Мистецтво слова вчить людей думати, а думка — зброя,
яку неможливо відібрати й знищити, навіть знищивши мо­
зок, що народив її. Той, хто думає, і в умовах рабства ніко­
ли не стане рабом. Думка — єдиний шлях до духовної сво­
боди.
Цьому присвячений кожен із творів Р. Іваничука: «…Я на­
магався писати їх так, щоб вони будили думку в читача, бо
вважаю: література виховує не приписами, а спонуканням до
думання».’
Роман Іваничук — автор багатьох збірок новел та
оповідань, повістей «Місто», «Сьоме небо», «На перевалі»,
«Зупинись, подорожній!» («Спрага»). Але найбільшу попу­
лярність він здобув як історичний романіст. Його «Маль­
ви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода
з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Жу­
равлиний крик», «Бо війна війною» — це різні часи, ге-
ографічні%терени, різні жанрові підвиди історичного роману.
В українській літературі саме історичний роман торкався
больових точок суспільної свідомості. У темряві культивова­
ного тоталітарною системою національного нігілізму він
спрямовував зір читача і на незгасний пломінь «отчого
світильника» — національної пам’яті, і на історію людської
душі в контексті загальнолюдських та національно-істо-
1
Літ. Україна. 1986. 18 верес.
344
ричних проблем добра й зла, честі й безчестя, милосердя й
жорстокості, яничарства й любові до рідної землі, роду й на­
роду.
Як літератор Іваничук виховувався в атмосфері новеліс­
тичної школи Стефаника, яким захоплювався батько пись­
менника, сільський учитель і перший його літературний на­
ставник. Та й народився Р. Іваничук недалеко від Стефанико-
вого села, теж на Покутті.— у с. Трач, що на Коломийщині, і
вчився у тій самій Коломийській гімназії (цей період, як і са­
му гімназію, він згодом із любов’ю опише в автобіографічно­
му творі «Благослови, душе моя, господа», звідти ж, до речі,
дізнаємося, що подвигнув письменника на написання серії
історичних романів літературознавець Григорій Нудьга).
Уже перший опублікований твір Р. Іваничука — новелу
«Скиба землі», видрукувану 1954 р. в студентському альма­
насі Львівського університету, де він навчався на філо­
логічному факультеті, схвально зустріла критика. Великий
успіх випав на долю його першої збірки малої прози «Прут
несе кригу» (1958).
Сюжети перших творів Р. Іваничука не є власне нове­
лістичними, «новина» тут пов’язана не з екстраординарними
ситуаціями чи драматичними моментами в житті героїв; це
найчастіше «новина» настрою героя-оповідача. Якщо кла­
сичну новелу порівнюють із блискавкою, що раптово розча­
хує душу героя, то новели-оповідання молодого прозаїка —
це скоріше теплий, погідний промінь світла, що вихоплює із
плину буднів якусь подію чи предмет, піднімаючи із дна
пам’яті оповідача-героя асоціації-спогади. Майже всі вони
будуються на двох часових планах: минуле-спогад в
обрамленні сучасного. Гра часових ліній, їхнє постійне пе­
реключення й перегук, ускладнене моделювання часу вла­
стиве і для його повістей та історичних романів.
У ранніх творах письменника досить багато «опрощених»
сюжетних ходів, оголеної публіцистичності, надмірної сенти­
ментальності, прямолінійних характеристик поведінки ге­
роїв. Наступні оповідання вдосконалюються за рахунок
поглиблення психологізму, філософічності, інтелектуалізації
свідомості персонажів, а також посилення епічності, драма­
тизації життєвого матеріалу, економії виражальних засобів.
Самовимогливість, самокритичність і невтомну працьови­
тість, властиві Іваничукові, добре ілюструє його перший
роман «Край битого шляху» (1962). Кожна з наступних ча­
стин цієї трилогії (опублікована «Прапором» повість «Зупи­
нись, подорожній!»—у першому журнальному варіанті
«Спрага» — мала б бути четвертою частиною, а роман —
тетралогією) вирізнялась зростанням майстерності, профе-
345 сюналізму, хоча загалом твір не став значним явищем літе­
ратури.
