Він прийшов у прозу з журналістики й через журналісти­
ку. І це виразно помітно на його перших книжках —
«Жовтнева соната» (1959), «Таємниця подвигу» (1961),
«Колумби», «Капелан жовтого лева» (1962). Хоча критика
зустріла їх загалом прихильно, але й не бралася стверджу­
вати, що в особі автора визріває справді серйозний прозаїк.
350
Таких творів чимало з’являлося з-під пера журналістів і
філологів, ознайомлених із законами літературних жанрів і
чутливих до краси слова.
Екзальтація, відкрита дидактика, велемовність і перечу-
леність, романтична поляризація характерів, доведені до
схематичної сухості контрасти, надуманість конфліктів —
усього цього дуже важко позбувався Роман Федорів ще й у
наступних книжках «Євшан-зілля» (1966) та «Арканове ко­
ло» (1967). Він писав нариси, схожі на оповідання, й
оповідання, схожі на нариси. Однаково патетичний і там, і там,
автор мовби прагнув назавжди розмити кордони між літера­
турою і журналістикою. І все ж у його творах час від часу
окреслювалась спостережена зірким оком художника реаль­
ність, втілена у вигадливу метафору. Згодом він сам ха­
рактеризував свою початкову літературну практику і свої
проблеми: «Писав людей урочистими, піднесеними. Ідеалізу­
вав їх. Селив їх не на грішну землю, а на феєричну «по­
душку» чи «перину», яка прикривала рани землі, її зморшки
і печаль…»1
Присвячений Олексі Довбушеві роман у легендах «Жбан
вина» (1968) став новим етапом у творчій біографії автора.
Це твір, у якому гармонійно узгодилися між собою матеріал
і стиль. Метафорична вишуканість і патетичний тон не вида­
ються тут недоречними, оскільки легендарний опришок живе
в народній пам’яті справді романтично піднесеним, любовно
зідеалізованим. Якщо раніше есеїстична дидактика й фоль­
клорний декор подеколи створювали враження манірності та
претензійності, то тут вони стали тим «будівельним матеріа­
лом», який допоміг авторові вивершити справді мону­
ментальну прозову споруду, що приваблює зір бароковою
урочистістю.
У «Жбані вина» розкрився талант Федоріва-романтика.
«Стилістика розповіді відтоді ускладнюється, суто реаліс­
тичний ряд межує з фантастичним, звичайні побутові сцени
переткані легендами, казками, спокійний (аж до буденності)
опис зненацька вибухає складною метафорою, несподіваним
порівнянням, барвистим епітетом, високий трагізм пе­
реплітається з іронією, з нестримним сміхом народного доте­
пу, жарту, коломийки» 2,— писав, характеризуючи його про­
зу, Павло Загребельний. До цієї «візитки» треба додати ще
одну особливість художнього письма прозаїка: в нього ніде
немає сухого й «каліграфічного» речення. Натомість
1
Федорів Р. Підсумки // Літ. Україна. 1980. 21 берез.
2
3агребельний П. Неложними устами. К-, 1981. С. 232.
351 повсюдно поряд з орнаментальною вигадливістю — розгалу­
жені складні періоди, в яких він з зачудуванням вглядається
в фольклорні тропи, в соковиті діалектизми — подеколи ви­
дається, що для нього всі проблеми прози — це, власне,
проблеми мови. Як Борис Харчук культивував у своїй прозі
фразу аскетично-лаконічну, так Роман Федорів культивував
фразу «багатоповерхову», насичену найекзотичнішими
лексемами (прислів’я й приказки, парафрази, історичні й
літературні ремінісценції і цілі «гнізда» запашних діалек­
тизмів).
