гребують нічим, аби знищити
партизанів — господарів Чорного лісу, нарешті, про згань­
блену радість материнства Галинки, в яку закоханий був
трохи не весь партизанський загін, а їй доля судила шпигу­
на, лжекапітана Іванка.
Виснажлива боротьба з окупантами неминуча, як і
жертви на війні. До них долучається й трагедія Галинчиної
душі. Попри все це автор тримається тону переважно підне­
сеного, скоріш романтичного, часом навіть ультраро-
мантичного.
«Підполковник Шиманський», за визначенням автора,—
героїчна повість. Із «Гнівним Стратіоном» твір пов’язаний
тематично, «географічно» (приблизно ті ж місця дії), навіть
спільністю ряду героїв (Стратіон, Шиманський, а най­
перше — сам оповідач, котрий лишається тим же рядовим
партизанської боротьби). Щодо стилю, то він наскрізь нага­
дує вже облюбовану й випробувану Земляком розповідь від
першої особи — трохи романтичну, трохи іронічну. Хіба що
334
частка фантастичного, умовного стає тут помітнішою,
одвертішою. Це стосується насамперед образу Шимансько-
го, уявлення про якого письменник умисне розмиває,
розсіює, так що, зрештою, важко з певністю твердити, хто
ж він, таємничий і для окупантів страшний підполковник
Шиманський.
Автор удало проводить через увесь твір образ «невольни-
ка над містом» — зітканий із синіх димів, із хмар, із самого
неба символ нескореності й помсти.
«Чи то не він — у першому спалаху ранку, в дивовижних
сплетіннях диму, туману, неба? Спершу голова, потім вся
постать його, і рука в тому змаху, коли доводиться рвати
ланцюги. Невольник над містом. Зараз схопиться вітерець і
зруйнує його. Але я вже не маю ніякого сумніву, що це він,
підполковник Шиманський, це його трохи ситулувата по­
стать, натхненне обличчя, на якому я не можу знайти очей,
гордо піднята голова…».
Основа повістей «Гнівний Стратіон» та «Підполковник
Шиманський», як уже зазначалося, цілком правдива, оперта
на знання Земляка-партизана. Однак автор шукає шляхів
переосмислення «чистого» документа, аби надати йому зна­
чення й звучання надреального, вагомішого в загально­
людському життєвому досвіді.
Два засоби для досягнення цієї мети випробовує пись­
менник — романтизацію героїв і подій, а також фанта­
стичність, неприховану вигадку, що по-своєму метафоризує
зображуване. В окремо написаному епілозі до «Гнівного
Стратіона» В. Земляк, оглядаючись на партизанське своє
минуле, згадує й ніби сам дивується: «…Пригадувались мені
дороги війни, і я все сподівався побачити перед собою Стра­
тіона на білому Хмарочосі. Даремно шукав його в степових
міражах — іноді я бачив там цілі казкові міста, бачив цілі
полки воїнів на білих конях, але його ні разу на бачив. Ма­
буть, розсідлав Стратіон свого могутнього коня і живе у
своєму районі іншим життям…».
Повість «Ніч без милосердя» (1972—1973) —розповідь
про те, як в одному з коротких нальотів на ворога партизани
полонили малолітнього сина фашистського генерала Прайса,
і тепер бої набирають, особливо для спонукуваних Прайсом
німців, ускладненого цією обставиною значення. Письменник
майстерно проводить ідею несумісності чистого дитинства з
жорстокістю воєнних законів. «Ніхто так не постарів за цю
війну, як діти»,— ось, власне, те, що сказав цією повістю
В. Земляк. Та, окрім згаданої, тремтливо озвученої думки,
до розроблюваної письменником теми воєнного, партизансь­
кого минулого додає небагато.
335 Тим часом письменник уже опублікував «Лебедину
зграю», яка більш логічно засвідчувала висхідний напрям
його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та ха­
рактерології, ввібравши в себе весь попередній досвід
Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього
роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Ве­
селі Боковеньки», третя частина твору, який мав би
розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане
Землякові не судилося…
Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося
б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньо-
подієве начало дилогії. Це — перш за все втілена в образі
села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з
пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася
смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням
краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Можна бу­
ло б звести цей зміст до висловленої наприкінці твору думки
про рідну землю й відповідальну любов до неї: «Батьківщи­
но моя! …Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві бать­
ківщини — той залишається без жодної. Доки є ти — ми
вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке
коли-небудь сотворили і обіймали люди. Моя вина не в тому,
що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина
в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які вря­
тували мені життя».
Знайдений Земляком підхід до теми й до героїв, точка зо­
ру на події більш і менш віддаленого минулого, нарешті,
спосіб розповіді про Вавілон і вавілонців по-своєму відкриті
для осмислення й переосмислення, для своєрідного
«збільшення» змісту безпосереднього, зовні даного. Еле­
менти умовності, фантастики, гротеску допомагають чита­
чеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пря­
ме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто
з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що
відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить
відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльно­
го» філософа Левка Хороброго: це, так би мовити, перша
спроба осмислення історії, доступна очевидцю, й перше по­
сильне узагальнення, до якого ще доведеться повертатися
наступникам, спадкоємцям, нащадкам.
Автор, до речі, вміло «приховує» себе в романі й за цим
філософом, і за оповідачем, яким цього разу виступає один
із героїв (спочатку малолітній, а потім дорослий Валах).