Ще виразніші генетичні зв’язки новели з повістями пись­
менника «Місто» (1977), «Сьоме небо» (1985), «На пере­
валі» (1981), які за побудовою, організацією життєвого ма­
теріалу й розповіді є тими ж новелами, але збагаченими
ширшим — повістевим — охопленням дійсності, численними
сюжетними лініями і їх розгалуженнями, докладнішим
дослідженням характерів, глибшим, об’ємнішим зобра­
женням людської душі.
В усіх трьох діють ті ж самі герої, хіба на різних — го­
ловніших чи другорядніших — ролях. У «Місті» кінорежисер
Нестор на вершині слави приїжджає в місто своєї юності за
її підтвердженням або запереченням: привозить на суд
земляків свій новий фільм. У повісті «На перевалі» той са­
мий Нестор із групою акторів потрапляє у виняткову ситуа­
цію, яка висвічує кожного з них.
У «Сьомому небі» головними героями виступають друго­
рядні персонажі «Міста»: Несторів гімназійний учитель на
прізвисько Страус, щоб скоротати тюремний час у фа­
шистській в’язниці й подолати страх, розповідає співка-
мерникам про себе та своїх друзів. Вони зібралися провести
канікули на «сьомому небі» — горі Лисинці, і там їх застала
війна.
Усі три повісті — як три аспекти проблеми випробування,
розділи більшого твору, до якого вони рухаються своєю
проблематикою, сюжетними лініями, життєвим матеріалом і
долями героїв. Зрештою, те саме спостерігатиметься і в істо­
ричних романах: кожен, лишаючись суверенним, заверше­
ним твором, водночас сприймається як частина епопеї, за
якою — вся історія нашого народу.
У жанрі історичного роману Р. Іваничук дебютував
1968 р. «Мальвами». Ще не встигли з’явитися рецензії, як
усна й письмова «партійна» критика за спецзавданням «зго­
ри» проголосила «Мальви» ідеологічно шкідливим «істо­
ричним романом без історії». Оргвисновки, безумовно вда­
рили не тільки по твору, а й по людській і громадянській
гідності Р. Іваничука. І, ясна річ, по літературній його долі.
Історичний роман «Журавлиний крик», уже набраний в
одному із столичних видавництв, «розсипали», і з’явився він
друком аж 1988 р. Через десять років після «Мальв» вийшов
наступний роман — «Черлене вино».
Що ж крамольного знайшли в «Мальвах» ідеологічні чи­
ни? Крамольним на той час було вже саме звернення до на­
ціональної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і
народу як виміру соціальної та моральної вартості людини,
346
як основи й смислу людського існування. Адже в ці роки
повним ходом ішов процес денаціоналізації народів, їх при­
мусового злиття в «єдину історичну спільність — радянсь­
кий народ». У романі національні почуття переважали над
соціальними, «класовими», та й першоназва роману «Янича­
ри» (знята автором з «маскувальною» метою, що, зрештою,
не допомогло) влучно била у те явище, яке значно пізніше
було назване «манкуртством».
Дія в романі «Мальви» відбувається у середині XVII ст.—
напередодні та під час національно-визвольної війни під
проводом Богдана Хмельницького. Це історія життя по­
лонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою
Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою,
сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами
з українських степів квіти. Україна протистоїть двом держа-
вам-загарбницям: Османській імперії та Кримському хан­
ству, що воюють проти України силами її дітей. Узятий у
ясир хлопчиком Андрій тепер Алім, воєначальник у яни­
чарському війську; ще немовлям викрадений циганами Се­
мен — Селім — охоронець кримського хана; Мальва-Соло-
мія стає ханською дружиною, матір’ю майбутнього хана.
З одруженням дочки гасне остання надія Марії — поверну­
тися в Україну, повернути доньці батьківщину. Невтішно ри­
дає Марія, бездітна вдовиця, чий образ сприймається і як
образ України, її історичної долі: «…а хіба я не україна,
украєна, ущерблена, як моя земля?»