Особливо плідним був для Федоріва період від початку
70-х і до кінця 80-х. Саме тоді з’явилися книжки його есе-
їстики й повістей «Квіт папороті» (1970), «Колиска з яворо­
вого дерева» (1970), «Знак кіммерійця» (1972), «Яре
зерно» (1974), «Танець Чугайстра» (1984). Широкий тема­
тичний діапазон усіх цих творів: у них мовиться про народне
мистецтво, долю культурних та історичних пам’яток, заму­
лення джерел духовності. Майже всі ці твори спершу
публікувалися на сторінках львівського журналу «Жовтень»
(нині «Дзвін»). Саме цей часопис був чи не єдиним поміж
усіх літературних журналів України, який відзначався по­
стійною увагою до всіх вищеназваних тем: навіть у застійні
роки там з’явилося чимало важливих публікацій з історії
України.
Майже всі тогочасні повісті Федоріва мають історичні
сюжети. Це неоднарозово ускладнювало життєву ситуацію
письменника — нищівної партійної критики зазнали його
«Знак кіммерійця», а також повість «Рудий Опришок» (1984).
Після її публікації у «Жовтні», вже в роки так званої пере­
будови «Літературна Україна» виступила зі звинуваченнями
письменника в ідеалізації минувшини, у невмінні підходити
до оцінки подій історії з чіткими класовими вимірами.
Монументальним, справді епічним полотном з життя Га­
лицької Русі кінця XII століття став роман «Отчий світиль­
ник» (1976). Двоє людей увічнюють діяння князівські в
«Отчому світильнику». Перший — Ян — плете павутиння ле­
стощів, зображуючи правителя найхоробрішим, най-
мудрішим, найчеснішим, найсправедливішим і т. ін. І його
анітрохи не обходить, що він зневажає правду. Він обрав
собі місію самовідданого апологета правителя. Янів анти­
под — Іван Русин — прагне в усьому дійти істини і писати
тільки так, як було. Він з болем говорить про нелегкий і
неспокійний час розбрату на рідній землі”. Важко, в сумнівах
і муках, дошукується правди, бачить багато незрозумілого
в навколишньому житті: «-‘.Дивно мені, що часом мудрі ото-
352
чують себе дурнями, дивно мені, що часом милосердні мило­
сердя чинять жорстокими руками. А може, осліп я і бачу ро­
зум там, де його направду нема, і бачу милосердя, що пла­
ває в калюжах крові. Може, видаю бажане за здійсне­
не?..» — з такою тривогою в душі постає він перед читачем
роману. Виразна пульсація в творі таких «вічних» морально-
етичних питань, багата інваріантність людських характерів,
висока художня пластика — все це справді дозволяє поста­
вити «Отчий світильник» у ряд найвищих художніх до­
сягнень українського історичного роману.
Паралельно з іншими книжками створив Р. Федорів і ро­
манічну тетралогію—«Кам’яне Поле» (1978), «Жорна>
(1983), «Ворожба людська» (1987) і «Єрусалим на горах»
(1993). Хоч у «Єрусалимі…» не зустрічаємо героїв із трьох
попередніх романів, усе ж твір споріднений з ними і пробле­
матикою, і гострими колізіями, які передовсім пов’язані з пи­
таннями духовного буття народу й збереження його істо­
ричної пам’яті. Р. Федорів любить розгортати оповідь
кількома потоками. Це засвідчує «Отчий світильник», це ба­
чимо в усіх чотирьох романах про долю західноукраїнського
села XX ст. Тут наявна сучасна для оповідача подієва пло­
щина, а крім того, існує і «нижній ярус» — ретроспективна
лінія, яка багато прояснює в долях героїв і всій логіці подій.
Саме в цих широких ретроспекціях докладно відтворено
многотрудну історію правдошукацтва Якова Розлуча, чиє
життя осмислює оповідач.
