Питання культури мови дедалі більше привертають до
себе увагу не тільки радянських мовознавців, а й усієї
нашої громадськості.
Виступаючи за додержання стилістичних норм
української мови, науковці і представники громадськості
ставлять перед сучасною стилістикою ряд теоретичних і
практичних завдань. Ось що пише проф. І. Г. Чередниченко:
«Стилістика української мови, виявляючи доцільність
вживання тих чи інших мовних засобів, у нашу добу
великих соціальних перетворень, на самому світанку
комунізму, не може стояти на національно-пуристичних позиціях,
оранжерейно охороняючи національно-архаїчні пережитки
мови, що втратили або вже втрачають свої позиції і
функціональність у системі сучасної літературної мови. І разом
з тим, об’єктивно оцінюючи нові надбання української
літературної мови, стилістика повинна викривати хибні чи
просто недоречні явища і факти, які непрошено
вдираються в сферу літературної мови, забруднюють і
засмічують її, які по суті є браком мови, що міг з’явитися
внаслідок неохайності і низької мовної культури авторів або
неуважності, безвідповідального ставлення їх до якості
друкованого слова» *.
Оскільки в оцінці певного мовного явища чи окремого
факту може бути допущений суб’єктивізм, то з усією
силою постає питання про визначення стилістичної норми на
сучасному етапі розвитку мови.
Для визначення нормативності мови треба дослідити
не тільки правильність лексем, а й доречність
вживання їх. Це одне з найважчих і найважливіших завдань
1 І. Г. Чередниченко, Нариси з загальної стилістики
сучасної української мови, К., «Радянська школа», 1962, стор. 20.
практичної стилістики і водночас на&більш відповідальне.
Воно вимагав обережності і вдумливості, щоб не підміняти
об’єктивного аналізу нав’язуванням особистих уподобань.
Аж ніяк не претендуючи на повноту викладу, автор
книжки пропонує читачеві деякі свої спостереження,
сподіваючись, що вони стануть у пригоді вчителям у
стилістичній роботі з учнями, старшокласникам у
вдосконаленні стилістичної вправності, а також видавничим
працівникам, журналістам.
Основне призначення посібника — дати довідковий ма-,
теріал про вживання окремих слів і виразів української
мови1.
На основі вивчення науково-теоретичного матеріалу/
кращих зразків художньої літератури, а також на основі
спостережень над сучасним усним мовленням автор
вважав ва можливе до обстоювання літературної норми
підійти з таких позицій:
1) категоричне заперечення ряду явищ як не
властивих українській мові. Це такі слова, як міроприем-
ство (треба: захід), любий (тре0а: будь-який), облШ
(у значенні «обличчя»); синтаксичні конструкції типу
властивий, притаманний —для. кого? (треба: кому?),
характерний — кому? (треба: для кого?);
опановувати — чим? (треба: що?). Такі явища виникають під
впливом керування при синонімічних формах (порівн. в
останньому прикладі: після опановувати вживають додаток
в орудному відмінку, бо оволодівати — чи м?);
2) визначення застарілих форм. Серед них розріа-
нявмо, по-перше, явища, яких вже немає в сучасній мові,
і, по-друге, рідко вживані факти, що виразно поступаються
місцем іншим, нормативним. До першої групи належать
такі, наприклад, явища: у лексиці — виїмково (треба:
винятково), у синтаксисі — боліти — к о г о? (треба: у кого?
кому?). До другої віднесені такі слова, як повістка
денна (нормативне: порядок денний, дня), біжучі питання
1 Частина спостережень автора опублікована в журналі «Мово^
внавство» (1967—1969 рр.) та в журналі «Українська мова і
література в школі» (1963—1968 рр.), деякі статті — за підписом
в. Михайликова,
нормативне: поточні питання}. Ще приклад а лексики4.
8 двох варіантів —милуватися і любуватися — в
літературній мові переважає перший; у синтаксисі: при дієслові
навчатися переважає керування додатком у родовому
відмінку (навчатися — ч о г о?), а не в давальному
(навчатися—чому?); знущатися — з кого? Рідше вживається
8нущатися — ва.д ким?
3) визнання ряду паралельних форм за
нормативні. Наприклад: пішов десь і пішов кудись; нехтуваг
ти — к и м? ч и м? і нехтувати — к о г о? щ о?