Роман «Черлене вино» (1977) переносить читача у
XV ст. Галицькі й волинські землі, над якими нависла загро­
за полонізації, ще пам’ятають княжі часи. Останнім оплотом
волі й незалежності виступає Олеський замок. Хоробро би­
лись олесьчани, але, розчавлені королівськими військами,—
всі полягли. Проте ніщо в світі не минає безслідно: «Прийде
час, і в цьому замку, який нині стане руїною, народиться
орел Зіновій, на прозвище Хмель, і назове його народ Богом
Даним, і на цьому самому шпилі, де стоїть у цю мить
Івашко Рогатинський, водрузить він малиновий стяг». Така
організація часу в романі, де сюжетний його плин
трактується як ланка великого часу, як естафета з минулого
в майбутнє,— одна з особливостей поетики історичної про­
зи Р. Іваничука.
Циклічність, зчепленість кожного роману з наступним на­
дає їм безперервності вічного часу, куди входять і видатні
події, і маловідомі; і видатні люди, і невідомі офіційній
історії їх однодумці, без кого й великі не стали б великими.
Тому письменник намагається реставрувати ці невідомі по­
статі — встановити справедливість, «вирівняти» історію.
347 Тенденція до демократизації останньої, властива сучасному
історичному романові, проймає концепцію часу в тво­
рах Р. Іваничука. Тому він вибирає з потоку народної історії
не так саму видатну подію, як її соціально-психологічні пе­
редумови.
У романі «Манускрипт з вулиці Руської» (1979) показа­
но зародження ідеї визвольної війни, майбутньої Хмель­
ниччини, у Львові кінця XVI — початку XVII ст., боротьбу
з духовною проказою — яничарством, «відьомським кодлом»
ворогів українства, проклятим перед мученицькою смертю
«відьмою» панею Абрековою, «випрямлення хребта», тобто
народження людської та національної гідності, духовне
вознесіння кожного з позитивних героїв — Абрекової і Ли­
сого Мацька, прекрасної Льонці і Пилипа Дратви.
У романі «Вода з каменю» (1982) зображено будителів
національної пам’яті — «Руську трійцю» — Маркіяна Шаш-
кевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, що в
30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати
літературні твори народною мовою. У центрі твору образ
Маркіяна Шашкевича — людини з пробудженою совістю,
яка змушує його навіть з каменя добувати воду, щоб напо­
їти подвійно — соціально й національно — знедолених, по­
вернути їм пам’ять, національну, а отже, й людську, гідність.
«Четвертий вимір» (1984) —це філософське осмислення
категорії пам’яті (четвертого виміру дійсності) через долю
Шевченкового однодумця і друга, одного з кириломе-
фодіївців, що після ув’язнення в Шліссельбурзькій фортеці
був засланий до «теплого Сибіру» — на Кавказ, де серед
грузинів і азербайджанців знайшов другу батьківщину й
заслужив добру пам’ять своєю подвижницькою роботою для
розвою їхніх культур. Гулак переживає зламний момент: чи
так він жив, чи оцінять нащадки його мужність і стоїцизм,
чи пам’ятатимуть? А може, для них важить лиш продукт
праці, готівка, як у Костомарова, який під час слідства ска­
зав «Каюсь!» і цим заслужив можливість писати, друкувати­
ся?
Тема суду історії, нащадків і власної совісті над люди­
ною, її життям і вчинками, сповіді, звіту «історичної» люди­
ни перед народом, прийдешнім, провідна і для роману «Шра­
ми на скалі» (1986). У романі поєднано три часові плани:
епоха Франка, часи Данила Галицького і сучасність.
Остання доба пов’язана з особою автора, який, приїхавши
в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де
любив бувати Франко, шукає слідів напису в честь Франко­
вого ювілею і на очах читача творить розповідь про геніаль­
ного поета, про його місце й роль в історії народу, а також
348
роман у романі — про Данила Галицького, його конфлікт зі
співцем Митусою — одвічний конфлікт між вождем і митцем,
їх принципово різне трактування блага народу й моральних
категорій. Це наче спроба написати задуманий Франком ро­
ман про галицького князя, своєрідне продовження «Захара
Беркута» (тому ці «уступи» навіть набрані іншим шрифтом).
«Тримає», цементує всі ці пласти образ великого Каменяра.