Замолоду наївний Яків Розлуч, якому в спадок од жор­
стокого й заможного батька дісталися немалі статки, надумав
переінакшити світ. Гадалося йому, що як нестиме в люди
добро, то й люди ставатимуть добрішими, кращими. І ось
уже роздає він щедрі дарунки батьковим наймитам, але всі
це сприймають як незрозумілі дивацтва молодого ґазди, а
дехто навіть підозрює, що він несповна розуму. Не судилося
Розлучу переінакшити світ, одну за одною втрачає він свої
ілюзії. Кульмінацією став випадок: наймит Йосип, якому
Розлуч подарував корову і який від несподіваного щастя, ще
навіть не усвідомлюючи його, цілував Розлучеві руки, зго­
дом стріляє в свого благодійника. Якою вражаючою
несподіванкою було для Розлуча побачити того, хто
замірявся відібрати у нього життя! «Яків Розлуч стояв з ка­
рабіном перед чорним, ницим, вируючим світом і вперше,
відколи вмер його батько, засумнівався, чи можна добротою
світ переінакшити. У цей жорстокий світ, як вовкові в пащеку,
хіба що можна й треба стріляти…».
І це не просто драма одного людського життя. В долі ге­
роя знаходять відсвіт історико-соціальні колізії, художньо
12 5-144 353 узагальнені й спроектовані на внутрішній світ персонажа.
Шкода, що автор подекуди вдається до сухуватої мови ідео-
логем, намагаючись зробити їх універсальним поясненням
усього, що відбувається і в світі, і в людських душах. Це
трохи схематизує суть конфлікту й спрощує окремі психо­
логічні епізоди. І все ж навіть оті ідеологічні моменти у Ро­
мана Федоріва, сказати б, олюднені. Загалом схильний до
романтичної патетики, він не виявляє особливої схильності
до патетики політичної. У трьох романах він шукав форму,
яка дозволила б йому якомога більше «зашифрувати» текст,
приховував авторську думку за повчальною притчею чи ле­
гендою, одне слово, вдавався до езопівської мови. Про це
недавно зізнався у передмові до книжки історичних по­
вістей та есе «Скрипка, що грає тисячу літ»: «Ні, не сиділи
ми, склавши руки, спостерігаючи, як гасла ватра нашого на­
ціонального буття, як витолочували мову, як оббріхували й
переписували історію, як вихолощували мистецтво. День за
днем ми виходили на своє кам’яне поле й запрягались у плу­
ги: хто писав історичні романи й повісті й, захистившись щи­
том минувшини, волав до читачів: не забувайте свого
прадідівського кореня, пам’ятайте, чиї ви діти; хто глибинно
закроював так звану «химерну прозу», а за «химерією» чи­
тач упізнавав гірку правду сучасності…» ‘. До речі, наша
критика постійно відносила Р. Федоріва до послідовних і яс­
кравих представників тієї «химерної» прози. Цим не в усьо­
му точним означенням охоплювалися письменники, схильні
до метафорично яскравої стилістики, фольклорних аналогій,
різних паралелей і прийомів казкової фантастики.
Усі ці прикметні риси прози письменника не згубилися й у
його новому романі «Єрусалим на горах» (1994), хоча тут
автор не зашифровує текст, а, як кажуть, називає речі
їхніми іменами. У творі йдеться і про переслідування людей,
які намагаються берегти нашу історію та культуру, про жор­
стокі розправи комуністичного режиму з ними, і про
облудливо-демагогічну радянську пропаганду, і про прире­
ченість тих, кого називали дисидентами (гине головний ге­
рой роману у нерівному поєдинку з можновладцями). Якщо
«Кам’яне Поле», «Жорна» й «Ворожбу людську» для спро­
щення визначень можна назвати «романами запитань», то
«Єрусалим на горах» у такому разі можна назвати «рома­
ном відповідей».
Один із найновіших творів Романа Федоріва — роман
1
Федорів Р. Слово до читача // Скрипка, що грає тисячу літ. Львів,
1991. С. 4.
354
«Лисиці брешуть на щити». Вдумливому читачеві «Отчого
світильника» назва твору нагадає слова з манускрипта Іва­
на Русина, який у фіналі «Отчого світильника» написав:
«Князь умер… Що тепер буде із землею галицькою? Хотів би
я вірити присягам і хресному цілуванню боярському, хотів
би… і не можу, не маю права. Чую-бо: лисиці виють на
черленії щити». Як митець Федорів вірний своїм творчим
зацікавленням, послідовний у своїх задумах і їх втіленні в
художні твори..