У посібнику розглядаються факти порушення
стилістичної норми внаслідок невміння розрізнити семантичні
нюанси близьких значенням слів (виключно — винятково,
втрачати — губити, здатний — здібний, одержувати —
діставати—здобувати).
Аналізуються факти плутання слів одного кореня, що
мають різні афікси і різні значення: будівник — будівель
ник — будівничий, пам’ятка — пам’ятник, зрошуваний —
врошувальний, зумовлювати — обумовлювати.
Певну увагу приділено в книзі питанню сполучності
і несполучності слів. Наприклад, вираз приймати участь
українській мові не властивий; слово участь поєднується
не з приймати, а з брати (брати участь). Розібрано й такі
випадки, коли слово сполучається з кожним з двох
семантично близьких слів, наприклад, твір музичний і
музикальний. Щоб визначити, яке саме з двох слів треба вжити,
слід ознайомитися з контекстом. Коли йдеться про якість
твору, його мелодійність, треба вжити музикальний (у пра^
вильності вибору можна переконатися, утворивши ступені^
порівняння); якщо йдеться про належність до виду мисте-”
цтва (музики), слід ужити відносний прикметник, який не
утворює ступенів порівняння,— музичний. Так само не
можна без контексту сказати, яке 8 двох синонімічних
слів — старий і давній — треба вжити із словом друг. Якщо
хочуть підкреслити, що людина літня,— старий друг, коли
мова йде про те, що хтось здавна приятелює 8 цією
людиною, краще сказати давній друг.
Відзначено факти порушення цілісності сталих
словосполучень. Наприклад, неправильно говорять грати
головну скрипку замість звичайного грати першу скрипку
(в оркестровій практиці, звідки цей • вислів
походить, є перша скрипка і немає головної). Підкреслено
явище схрещування, контамінації сталих словосполучень.
Наприклад, неправильно кажуть стати в нагоді (треба:
мати нагоду і стати в пригоді), відігравати значення
(треба: відігравати роль, мати значення), мова йдеться (треба:
мова йде про.,,, йдеться про…).
Явище тавтології розглядається в двох планах:
1) у вживанні іншомовних слів, коли внаслідок незнання
чи неусвідомлення семантики компонентів запозиченого
слова (наприклад, авто- в словах автобіографія,
автопортрет і под., який означає «свій») поруч з ним вживають
тотожне українське слово (наприклад, «написав свою
автобіографію»)-, 2) у називанні без потреби родового поняття
поруч з видовим («зібрав 5 карбованців грошей»,
«витратив 3 години часу»),
У книзі подається застереження проти плутання
паронімів: адресат — адресант, дистанція — інстанція,
компанія — кампанія, досвід — дослід та ін.
Деякі питання висвітлені побіжно — з різних причин:
канцеляризми і штампи докладно описані в російській і
українській літературі з питань культури мови;
морфологічні норми відбиті в наукових виданнях, підручниках і
навчальних посібниках; розгляд емоційно забарвленої
лексики, зокрема зниженої, а також стилістики мови художніх
творів у плани автора не входив.
Ілюстративний матеріал узято з творів дожовтневої
української літератури, з творів українських радянських
письменників, з партійних документів, підручної
літератури, періодичної преси та ін.
Ступінь розробки різних статей словника не однаковий:
своїм завданням автор вважав докладніше дослідити
найважчі або спірні, неясні питання. Наскільки це йому
вдалося,— видніше читачеві.
Довідковий матеріал щодо тлумачення семантики
багатьох слів узято в основному з шеститомного «Українсько-
російського словника» АН УРСР, а слів, спільних для
української і російської мов,— з «Толкового словаря русского
язнка» за ред. Д. М. Ушакова і «Словаря русского язьїка»
С. І. Ожегова.
Свої спостереження автор мав можливість
перевірити на великому фактичному матеріалі, представленому
в фондах лексичної картотеки Інституту мовознавства
ім. О. О. Потебні АН УРСР, за що складає щиру подяку
дирекції Інституту. Частину прикладів узято з фондів
картотеки.
Здебільшого спостереження автора не суперечили
позиції сучасних словників, хоч іноді семантичні вюавси і
деталі в словниках не були відбиті. Там, де, на думку автора,
в словниках допущено неточність, про це зауважено у
відповідній реєстровій статті (порівн., наприклад, статті
замісник — заступник та ін.).
Усього в словнику близько 250 статей; для зручності
користування в додатку поданий алфавітний покажчик
з посиланням на сторінку, на якій згадуються те чи інше
слово.