Концептуальний центр роману «Журавлиний крик»
(1988) —тріада: Воїн-Меч (кошовий отаман Петро Кални-
шевський), Філософ-Слово (Павло Любимський, Сковоро­
да) і Митець (маляр Шалматов, Іван Котляревський). «Чим
житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не
привчили? Загине він,— каже в романі Сковорода.— А щоб
цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день
розум свій будити,— він же безмежний. А коли народ мати­
ме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він
кременеві, в якому затаївся вогонь». По суті, така тріада
присутня в кожному історичному творі письменника, але
незмінно найважливішим її компонентом виступає Слово,
першопочаток усього сущого, матеріального й духовного, со­
ціального й морального.
Перед власним судом і судом нащадків, України, що не
без вини її правителів остаточно втратила залишки волі й
незалежності, постає останній кошовий отаман Запорозької
Січі Петро Калнишевський — сповідується, мучиться, ка­
рається. Вірною службою Катерині хотів добитися для себе
й України царської ласки, тим часом без суду і слідства
запроторений на Соловки, імперською рукою «витертий» з
історії, і лише через століття його земляки довідалися про
те, що він двадцять п’ять років відмучився у Соловецькій
в’язниці і помер тут. А Україна, понищена й пограбована,
потрапила в кріпацьке рабство. Січ остаточно знищена. Не
судився Калнишевському журавлиний крик, бо журавлі кри­
чать лиш на волі. Зате випав йому довгий вік — для кари й
каяття, а ще для того, щоб міг пересвідчитись у невмиру­
щості рідного народу: коли на Соловки привезли нову пар­
тію в’язнів, у відповідь на своє: «А чи є хто з України? —
незрячий, понищений, столітній Калнишевський почув: «Є,
діду,— відказав молодий голос.— Адже не помер народу то
й має силу й відвагу постачати тюрмам в’язнів».
На жаль, Україна впродовж століть не втрачала такої
трагічної нагоди. Герой роману Іваничука «Бо війна війною»
(1989) приїжджає на Північ не задля екзотики: сюди
тридцять років тому, коли після війни на Західній Україні
здійнялася нова хвиля сталінських репресій, він п’ятнадця­
тирічним хлопчиком був засланий у Воркутинський
349 концтабір. Євген приїхав, щоб «у добровільному повторенні
неволі пригадати, з яким почуттям жили, гинули в концтабо­
рах і виживали люди його покоління». Але ще більше йому
хочеться розгадати почуття, з якими «у соловецькій безвісті»
жили люди з покоління його батька і стрийка (батькового
брата) Михайла Шинкарука, січового стрільця, сотника
УПА, потім видатного вченого-полярника, викладача
Харківського університету, засланого на Соловки в 37-му.
Через спогади героїв у романі відтворюється історія
Західноукраїнської Народної Республіки — ЗУНР, яка
«проіснувала неповний рік, узявши за своє існування не­
помірно високу плату — п’ятдесят тисяч, або й більше, моло­
дих життів». Пам’ятаючи, як прокляття, що українці «віка­
ми ходили в чужих мундирах», українські січові стрільці
вдягли власні мундири, а на озброєння взяли слово свого
пророка — Франка: «Довершилась України кривда стара,—
Нам пора для України жить»!
Людина в романах Іваничука духовно поріднена із
символічно акцентованими простором і часом. Вона прониза­
на його плином, і він зумовлює її поведінку і її мету. Саме
через сюжет випробування цієї мети людина й розкри­
вається в цих творах, які є в певному сенсі ідеологічними ро­
манами випробування, де важливим жанрово-композицій­
ним чинником виступає усвідомлення ідеї чи доростання до
неї.
Об’єднують усі романи Іваничука в один цикл, в один
великий роман про рідну історію не тільки сам матеріал,
історія, спільні події й герої, наскрізні образи-символи, а й
наскрізні ідеї, передовсім найвизначальніша — ідея любові
до рідної землі й народу як смислу існування людини, ідея
призначення, обов’язку кожного відробляти щоденною пра­
цею, мати за щастя цей духовний прихисток — народ і
землю, джерело сили людей, які, пов’язані спільною долею,
живуть на своїй землі..