Борис Харчук народився 1931 р. в с. Лози на Тернопіль­
щині. Закінчив Полтавський педагогічний інститут (1954) та
Вищі літературні курси при Літінституті ім. Горького в
Москві. Працював журналістом. І писав. Писав, як веліло
серце, як зобов’язувала совість перед тою землею, що його
пустила у широкий світ. Тому він ніколи не соромився своїх
найперших книжок, не переписував їх. А за три десятиліття
многотрудної праці на полицю стала бібліотека томів з його
іменем: романів «Волинь» (у чотирьох томах, 1959—1965),
339 «Майдан» (1970), «Хліб насущний» (1976), «Кревняки»
(1984), повістей і оповідань «Йосип з гроша здачі» (1957),
«З роздоріжжя» (1958), «Станція «Настуся» (1965), «За­
кам’янілий вогонь» (1966), «Зазимки і весни» (1967),
«Неслава» (1968), «Горохове чудо» (1969), «Помста»
(1970), «Материнська любов» (1972), «Школа» (1979),
«Невловиме літо» (1981), «Облава» (1981), «Подорож до
зубра» (1986). А ще твори, котрі не могли з’явитися за
життя автора і лише тепер приходять до нас: роман «Межі і
безмежжя» (написаний 1966 р.), повісті «Українські ночі»
(1985) та «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач не­
народженої душі» (80-ті роки), оповідання й новели.
Для Б. Харчука література ніколи не була цінністю само­
достатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині зали­
шатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детек­
тивної белетристики, ні поезії задля поезії — справжньою
вважав лише літературу, яка виправдов>»є своє існування в
контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує
долі кращої (писав про це задовго до перебудови), то й літе­
ратура бачилася йому передовсім як сила історієтворна і
націєтворна. Література, на його думку, творить народ.
У цій свідомій заангажованості виявляється традиціо­
налізм Б. Харчука.
Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потверди­
ти творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як
щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами,
взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок проза­
їка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу
рбзмаїтий, його не зведеш до вичерпної «спільно-знаменни-
кової» характеристики.
Так, Б. Харчук — це густонаселені романи «Волинь»,
«Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадується потужна
традиція класичної прози другої половини XIX ст. з її
епічним диханням, психологічно місткими діалогами й де­
монстративною відстороненістю автора, який «не втру­
чається», не видає своєї присутності ремарками, коментаря­
ми, прямим — через голови героїв — звертанням до читача.
Це повість «Палагна», що її (як і деякі інші його твори про
матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати
«довженківською». Це численні оповідання й повісті про
дітей, герої яких своїми «дорослими» судженнями так часто
нагадують усезнаючого, всевидящого, а тому й не по літах
сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовіко­
ва іконописна традиція велить малювати з обличчям майже
дорослої людини. Це «стефаниківська» коротка фраза, в
якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза незрідка ви-
340
окремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає
навіть не конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий
акт, невидиме дійство, яке звершилося у душі героя. Це
«винниченківське» прагнення змалювати людський натовп,
охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі
розрізнити окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в
кожної своя доля в житті, своя мовна партія у гомінкому ба­
гатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність
Харчукової прози, означити її витоки джерелами великих
попередників, можна продовжувати…
Але до якої традиційної лінії зарахувати «Подорож до
зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — тут
таке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба»,
що названа автором «безсирітською казкою», а оповідь ве­
деться у незвичній для Харчука манері — від першою особи,
до того ж створюється переконлива ілюзія повної
ідентичності ліричного «я» і самого письменника. А ла­
конічні — на однугдві сторінки — «Босі слова»,, сюжетні
мікроновели, в яких на локальному матеріалі здійснено про­
рив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфо-
логізованих офіціозною демагогією суспільних процесів.
А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозенку», чи
саркастична повістина «РгоГипаіз», в якій прозірливо перед­
бачено кон’юнктурну «перебудову» деяких літературних
метрів? А несподівана поява з-під письменникового пера
трьох взаємопов’язаних оповідань («Некерована реакція»),
героями яких виступають творці ракетної техніки в різних
країнах? Назвати твори лише винятками у «загалом тра­
диційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє
й серцевинне в ній, звузити створений письменником світ,
так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої
традиції, на грунті якої зросла його проза.
Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна
ланка — рід. І Б. Харчук зосереджував на ній увагу щонай­
пильнішу. Турії в «Кревняках», Гнатюки в епопеї «Волинь»,
Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Май­
дан» — це не просто сім’я, а саме рід, чиє коріння губиться
в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих
при історичних катаклізмах і зміні епох: Тут неминучі пи­
тання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки
прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й
людиною запобіжно, охоронно стояв рід. «Так на роду напи­
сано» — адже це не лише про фаталістичну визначеність
долі, а й про нерозривний зв’язок особистого з родовим. Лю­
дина була обмежена в своїй свободі родовими зв’язками,
але почасти й захищена ними.
341 Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю
творчість Б. Харчука. З’являється вона і в одній із останніх
повістей — «Онук». З’являється з народженням онука, який
прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуація не но­
ва, про неї неодноразово читали в художній літературі, але
письменник мужньо сказав про те, що метастази безду­
ховності уразили й старше покоління — бабусю, саме ті
клітини, які завше були біологічною та моральною основою
народного буття, гарантували природний зв’язок поколінь.