У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до ви­
нятково складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль,
не стільки про точку зору, як про оцінну позицію — героїв,
автора, читачу.
336
Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої
двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним
змаганням сил, соціально, історично визначених. У «Лебе­
диній зграї» це — бідняки, яких об’єднують у комуну, а з
другого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власни­
ки — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явту-
шок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табо­
ру в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий
час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля»
поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.
Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й ви­
разність соціально-психологічного типажу, героїв, які
справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих,
тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Сини­
ця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович,
Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати
Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ла-
стовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та
Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка,— кожен
постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє
по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи».
А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім’я якій на­
род — у конкретно-історичній соціальній його характери­
стиці.
Широке «представництво» персонажів, складні стосунки
між ними, численні події, не кажучи вже про хронологічну
тривалість зображеної Земляком історії Вавілона, спричи­
няють щільну насиченість дилогії з усіх поглядів цікавою
«інформацією». Здається, автор невичерпний у розповіді й
може говорити про героїв та їхні життєві пригоди не­
скінченно. Політ уяви, фантазії супроводить чи не кожен з
епізодів роману, повертаючи його сутність різними гранями,
обставляючи її неповторними подробицями, що додають
вірогідності зображуваному. Відтак відносини у Вавілоні,
Глинську, в цілому краї вимальовуються докладно й глибоко,
в різних аспектах — від економічного до морально-етичного.
Важить при цьому подробиця, більш і менш значна. Хто
знає, як сприймався б читачами, приміром, «філософ» Левко
Хоробрий, коли б не було в нього незмінного супутника —
цапа на ім’я Фабіян. Це він не тільки в разі потреби допро­
ваджує підпилого господаря додому, на Татарські вали, а й
допомагає в розв’язанні суто філософських загадок буття.
Прийом, образ, безперечно, вдалий, «працездатний» і
оригінальний.
Важливо також підкреслити, що за багатством деталей і
подробиць майже ніде не губиться значущість-, різні
337 «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й
важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут,
треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої
радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційно­
го перетворення» дійсності та «соціалістичного будівницт­
ва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень авто­
ра — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи
побуту, звичаїв, сільського життя загалом.
Щоправда, критика закидала — і не без підстав — авто­
рові, особливо з появою «Зелених Млинів», деякі компо­
зиційні «провали» та штучність окремих сюжетних рішень.
Вийшло, що він якось поспіхом пройшов 30-ті роки з їхнім
драматизмом, зокрема у способах та наслідках ко­
лективізації (тут панують здебільшого любовні колізії ге­
роїв), а в зображенні окупованого фашистами українського
села він не завжди витримує мотивацію та глибину. Втім,
далеко не все тут залежало від авторської волі. Архів пись­
менника, великою мірою ще не опрацьований,— із чернетка­
ми, опущеними (добровільно чи з цензурних міркувань)
уривками, а то й цілими розділами,— має відповісти на ряд
істотних питань творчої еволюції письменника, авторської
волі і т. зв. канонічного тексту.
Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це
стихія Василя Земляка. Вавілон із його глибинними тради­
ціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб
під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально»
(мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковень-
ками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Ве­
селих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що
тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавіло­
на,— його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить
себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філо­
софського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він
оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його
ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки жи­
тиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів
людських, може, найскладніший і найсуперечливіший».
Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити
високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого
роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам
Вавілон…».
В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію
«Президент» (1974—1976), присвячену боротьбі й смерті на­
ціонального героя Чилі Сальвадора Альєнде. Всесвітній ре­
зонанс героїчної загибелі президента цієї країни, звичайно
ж, спонукав Земляка звернутися до незвичної для нього те-
338
ми й до ще не випробуваного ним жанру (а драматизм цих
подій вимагав тільки трагедії). Однак, здається, дуже
істотною обставиною було й те, що в особі Альєнде пись­
менник бачив дорогі йому людські риси: поетичність і добро­
ту, м’якість характеру й безкомпромісну рішучість у боротьбі
за ідеал, за справедливість.
Концепція людини в творчості Василя Замляка, таким
чином, не замикається, скажімо, на національному типі чи
характері, хоч прикмети національного в його творчості
надзвичайно виразні. Це, загалом, концепція гуманності,
доброти, співчуття аж до тієї міри, за якою починається про­
тест, спричинена необхідністю боротьба. Ось чому герої
Земляка, навіть негативні в звичному розумінні слова, ма­
ють у нього право на самовиправлення. Ось чому в Земляка,
в системі його образів-персонажів особливе місце належить
жінкам. Парася з «Рідної сторони», Нонка з «Підполковни­
ка Шиманського», Палазя з «Ночі без милосердя»…
А Мальва Кожушна з «Лебединої зграї»?! Ці образи — як
світлий промінь у будь-яких скрутах життя, як символ віри
в добро. Нарешті, свою роль відіграє в утвердженні люд­
ського в людині авторська іронія як прийом, як світоглядна
опора, як спосіб пом’якшити в людині й у житті зіткнення
добра зі злом, благородної сили з властивою багатьом
слабкістю, духовної високості з приземленими спонуками
душі й тіла.
…В українській літературі середини XX ст. творчість Ва­
силя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ
найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з
виразним звучанням у літературному процесі свого часу, не­
повторним колоритом надійно прописаний на стильовій
палітрі нашого письменства..