У цьому зв’язку пригадуються Катерина з роману «Кревня-
ки», батьки головної героїні з повісті «Панкрац і Юдка», які
воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхують свою
доньку до морального самогубства. «Князь» Біловезької
Пущі («Подорож до зубра») залишився диким, попри всі
спроби приручити, зломивши його природу. Він пережив
кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів
без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може.
її самогубство починається з запереченн/і родової пам’яті й
моралі.
…Усе населення маленького містечка фашисти зігнали до
табору, що цинічно зветься трудовим, у порожніх будинках
привільно розселилися есесівці та поліцаї. Юдчині батьки
щоденно наближають свою смерть, насипаючи греблю для
озера, що стане їхнім цвинтарем, вона ж разом з ровесниця­
ми мусить догоджати окупантам. Жити! За будь-яку ціну ви­
жити! За будь-яку? Ні, вона, Юдка, не така, вона ще рішу-
читься, їй здається, що годна вчинити замах на Панкраца,
перехитрити його, що, врешті, поступається тільки задля то­
го, щоби порятувати голодних батьків… Те, що уявлялося
їй неможливим, сталося, але скільки півтонів і відтінків
зафіксував автор у тому переході від білого до чорного,
скільки щаблів намацала його героїня у своєму опусканні
донизу, в обдурюванні себе! Перед нами — вражаюча анато­
мія зради заради життя. Марної зради, бо на зраді себе
життя не вибудуєш — кінець один, вибору нема, можна ли­
ше зберегти людську гідність, як зберегла її Палагна в
однойменній повісті. «Панкрац і Юдка» (одна з найкращих
повістей в українській літературі XX ст.) криком кричить
проти людиноненависницької суті фашизму, але і в інших
творах, змальовуючи ситуації не екстремальні, а, сказати б,
звичайні, буденні, письменник залишався непоступливим в
обстоюванні найвищих моральних цінностей — загально­
людських.
Людина в Космосі — тема, що від 1961 р. заряхтіла в
повідомленнях інформаційних агентств і в ейфорійних
трактатах, Б. Харчука мало цікавила. Розмислював про лю-
342
дину на землі й під небом. У начерках до роману «Плач не­
народженої душі» незадовго до своєї передчасної смерті пи­
сав: «Небо дивиться на землю очима сонця, зірок, місяця і
говорить голосом хмар і грому. А земля дивиться в небо
очима криниць усього сущого, що ходить по ній, плаває в її
водах і літає в її повітрі. Людина це бачить і чує. Вона —
всеможна? Крихка, як дощова бульбашка, і не мудріша за
комашку, а осягає таємницю вселенських сфер. Людина до­
дивляється ще пильніше, вона дослухається ще уважніше,
войовничо й бездумно скоряючи землю і небо: таємницю
сфер, проте, осягнути їй не дано. Що ж можна осягнути, те
можна легко знищити».
Письменник мовить про повноту злиття «я» з усім, що
бачиш і чуєш, коли «мале тіло єднається з тілом вселенної».
Він твердить, що любов — це «уособлення найвищого розу­
му» і сам дух — в людині та Всесвіті. Тому й таємницю сфер
може збагнути лише любов, а не захланна гординя. Людина
сильна не своєю войовничістю, а своєю любов’ю, своїм шлю­
буванням з землею, водою, небесним вогнем. Тільки тоді во­
на не лише природна, а й моральна, тільки за такої умови
вона доречна і терпима у Всесвіті.
Світобачення Б. Харчука не було апокаліпсичним. Не­
безпеку й зло він бачив не в людині як такій і не у Всесвіті.
У тому бачив, що своєю суттю й метою спрямоване проти
людини і Всесвіту,— в антигуманному й антиприродному, в
усьому, що хотіло б зупинити вселенський дух і прикувати
людство до дощатого помосту фальшивих ідей.
Оповідна манера Б. Харчука виразно індивідуальна,
своєю прозою він ще раз потвердив давню істину: стиль —
це людина. Пам’ятаємо, звичайно, що стиль письменника —
то не лише письмо, не тільки слово. Але й воно.
У Б. Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі
клепле дядько Захар (оповідання «Косарі») — це все-таки
коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле.
Тому дуже цікавим є припущення М. Слабошпицького, якому
здалося, що Харчук прихований патетик, а тому, боячись па­
тетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими,
буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин»,
без жодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоко­
лу». Але й непомітне переведення звичайного, «побутового»
слова в інший контекст, «високий», де за ним відкривається
буттєве,— це теж Харчукове.
Б. Харчук належить до письменників, що довіряють чита­
чеві, покладаються на його здатність домалювати й до­
мислити, а тому й уникав нудного розжовування та надо­
кучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вда-
343 вався до езопівської мови — з її натяками, багатозначними
образами та свідомо «затемненими», тобто закодованими й
зашифрованими думками.
Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день
у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача —
всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, але, вірячи в силу
слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого, не міг
уникнути притаманних українському письменнику болючих
роздумів про свого не-читача — про тих, для кого його слово
було безодголосним.
Звертаючись до сучасників, хотів бути почутим ними
ж — природне бажання людини, яка прирекла себе на що­
денну працю не об’єктивно відстороненого літописця, а
співучасника й співтворця..